До питання про дитячу та підліткову працю на Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині XVIII століття

Размещено на http: //www. allbest. ru/

До питання про дитячу та підліткову працю на Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині XVIII століття

Володимир Маслійчук

Використання дитячої та підліткової праці -- одне з найважливіших питань економічної історії України другої половини XVIII ст., що характеризує соціально-економічні процеси тієї доби, яка, водночас, не знаходить належної уваги науковців. Наведемо кілька історіографічних прикладів. У працях, присвячених другій половині XVIII ст., особлива увага приділяється визначенню тенденцій зародження чи панування капіталістичних відносин. Доволі часто основним джерелом для характеристики соціально-економічного становища беруться дані Генерального (Рум'янцевського) перепису Лівобережної України 1765-1769 рр. Так, у 1966 р. у Києві відбувся захист дисертації Івана Ковальського «Генеральний опис 1765-1769 років як джерело для вивчення соціально-економічної історії Лівобережної України (за документами і матеріалами Переяславського полку)» (науковий керівник професор Володимир Голобуцький). У своєму дослідженні здобувач писав про товарно-грошові відносини, розвиток найманої праці й початок функціонування ринку. Однак, попри величезний фактаж та проаналізований фонд перепису, автор не з'ясовував методологічних питань щодо характеру найманої праці та ринку, поверхово використавши марксистську риторику. Через шістнадцять років у Москві на матеріалах усе того ж перепису захистила дисертацію Тетяна Круглова (науковий керівник Леонід Мілов) з дещо інакше сформульованими дослідницькими завданнями і трохи іншими географічними рамками, зокрема, вона концентрувала увагу на місті як основному середовищі формування буржуазії. Серед іншого дослідниця поставила перед собою завдання проаналізувати характер найманої робочої сили -- чи виступала та товаром і чи існував економічний примус -- і дійшла до досить цікавих висновків. Виявилося, що «джерелом додаткової праці [...] були учнівство в господарствах ремісників, інститут вихованців, найм, відпрацювання за гроші, взяті в борг». Далі читаємо: «Працівники у віці до двадцяти років складали 65,1% [...]. Здається помилковим твердження про те, що на Лівобережній Україні у розглянутий період працівники виступали як продавці своєї робочої сили [...]. Проведений аналіз свідчить про те, що в 60-х рр. XVIII ст. джерелом накопичення капіталу була сфера обігу, й соціальне розшарування в лівобережних містах не було капіталістичним за своєю суттю». Тобто, основним «найманим» прошарком були діти та підлітки до двадцяти років, віддані не в найм, а в «науку» чи у відробіток за борг. Такий висновок, відповідно, змушує ретельно проаналізувати специфіку використання дитячої та підліткової праці, щоб зрозуміти економічні підвалини тогочасного суспільства. До цього спонукає й поява нових досить ґрунтовних історико-демографічних розвідок. Однією з них є праця Ігоря Сердюка. Спираючись на Рум'янцевський перепис, дослідник зауважує мобільність і самостійність дітей у ранньомодерному місті, «де кожна 2-3 міська дитина жила поза своєю родиною», «перед частиною дітей, імовірно, проблема харчів чи житла гостро не стояла, піти з власної родини їх спонукала необхідність навчання грамоті, ремеслу, заробіток грошей». Зрозуміло, що поширення підліткової праці часто не вкладається в низку винятково економічних критеріїв. Утім, поза вивченням статистичного матеріалу й висновків про характер найманства, залишається чималий пласт джерел щодо використання дитячої праці та власне особливостей дорослішання в ранньомодерному суспільстві.

Використання низькооплачуваної дитячої та жіночої праці, часто такої ж важкої, як і чоловіча, Карл Маркс у «Капіталі» виокремив як особливий вид експлуатації. Раннє використання дитячої праці за умов, коли дитина змалку залишала домівку, а чи не бачила батьків, які змушені були працювати на виробництві, -- мало низку вагомих наслідків. Ці явища сприяли, на думку Карла Маркса і його послідовників, моральному занепаду, інтелектуальному спустошенню, деморалізації, розчаруванню й перетворенню індивіда за допомогою виробничої дисципліни на пересічного індустрійного солдата, а не на особистість. Слід обумовити ще одну важливу складову історичного пізнання щодо ставлення до дитячої праці. Для характеристики становлення капіталістичного світу та засобів виховання у ньому величезну роль відіграли літературні твори про експлуатацію підлітка та робітні будинки в Англії, передусім Чарлза Діккенса (1812-1870), перекладені ще за життя письменника на багато мов.

Загалом же уважне студіювання праць із сучасної етнології засвідчує, що ставлення до маленьких дітей у традиційному суспільстві прирівнювалося до ставлення до старих. Представники обох вікових категорій були «непродуктивними» й вважалися зайвими їдцями. Тому поширена дитяча смертність раннього віку й смерть старих не викликала особливого жалю. Відомий соціолог Анатолій Вишневський висловив досить обґрунтовану думку про те, що економічна цінність дітей, як об'єктивна, так і в розумінні більшості населення Російської імперії, не була високою та стійкою. Нерідко діти сприймалися як тягар, адже велика їх кількість часто не сприяла економічному добробуту родини. Власне, провідний український етнограф другої половини XIX ст. Павло Чубинський зазначав, що цінність дитини в українській родині практична, пов'язана з користю в господарстві. Використання праці дітей та підлітків було поширеним явищем, до того ж, у традиційному ставленні до дитини, яка виконувала важку роботу, емоції жалю й співчуття присутні мало.

Та саме у XVIII ст. спостерігаємо важливу тенденцію, суттєво продискутовану в історіографії -- зміну ставлення до дитинства в Європі; дитина і підліток набували інакшого значення, ніж це було в Середньовіччі і ранній Новий час. Якщо раніше дитина рано відокремлювалася від батьків (щойно навчившись ходити і говорити, вона залучалася до повсякденного ритму життя дорослих), то поступово -- упродовж XVШ-XIX ст. -- ставлення до дитинства змінилося. Йдеться, звичайно, про нижчі прошарки населення, бо проблема дорослішання у родинах шляхтичів чи осіб духовного стану мала інші правила і піддавалася іншим змінам. Отже, ставлення до дитини зазнало істотної трансформації: дитина на триваліший час залишалася вдома; домашнє виховання чи здобуття освіти під батьківською опікою стало відігравати основну роль у її формуванні, а родинні стосунки з неповнолітніми містили значну емоційну складову. Це до сьогодні дискусійне питання про зміну ставлення до дитини насправді виводило на обговорення ширшого кола проблем раціоналізації, зміни ставлення до індивіда загалом і системи покарань як такої, виховних ідей Просвітництва, батьківства й материнства як засадничих чинників родинного життя тощо. І ця проблематика осяжніша для дослідження.

Історіографічний же матеріал щодо використання дитячої праці в ранньомодерній Україні практично відсутній. На жаль, ці важливі для характеристики експлуатаційної суті капіталізму факти українська марксистська історіографія 20-х років ХХ ст. майже не згадувала. Радянські ж історики наводили задля колориту лише окремі приклади експлуатації дітей. Єдиним винятком є робота Івана Гуржія про зародження «робітничого класу» в Україні кінця XVIII - початку ХІХ ст., у якій кілька сторінок відведено жіночій та дитячій праці. Натомість у Західній Європі дослідження жіночої та дитячої праці в минулому -- досить вагома тема. Остання велика робота з цієї проблематики -- дослідження Пітера Кірбі про дитячу працю в Британії 1750-1850 рр.. підлітковий праця лівобережний слобідський

Отже, «механізм» праці й експлуатації дитини чи підлітка, на жаль, не висвітлений українською історіографією, хоч наявна велика джерельна база дозволяє зробити певні висновки. Одразу зазначимо, що у даній статті ми не використовуватимемо численних квантитативних та демографічних підходів, не зважатимемо за браком свідчень на важливий економічний бік і навіть частково уникатимемо «політичної» складової -- поступового втручання російської імперської держави у виховання та нагляд за дорослішанням дітей. Тут ми лише ділимося окремими спостереженнями про значення й характер дитячої та підліткової праці. Також слід визнати і важливий момент інакшості соціально-економічних відносин на підімперських українських землях другої половини XVIII ст. від тих, які панували в Англії чи Франції, а чи навіть на близьких теренах Центрально-Східної Європи. Друга половина XVIII ст. важлива для Слобідської та Лівобережної України не лише як час скасування політичної козацької автономії, але і як час вторгнення просвітницьких ініціатив російського абсолютизму, спроб раціоналізувати управління і внутрішній устрій околиць, становлення просвітницького виховання та педагогіки. Проте ця «раціоналізація» наштовхнулася на традиційні засади, своєрідність адміністративної та судової систем, укорінену церковну освіту. Ця своєрідна діалогічність історії підімперських українських земель XVIII ст. ще потребуватиме свого вивчення, оскільки вона відобразилася на усіх сферах життя, зокрема, і на соціально-економічних відносинах, важливою складовою яких було використання підліткової праці та віковий поділ найму.

Висвітлюючи дану проблему, слід назвати ще кілька її специфічних рис. Перша -- особливість джерельної бази: за окремими винятками, саме кримінальна документація -- основна для вивчення історії повсякдення. Відсутність ділової економічної документації (списки робітників, бухгалтерські кошториси) дуже помітна і це ускладнює аналіз подій та можливість ширших узагальнень. Так само проблемою є розмитість критеріїв у визначенні вікових меж дорослості. Російська імперія намагалася пов'язати початок дорослості з початком повної кримінальної відповідальності, що відповідало 17-ти рокам, проте ця межа коливалася відповідно до церковних канонів, віку набуття права власності, місцевих правових традицій. Зокрема, на Лівобережній Україні панували правові норми Литовського статуту, де повна кримінальна відповідальність наступала в 16 років. Уніфікація законів та ліквідація автономних особливостей були одними з нагальних завдань політики просвітницького абсолютизму.

Окрім того, зазначимо ще кілька важливих деталей. Праця як така не була чужа дитині найрізноманітнішого соціального походження. У збірнику Ґеорґі, датованому кінцем XVIII ст., зазначено цікавий факт із життя київських околиць (вочевидь, зафіксований Михайлом Антоновським). Там із неабияким успіхом розводять шовкопрядів навіть маленькі діти, навесні та влітку збирають трави та комах, потрібних для фарбування ниток і тканин тощо. Дуже заможна шляхтянка Софія Капніст ще маленькою восени ходила (звичайно ж, за власним бажанням) з прислугою до лісу збирати лісові яблука, груші та сливи. Натомість у спогадах старшинського сина Іллі Тимківського про власне дитинство, що припало на 70-80-ті рр. XVIII ст., зустрічаємося з розповідями про те, як його, непосидька, щоб навчати грамоти, прив'язували рушником до стільця. Поза навчанням цей шляхетський син увесь час лазив по деревах, грався зі скотарем, плюскався під дощем тощо. Найяскравішим описом злигоднів старшинського сина постають спогади Івана Острожсько-Лохвицького з Острогозького полку (Слобідська Україна), саме тут окреслюються соціальні аспекти праці, які автор мемуарів чітко усвідомлював. Через хворобу, а потім і смерть батька сотницький син Іван Острожський мусив покинути навчання та чотирнадцятилітнім з 1766 р. взятися до тяжкої роботи разом із двома десятилітніми хлопчиками-кріпосними. Поїздки до млина, сінокіс, постачання дрів стали частиною життєвого трибу юнака аж до 24-х років, у ньому траплялися і випадки обмороження ніг, і злидні. Навіть одруження Острожський-Лохвицький планував у зв'язку з тим, що мати стала старою і не справлялася з домашньою роботою. Заняття «чорною роботою» замолоду поміщик вважав плямою у своїй біографії.

Однак, для нижчих прошарків населення тяжка фізична праця, вочевидь, була невід'ємною частиною повсякдення, до якої привчалися змалку. Виникає резонне питання про експлуатацію дитини і підлітка. Скажімо, використання їхньої праці в панському господарстві засвідчують і фольклорні матеріали.

В історичній пісні про побиття Базилевських («Задумали Базилевці») у відомих Турбаях йдеться про те, що за знущання й примус працювати панночку Марію Базилевську б'ють також діти:

Били жони праниками,

А ще й маленькії дітки:

«Оце тобі, Мар'я Федоровна,

За тоненькі півмітки!»23

Варто зазначити, що за тодішніх обставин використання хлопчиків як помічників у панських дворах було досить поширеним явищем. Їх залучали до праці як посильних чи як виконавців неважких дрібних доручень24. Себто даних про працю дитини не бракує, але істотнішою проблемою є дослідження її видів і причин.

Проблематика використання дитячої й підліткової праці чітко пов'язана з полем традиційних взаємин. Йдеться про поширену практику віддавання дітей батьками на виховання чи утримання, в науку до інших людей, прихисту сиріт тощо. Наявна документація засвідчує, що віддавання дітей на «воспитаніе» чи в найми за борги, вочевидь, не було чимось винятковим. Соціальні та природні катаклізми другої половини XVIII ст. сприяли поширенню таких явищ. До того ж, окремою важливою темою є віддача дітей в науку за платню, існування інституту підмайстрів та учнів у цеховому устрою багатьох міст25.

Тож засадничою тезою щодо характеристики використання дитячої та підліткової праці слід визнати відчуження дитини від родини, поширення низки таких соціальних практик, як виховання, служіння, забирання за борг, закріпачення, урешті, найми, пастухування на віддалі, утечі та мандри тощо. Проте подібну ситуацію -- втягнення дитини та підлітка в соціально-економічні відносини -- можна спостерігати і в інших державах26.

Свідчення про соціалізацію дітей, поширення підліткового найманства та «науки» мають певні особливості. Так, дорослі наймачі намагалися обманути неповнолітнього наймита, не виплатити йому належну платню. Наприклад, жителька села Волковець (біля Ромен), вдова Сокотиха, подала в лютому 1751 р. скаргу до Роменської духовної управи на священика Петра Сохацького, який узяв на роботу її сина, однак не заплатив йому та ще й побив, тож хлопець утік від наймача. Інший момент втягування дитини та підлітка в економічні стосунки -- їх робота нарівні з дорослими -- пов'язаний з цим поділ праці. Наприклад, Мар'яна, вдова солеварного отамана Федора Пономарьова, 1773 р. зазначала, що її двоє дітей після смерті чоловіка використовуються бах- мутською солеварною громадою «во всякие тягости» і просила начальство включити хлопчиків в «общество» з солеварами, доки вони не прийшли в «совершенный возраст», тобто йшлося про те, щоб хлопчики отримували платню нарівні з іншими солеварами. Такі вияви соціально-вікової експлуатації досить важливі для подальших студій і спостережень.

Але цей традиційний світ зазнавав істотних змін. Із реформаційними змінами у Європі змінювалося саме ставлення до індивіда і праці. Нова протестантська етика створювала позитивне ставлення до праці -- не як до покарання, а як до обов'язку, формувала ощадливість і працьовитість як основу нового буржуазного етосу. Своєю чергою, у XVIII ст. набували поширення ідеї про важливість виховання працею. Просвітницька ідеологія утверджувала позитивне ставлення до працьовитості. Поширення (трансфер) ідей Просвітництва в Російській імперії зіткнулося з традиційними відносинами на автономних околицях, і ця особливість виявилася досить вагомою для подальших змін у ставленні до дитини.

Власне, слід визнати характерну особливість «підросійських» українських земель другої половини XVIII ст. й ранішого часу -- наявність мандрівного елементу та жебраків, значну частку яких становили діти. Держава докладала певних зусиль для контролю й виховання підданих. Поширення традиційних відносин, коли дитина змалечку вирушала з дому для науки чи заробітчанства й часто могла просто жебрати, було неконтрольованим імперією процесом. Становлення «добре керованої держави» передбачало низку ініціатив щодо сирітства й дитинства, виховання слухняного підданого.

Низка модернізаційних настанов пов'язана як із риторикою Просвітництва, так і з капіталізацією виробництва. 1758 р., після мандрівки Малою Росією, гетьман Кирило Розумовський розіслав розпорядження, де зазначалося, що в містечках та селах велика кількість старців, дорослих і дітей, чи то сиріт, чи тих, хто через убозтво відпущені від батьків та матерів, «которые заобыкли жить с малолетства в ленности и тунеядстве», прибиваються до шпиталів та богаділень та спілкуючись з іншими жебраками, розносять хвороби. Усіх таких працездатних жебраків, на думку Розумовського, слід було відправляти для прядіння шерсті на суконну фабрику барона фон Штейна в містечко Малі Млини. Щодо дітей та користі від такої практики гетьманська канцелярія зазначала, що неповнолітніх обох статей, крім «рукоделія», на фабриці будуть навчати ще й грамоті, а після «обученія» вони, коли забажають, можуть покинути фабрику. У підсумку від таких практик суспільству мала бути неабияка користь. Власне, імперська влада поволі намагалася контролювати проблему жебрацтва. Згідно з указом Президента Малоросійської колегії Петра Рум'янцева 1778 р., встановлювався контроль над поширеними в Гетьманщині шпиталями (притулками для сиріт і жебраків). Передусім туди мали приймати калік та старих, а ні в якому разі не нероб і «тунеядцов», які шукають способів жити не працею, а обманом. Найголовнішим нововведенням було те, що старців не лише реєстрували у богадільні, а й кожен з них мав отримати також білет за підписом місцевого протопопа. Старцювання переслідувалося державою і, відповідно, сироти чи мандрівні дітлахи не мали офіційного прихистку в шпиталях чи богадільнях та змушені були найматися до заможних хазяїв чи селитися у них на інших умовах. Обмеження переходів населення, створення сиротинців та встановлення опіки мало б сприяти й обмеженню використання дитячої та підліткової праці. Але, на жаль, ми не маємо вагомих досліджень, де аналізувалися б ці явища у пізніші часи, скажімо, на початку XIX ст.

Водночас універсал гетьмана Розумовського мав ширший європейський контекст. Він пов'язаний з відомою боротьбою з жебрацтвом та загальними передіндустріальними потребами в робочій силі. Найяскравіше ці процеси виявилися в країні промислового перевороту -- в Англії, де уже на початку XVIII ст. виникла система «робітних будинків» для найзлиденніших мас і притулків для дітей, що постачали робочою силою нові підприємства, але перебували під опікою держави. Великий вплив на такі нововведення й подальший їх аналіз мала філософія Джона Локка (1632-1704), який проголосив працю джерелом власності та заявив, що справжня допомога злидарям полягає в наданні їм роботи, щоб вони не жили, мов трутні, з праці інших. Уже за життя Локка 1697 р. робітний будинок, куди злидарів відправляли силоміць, було відкрито в Брістолі, далі схема поширилася по всій Англії та, зі своїми особливостями, у Франції. Російська імперія також намагалася використовувати працю жебраків та злочинців, бродяг, підлітків, що шукали заробітку. Упродовж досліджуваного періоду було видано низку указів. Наприклад, указом від 19 вересня 1749 р. на Коливано-Воскресенських, Барнаульських і Шульбинських заводах наказувалося селити всіх -- і старих, і малолітніх, та використовувати їх як робочу силу, бо старі можуть вирощувати хліб для заводів, а малолітні -- підростуть для праці. Низка указів 1752-1765 рр. забороняла жебрацтво, особливо у столицях, і передбачала віддачу жебраків та безпаспортних на фабрики. У 1752 р. наказувалося виловлювати волоцюг і відправляти їх до війська, а нездатних до служби -- на фабрики. Солдатські діти, що погано засвоювали навчання в гарнізонних школах, з 1749 р. віддавалися до досягнення повноліття на суконну фабрику в Москву, але ці підлітки виявилися неслухняною робочою силою та підняли заворушення на початку 1762 р.. Таким чином, рішення Кирила Розумовського було абсолютно логічним у контексті тогочасної політики щодо жебрацтва в Російській імперії.

До того ж, в часи правління Катерини Другої можна спостерігати спроби виховання працею на рівні ініціатив на автономних околицях. У першій детальній інструкції губернатору Євдокиму Щербініну та губернським канцеляріям, що постала одразу після скасування слобідських козацьких полків 1765 р., шостий пункт було присвячено малолітнім і сиротам. Сиріт дозволялося брати місцевим жителям і тримати їх у себе до двадцяти років, а якщо хто «мастерству» навчить, то й до тридцяти. Навчання «мастерству» було, напевно, досить важливою практикою у цьому контексті, бо коли в Калузькому намісництві 1779 р. спіймали без паперів «малоросійського» тринадцятилітнього сироту Івана Богданова, його вирішили відправити до Слобідсько-Української губернії з метою віддати у навчання якомусь ремеслу. Досить широкі зміни передбачалися губернською 1775 та міською реформою 1785 рр., що узаконювали й регламентували цехову систему у містах, а також створювали нові інстанції для «призрения» та перевиховання -- «смирительные» і «работные» дома на кшталт західних країн. Наслідком губернської реформи в намісницьких центрах мало стати спорудження робітних будинків, підпорядкованих «Приказам общественного призренія», де ув'язнені мали відпрацьовувати завдану шкоду. Важливе питання -- про запровадження «работных домов», себто про нові риси дисциплінування соціуму й велике чергове запозичення з англійської соціально-правової традиції -- залишається відкритим. Адже російський робітний дім був місцем утримання злочинця, а не прихистком для жебраків і волоцюг, та жодним чином не «виховував працею». Характерними рисами цього процесу стала затримка зі створенням цих установ у підімперських українських губерніях та розкрадання коштів. Так, з Чернігівської намісницької управи 1782 р. вийшов указ про залучення злочинців та шахраїв до побудови «работных домов», але повітові управи рапортували, що таких «домов» ще немає й відправляти злочинців, відповідно, нікуди, а з колодниками будуть поводитися згідно з «височайшою» інструкцією 1782 р.. Існує інформація про побудову «робітного дому» в Харкові, проте функціонувати ця установа почала десь з 1787 р. Кримінальна документація дає змогу простежити появу робітних домів у Харківському намісництві. Ці інституції, вочевидь, вважалися важчою карою, аніж одноразове тілесне покарання. Дорослі брати Крамаренки, Омелян та Григорій, за крадіжку пшениці у котельв'янського обивателя у 1787 р. відправлялися до робітного дому, щоб відробити там вартість пшениці та відсотки (14 рублів), водночас їхній молодший брат Кузьма 17-ти років за рішенням совісного суду мав бути покараний на місці злочину, тобто висічений «розгами». Трьох крадіїв зі слободи Велика Данилівка під Харковом, Макара Панасенка, Максима Манзуренка та Якова Морозенка, 1792 р., після утримання у харківському робітному домі, наказали висікти на місці злочинів і знову відправити до Харківського нижнього суду для продовження слідства та дізнань. Михайло Чичай за підпал будинку обивателя Тимофія Січкаря в Охтирці 1791 р. за пропозицією Охтирської нижньої розправи відправлений у місцевий охтирський «рабочий дом» на два місяці, а опісля відданий батькові, «дабы имел за ним неослабное смотреніе».

Але засоби для перевиховання підлітка надавалися іще одним установам, утвореним унаслідок міської реформи 1785 р. -- ремісничим управам, що мали керувати цехами та міським кустарним ремеслом. Підліток-сирота Семен Кириченко з Харкова за обкрадання м'ясної лавки 1796 р. був відданий до ремісничої управи. Поряд із численними прикладами з Харківського намісництва маємо приклад і з Київського. Під час перетину кордону з Річчю Посполитою в 1784 р. зловили безпаспортного хлопця, якого вислали до Київського намісницького правління, а далі реміснича управа мусила визначити, до якого ремесла підліток має нахил, аби віддати його в науку.

Раннє дорослішання, відокремлення від родини, дитячі мандрівки, велика кількість сиріт при спробах держави контролювати мобільність населення й запровадити контроль над демографічною поведінкою у другій половині XVIII ст. -- це характерні риси для низки європейських країн. Використання підліткової та дитячої праці, вочевидь, було досить поширеним явищем на території Лівобережної та Слобідської України. Це пов'язувалося не лише з економічною доцільністю, але, насамперед, з традиційними суспільними засадами. Питання про «капіталізм» у цьому разі поволі відходить на задній план через невизначеність рівня експлуатації, доцільності дитячої та підліткової праці і, найголовніше, наявності належної економічної структури й ринкових відносин.

Однак, існує низка інших важливих питань, і не лише щодо поділу праці та особливостей економіки. Варто визнати факт взаємодії просвітницьких ініціатив із традиційним полем соціальних взаємин. У цьому разі просвітителем і модернізатором виступала на даних теренах Російська імперія. Виховання працею і боротьба з волоцюгами та жебраками були важливими для імперії просвітницького абсолютизму. Раннє залучення до трудової діяльності поєднувалося з новими ціннісними орієнтирами, що визначали ставлення до праці, та з запровадженням нових установ для контролю над соціумом і окремою особою. Цей важливий процес багато в чому визначав подальшу соціальну спрямованість економічних перетворень і зародження паростків капіталізму на цих землях, а також своєрідність самих економічних перетворень.

Размещено на Аllbеst.ru