Суспільно-політичні передумови особливих форм народної релігійності в підрадянській Україні (1930-і рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Особливі форми народної релігійності в підрадянській Україні 1930-х рр. були спричинені тогочасними складними суспільно-політичними умовами. Тривалі роки насадження й утвердження радянської влади силовими методами, певна річ, вплинули на свідомість місцевого населення. Ще були свіжими в пам'яті народу лихоліття Першої світової війни, російсько-української і польсько-української війн, масові розстріли, грабунки, арешти, політика «воєнного комунізму», боротьба з релігією і церквою, голодомор 1921--1923 рр., загалом переслідування і терор місцевого населення, особливо російським комуно-більшовизмом, з метою утвердження своєї влади.

У цій атмосфері загального суспільного напруження - атмосфері, в якій, здавалось, уже втрачалась віра місцевого населення в якийсь вихід з такого становища (оскільки збройні повстання українців проти радянської влади ще у 1920-х рр. жорстоко придушувались), - зростала надія на допомогу небесних сил. Формувалася і розвивалася своєрідна народна релігійність, що втілювалась у різних формах. Зокрема ще з часів Першої світової війни в народі побутували розповіді про надзвичайні, чудесні події, в тому числі й апокаліптичного змістового спрямування, як-то про катів, які будуть вішати людей, хрести на небі, наближення кінця світу, Страшний суд, оновлення ікон, церковних бань тощо. Місця таких чудес часто привертали увагу вірян, особливо з сусідніх околиць. Організовувалися паломництва, хресні ходи, під час яких творилися і виконувалися фольклорні твори різних жанрів, переважно релігійного змісту, організовувалися спеціальні трапези (варіанти: обіди, «парастаси»).

Такі релігійні рухи і пов'язана з ними народна творчість досягли апогею на початку 1920-х рр. у підрадянській Україні. Влада відразу звернула увагу на цей рух і пов'язану з ним творчість. Методами розгону, показових судів і арештів, т. зв. «експертиз» над іконами (які обновлялися) тощо вдалося придушити ці рухи і побутування пов'язаної з ними творчості. Хоча подекуди, спорадично, в різних місцевостях підрадянської України з більшою чи меншою активністю і поширенням вони продовжували пульсувати у підпіллі, включно до 1930-х рр. і пізніше.

Властиво, подібні вияви таких рухів спостерігалися, як доводять дослідження, і поза межами України, зокрема на теренах, що також перебували в умовах більшовицької окупації, приміром у тій же Росії або на Кавказі. Це пов'язано з негативними реаліями «совєтської» дійсності, передусім з жорстокою й особливо войовничою, атеїстичною політикою радянського режиму. Втім, саме такі рухи і пов'язана з ними творчість були в 1920-х рр., завлучним спостереженням Р. Кирчіва, фольклорною опозицією войовничому атеїзму. Водночас у підрадянській Україні 1920-30-х рр. вони мали особливе відображення, оскільки виникали і творилися за специфічних умов, в атмосфері особливо жорстокої дійсності та під її впливом: узаконені владою грабунки у формі продрозкладок, реквізицій, а також репресії, голодомори тощо.

Питання релігійного руху та духовної творчості українців за умов більшовицької окупації 1920-х рр. докладніше розглядалися в інших наших статтях. Стосовно студіювання цих явищ у контексті наступного десятиліття, то в етнологічній науці досі немає ґрунтовної аналітичної праці. Щодо джерел і наукової літератури з цього приводу, то, крім спорадичних згадок у пресі 1930-х рр., передусім, за останні роки, особливо від часу проголошення незалежності, в Україні побачили світ чимало праць. Це зокрема публікації архівних і польових матеріалів (їх подекуди доповнюють власні етнографічні записи), ряд історичних досліджень, фактологічні відомості у спогадах очевидців подій 1930-х рр., а також відповідні студії закордонних дослідників. Отже, зважаючи на наведені обставини, метою цієї статті є аналіз суспільно-політичних передумов, які зумовили формування та поширення специфічних форм народної релігійності в українському суспільстві в 1930-х рр.

Україна була особливо важливим з політичного, геостратегічного й економічного поглядів регіоном радянської імперії. Можливості її сільськогосподарського та промислового виробництв були основою національної безпеки СРСР. Водночас українське населення, передусім сільське, залишалося середовищем національного патріотизму, джерелом ідей самостійництва, чинило спротив окупаційній владі: хлібозаготівлям, колективізації, совєтизації тощо. Небезпека, за словами Й. Сталіна, «потерять Украину» визначала особливі заходи його та партійного керівництва до неї.

Повідомлення преси кінця 1920-х рр. інформували про активізацію в Україні діяльності партизанських груп. Весною 1928 р., наприклад, в районі Проскурова війська Червоної армії мали бої з повстанським відділом Доброгорського, під час яких останній згинув (цей відділ існував від 1921 р.). Більшовики взяли в полон 23 повстанці. В окрузі Тульчина міліція звела бій з відділом партизан, яким командували Рябокінь і Барановський. В тій же окрузі відбулися бої і проти ще одного повстанського відділу, з якого 7 осіб потрапили в полон. В районі Бердичева, як повідомляла радянська влада, в цей час оперували два відділи повстанців: Васильченка в кількості 30 партизан і Куліша - 5. Такі ж відділи оперували в округах Катеринослава та Білої Церкви.

Наші польові дослідження на Черкащині, проведені у 2008-2009 рр., та деякі інші відомості доповнюють наведену інформацію. Зокрема маємо підстави вважати, що впродовж 1920-х рр. (хоч, очевидно, й пізніше) відбувалися численні антибільшовицькі, головно, селянські повстання чи не в усій підрадянській Україні (майже кожне українське село ставилося неприхильно до нової влади, до чужого - російського - комуністичного устрою та насильницьких реквізицій). Приміром, лише на Черкащині діяли такі антибільшовицькі осередки, як Холодноярська та Мліївська республіки, у с. Черепин тощо. Ці повстання та бунти, які спалахували в Україні до початку 1930-х рр., жорстоко придушувалися більшовицьким режимом. Відповідно, не давали українському населенню навіть надій на вихід зі складних умов радянської окупації.

Водночас напругу у суспільстві додавали продрозкладки, реквізиції, заведення комун, артілей, колгоспів, голод 1924-1925 і 1928-1929 рр., а також масові репресії, виселення, боротьба з релігією, церквою тощо.

Як доводять сучасні дослідження, масові антирелігійні й антицерковні акції більшовиків в Україні 1920-х рр., хоча і досягли разючих результатів, мали вагомий згубний вплив на традиційні устої народу Проте, на щастя, прогнозованого владою перелому в суспільстві, вочевидь, таки не відбулося, оскільки релігія, християнське віровчення залишалися в основі світогляду більшості людей. Це, либонь, добре розуміли тодішні партійні керівники аж до «вождя» включно, оскільки на XV з'їзді ВКП(б) у грудні 1927 р. з цього приводу виступив сам Й. Сталін. Також була прийнята резолюція «Про релігійний рух і антирелігійну пропаганду» (від 30 червня 1928 р.), з вказівкою і особливим наголошенням на необхідності посилити наступ на релігію та церкву. Того ж року «маховик» антирелігійної й антицерковної кампанії в Україні, згідно Я. Тараса, «набрав нових обертів», зокрема знову почалися масові закриття храмів, монастирів, вилучення церковного майна, широкомасштабні переслідування та репресії духовенства.

Загалом, репресивна політика комуно-більшовицької влади стосовно церкви, духовенства та вірян наприкінці 1920-х рр. характеризувалася тим, що було підготовлене та здійснене послідовне переслідування тих релігійних конфесій, течій, які відмовлялись, всупереч релігійним переконанням, іти на примирення, «співпрацю» з войовничо-атеїстичним, злочинним і тоталітарним за суттю більшовицьким режимом. Так, сфабрикували звинувачення в приналежності до, начебто створеної 1928 р., антирадянської організації (з центром у Ленінграді), яка планувала в ході збройного повстання скинути владу, й, відповідно, багатьох вірян «Істинно православної церкви» (течія РПЦ) з Харкова, Одеси, Дніпропетровщини притягнуто до кримінальної відповідальності та, зрештою, заслано на поселення (на Північ та в концтабори).

До кінця 1920-х рр. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) опинилася поза «законом» панівного режиму. У 1927 р. стараннями радянської влади було усунено від керівництва УАПЦ В. Липківського та проведено до ВПЦР (Всеукраїнська православна церковна рада) «своїх» представників. Внаслідок такої «совєтофільської» ін'єкції, до кіл ВПЦР, за умов тоталітарної дійсності, зокрема загострення психологічної та духовної напруги у суспільстві, простежувався і моральний занепад авторитету духівництва в народному середовищі. Оскільки «попи продалися совєтам», то, приміром, послідовники і симпатики В. Липківського поширювали думку щодо потреби створення церкви «безпопівців».

Зусиллями ДПУ було утримано єпископа УАПЦ П. Ромоданова (опонент В. Липківського) від рішення зняти сан та відійти від церкви влітку 1928 р. Водночас ДПУ і надалі вважало автокефалістів «українськими контрреволюціонерами». Внаслідок цього стався ряд арештів духовенства і вірян, за звинуваченнями у «нелояльності» до радянської влади (так, лише в липні 1927 р. ув'язнили 26 автокефалістів), антирадянській агітації, «організації контрреволюційного петлюрівського угруповання під виглядом церковної громади» (так, один із засновників Новомиргородського осередку УАПЦ - П. Кульчицький був заарештований двічі - 1927 і 1928 рр., а 1929 р. запроторений до концтабору на 10 років; розстріляний 1937 р.), «створенні шовіністичної організації автокефалістів “Молоде братство”» (жителі с. Куцеволівки Кременчуцького округу - Д. Олефик, Я. Куцевол, Я. Ричко, Ф. і Н. Патерилові, Т. Лисяк) і т. п. Засуджували, як правило, до трирічного заслання, концтаборів (як, приміром, автокефалістів В. Завойчинського, А. Радомицького, М. Клеоновського, С. Грушка, А. Скорохода).

Переслідування більшовицькою владою вірян-автокефалістів, як свідчать дослідження сучасних істориків, істотно активізувалося з 1929 р. Зокрема у березні того року Полтавським відділом ДПУ було закрито карну справу під назвою «Самостійники», внаслідок чого заарештували священика Жовницького і 13 селян с. Новорощанки, за звинуваченням у згуртуванні «українців для роботи над створенням незалежної України». Священикові, згідно стилю тогочасної влади, інкримінували заклики на зібраннях церковного активу до формування, «під маркою автокефальної громади», політичних угруповань, які б у часі війни виступили проти СРСР. Показово, що священик-патріот в ході слідства навіть не приховував, що справді є українським націоналістом, плекає ідею незалежності України та народовладдя. Подібні події на цьому етапі були далеко не поодинокими, в тому числі й у середовищі вірян-українців.

Масові арешти, включно і духовенства, часто призводили до сутичок (інколи і збройних) влади з місцевими вірянами, як 1929 р. у сс. Лозове Харківського, Тернівка Шевченківського, Березівка Криворізького округів тощо. Вони були зайвим доказом традиційної авторитетності духовенства серед місцевого населення. Це, вочевидь, послужило додатковим стимулом для владних структур знищити церкву, передусім, як традиційний осередок національної духовної культури українців. Приводом до чергової хвилі арештів і переслідувань стала підготовка процесу над Спілкою визволення України (СВУ). Українське духовенство, зокрема й УАПЦ, навіть за таких умов відкрито підтримувало ідею націоналізації церкви, на чому слушно наголошує і сучасний історик В. Пащенко. Зрозуміло, воно наражалося на ризик бути (і, зрештою, таки стало) долученим до тих націоналістичних сил, над якими готувалася чергова хвиля репресій.

У ході операції стосовно боротьби з так званим «українським контрреволюційним активом», влада планувала провести 23 обшуки й арештувати 126 священиків. Вже до процесу щодо СВУ влада готувала широкомасштабні арешти духовенства й вірян, зокрема 172 автокефалістів, із яких 2 мали бути єпископами, а також - 71 священик, 10 дяків і 89 вірян. На Бер- дичівщині, наприклад, органи ДПУ ліквідували 27 «куркулів-автокефалістів», на чолі зі священиком Гонтай-Корнійчуком; у Кам'янці арештували священика Винарчука й єпископа Пивоварова, у с. Паланка на Уманщині - 7 вірян і т. д. Одна з груп (т. зв. «п'ятірок») СВУ, як «довели» слідчі органи, була очолена В. Чехівським і функціонувала в УАПЦ.

Внаслідок цього, логічним продовженням стало проведення т. зв. надзвичайного Собору (29-30 січня 1930 р.), на якому за «контрреволюційну» діяльність засудили 40 єпископів УАПЦ й ухвалили рішення про її саморозпуск. З огляду на такі події, не дивує, що, врешті-решт, з 45 осіб, звинувачених у справі СВУ, на суді опинилися понад 20 священиків або їхніх близьких родичів (В. Дурдуківський, В. і М. Чехівські, К. Товкач та ін.), яким інкримінувалися, стандартні для того часу, звинувачення: антибільшовицька агітація, зокрема серед селян, залучення церковних громад до планів підготовки збройного антибільшовицького повстання тощо.

Жорстких переслідувань наприкінці 1920-х рр. зазнали і симпатики інших релігійних течій, сект (іоанніти, іннокенієвці, духовні християни (хлисти, духоборці, молокани та ін.), суботники, баптисти, адвентисти сьомого дня, євангелісти, трясуни, апокаліпсисти), у тому числі й «релігійні організації нацменшин» (лютерани, меноніти, вірмени-григоріанці), віряни та релігійні діячі німецьких колоній (це спричинило масовий еміграційний рух з цих колоній, що стало додатковим приводом для переслідувань), єврейські громади, польські ксьондзи та католики (це засвідчує, наприклад, гучна справа 1929 р. - «Польської контрреволюційної і шпигунської організації ксьондзів в Україні», за якою арештовано близько 40 панотців і 250 вірян), прихильники релігійно-філософських і містичних учень (теософи, масони).

В 1927 р., згідно матеріалів таємного відділу ДМУ. були зареєстровані 266 осіб духовенства та 37 сектантів, а за тогочасні адміністративні межі підрадянської України вислали 33 особи. У наступному році влада репресувала 253 представника духовенства, з яких 52 вислали, а 84 змусили написати заяви (листи) щодо лояльного ставлення до радянської влади. За першу половину 1929 р. органами ДПУ були ув'язнені 374 служителі культу та 389 сектантів, з яких поза межі України вислали 90 (у тому числі, 1 мусульманського та 6 єврейських проповідників), а 270 осіб зобов'язалися не втручатись у політичні справи (з них 88 служителів культу).

Така дійсність за радянської системи, з її жорстокими переслідуваннями духовенства, вірян, з інсинуаціями і влаштуваннями комуно-більшовицькою владою показових судилищ над духовенством, з шаленим тиском атеїстичної пропаганди (в тому числі і спробами влади формувати у поневоленому українському суспільстві загальної духовної атмосфери осуду населенням антирадянської діяльності священиків), із зарахуванням владою духовенства до вигаданих, так званих контрреволюційних угруповань, з метою винесення якнайсуворіших вироків тощо, певна річ, накладала відбиток на суспільну свідомість українців - учасників та очевидців тих подій, послідовно сприяючи загостренню психологічної напруги у суспільстві. Під впливом цих подій, звісно, в народному середовищі виникали відповідні релігійні рухи та, пов'язана з ними, духовна творчість.

Духовенство трактувалося і сприймалося владою вороже - як суб'єкти, здатні життям і релігійною діяльністю підняти та повести за собою громадськість. Небезпека цього загострювалася в часи спроб так званих соціальних змін, трансформацій, пов'язаних з проведенням колективізації, індустріалізації тощо. Внаслідок цього, як зазначають деякі сучасні історики, в період з кінця 1920-х рр. представників духовенства не рятували вже перед владою навіть заяви про аполітичність та лояльне ставлення до неї.

Загалом тогочасна ворожа політика радянської влади стосовно релігії та церкви, репресії, каральні акції, переслідування священиків і вірян зросли до такої міри, що зрештою Папа римський Пій XI 2 лютого 1930 р. звернувся до світової віруючої спільноти і спонукав до молитви за врятування церкви в таких умовах. Більшовицька влада звичним популістським стилем потрактувала це як заклик так званого «міжнародного імперіалізму» до «хрестового походу» на більшовицьку державу. У відповідь, на звернення папи, радянська влада зобов'язала митрополита РПЦ Сергія вже 15 лютого на прес-конференції виступити із заявою, що в СРСР немає переслідувань церкви і вірян, а політика уряду є толерантною щодо релігійних процесів. Таку заяву негативно сприйняли у суспільстві, зокрема більшість духовенства, тому влітку 1930 р. митрополит Сергій був ізольований, оскільки розірвалися зв'язки РПЦ з її приходами у Європі.

За неповними відомостями, в підрадянській Україні були закриті 136 молитовних будинків у 1929 р., 234 - 1930 р. і 1000 - 1932 р. Більшовицькі адміністративні органи, вочевидь, з метою остаточного позбавлення можливості вірянам в майбутньому повернути храми, вимагали негайно використовувати їх в інтересах так званого «соціалістичного будівництва». Виконавчі комітети зобов'язувалися секретаріатом ВУЦВК у найкоротші терміни перетворювати храми на «будинки пролетарської культури та розваги», а у випадках, коли закриті храми не вдавалося швидко переобладнати для так званих «громадських потреб», їх вимагали негайно демонтувати, розібрати, знищити.

Свідчення про такі події нам вдалося зафіксувати у спогадах очевидців, під час польових обстежень, зокрема на теренах Черкащини. Ось характерна розповідь: «Вони ходили, вони з церкви окони викидали, комсомольці ногами топтали ікони. Наші люди з села бігли, отнімали окони од їх та брали додому. О, таке було. А потом уже розкидали це вже все, ті лахи попалили, те все попалили попівське. А вже тоді, як уже стало таке, шо в церкві нема уже - сьцєнки і всьо - давай вони сьцєнки валяти, валять сьцєнки із церкви. Тоді тут стали старі люди бігти, плакать: “Нашо ви отаку робите канітєль?! Шо ви?! Люди строїли, люди вбивали, люди... А ви отаке робите, для чого ви...?”. Они давай людей всякими словами... оті комсомольці... Таке робили людям, така була лайка, як церкву розбірали зовсім, о. Тоді вже шо ж, таке діло, розкидали церкву, о, нема церкви, нема нічого. І всьо, тоді вже люди - то німі, нема куди людям виходить. Давай вони шо... А, уже ті комсомольці бачать, шо люди дуже волнуються, це ж куди там, то вони то устроїли клуби, оці совєцькі вже, для людей, шоб люди вже ходили в клуб. Почали вистави ставить, людей зацікавлювати виставами тими» (записав В. Дяків 1 липня 2009 р. у с. Тростянець Канівського р-ну, Черкаської обл. від Полішко (дівоче - Сало) Віри Тімофіївни (1911 р. н.), освіта - 2 класи, працювала у колгоспі).

Близькі родичі очевидців, зокрема діти молодшого віку, часто пригадують розказані раніше і призабуті вже батьками такі свідчення: «В цю... колективізацію... каже, приходили, там були такі комсомольці, які, каже, ікони розбивали. І вона, каже, та жінка розбила ікону - і її паралізувало. На другий день не могла ні встать, там. Вобшем, каже, хто доторкався до того церковного утваря, о, шо, ну, розкидали, розбивали, каже, той вмер - од того, той - од того... Ну нікого живого не осталося. А хто з людей, то, каже, брали тії ікони і ховали в себе, шоб тільки не порозбивали, о» (записав В. Дяків 1 липня 2009 р. у с. Тростя- нець Канівського р-ну, Черкаської обл. від корінної жительки Г алини Павлівни Сидоренко, освіта - середня спеціальна, бухгалтер, пенсіонер). Незважаючи на всі зусилля більшовицьких адміністративних органів, ГПУ тощо, тогочасне українське населення часто намагалося дотримуватися традиційних духовних устоїв, зокрема християнсько-релігійних, залишалося віруючим і намагалось захищати від більшовиків ще існуючі та функціонуючі храми.

Серед різних способів нищення церков, за словами Я. Тараса, ще від початку 1920-х рр. більшовицька влада часто влаштовувала таємні підпалювання, особливо на Поліссі, де церкви були «майже 100 відсотків» дерев'яними. Зрозуміло, імена замовників і вико- навців-паліїв приховувалися. Цей же дослідник, на основі власних польових обстежень Житомирщини та Київщини, зазначає, що «були люди, які їздили по селах уночі на балагулах (критих возах) і підпалювали церкви». Яскравим прикладом цього методу нищення є підпали церков у сс. Ворсівка Малинського р-ну, Котівка Радомишльського р-ну, Селець Овруцького р-ну, Житомирської обл. та ін. Так, жителі с. Ворсівка у 1935 р. «піймали палія, який підпалив церкву. До того він підпалив церкву у с. Котівка. Його хлопці хватили з балагули й убили, на другий день в село прибув загін НКВД, арештували 7 чоловіків, допитували всіх» (записав Я. Тарас 13.08.1996 р. у с. Ворсівка Малинського р-ну, Житомирської обл. від Михайла Савки Дмитренка, 1915 р. н.). При цьому, Я. Тарас слушно зазначає, що швидка поява загону НКВС, арешти та допити дають підстави для думки, що такі підпали церков були спланованою акцією, якою керували органи безпеки, а виконавці були в них на службі. Для підпалу церков також використовували в'язнів, яких НКВС етапами перевозили через села і закривали в церквах. Так, у 1926 р. один із таких в'язнів підпалив церкву у с. Норинську (записав Я. Тарас 13.07.1995 р. у с. Норинськ Овруцького р-ну, Житомирської обл. від Федора Миколайовича Ващука, 1910 р. н.).

Українське населення було стероризоване і політичними репресіями, і продовольчими загонами. Відверте брутальне пограбування українського селянства відбувалося у руслі загальної колективізації, що супроводжувалася на межі 1920-30-х р. різким падінням сільськогосподарського виробництва. До цього слід додати широкомасштабне замовчування голоду та вивіз хліба за кордон. Як показують сучасні дослідження, в підрадянській Україні після голодомору 1921-1923 рр. був голод і 1924-1925, і 1928-1929 рр. [20, 39-45; та ін.]. Загальне знесилення людей призводило до різних хвороб і епідемій (тиф, цинга, сибірка, сухоти, дизентерія тощо). Точну кількість жертв аліментарної дистрофії та інших хвороб, що супроводжували голод в Україні, встановити неможливо, але зрозуміло, що мова йде про мільйони.

Все це, як і проведення жорсткого, безбожницького за суттю, політичного курсу радянського режиму на практиці, складні кризові економічні обставини того часу, насильницька масова колективізація, деградація сільськогосподарського виробництва, класово-антагоністичне розшарування українського села, запровадження репресивних методів хлібозаготівель, пошесті хвороб, зростання смертності, безпритульність, проституція, занепад традиційної моралі у суспільстві тощо, накладало невигойні духовні рани на українську спільноту, вело до загострення в ній психологічної напруги, яка досягла апогею в часи, штучно влаштованого владою, Голодомору 1932-1933 рр.

Дію людиноненависницького механізму відбирання зерна від українських вимираючих сіл відображають постанови політбюро та інші документи. Особливо жорстокі масові репресії активізувалися під впливом комісій В. Молотова і Л. Кагановича наприкінці 1932 р. Так, наприклад, політбюро ЦК ВКП(б) тиражувало ухвали про виселення тисяч сімей з ряду областей (500 - з Одеської, 300 - з Чернігівської, 700 - з Дніпропетровської, 400 - з Харківської), а «трійки», за пропозицією В. Молотова, отримали право на період хлібозаготівель самостійно ухвалювати смертні вироки. Його ж стараннями політбюро ЦК КП(б)У 18 листопада 1932 р. прийняло постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель» (20 листопада постанову під цією ж назвою прийняла РНК УСРР). Таким чином, було «узаконено» масові обшуки з негайною конфіскацією продовольства, застосовувалися і «агентурні можливості» (згідно з роз'ясненням наркомату юстиції УСРР від 25 листопада, стосовно виконання зазначеної урядової постанови), приміром, примушували вчителів випитувати в учнів, «хто з них їв хліб, а потім доповідати».

Вагому роль у посиленні репресій відіграли тиск та зневажливе ставлення кремлівських «вождів» (Й. Сталіна і Л. Кагановича) до українських керівників (С. Косіора, В. Чубаря, Г. Петровського) та загалом КП(б)У. Зрештою, наприкінці 1932 та впродовж 1932 р. відбулися зміни в керівництві УСРР («першою особою» став П. Постишев), а також суттєві (дві третини посадовців) зміни очільників (секретарів райкомів партії і голів райвиконкомів) на обласному та районному рівнях. Саме реалізація подібних рішень кадрового, економічного та політичного характеру, найважливіші з яких ухвалювало політбюро ЦК ВКП(б), у 1932-1933 рр. спричинила продовольчу катастрофу, голод і масову смертність людей у підрадянській Україні. Низхідною репресіям піддавались і представники нижчих верств влади - голови колгоспів, члени правлінь сільгоспартілей, завгоспи, рахівники та ін. Це ще більше загострювало духовну атмосферу у тогочасному суспільстві. До цього додались і масові (десятки тисяч господарств з майном, реманентом, худобою) авральні примусові переселення - і внутрішньоукраїнське, і з Білорусії та Росії - до спустошених голодом теренів України.

За винятком прикордоння, в Україні комнезамівці та, спеціально відряджені з міст на хлібозаготівлі, робітники проводили обшуки і відбирали запаси харчів, заготовлені на зимово-весняний період (сухарі, сало, цибулю, картоплю тощо). Владою це тлумачилось покаранням за «куркульський саботаж» хлібозаготівлі й, відповідно, відображалось у пресі. Водночас сама тема голоду була суворо заборонена, навіть слово «голод» в офіційних документах не згадувалось. Відповідні ж владні заходи, пов'язані з голодом, проходили в документації через «особые папки». Почалися масові міграції людей, які, рятуючись від голоду, родинами полишали рідні місця у пошуках засобів для існування. Трагічною ознакою стала і дитяча безпритульність. Матері часто залишали дітей на вулиці, в громадських місцях або підкидали їх у дитбудинки, остаточно втративши віру у власні сили. З'явилося і багато сиріт, котрі, після смерті батьків, залишалися без догляду.

Загороджувальні загони оточили Україну по периметру кордонів і не випускали голодуючих селян. Залізницями можна було пересуватися тільки за спеціальним дозволом. Чекісти перевіряли пасажирів у потягах і забирали поживу, яку вони на чорному ринку купували для родин. Все це влада організовувала також з метою приховування голоду від іноземців. Зокрема Л. Каганович винайшов статус т. зв. «чорної дошки» (декретами ВУЦВК і РНК УСРР, які негайно публікувалися у пресі, а на «чорну дошку» заносились «села-боржники» за хлібозаготівлями), який забороняв людям покидати села, припиняв постачання будь-яких промислових товарів, а в хатах проводилися безперервні обшуки з метою конфіскації продуктів. У випадку, коли події Голодомору (в тому числі вимирання окремих сіл) ставали відомі за кордоном (як про це повідомляли, приміром, американський журналіст Е. Шервуд чи французький політик Е. Ерріо), працівники ДПУ організовували своєрідні «потьомкінські села», завдяки яким, і там спростовувалися «вигадки буржуазної преси про голод у Радянському Союзі».

Знецінювалося людське життя, занепадала суспільна моральність, надзвичайно зросла злочинність. Жертвами насильств ставали першочергово найслабші, зокрема діти. Так, Л. Редзюк із с. Савинці Рокитнянського р-ну, Київської обл., приміром, згадувала події початку 1930-х рр. так: «У сім'ї Танчика Василя померли він сам і його дружина, а маленька грудна дитина ще була жива, горнулась до материних грудей. То це дитинча також забрали і вкинули в яму, воно ще якийсь час сиділо в куточку ями, поки його не засипали землею». Вражаючі епізоди подій того часу зафіксовано й у численних свідченнях інших очевидців, зокрема нещодавно опублікованих: «Люди були тоді дуже жорстокі, як звірі. У колгоспі дерли просо і сусідська дівчинка Коваль Федорка, дванадцяти років, узяла жменьку пшона, їсть. То браві хлопці - “активісти” били дитину, поки вона й дихати перестала. Я бачив на власні очі, як вона лежала, а з рота текло пшоно. Іншим разом хлопець-сирота украв у сусіда картоплі, то дядько поперебивав голодному сироті ноги, руки і закинув у глиняник. Там його й закопали» (зі слів Ф. Завадського, с. Красилівка Ставищенського р-ну, Київської обл.).

Суголосну інформацію зафіксували й інші сучасні дослідники - етнографи та фольклористи, - в тому числі В. Борисенко, М. Глушко, Я. Гарасим, С. Гвоз- девич, Н. Заглада, Р. Кирчів, Т. Конончук, О. Кузьменко, О. Сапеляк, І. Магрицька, В. Сокіл та ін.). Такі відомості підтверджують і наші польові обстеження на Вінниччині та Черкащині: «То в того голод був, пробалакали, то в того... оце нема чого їсти, хліба нема, то в того, та такі тільки балачки. А тоді вже в усіх... трах-бах - оце тобі таке... Ото таке було... Як ми й самі пошти трохи не голодували, але шо в нас дядько був у Київі, то нам студова петльовки... То ми це держали тільки для заколоти, оце кипить вода - мати зараз та намочила, сюди-туди, сюди-туди, покришила-покришила, у ту кип'ячу воду, розколотила, о...: “Їжте”... То ми таке їли... Та й то завидували... не можна..: “Ага... Ви... ше й їсьте із миски?! А ми вже з миски не їмо”... А я, було, їм отвічаю: “То ви ше ж ходите... а я... сережки зняла, я й хреста зняла”... В мене сережки були золоті, хрест золотий - тут, на грудях, на ті сорочці був... То я ж так їм все та кажу: “Пішли, - кажу, - та пішов дядько, - кажу, - наший, - таке кажу, - борошна такого доставав у Київі, то - кажу, - їмо такого”. О, таке... Ой, Боже! Тоді неможна було жить! Як вийдеш надвір - людочки! То там лежить людина, то там лежить людина, ой... А воно ж, бідне, їсти хоче... кричить же ж: “Ой! Дай шо ж мені! Дай шо мені трошечки! Дай мені в ротик шо!”. Шо ж ти її понесеш у той ротик, кромє святої води?! Вода була, ото таке було... було! Прямо я точно бачила й була коло його! Дивилась на такево...» (записав В. Дяків 1 липня 2009 р. у с. Тростянець Канівського р-ну, Черкаської обл. від В. Полішко, 1911 р. н.).

Так само й на Вінниччині: «То жіночка розказує. Сама вона з Янева, а проживає в Щіках, це от біля Вінниці. Що коли вона була підлітком і йшла десь від родичів через цвинтар - а вже стемніло. Там викопали яму і опустили туда стару бабу, но не засипали десь, чи може другого ждали ше покойника (знаєте, тоді кидали, як дрова), чи може родичі там шо... не попрощалися. Короче, шо ця дівчинка йшла по стежці і впала в цю яму. Впала на бабу. В баби лопає шлунок і звідти вискочив горох. То можете представити: ця дитина гороху цього набрала в кишені, дома перемила, то вона так його поїла, шо... Оце такий, отакий голод... Ну а в нас в селі, значить (бо біля моїх батьків через дорогу школа), а в трицять третьому році, це в голод, ну, вроді, чи вони спасали тих дітей. Но яке це спасіння, як повен погреб наклали тих трупиків, шкільний погреб. Даже приїхав якийсь з района. Заставив, шоб вивезли на цвинтар їх, о, отак» (записав В. Дяків 13 липня 2003 р. у м. Калинівка Калинівсько- го р-ну, Вінницької обл. від Віктора Івановича Дацюка, 1938 р. н., освіта середня, працював водієм).

Поширювалось людоїдство, трупоїдство, торгівля людським м'ясом. Багатьох людожерів на початку 1930-х рр. розстрілювали члени ДПУ (хоч у Кримінальному кодексі не було відповідної статті), інших - засилали на примусові роботи. Так, зосібна на Біломорканалі наприкінці 30-х рр. працювали 325 людоїдів з України - 75 чоловіків і 250 жінок. Тенденцію щодо трупоїдства вдається простежити, приміром, за повідомленням начальника Харківського обласного відділу ДПУ: на 1 березня 1933 р. в області зареєстрували 9 таких випадків, на 1 квітня - 58, на 1 травня - 134, на 1 червня - 221 випадок. Певна річ, подібні події особливо загострювали духовну атмосферу в суспільстві того часу, яка посилювалася ще й діями численних бандитських зграй, котрі вбивали й їли людей (головно дітей і жінок).

У пошуках виходу зі скрутного становища населення вдавалося до різних методів. Надсилали листи з пропозиціями, питаннями, протестами до органів центральної та місцевої влад. В них порівнювали власне життя із життям західноєвропейської людини, зауважували, що таке становище загрожує самій владі, наводячи припущення стосовно штучності голоду. Мали місце й випадки відкритого невдоволення політикою більшовиків. Поширювались крадіжки, люди масово приховували зерно від заготівель, затягували обмолот, зволікали з вивезенням на заготівельні пункти, ховали на горищах та в інших місцях, закопували, змішували з відходами тощо.

У народі активізувалося побутування антидержавних приказок та прислів'їв («Устань, Ленін, подивися: ми без хліба лишилися», «Голод, холод в нашій хаті - ніщо їсти, ніде спати», «Сталін хліба захотів, то й придумав куркулів», «Не збирайте колоски, бо підете в Соловки», «Наш сусід уже здурів і дітей своїх поїв» та ін.), народних трактувань поширених тоді абревіатур чи скорочених назв (скажімо, «Товарищи, опомнитесь, Россия гибнет, Сталин истребляет народ!» - так тлумачили мережу магазинів «Торгсин» («Торговля с иностранцами»), якими користувалися переважно ті, чиїми руками на місцях і відбувалося масове вбивство народу), віршів, приміром, такого змістового спрямування:

Батьку Сталін, подивися,

Як ми в СОЗі розжилися:

Хата раком, клуня боком,

Троє коней з одним оком.

А на хаті серп і молот,

А у хаті смерть і голод.

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

Тато в СОЗі й мама в СОЗі,

Діти плачуть по дорозі.

Нема хліба, нема сала,

Бо місцева власть забрала.

Не шукайте домовину,

Батько з 'їв свою дитину.

З бучом ходить бригадир,

Виганяє на Сибір.

Зрештою, місцеві ангарадянські повстання і бунти вимученого владою українського селянства спалахували і під час Голодомору 1932-1933 рр., щоправда у значно менших масштабах, ніж впродовж 1920-х рр. Так, С. Кульчицький наводить відомості ДПУ УСРР з Центрального архіву СБУ, за якими у листопаді 1932 - січні 1933 рр. в Україні були зафіксовані 436 терактів (64 вбивства радянських активістів, 48 замахів на вбивство, 211 підпалів). Характерні політичні настрої місцевого населення, зокрема й тих, хто до того підтримував більшовизм, містяться і в письмових донесеннях голів колгоспу, приміром, така відверта заява: «Я - партизан, бив куркулів, а сьогодні згоден різати комуністів».

Отже, на початку 30-х рр. ХХ ст. зростала духовна напруга в українському суспільстві, за умов більшовицької політики. В цьому простежується певний зв'язок з попередніми подіями, зокрема наслідками Першої світової, польсько-української та російсько-української воєн, політикою воєнного комунізму, жорстоких переслідувань місцевого населення більшовицькою владою, голодомором 1921-1923 рр., впровадженням політики войовничого атеїзму, придушенням антирадянських повстань (Холодний Яр, Мліївська республіка у с. Черепин на Черкащині тощо). На цьому етапі можна простежити і специфічний розвиток народної релігійності українців. Це також було своєрідним продовженням означеного явища попередніх років потужного релігійного руху та, пов'язаної з ним, духовної творчості. релігійний імперія радянський

У 1930-х рр., за умов безвиході й атмосфери загального жаху, серед народу особливо поширювалися, в тому числі прочанами та стигматиками, чутки й повір'я релігійного змісту (про Господні покарання), подекуди «модернізовані» впливом подвійного ґрунту, уявлення, вірування, легенди апокаліптичного змісту, ворожба, спіритизм і т. ін. Так, В. Барка у романі «Жовтий князь» наводить «розмову, пригніченої наближенням безжалісного лиха, Дарії Катранник зі старою матір'ю. Бабуся віщує наближення горя, бо в Письмі сказано: “Живемо в кінці часів. Тож антихристи спішать зло довершити. Це з ікон видно; Спаситель на хресті мучиться, а внизу вони, домальовані, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вкоїться пекельство, аби відзначити дев'ятнадцять віків після розп'яття: так кажуть”». Налякані жахіттями дійсності, люди у різних подіях вбачали лиховісні знаки: завершення ХІХ ст. (хоч із запізненням, але мало відзначитися «якимось пекельством»); падіння мертвих птахів; червоний прапор, «який набухає і чорніє від пролитої крові («То тільки видається, що їх прапори червоні, вони темні», - мовиться в романі «Жовтий князь»).