Насильство над жінками: сюжети з міщанського і селянського повсякдення Волині ХVІ – початку ХVШ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Насильство над жінками: сюжети з міщанського і селянського повсякдення Волині ХVІ - початку ХVШ ст.

Наталія Білоус

Тема насильства чоловіків над жінками у ранньомодерному суспільстві не є новою для української історіографії. В центрі уваги дослідників перебувала передусім жінка-шляхтянкаЯк відомо, першим охарактеризував становище української жінки-шляхтянки Орест Левиць- кий, заторкнувши також проблему насильства, див.: Левицкий О. Черты семейного быта в Юго-Западной Руси в XVI--XVII вв. // Архив Юго-Западной России. - Ч. VIII. - Т. III. Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в XVI--XVII вв. - К., 1909. - С. 1-120 та ін.. На випадках "мордерства" та "окрутєнства" чоловіків щодо жінок-шляхтянок або на наслідках домінантної позиції чоловіка в родині наголошувала у своїй статті Ірина Ворончук. На її думку, жорстоке і брутальне поводження чоловіків у родині було поширеним явищем, вважалося нормальним і типовим. В умовах патріархальних порядків майже необмежена влада чоловіків над жінками призводила до частих випадків агресії чоловіків у подружніх стосунках та в родинному коліВорончук І. Подружні зради як наслідок практики укладання шлюбів в Україні в XVI- XVII ст. (на матеріалах ранньомодерної Волині) // Соціум. - Вип. 6. - К., 2006. - С. 185-197.. Львівський історик Мирон Капраль у книзі, присвяченій шевському цеху, наголошує на тому, що "галантне ставлення до жінки, очевидно, не було поширене у шевському середовищі. Окремі епізоди про жорстоке побиття жінок "у губу" і за допомогою київ, стусани вагітним тощо розвіюють будь-які ілюзії щодо тендерної толерантності у Львові XVII- XVIII ст." Капраль М. Люди корпорації: львівський шевський цех у XVH-XVIII ст. - Львів, 2012. - С. 305-309.. Польський дослідник Томаш Вісліч на численних прикладах з джерел доводить, що насилля над жінками плебейського походження, зокрема побиття, було нормою подружніх стосунків у селах ранньомодерної доби Wislicz T. Kobieta i przemoc w srodowisku plebejskim w Rzeczypospolitej czasфw saskich // Miзdzy Barokiem a Oswieceniem. Radosci i troski dnia codziennego. Pod red. S. Achremczyka. - Olsztyn, 2006. - S. 389-396; Tegoz. Upodobanie. Malzenstwo i zwi^zki nieformalne na wsi polskiej XVII-XVIII w. - Wroclaw, 2012. - S. 155-158.. Божена Попьолек наголошує на тому, що домашнє насилля було суттєвим елементом повсякдення майже всіх соціальних верств Popiolek B. Przemoc domowa w Polse w pierwszej polowie XVIII w. w swietle ksi^g s^dowych // Studia ofiarowane prof. Ryszardowi Szczyglowi w 70-lecie urodzin. Pod red. A. Sochackiej i P. Jusiaka. - Lublin, 2014. - S. 978-990.. Фізичне і психічне насильство траплялися як серед нижчих верств, так і серед еліт тогочасного суспільства. Повсюдна присутність різних форм насилля становила основний елемент народної культури і трактувалася як одна з форм захисту власних інтересів і розв'язання конфліктів. Водночас та кількість справ, зафіксованих у міських книгах, в основі яких було насилля у різних формах (словесні погрози, агресивні жести, побиття з рукоприкладством і з застосуванням різних предметів чи зброї, зґвалтування, скалічення, вбивства) вказує на суспільне неприйняття таких форм поведінкиLacour E. Faces of Violense Revisited. A Typology of Violence in Early Modern Rural Germany // Journal of Social History. - 2001. - R. 34/3. - P. 649-667; Hurl-Eamon J. Domestic Violence Prosecuted: Vomen Bindung over Their Husbands for Assault at Westminster Quarter Sessions, 1685-1720 // Journal of Family History. - 2001, 26, nr 4. - P. 435-454; Eodem. Gender and petty violence in London, 1680-1720. - Ohio, 2005.. Шукаючи відповіді на питання про причини домашнього насильства, дослідники зазначають відсутність глибоких емоційних зв'язків у родинах у зв'язку з поширеною смертністю серед дітей і дорослих, брак емоційної стабільності (схильність до крайніх настроїв, вибуховості, невміння погамувати агресію, брутальність, з якою щодня зіштовхувались тогочасні люди), соціальне зубожіння, епідемії, війниPopiolekB. Przemoc domowa w Polse... - S. 981. Там же див. посилання на іншу літ-ру..

Варто наголосити на тому, що жертвами насильників, як правило, ставали жінки найменш захищених верств населення - міщанки, служниці, дворова прислуга, селянки. Якщо на охороні прав жінок знатного походження були норми діючих законів, зокрема, Литовські статути, то жінок з простолюду це стосувалося лише частково.

Як правило, за зґвалтування суди вважали примушення жінки до статевого акту із застосуванням фізичного насильства чи погрозою його застосування. Примус міг відбуватися і без застосування грубої фізичної сили, з використанням психологічного тиску. В останньому випадку важила залежність (економічна, соціальна, психологічна) жертви від насильника. Ґвалтівників у містах зазвичай наказували карою смерті через відрубування голови мечем Див., напр.: KarpinskiA. Kobieta w miescie polskim w drugiej polowie XVI i w XVII w. - Warszawa, 1995. - S. 40; Kracik J., Rozek M. Gwalt i jego konsekwencje // Hultaje, zloczyncy, wszetecznice w dawnym Krakowie. - Krakow, 2010. - S. 136.. За підрахунками відомого дослідника криміналітету в коронних містах Мартина Камлєра, такий вирок ухвалили у 73% від загальної кількості декретів у справах про зґвалтування. В інших випадках присудили четвертування, побиття києм, вигнання з міста. І тільки в одному випадку звільнили від покарання через заступництво "знатних осіб" Kamler M. Zloczyncy. Przest^pczosc w Koronie w drugiej polowie XVI i w pierwszej polowie XVII wieku (w swietle ksi^g s^dowych miejskich). - Warszawa, 2010. - S. 405..

Задокументованих зізнань про зґвалтування збереглося дуже мало. Справа у тому, що далеко не всі жертви насильників наважувалися звернутися до суду, побоюючись помсти, залякувань, переслідувань і т.п. Часто жінки просто соромилися приходити до суду, або не могли довести сліди злочину, погоджувалися на відкуп, у більшості випадків це відбувалося через брак свідків. Дослідники зазначають, що в польських містах четверта частина усіх зґвалтувань відбувалася в будинках працедавців або в господах під час нічлігівIbid. - S. 291.. Багато зґвалтувань відбувалося поза містом, у місцях, де потенційний ґвалтівник зустрічав або підстерігав свою жертву - на дорогах, полях, луках. Звичайно, траплялися випадки, коли після скоєння злочину, ґвалтівник вбивав свою жертву, щоб приховати сліди злочину. Чимало подібних злодіянь траплялося під час наїздів і нападів на будинки. Часто їх ініціаторами виступали шляхтичі, які почувалися безкарно в містах, незважаючи на те, що іноді підпадали під суди і несли усю відповідальність за свої вчинки. Подібним чином поводилися жовніри та інші представники військового стану, для яких насильство було звичним і вважалося буденним явищем. насильство побиття агресія

Побиття, зґвалтування і вбивства жінок

Шляхетське свавілля нерідко ставало причиною порушення "посполитого" спокою в містах. Наїзди і грабунки супроводжувалися ґвалтами і насильствами над жінками. 27 вересня 1566 р. володимирські райці Григорій Кунахович, Андрій Іванович Волос і Василь Капля від імені всього поспільства подали скаргу до Луцького ґродського суду на шляхтича Прокопа Волчковича Хмелевського, який, проїжджаючи через місто Володимир систематично чинив їм "гвалты, втиски и шкоды непомерные". Так, у середу 25 вересня пізно увечері він, маючи з собою кільканадцять озброєних осіб, наїхав на дім міщанина Івана Полхова під час його відсутності вдома. Але оскільки двері будинку виявилися заміцними, нападник наказав своїм слугам "кийми и сокирами двери и окна сенные и съветличные повыбивати и повырубовати". Вдершись у будинок, нападники знайшли у світлиці дружину господаря - літню жінку - "Марушу невесту в летехъ побылую", яку "окрутно збил змордовал и зранил", "пошарпал" одяг, що був на ній, "у светлицы водлуг мыслы и воли своее кгвалтъ чинил". Після цього нападники пограбували чимало речей господарівЦентральний державний історичний архів України у м. Києві (тут і далі по тексту вико-ристано матеріали цього архіву - ЦДІАУК). Ф. 25, оп. 1, спр. 8, арк. 399 зв..

Жертвами нападників ставали і неповнолітні дівчата. Насильників не зупиняв дитячий вік чи неповноліття жертв. Так, 2 березня 1603 р. луцькі райці від імені всього поспільства занесли скаргу на ярославицьких підданих - Васька Костевича, Миська Трухоновича та інших їхніх помічників. Останні 31 лютого на Троїцькій вулиці напали на місцевих міщан - Савулу Шевця та дівчинку Тетяну Савковну ("дивочку лит не маючую"), яку "барзо шкодливе рострутили". Постраждалих знайшли ледве живими. Нападники також вчинили й інші злочини: побили ще двох міщан і пограбували в них гроші - всього 11 злотих. Возний, який оглядав місце злочину, засвідчив побої: у шевця Вакули "всего шкодливе спухлого", а у дівчинки "также велми спухлое и ноги обедве и плечи поламаные попухлые"Ф. 25, оп. 1, спр. 67, арк. 166 зв.-167..

25 вересня 1631 р. возний Іван Городиський записав зізнання у суді, занотувавши факт смерті неповнолітньої дівчинки Гальшки, яку застрелив з пістолету шляхтич Ян Поплавський. Вбивство сталося 22 вересня, коли нападник "зваду учинивши, през двери през персправую пострелил и замордовал" дочку "славетної" міщанки Анни, вдови маляра Матиша Ясінського. Тіло вбитої дівчинки возний тричі "обволал" і проголосив голосно ім'я вбивці: коли виносили з дому, перед замком і біля домініканського костелу при похованніФ. 25, оп. 1, спр. 179, арк. 179-179 зв..

Іноді дії нападників супроводжувалися злочинами сексуального характеру. 11 лютого 1567 р. писар м. Торчин Миколай Угринович від імені війта Мацея Яцковського та всього поспільства вніс скаргу про те, що за кілька днів до того жовніри роти князя Миколая Збаразького, а саме - Данило Костюшкович з товаришами, Бернатом, Ярошем, Гедзинським та іншими, "взявши перед себе умысл злый, наполнившися своволне а непристойное мысли", приїхали до Торчина у недільний торговий день. Спершу вони зустріли кременецького війта Матиса Гришковського, якого на ринку "збили, змордували", після цього "окрутнє зранили" ще кількох осіб, похапали у торговців пиво, не заплативши за нього. А на останок, "полнячи грех содомъский, своволне а явне, не паметаючи на Бога и хрестянство свое, творили и две невісти почтивых кгвалтовне з места взяли и з собою повели"Ф. 25, оп. 1, спр. 9, арк. 71 зв.. В чому полягав "гріх содомський", писар не уточнював.

5 червня 1580 р. торчинський намісник Петро Доброницький вніс скаргу до луцького ґроду про те, що двома днями раніше пан Петро Русин, товариш роти королівського ротмістра Дениска, наслав кількох своїх слуг на дім торчинського райці Василя Пінчука. За відсутності господаря "в дому челед его белую, то ест две жонки, служебницы жоны его, на имя Настю а Хинъку сромотне а усилствомъ до невстыдливого кгвалту и учинку нечистого примусили, и з ними ся сромотне обходили". Торчинський намісник від імені райці просив Петра Русина, аби він вчинив на своїх слуг "справедливість", але той "упорне без жадное слушное причины и вымовы учинити не хотелъ, але оныхъ слуг своих заступил и с права звелъ, которых есми сам очевисте передъ паномъ Валери- аномъ Пудловскимъ, поручником роты его млсти пна Дениска, в тисячи золотых полских до справы приручил"Ф. 25, оп.1, спр. 21, арк. 621 зв.-622..

7 червня 1580 р. луцька міщанка Тетяна Вигуриная, дружина фурмана Грицька Вигури, "обтяжливе и плачливе" поскаржилася до суду на зем'янина Луцького повіту Ждана Івановича Білостоцького за жорстоке зґвалтування. Міщанка везла на продаж у с. Вигуричі чотири бочки меду и пива, яке, продавши, поїхала далі, а саме до маєтку панів Білостоцьких Городища і зупинилася у будинку підданої пана Яцька Білостоцького - Єзкової вдови. 5 червня Ждан

Білостоцький, "вземши предъ себе неслушный а непристойный умыслъ", зібрався зі своїми слугами та підданими і вчинив напад на будинок, де знаходилася скаржниця. Нападники побили міщанку, забрали у неї 70 грошів литовських, барило меду і, що найжахливіше, вчинили групове зґвалтування. Так, зі слів потерпілої, спочатку над нею поглумився сам пан Білостоцький, а потім наказав те саме вчинити своїм слугам:

"самую невісту цнотливую, в законе светомъ малъженъскомъ з мужомъ моимъ помененымъ Грицкомъ от давного часу мешкаючую, кгвалътовъне самъ панъ Жданъ изъ слугами своими похъвативъши и до дому своего тамъ же в Городищу приведши, усилствомъ зкгвалътил и непочтиве а нерядне надо мъною, невістою почътивою, мужнею жоною, злоє предсявзятье и неповъстяжъную злую волю свою усилъне кгвал- томъ пополнил. И мало на томъ маючи, еще мя на посмевиско свое, а на болшую соромоту мою слугамъ своим, которым я именъ ани прозвискъ не відаю, на тот злый и непочтивый, и соромотный учинок самъ подал, и онымъ мене кгвалтовати а злый невчтивый учинок тот такъ, яко самъ надо мною полънити допустил и дозволил"Там само. - Арк. 629-630..

На жаль невідомо, чим закінчилася ця справа, але можемо припустити, що шляхтичі залишилися безкарними (як і у багатьох інших подібних випадках). 26 липня 1584 р. у маєтку князя Станіслава Радзивіла с. Воля Олицька слуга князя Юрія Чорторийського пан Іван Олешенський пограбував "гостинний дім" Бакейця і зґвалтував там заміжню жінку Анну Ф. 25, оп. 1, спр. 31, арк. 558..

Під час судового засідання в луцькому ґроді 4 липня 1613 р. піддана Жидичинського монастиря з с. Рокині на ім'я Вовдя, заміжня жінка, поскаржилася на шляхтича Ошмянського повіту Олександра Юзефовича, який вдерся до її будинку, де застав її "хорою белую голову учтивую и оной ґвалт и усилство учинил", про що вона одразу розповіла своїм сусідам і "знаки кгвалту оказала". Під час судового слідства з'ясувалося, що обвинувачений у зґвалтуванні служив жовніром у конфедератському війську в Луцьку при Миколаєві Древинському і вже кілька років поспіль вважався "банітом", був навіть засуджений на смерть за побиття і ножове поранення пані Богданової Четвертенської Чернявської. Син потерпілої показав у суді текст декрету головного трибунальського суду 1601 р. про те, що той зловмисник має бути скараний на горло. Однак оскаржений не визнавав своєї провини і відкинув усі звинувачення щодо зґвалтування, але міщанка Вовдя присягнула зі свідками ("браласе до присяженя на том гвалте своим"). Винуватець намагався подати апеляцію до трибунальського суду, але ґродський суд її відхилив. Окрім того, потерпілі вимагали "екзекуции водлє декрету трибунальского". В результаті ґродський суд постановив покарати обвинуваченого "на горло" і відіслав на екзекуцію до луцького міського уряду, яку мали виконати наступного дня Ф. 25, оп. 1, спр. 96, арк. 357-358..

Рідкісними можна вважати такі злочини, як убивства чоловіками своїх дружин, за що зловмисникові загрожувала смертна кара. Підтвердженням тому є вироки міського суду, внесені до т. зв. "чорної" книги Дубенського магістрату. 1719 року у міському суді Дубна розглядалася справа про вбивство Яном Броварником своєї дружини. Свідки і мати потерпілої засвідчили у суді, що чоловік і раніше відзначався жорстокістю у ставленні до дружини. В день убивства за дочку пробувала заступитися мати - Олена Степанова, на яку зять накинувся з кулаками. У суді потерпіла продемонструвала сліди побиття києм над ліктем. Інші свідки нагадали, що попередню дружину Ян Броварник теж убив, але, як видається, тоді йому вдалося уникнути покарання.

18 квітня того ж року у дубенському суді в присутності війта Ісидора Антонія Смешковського розглядалася справа убивці дружини і дітей Опанаса Головина, який походив із білоруського міста Пружани, що на Берестейщині. Під час воєн середини XVII - початку XVIII ст. його рідне місто зазнало сильних руйнувань, кількість житлових будинків у ньому зменшилась у п'ять разівФ. 33, оп. 1, спр. 8, арк. 60 зв. Шр8:// Ье.«ткфе(1т.о^/«ак1/Горад_Пружаны, що, очевидно, змусило його шукати кращої долі в інших місцях. Опанас подався на Волинь, а саме - до села Дядковичі, що на Рівненщині, і там одружився. Три роки він заробляв на життя наймитуванням, поневіряючись по чужих хатах ("роті^<І2у Іи^ті ІиІа^с"), після чого у другій половині лютого вирішив переїхати до білоруського містечка Ляховичі. Зі слів самого обвинуваченого, по дорозі туди він із вагітною дружиною і однорічним сином зупинилися у придорожній корчмі. Маленька дитина була хвора і батько купив за 1 гріш горілки, щоб її натерти і таким чином зігріти. Пробувши деякий час у корчмі, родина у зимову морозну ніч вирушила в дорогу. Пройшовши півмілі, вони сильно змерзли і, щоб зігрітися, вирішили розвести багаття подалі від дороги. Дружина погодувала дитину груддю і залишила під кущем, а сама пішла з чоловіком назбирати гілок для багаття. Повернувшись, вони виявили, що дитина мертва. У розпачі жінка почала голосно кричати і звинувачувати у всьому чоловіка, зокрема у тому, що вони дарма пішли з корчми. Тоді розгніваний чоловік ударив жінку києм у скроню, від чого вона впала на землю і одразу померла. Просидівши цілу ніч біля трупів, Опанас подався до села Коршів і найнявся на службу до солтиса.

Суд, зваживши на те, що з вини обвинуваченого загинули аж три душі (оскільки дружина була вагітною), присудив йому кару смерті - відрубання голови мечем, а потім розчленування тіла. Шматки тіла мали залишити при дорозі у чотирьох місцях. Екзекуцію призначили на 21 квітня 1719 р. Того дня до судової ізби прийшли цехові зі зброєю, які провели злочинця на місце покарання, де на нього вже чекав кат. Так сталося, що кат схибив і розсік тільки третину шиї. Згідно з законом, священики не дозволили його добивати, а передали на лікування цирульникові. Утім, проживши ще два тижні, Опанас Головин помер своєю смертю.

Пияцтво і насильство над жінками

У всі часи чимало злочинів і переступів скоювали в стані алкогольного сп'яніння. Розпивання міцних напоїв у корчмах, сидіння на "бесідах" нерідко було чи не єдиною розвагою для багатьох пересічних осіб. П'янство було не тільки джерелом злочинів і порушення суспільного порядку, а й передусім позначалося на матеріальному добробуті тих, хто ним зловживав. П'яниці часто записували на дружин свої борги, або брали у кредит алкогольні напої, що, звісно, не сприяло зміцненню сімейних стосунків. Ґродські та міські книги зберегли багато таких свідчень. Так, 1 листопада 1566 р. луцький міський писар Богуш Ванкович поскаржився до ґродського суду на місцевих євреїв - Іллю та Шлєма, які напідпитку "наїхали" на ринковій площі на торговців рибою та інших осіб, завдавши їм важких тілесних травм. Серед потерпілих виявилася і сестра писаря:

"... опившися горелки, почали дей по месту конъми з возы порожними гонит, [.] и в тот дей час конем покрутили и забили окрутне сестру мою на имя Милуху Ванковну, и, потрутивши, возом переехали через нее, иж ли живую зоставили, при которомъ дей потрученю и забитью шкоды ей немалые стали".

Брат потерпілої подав скаргу спочатку до війтівського суду, яку прийняв луцький лентвійт Станіслав Романовський, а потім прийшов до замку і "опо- ведал" підпискові замку Григорію Трушевичу "о збите, Гвалты и шкоды свое и сестры своее, которые на тот час от жидов ся стали"Ф. 25, оп.1, спр. 8, арк. 458-458 зв..

5 березня 1576 р. Василь Холоневський подав скаргу на урядника волинського каштеляна Михайла Мишки-Варковського Флоріана Кендкравського, який 4 березня, "упившися на беседе ув Ощове" у пана Станіслава Защинського, приїхав уночі зі своїми слугами до корчми у Холоневі, що належала скаржникові, де влаштував п' яний дебош, побив його слуг і порозганяв усіх постояльців, які не заплатили за випиті напої. Але нападники на тому не зупинилися: вони схопили піддану скаржника й повезли із собою до двору Холоневського, де всю ніч глумились над нею:

"в той корчми моей подданную мою именем Верку, невісту почътивую, моцно кгвалтомъ самъ с помочниками своими вземши и до двора пана своего Холоневского отвезши, там же ее без жадное литости а баченья хърестиянского, яко доброму не пристояло, усилством зкгвалтилъ и через усю ночъ у себе мел".

Жертва нападників голосно кричала, намагаючись привернути до себе увагу людей, але дарма:

"которая будучи такъ од него злого чоловіка посилованая, кгвалъту ачъ волала, нижли люди, будучи устрашоными а розогнаными, в часночъный нихто на кгвалт не прибегь, але она дня нинешънего, даты вышьшей писаное, скоро одно од него волна была пущона, тоть кгвалт свой людем добрымь стороньним оповедала и осветчила" Ф. 25, оп. 1, спр. 16, арк. 57 зв.-58..

Прикладом руйнування родини, морального падіння чоловіків може бути історія дубенської міщанки Настасії Синицької. З її тестаменту, складеного 15 лютого 1660 р., дізнаємося про те, що вона тричі виходила заміж. Після смерті першого чоловіка їй дістався будинок із ділянкою, другого - фільварок, півволоки поля і сад. Третій шлюб для неї став фатальним, оскільки останній чоловік Данило Синицький виявився п'яницею і пропив частину маєтності своєї дружини, заставив євреям чимало її речей і ті гроші теж пропив. Можемо припустити, що саме він був винен у смерті дружини, адже Настасія з розпачем оповіла у своєму тестаменті про деякі обставини співжиття з чоловіком:

"...Znowu drugim razem nast^pil po mnie, abym dala poszw^, ktoremu gdym nie chciala dac, tedy malo mnie nie zabil, musiala do tegoz Zyda poniesc, wzi^lam na nie zloty. Sarafan u Iwana Kusznirza staroswiecki lunski w zl. dwudziestu, drugi sarafan takze lunski za napoj oddal Szlomie Mar- kowiczowi Zydowi, leznik za napoj Illi Zydowi oddal, ... i cokolwiek w zastawie ieno iest, wszystko ten Danilo Sinicki poprzepiial".

Усю свою маєтність тестаторка відписала єдиній дочці від першого шлюбу Тетяні і застерегла чоловіка, аби він не претендував на спадок, а після її смерті викупив у євреїв заставлені речі і віддав дочціФ. 33, оп. 1, спр. 1, арк. 154 зв.-155 зв..

Зґвалтування неповнолітніх дівчат

14 червня 1622 р. луцький вірменин Андрій Ганусович поскаржився до суду на "ниякихся" Скринського і Маневського, які 13 червня о 3 годині ночі зі своїми помічниками у кількості 10 осіб зі зброєю напали на його будинок, що на вул. Вірменській поблизу костелу Св. Якуба, вирубали двері і вдерлися до світлиці, зв'язали господаря дому і погрожували йому "утятем шиї і спаленем дому" у випадку, якщо він буде кричати і кликати на допомогу. У той час інші товариші Скринського в будинку "жаковали и дивку уцтивую, выхованьку мою именем Оксюту, которуюмь я взял мисто дитяти у добрых родичов ее, яко чужоземец, не маючи приятелей и кревныхь своих близших болшей, оную помененую дивку, препомневши боязни Божее и скрокгости правное, на таковых кгвалтовников учиненное, нашедши ее в коморе, заткавши хусткою губу такь же в том дому ее зкгвалтовали, и непристойне паствилися якь хотили". При цьому нападники пограбували немало речей господаря. Після цього злочину Скринський утік з міста, а його поплічник Маневський наважився "з карабином и з шаблею голою знову в ноч годин три" прийти до постраждалого і повернув йому позолочений пояс, але при цьому "знову грозил забитем и спаленем миста, абы тое речи на ных не висладовалъ". Цю розмову почули сусіди і покликали на допомогу міську сторожу, яка на той час була при брамах і прибігла разом із гайдуками. Їм вдалося піймати злочинця на гарячому - затримати разом із поясом. Возний генерал Криштоф Озембловський огледів місце злочину і засвідчив у суді, що бачив "знаки гвалту у помененое дивки Оксюты", а також оповів про обставини затримання злочинця, який був "з лицем" доставлений до замку.

Резонансна справа розглядалася у Луцькому ґродському суді 4 серпня 1670 р. з ініціативи дідичного луцького війта Матвія Рогозинського, який подав до суду скаргу на Олександра Домбровського у справі про зґвалтування 8-літньої дівчинки. 30 червня 1670 р. війт відступив частину маєтності Костюхновка, що дісталася йому по смерті його дружини Катерини Загоровської, Олександрові Домбровському. Останній покликав до свого двору вдову Гапку і її дочку - 8-літню Вувдю, а потім наказав своєму слузі Григорію Карабановичу випхати за двері матір, а дівчинку залишив у себе на цілу ніч і знущався з неї, чинячи огидні речі:

".a cфrkз iej sam w izbie nieprzystojnym cielesnosci uczynkiem, przez noc u siebie trzymaj^c, sprofanowal, i iedyn^. iej sczзscie na ohide panienstwa ubogiej sieroty a serdeczny nigdy nie utulony zal macierzynski".

Після цього дівчинка кілька тижнів приходила до тями. Справа не залишилася непоміченою. Наступного дня возний генерал Ян Дворецький, прибувши до Костюхновки, засвідчив, що 31 березня, тобто наступного дня після скоєння злочину, він у присутності двох свідків - шляхетних Яна Стриєвського і Федора Жданського - бачив зґвалтовану дівчинку, хвору і запухлу, а також криваву на ній кошулю, яку представив у суді. Коли возний спитав у постраждалої, хто заподіяв той "незбожний" вчинок, вона, плачучи, повідомила, що то був пан ДомбровськийФ. 25, оп. 1, спр. 130, арк. 348-349. Ф. 25, оп. 1, спр. 328, арк. 176 зв.-177.. Обвинувачений під час розгляду справи у ґродському суді 31 грудня 1670 р. пробував перенести її до трибунальського суду (і тим самим затягнути вирішення), але ґродський суд апеляції не дозволивФ. 25, оп. 1, спр. 331, арк. 656 зв.-657.. Тоді головний обвинувачений Домбровський переклав усю провину на свого челядника Григорія Карабановича, який підтвердив провину в суді. Розпочалася нова справа, уже по звинуваченню челядника, під час якої судді, вислухавши контроверсії обох сторін, передали справу до Люблінського трибуналуТам само. - Арк. 677 зв.-678.

Переклад наш..

Шокуюча справа про зґвалтування неповнолітньої своїм рідним батьком розглядалася у магістратському суді Дубна і була записана до спеціальної т.зв. "чорної", тобто кримінальної книги. 28 жовтня 1696 р. Гаврило Кирильчук, прийшовши з корчми до дому вночі, здійняв галас і почав кликати свою дружину Параску. Перелякана жінка втекла з дому і сховалася. Не знайшовши дружини, Гаврило схопив свою 13-лютню дочку Палажку, замкнув в ізбі і почав їй погрожувати позбавленням життя, примушуючи до статевого акту ("do wszetecznego pocz^l grozb^ namawiac i przymuszac uczynku porubstwa"). Перелякана дівчина пручалася і не хотіла підкорятися батькові, волаючи до кривдника: "Татейку, батейку, я твоя дочка, а ти - мій батьку, змилуйся, не роби того, побійся Бога, аби тебе не забив марно, і мене не приводь до неслави і світської соромоти" .

Однак Гаврило не хотів нічого чути, повалив дочку за піччю і здійснив над нею наругу:

".. .i gdy siз onemu nie dawala, poczol iej w oko palcem krзcic, a potem i w same przyrodzone skrite bialoglowskie miejsce palec wcisnowszy, gwaltem niemilosierdnie rodzdarl, i swoj nieprzystojny popelnil i wykonal uczynek wszetecznie porubstwa"Ф. 33, оп. 1, спр. 8, арк. 36-38..

Тим часом на крик дівчини прибіг сусід Мануйло, якому перестрашена дівчина про все розповіла. Кривдник, намагаючись приховати сліди злочину, здер із дочки закривавлену сукню і почав вимагати, аби вона її негайно випрала, та гнав її голою по воду. Коли ж вона відмовилася, він сам почав прати, але сліди все одно лишилися. Справа врешті дійшла до суду. 9 листопада 1696 р. на судовому засіданні стали чотири свідки. Перший - сусід Мануйло з с. Івань - під присягою визнав, що 28 жовтня, коли сталося зґвалтування, дружина обвинуваченого Параска прибігла до його дому і почала голосно кричати, що її чоловік ґвалтує їхню 13-літню дочку. Однак він тому не повірив. У той же час Кирилиха, мачуха Гаврила, також почала кричати про ґвалт, після чого Мануйло пішов до їхнього будинку і побачив закривавлену Палажку, яка з плачем нарікала на батька.

Другий свідок Грицько Чуприй з с. Івань, присягнувши, визнав, що тієї ночі, коли сталося зґвалтування, дочка обвинуваченого прибігла до нього і розповіла, що батько позбавив її цноти. Свідок бачив сліди злочину: "ktфrз dziewczynз widzial i ogl^dal koszulз i sam^. krwi^. plynion^. i skritз miejsce pudenda nieslychanie rozdarte".

Третій свідок теж після виконання присяги визнав, що тієї ночі дівчина прибігла до нього і з плачем розповіла, наголошуючи на тому, що її власний батько поводився з нею як тиран: "iz ojciec jej wlasny zgwalcil onз i uczynek wszeteczny z пщ. uczynil po sodomsku nie jako ojciec, ale jako tyran".

Четвертий свідок Федір Тетеря під присягою розповів, що бачив тієї ночі Палажку, на якій була закривавлена сукня, а також її "роздерті приховані місця". Свідок додав, що Гаврило має бути скараний на горло, оскільки не тільки вчинив кримінал, зґвалтувавши дочку, але і перед тим зґвалтував заміжню жінку Іваниху, чому Федір був свідком. Суд призначив комісію для огляду статевих органів дівчини ("do ogl^dania miejsc skritich przyrodzonych tej zgwalconej przez ojca dziewczyny") у складі чотирьох жінок, які "добре на тому зналися": 30-літньої Тетяни Омельчихи, дубенської міщанки, 40-літньої Насті Ващухи, жительки з юридики дубенського пробоща, 40-літньої Марушки Ігнатихи з Мирогощ, та Ганушки Мацихи, дубенської міщанки. Оглянувши потерпілу, вони під присягаю підтвердили у суді факт позбавлення дівчини цноти. Після цього дочка з матір'ю під присягою визнали, що ґвалтівник давно мав непристойний умисл щодо Палажки і до того ж "бавився чужолозством" з різними жінками. Від імені всієї громади у вищезазначеній справі присягнули кілька осіб: Павло Ратчиня, Лесько Щерба, Антон Тригуб, Іван Дехно, Кондрат син Яроша, Лесько Войтков, Грицько Кузька, Левко Новак і Мартин Кунцовий. Міський уряд записав усі зізнання свідків і видав у цій справі випис із "чорних" книг, засвідчений підписами міських урядників і міською печаткою Дубна, аби того злочинця "привели до "подальшого правового розсудку", що означало скарати "на горло"там само..

Наведені приклади свідчать про низький соціальний статус жінок плебейського походження у ранньомодерному соціумі. Найчастіше в джерелах згадується про подружню зраду і розпусту, однак трапляються й випадки зґвалтувань і вбивств жінок, навіть неповнолітніх дівчат. Звичайно такі переступи і злочини не толерувалися і засуджувалися суспільством, суворо каралися світською та церковною владою, тим не менше це не рятувало жінок від агресії шляхтичів-ґвалтівників, які у більшості випадків залишались безкарними. Алкоголь часто був тим чинником, що штовхав на скоєння різноманітних злочинів, у тому числі - до насильства над жінками. Окремою дослідницькою проблемою є насилля в родині і, зокрема, над неповнолітніми дітьми. Історики відзначають глибоке закорінення примусу в загальній культурі повсякдення, де широко побутувало фізичне насилля, що застосовувалося з метою дисциплінування, виховання, або досягнення інших користей. На жаль, обмаль збережених документальних свідчень не дає можливості дослідити всю масштабність окреслених проблем та підтвердити тезу про те, що насилля над жінками було нормою подружніх стосунків у міщанських родинах ранньомодерної Волині.

Размещено на Allbest.ru