Історіографія діяльності дипломатичних делегацій та представництв України на Дону у 1917-1919 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІСТОРІОГРАФІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДИПЛОМАТИЧНИХ ДЕЛЕГАЦІЙ ТА ПРЕДСТАВНИЦТВ УКРАЇНИ НА ДОНУ У 1917-1919 рр.

Владлен Мараєв

Важливою сторінкою в історії дипломатії доби Української революції стала діяльність вітчизняних дипломатичних делегацій та представництв на теренах колишньої Російської імперії. Протягом 1917-1919 рр. вона розгорнулася, зокрема, на території козацького Дону (Всевеликого Війська Донського) -- потенційного союзника України у боротьбі проти більшовицької експансії. Актуальним завданням наразі є вивчення стану наукової розробки цієї теми.

Перші роботи, в яких автори торкалися теми діяльності українських дипломатичних делегацій і представництв на Дону, з'явилися одразу після завершення революції і вийшли з-під пера представників української емігрантської історіографії. Важливе значення мали праці колишнього управляючого міністерством, згодом міністра закордонних справ Української Держави Д. Дорошенка. Вже на початку 1920-х рр. часопис «Хліборобська Україна» опублікував його розвідку «Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році», в якій згадувалося, що українським представником на Дону був М. СлавинськийДорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році // Хліборобська Україна. -- Відень: Видання Українського Союза Хліборобів Держав- ників, 1920-1921. -- Ч. II, III і IV. -- С. 53.. У 1930 і 1932 рр. вперше побачили світ два томи масштабної праці Д. Дорошенка «Історія України 1917-1923 рр.». У ній автор повідомив про місію М. Ґалаґана на Дон у грудні 1917 р., дипломатичні місії доби Гетьманату П. Скоропадського на чолі з М. Славинським і К. Середіним та консульство у Новочеркаську під керівництвом В. МіщенкаЙого ж. Історія України 1917-1923 рр. -- Т. I. -- Доба Центральної Ради. -- К.: Темпора, 2002. -- 320 с.; Т. II. -- Українська Гетьманська Держава 1918 року. -- К.: Темпора, 2002. -- 352 с.. В цілому, Д. Дорошенкові притаманне підкреслення досягнень гетьманської зовнішньої політики, серед яких було й встановлення тісних добросусідських відносин зі Всевеликим Військом Донським (ВВД).

Іншою працею яскраво вираженого «прогетьманського» спрямування стало дослідження Самовидця, видане у Чикаго у п'ятнадцяту річницю Гетьманату.

Побіжно оглянувши українсько-донські відносини і згадавши укладення міждержавної угоди, відомої як «Предварительное Соглашение», автор вказав, що гетьманський уряд взагалі не хотів зав'язувати відносини з Новочеркаськом, оскільки той «змагав назад до неділимої чи федеральної Росії». Однак П. Скоропадський плекав надії на входження Дону у федерацію з Україною і призначив своїм дипломатичним представником у цій країні «звісного українського патріота» М. Славинського. Ці твердження Самовидець використовував у якості аргументів на користь національного характеру зовнішньої політики Української Держави Самовидець. Недавня Гетьманщина: У 15-ті роковини Гетьманщини з 1918-го року / Передрук з «Січи». -- Шикаґо, 1933. -- С. 36. Стиль і правопис україномовних цитованих джерел та літератури збережено..

Для представників «уенерівської» історіографії, які чисельно переважали у середовищі української еміграції, характерне негативне ставлення до зовнішньої політики Гетьманату і прагнення максимально дискредитувати своїх політичних опонентів. Особливо нищівній критиці піддавалися відносини із «контрреволюційним» Доном. Так, колишній генеральний писар у Генеральному Секретаріаті В. Винниченка і екс-міністр внутрішніх справ УНР П. Христюк у «Замітках і матеріялах до історії української революції» згадував візит К. Се- редіна на Дон і виступ перед Великим Військовим Кругом із грамотою Гетьмана, помилково датувавши цю подію початком вересня 1918 р. (насправді вона мала місце 29 серпня). П. Христюк навів текст грамоти, а також уривок із відповіді на неї Військового Отамана ВВД П. Краснова. На думку автора, який симпатизував більшовицькій владі і вже у 1924 р. повернувся до УСРР, «Грамота» ця викликала буйну радість донських реакціонерів, що вже передчували побіду над червоною Московщиною і снили на яву про «злиття» не тільки «Дону з Україною», але і всіх країв бувшої Росії в єдину неподільну російську державу «в тій чи иншій дореволюційній формі»... Спільний ворог -- Совітська Росія, спільна мета -- відновлення єдиної монархичної дореволюційної Росії, в якій Скоропадський міг би рахувати, що найбільше, на тимчасове «відважне співробітництво» з новим «собирателем» російської держави, а українське населення -- на засвоєння «дівної російської мови». Конкретно ж, сьогодня справа йшла про спільну військову боротьбу «самостійного Дону» і «самостійної України» з «ворогом, що сіє розбрат, анархію і братовбивчу війну» -- з Совітською Росією, з всеросійською революцією»Христюк П.О. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. Том 3, 4. -- Репр. видання. -- К.: Академкнига, 2011. -- Т. 3. -- С. 110..

Інший автор «проуенерівського» спрямування, С. Доленґа, також згадав місію генерала К. Середіна на Дон із привітальною грамотою Гетьмана. Як вказував С. Доленґа, незважаючи на протести Українського Національного Союзу проти встановлення українсько-донського кордону за умовами договору від 7 серпня 1918 р., «Скоропадський засилав щирі привітання Донові», а відповідь П. Краснова на грамоту недвозначно вказувала на те, що «два царських ґенерали цілком щиро «волили під царя московського»Доленґа С. Скоропадщина. -- Варшава: Накладом Модеста Куницького, 1934. -- С. 65, 121.. Про привітальну грамоту в контексті розвитку відносин П. Скоропадського з «московськими єдинонеділимцями» писав і М. Ростовець.

Більш виважено до оцінки діяльності української дипломатії підійшов Б. Галайчук. В історичному календарі-альманасі «Червона Калина» на 1939 р. він опублікував статтю, в якій зазначив, що спеціальним представником Української Держави на Дону був генерал К. Середін. М. Славинського, який був членом ради міністерства закордонних справ, він помилково назвав радником в місії К. СередінаГалайчук Б. Організація української дипломатичної служби // Історичний кален- дар-альманах «Червоної Калини» на 1939 рік. -- Львів, 1938. -- С. 35-38.. Згадав генерала К. Середіна у якості українського посла на Дону і професор Українського католицького університету ім. Св. Климента Папи у Римі І. Нагаєвський в монографії «Історія Української держави двадцятого століття», яка вперше побачила світ в італійській столиці 1989 р., а згодом була перевидана у КиєвіНагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. -- К.: Український письменник, 1993. -- С. 360..

Російська емігрантська історіографія приділила дуже мало уваги діяльності українських дипломатичних делегацій і представництв на Дону. Донський автор В. Харламов у нарисі «Південно-Східний Союз у 1917 р.» згадав про переговори із делегацією Української Центральної Ради про створення загаль- норосійського федерального уряду і звернув увагу, що Київ пропонував включити до його складу представників лише соціалістичних партійХарламов В.А. Юго-Восточный Союз в 1917 г. // Донская Летопись. -- Белград: Издание Донской Исторической Комиссии, 1923. -- № 2. -- С. 290.. Голова донського уряду у вигнанні М. Мельников, подібно до представників української еміграції, не оминув увагою грамоту П. Скоропадського, зачитану генералом К. Середіним перед Великим Військовим Кругом ВВД 29 серпня 1918 р. Мельников Н.М. О самостийности // Родимый Край. -- Париж: Правление Казачьего Союза, 1930. -- № 6. -- С. 22. Донські генерали В. Сидорін і Т. Старіков, які належали до прибічників незалежності козацьких областей та України від Росії, на основі своїх статей у празько-паризькому журналі «Вільне Козацтво», видали у 1933 р. у столиці Чехо-Словаччини комплексне дослідження «Трагедия Казачества». Посилаючись на працю Д. Дорошенка «Історія України 1917-1923 рр.», вони вказали прізвища гетьманських дипломатичних представників при уряді Всевеликого Війська Донського -- М. Славинського і К. Середіна Трагедия Казачества. (Очерк на тему: Казачество и Россия). -- Ч. I. -- Годы 1917-1918. -- Прага, 1933. -- С. 179..

Отже, українська й російська емігрантська історіографія започаткувала розробку теми діяльності української дипломатії на Дону у 1917-1919 рр.

Відчутний брак джерельної бази не дозволяв розглянути цю проблему детальніше. До того ж, більшість авторів переслідували радше політичну, ніж дослідницьку мету, намагаючись у першу чергу максимально скомпрометувати й розкритикувати своїх опонентів.

Радянська історіографія, замкнена у жорсткі ідеологічні рамки, взагалі практично не досліджувала взаємовідносини Української Народної Республіки та Української Держави з небільшовицькими державними утвореннями на теренах колишньої Російської імперії. Займатися «контрреволюційною» тематикою було не актуально й не престижно, а інколи й небезпечно, тому про неї завжди згадували у винятково негативному сенсі. Наприкінці 1920-х рр. працівники Військової академії ім. М. Фрунзе М. Какурін, за плечима якого була служба у збройних силах УНР і Української Держави та в УГА, і Р. Ейдеман писали про спроби Центральної Ради у 1917 р. налагодити відносини з донським Військовим Отаманом О. Каледіним та її «приховано ворожу» позицію щодо радянської влади, яка й стала причиною оголошення Раднаркомом війниКакурин Н. Стратегический очерк гражданской войны // Какурин Н., Ковтун Н., Сухов В. Военная история гражданской войны в России 1918-1920 годов. -- М.: Евролинц, 2004. -- С. 5-168; Эйдеман Р., Какурин Н. Гражданская война на Украине // Петлюровщина / Автор-составитель С. А. Шумов. -- М.: Изд-во Эксмо; Изд-во Алгоритм, 2005. -- С. 33-108.. П. Пташинський у 1932 р. на сторінках історично-архівознавчого журналу «Архів Радянської України» відзначав «прискорення активізації Центральної Ради в сторону спілкування з Донською і загальноросійською контрреволюцією (Каледін, Духонін тощо), та з Антантою». При цьому історик, цілком у дусі тих часів, посилався на статтю Й. Сталіна у газеті «Правда» за 1917 р.Пташинський П. До історії німецько-австрійської інтервенції на Україні // Архів Радянської України. -- Харків: Партвидав «Пролетар», 1932. -- №№ 1-2 (січень- квітень). -- С. 66. У 1956 р. український радянський історик М. Рубач у своїй монографії зазначив, що Українська Центральна Рада наприкінці 1917 р. надіслала на Дон свого представника М. ҐалаґанаРубач М.А. Очерки по истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине в период проведения Октябрьской революции. -- К.: Издательство Академии наук Украинской ССР, 1956. -- С. 44.. В академічних виданнях «Історія Української РСР» та «Історія Києва» йдеться про зв'язки «верховодів націоналістичної ради» з «контрреволюційними» урядами Дону і Кубані, переговори про об'єднання зусиль для боротьби проти радянської влади, спільні військові дії, формування загальноросійського антирадянського уряду, обмін постійними представниками між УЦР та О. Каледіним з метою координування дій История Украинской ССР. -- Т. 6. -- Великая Октябрьская социалистическая революция и гражданская война на Украине (1917-1920). -- К.: Наук. думка, 1984. -- С. 235; Історія Києва. -- Т. 3. -- Київ соціалістичний. -- Кн. 1. -- К.: Наук. думка, 1987. -- С. 35-36.. Необхідно відзначити, що ця інформація грішила численними хибами й неточностями. Так, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, на відміну від військового уряду Дону й

Отамана О. Каледіна, не виступали проти участі більшовиків, як представників однієї з соціалістичних партій, у загальноросійському федеральному уряді. Надіслані офіційним Києвом наприкінці 1917 р. дипломатичні місії перебували на Дону лише протягом кількох днів, а отже їх не можна назвати постійними представництвами. Нарешті, українська дипломатія на сторінках «Історії Української РСР» постає цілковито знеособленою: автори старанно уникали вказувати прізвища посланців Центральної Ради до Війська Донського М. Ґалаґана і Є. Онацького.

Рідкісним винятком для радянської історіографії стала стаття Т. Колішер «Про контрреволюційні зв'язки Центральної ради і білокозачого Дону», яку в 1966 р. розмістив на своїх сторінках «Український історичний журнал» -- що характерно, під рубрикою «Замітки»Колішер Т.М. Про контрреволюційні зв'язки Центральної ради і білокозачого Дону // Український історичний журнал. -- 1966. -- № 12. -- С. 86-90.. Очевидно, ця праця з'явилася на хвилі ще не згорнутої лібералізації суспільно-політичного життя в СРСР, до певної міри відлуння хрущовської «відлиги». Незважаючи на неминучу ідеологічну заангажованість, вона надзвичайно цінна своїм фактографічним наповненням, широким залученням документів із московських і київських архівів, матеріалів преси, а тому донині залишається незамінною у дослідженні не тільки діяльності делегації М. Ґалаґана і Є. Онацького на Дону, але й в цілому українсько- донських відносин за період листопада-грудня 1917 р. більшовик міждержавний угода дипломатія

Якісно новим етапом у вивченні теми стала сучасна українська історіографія. У 1990-х рр. в Україні відкрився широкий доступ до архівів, що зумовило появу цілої низки досліджень, присвячених зовнішній політиці українських державних утворень доби національної революції 1917-1921 рр., організації їх дипломатичної служби. У цьому контексті згадувалися й дипломатичні установи на Дону на чолі з К. Середіним, М. Славинським і В. Мі- щенком, утворені за часів Гетьманату П. Скоропадського. У 1999 р. А. Бола- больченко видав біографічний нарис про М. Левицького, П. Стебницького й М. Славинського, однак діяльність М. Славинського на посаді українського «дипломатичного представника у генерала Краснова» означена у цій праці лише побіжною згадкоюБолабольченко А. Три долі: Модест Левицький, Петро Стебницький, Максим Сла- винський: Біографічні нариси. -- К.: Видавництво «Літопис», 1999. -- С. 77..

Більше уваги українська історична наука 1990-2000-х рр. приділила початковому етапові діяльності української дипломатії на Дону -- переговорам з військовим урядом наприкінці 1917 р. Пояснюється це тим, що дана проблема перебуває у тісному взаємозв'язку із розвитком українсько-радянських відносин, ультиматумом Раднаркому Центральній Раді та початком війни УНР з більшовиками. В. Сергійчук зазначав, що УНР почала входити в контакти з сусідами, «насамперед спорідненими автономіями, що створюються на території колишньої Російської імперії», визнавала їх за рівноправних і навіть намагалася створити якнайсприятливіші умови для вільного волевиявлення донського козацтваСергійчук В. Перші кроки у великий світ (До дипломатичної діяльності Уряду УНР) // Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі: Статті і матеріяли / Зредагували Любомир Р. Винар і Наталія Пазуняк. -- Філядельфія; Київ; Вашінґтон: Фундація ім. С. Петлюри; Веселка; Фундація Родини Фещенко-Чопівських, 1993. -- С. 248-249.. П. Лаврів звернув увагу на спроби налагодження українсько-донського союзу наприкінці 1917 р. та позицію більшовиків щодо цього питання Лаврів П.І. Історія Південно-Східної України. -- К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 1996. -- С. 126.. О. Рубльов і О. Реєнт, говорячи про запропоновану офіційним Києвом ідею загальноросійського федерального «однорідно соціалістичного», тобто сформованого з представників усіх соціалістичних партій (від народних соціалістів до більшовиків) уряду, назвали її ілюзорною та утопічною, «спробою поєднати непоєднуване» -- насамперед через «класовий расизм» більшовиків. А відповідно, зусилля української дипломатії на Дону визнавалися марнимиРубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. // Україна крізь віки. -- Т. 10. -- К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. -- С. 67, 74..

Натомість Я. Грицак вважав спробу встановлення українсько-донського союзу у листопаді-грудні 1917 р. дуже перспективною. Згідно з його точкою зору, цього союзу було замало для перебудови всієї Росії на запропонованих Києвом засадах, однак цілком достатньо, щоб «зупинити тріумфальний хід більшовизму по її території. Союзники не тільки відрізали завойовану більшовиками Центральну Росію від кавказької нафти, українського і донського хліба, донецького вугілля, що було загрозою, якої дуже боялися більшовицькі лідери; це були ще й дві найбільш опірні щодо більшовизму країни, з живучими індивідуалістичними традиціями серед населення, з власними урядами й адміністрацією, численною армією тощо. Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії на окраїни колишньої Російської імперії»ГрицакЯ.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX- XX ст. -- К.: Генеза, 2000. -- С. 121..

В. Солдатенко у другому томі «Політичної історії України. XX століття» торкнувся питання захисту інтересів українського населення на Дону і резюмував, що здійснювані каледінцями репресії у Донбасі не дістали адекватної оцінки з боку Центральної РадиПолітична історія України XX століття / Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. -- Т. 2: Революція в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917-1920) / В.Ф. Солдатенко (кер.), В.Ф. Верстюк. -- К.: Генеза, 2003. -- С. 137.. У політичній біографії В. Винниченка, написаній В. Солдатенком у співавторстві з С. Кульчицьким, також ідеться про українсько-донські переговори з приводу формування федеративної Росії на засадах однорідно-соціалістичної влади. На думку авторів, каледінський Дон був головним військовим форпостом у боротьбі з революційним Петроградом, тож встановлення союзу із «заколотниками» відразу недвозначно ставило Українську Центральну Раду і Генеральний Секретаріат по інший бік барикад з більшовиками, через що «визрів і швидко дійшов своїх крайніх виявів конфлікт між Центральною Радою і РНК» Кульчицький С., Солдатенко В. Володимир Винниченко. -- К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005. -- С. 129.. Дипломатичній місії М. Ґалаґана на Кубань і Дон у грудні 1917 р. присвятив окремий розділ у своїй збірці «Нариси з історії Кубані» Р. Коваль, написаний на матеріалах спогадів М. ҐалаґанаКоваль Р.М. Нариси з історії Кубані. -- К.: «Фоліант», 2004. -- С. 191-202.. Зусилля УНР щодо формування спільного уряду відзначив і одеський історик В. Сав- ченко Савченко В.А. Симон Петлюра. -- Харьков: Фолио, 2006. -- С. 109; Его же. Двенадцать войн за Украину. -- Харьков: Фолио, 2006. -- С. 15-16.. Я. Тинченко згадав, що за наполяганням С. Петлюри Генеральний Секретаріат УНР прийняв рішення про відправлення своїх повноважних представників до донського уряду. Щоправда, їхніх імен автор не назвав Тинченко Я. Українські збройні сили. Березень 1917 -- листопад 1918 рр. (організація, чисельність, бойові дії). -- К.: Темпора, 2009. -- С. 16..

Особливу увагу слід звернути на праці, безпосередньо присвячені історії української дипломатії 1917-1921 рр., відносинам українських державних утворень з білим рухом і з козацьким Доном зокрема. В. Матвієнко у другому розділі випущеної 2002 р. монографії «Українська дипломатія 1917-1921 років: на теренах постімперської Росії» розглянув українсько-донські взаємовідносини протягом 1917 -- початку 1919 рр.Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917-1921 років: на теренах постімпер- ської Росії. -- К.: ВПЦ «Київський університет», 2002. -- 376 с. Особливу цінність роботі надає те, що під час її написання автор використав багато архівних документів, спогадів, матеріалів періодичних видань, що дозволило суттєво розширити фактографічну базу дослідження. Він детально розглянув діяльність місії М. Ґалаґана і Є. Онацького у Новочеркаську, але доволі поверхово «пройшовся» по питанням формування і функціонування українських дипломатичних установ у Всевеликому Війську Донському за часів Гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР. В. Матвієнко вперше ввів у науковий обіг документи, які свідчили про те, що у листопаді 1918 р. новопризначене повноважне посольство Української Держави на чолі з К. Середіним не змогло потрапити на Дон через розгортання антигетьманського повстання. На думку автора, ВВД можна назвати єдиним вагомим у 1918 р. проукраїнським «партнером» у суцільно ворожому великоросійському таборі, а «українсько-донське зближення було не до кінця реалізованим стратегічним партнерством двох близьких за політичним ладом держав, яке до того ж мало змістовну історичну традицію. Київ і Новочеркаськ однаковою мірою прагнули до укладення ефективного військово- політичного союзу, вбачаючи у ньому не лише запоруку реалізації очевидних вигод економічної співпраці, а й надійну гарантію збереження державності України й Дону (навіть на автономістсько-федералістських засадах) у надзвичайно несприятливих міжнародних обставинах завершення Першої світової війни та загострення громадянської війни в Росії». Результати своєї наукової роботи вчений оприлюднив також у статті «Україна і Дон: з історії міждержавних стосунків 1918 року»Його ж. Україна і Дон: з історії міждержавних стосунків 1918 року // Вісник: Міжнародні відносини / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. -- К.: ВПЦ «Київський університет», 2002. -- Вип. 21-24. -- С. 126-137., а у 2003 р. він захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук на тему: «Політика УНР та Української Держави щодо новопосталих державних утворень на території колишньої Російської імперії». Втім, як справедливо відзначив О. Реєнт, оскільки праці В. Матвієнка охоплюють весь період Української революції 19171921 рр. та взаємини зі всіма новоутвореннями, то, природно, автор не міг надто деталізувати ці відносини, особливо в їх двосторонньому форматіРеєнт О.П. Українсько-російські відносини доби гетьманату Павла Скоропадського як наукова проблема // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, конт- роверсії. Всеукраїнська наукова конференція 19-20 травня 2008 р. Збірник. -- К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. -- С. 64..

Того ж 2003 р. івано-франківський історик Я. Штанько опублікував статтю про військово-політичний аспект взаємин Української Держави і Всевеликого Війська Донського, у якій ішлося про дипломатичні місії М. Славинського і К. Середіна. Автор також відзначив важливий факт: єдиним представником України у Новочеркаську з осені 1918 і до літа 1919 рр. залишався консульський агент В. МіщенкоШтанько Я.В. Військово-політичні взаємини Української Держави гетьмана П. П. Скоропадського та Всевеликого Війська Донського // Питання історії України. -- Чернівці: Зелена Буковина, 2003. -- Т. 6. -- С. 142.. Згодом Я. Штанько захистив кандидатську дисертацію на тему «Білий рух півдня Росії і Українська Держава та УНР (1918-1920 рр.)»Його ж. Білий рух півдня Росії і Українська Держава та УНР (1918-1920 рр.): Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.02 / Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. -- Івано-Франківськ, 2006. -- 214 арк.. Загалом, багаті на фактичний матеріал праці В. Матвієнка і Я. Штанька взаємодоповнюють одна одну. Водночас багато питань залишилися недостатньо або взагалі не дослідженими. Передусім це спричинено більш узагальнюючим характером цих досліджень.

У 2006 р. вийшла друком монографія Д. Вєдєнєєва і Д. Будкова, присвячена становленню зовнішньополітичної служби України в 1917-1923 рр. В ній досить докладно відображено структуру зовнішньополітичних відомств УНР та Української Держави, а також процес формування дипломатичного представництва за кордоном, у тому числі й на Дону ВєдєнєєвД.В., БудковД.В. Юність української дипломатії. Становлення зовнішньополітичної служби Української держави. 1917-1923 роки. -- К.: К.І.С., 2006. -- 312 с..

У 2007 р. В. Соловйова захистила у Донецькому національному університеті докторську дисертацію на тему «Формування та діяльність дипломатичних представництв українських національних урядів 1917-1921 рр.», основні положення якої знайшли відображення у монографії «Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917-1921 рр.»Соловйова В.В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 19171921 рр. -- К .-Донецьк: Інститут історії України НАН України, 2006. -- 394 с.. Однак у розділі про гетьманські дипломатичні представництва в державах колишньої Російської імперії автор розглянула тільки установи на Кубані та у Фінляндії. На сторінках монографії міститься лише короткий огляд діяльності місії М. Ґалаґана і Є. Онацького у Новочеркаську та повідомлення про призначення 2 січня 1919 р. Радою Народних Міністрів УНР головою українського посольства у ВВД П. Понятенка. У 2010 р. В. Соловйова опублікувала статтю «Діяльність українських дипломатичних представництв в новопосталих державах, заснованих на теренах пост- імперської Росії за Гетьманату П. Скоропадського», в якій слідом за В. Матвієн- ком і Я. Штаньком розглянула формування надзвичайного представництва на чолі з М. Славинським, консульського агентства В. Міщенка та повноважного посольства К. СередінаЇї ж. Діяльність українських дипломатичних представництв в новопосталих державах, заснованих на теренах постімперської Росії за Гетьманату П. Скоропадського // Гуманітарний журнал. -- 2010. -- № 1-2 (зима-весна). -- С. 78-85..

Науковий співробітник Інституту історії України НАНУ О. Кудлай дослідила процес створення і діяльності народного міністерства міжнародних справ УНР у 1917-1918 рр. Автор проаналізувала роботу місії М. Ґалаґана і Є. Онаць- кого на Кубані й на Дону, переговори про створення центрального однорідно- соціалістичного уряду Росії. До появи праці О. Кудлай у науковій літературі панувало твердження, що Дон був єдиним державним утворенням на теренах постімперської Росії, яке відповіло на пропозицію Генерального Секретаріату про створення загальноросійського федерального уряду. Однак О. Кудлай довела, що пропозицій від українського уряду було кілька: на листопадову 1917 р. дійсно відповів лише Новочеркаськ, а от на грудневу надійшли відповіді і з інших частин РосіїКудлай О.Б. Створення та діяльність народного міністерства міжнародних справ Української Народної Республіки (червень 1917 -- квітень 1918 рр.). -- К.: Інститут історії України НАН України, 2008. -- С. 52-56..

У 2009 р. Парламентське видавництво випустило у світ монографію В. Головченка і В. Солдатенка «Українське питання в роки Першої світової війни». Проблему українсько-донських відносин та діяльності українських дипломатичних представництв на Дону автори розкрили у відповідності із роботами В. МатвієнкаГоловченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни. -- К.: Парламентське вид-во, 2009. -- 448 с.. Теми нашого дослідження торкається і Д. Яневський у своїх останніх працях, опублікованих харківським видавництвом «Фоліо» ЯневськийД.Б. Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського. -- Харків: Фоліо, 2010. -- 315 с.; Його ж. Проект «Україна», або Спроба Павла Скоропадського. -- Харків: Фоліо, 2010. -- 284 с.. Заслугою вченого є введення у науковий обіг звіту Є. Онацького про місію на Дону у листопаді 1917 р.

2009 р. запорізький історик В. Очеретяний захистив кандидатську дисертацію, присвячену громадсько-політичній та науковій діяльності М. Славин- ського. Одним із перших автор використав матеріали допитів у НКДБ УРСР у 1945 р. (збережені у фондах Галузевого державного архіву СБУ), на яких М. Славинський розповідав про свою роботу на Дону у вересні 1918 р. із завданням «виправити договір між генералом Красновим і Скоропадським по кордонах і правах громадян»Очеретяний В.В. Громадсько-політична та наукова діяльність М.А. Славинського (1868-1945 рр.): Дис. ... канд. іст. наук. -- Запоріжжя, 2009. -- Арк. 84..

Окремі аспекти теми знайшли відображення у біографічних нарисах про діячів, які представляли інтереси України на Дону. Особливо слід відзначити статтю С. Іваницької, у якій згадується місія Л. Чикаленка і О. Саліковського у листопаді 1919 р., що стала останньою в історії української дипломатії на

ДонуІваницька С.Г. О.Х. Саліковський як представник національної ліберальної еліти в добу українських визвольних змагань 1917-1921 років // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. -- Вип. ХІУ. Серія: Історія: Збірник наукових праць. За матеріалами Міжнародної наукової конференції «Національна інтелігенція в історії та культурі України». -- Вінниця, 2008. -- С. 177182..

Останнім часом тема діяльності українських дипломатичних делегацій і представництв на Дону у 1917-1919 рр. почала висвітлюватися і в енциклопедичних статтях. Щоправда, подекуди в них можна натрапити на неточності, на кшталт згадки про те, що М. Славинський був дипломатичним представником у Новочеркаську не за Гетьманату, а за Директорії УНРОсташко Т.С. Ґалаґан Микола Михайлович // Енциклопедія історії України. -- Т. 2: ГД. -- К.: Наук. думка, 2005. -- С. 266. Осташко Т. С. Славинський Максим Антонович // Енциклопедія історії України. -- Т. 9: Прил-С. -- К.: Наук. думка, 2012. -- С. 622..

Сучасна російська історіографія практично ігнорує дослідження цієї теми. Навіть у нечисленних спеціальних наукових працях, що розкривають історію донської козацької державності доби громадянської війни, біографії Військових Отаманів О. Каледіна і П. Краснова або навіть тенденції українсько-донських відносин 1918 р., не знайшлося місця для висвітлення цього питання. Природно, що увага дослідників із сусідньої країни акцентується, насамперед, на продуктивній роботі донської дипломатичної місії М. Свєчина й О. Черячукіна в Україні, ніж на діяльності відповідних українських дипломатичних представництв на Дону. Втім, певний інтерес у російських вчених викликає постать К. Середіна -- представника російського генералітету на службі Гетьманату П. Скоропадського, який підсилюється тим, що цю форму української державності вони схильні зараховувати до російського білого руху. Авторитетний дослідник антибільшовицької боротьби у 1917-1923 рр. С. Волков опублікував дані про призначення К. Середіна 12 листопада 1918 р. дипломатичним представником Української Держави при Всевеликому Війську Донському та в розпорядження міністра закордонних справ із зарахуванням по Генштабу Волков С.В. Офицеры армейской кавалерии: Опыт мартиролога. -- М.: Русский путь, 2004. -- С. 476.. В. Цвєтков у ґрунтовній монографії «Белое дело в России» назвав К. Середіна офіційним представником України, який взяв участь у роботі Великого Військового КругуЦветков В.Ж. Белое дело в России. 1917-1918 гг. (формирование и эволюция политических структур Белого движения в России). -- М.: НП ИИПС «Посев», 2008. -- С. 244.. Діяльність К. Середіна на службі Гетьманату відзначив і військовий історик та історик козацтва А. ГанінГанин А. В. Корпус офицеров Генерального штаба в годы Гражданской войны 1917-1922 гг.: Справоч. материалы. -- М.: Русский путь, 2009. -- С. 377.. А. Кручінін і В. Трут поверхово висвітлили початковий етап українсько-донських відносин -- переговори Центральної Ради і Генерального Секретаріату з військовим урядом Дону у листопаді-грудні 1917 р., спроби створення загальноросійського федерального уряду, координування дій проти більшовиківКручинин А. С. Генерал-от-кавалерии А.М. Каледин // Белое движение. Исторические портреты: Л.Г. Корнилов, А.И. Деникин, П.Н. Врангель... / сост. А. С. Кручинин. -- М.: Астрель; АСТ, 2006. -- С. 85-125; Трут В.П. Дорогой славы и утрат. Казачьи войска в период войн и революций. -- М.: Яуза, Эксмо, 2007. -- 544 с.. В цілому ж, незважаючи на те, що тема білого руху протягом останніх двох десятків років є однією з найбільш популярних і шанованих у російській історичній науці, інтерес до взаємодії цього руху із національними державними утвореннями на території постім- перської Росії залишається дуже низьким.

Таким чином, можемо констатувати, що, незважаючи на наявність досить обширної історіографії, діяльність українських дипломатичних делегацій і представництв на Дону у 1917-1919 рр. досі не стала об'єктом окремого дослідження і висвітлювалася лише в контексті більш загальних тем, перебуваючи на периферії наукових інтересів дослідників. Найчастіше вони зверталися до окремих аспектів цієї проблеми -- таких, як переговори дипломатичної місії М. Ґалаґана і Є. Онацького з військовим урядом Дону в грудні 1917 р. та місія К. Середіна з привітальною грамотою Гетьмана П. Скоропадського Всевеликому Війську Донському. Протягом останнього десятиліття в Україні зростає зацікавленість історією формування і функціонування українських дипломатичних представництв в цілому на теренах постімперської Росії, свідченням чого стала поява праць В. Матвієнка, Я. Штанька, Д. Вєдєнєєва і Д. Будкова, В. Соловйової, О. Кудлай, В. Головченка і В. Солдатенка. Однак недостатність розробки теми, її важливість для комплексного дослідження не лише українсько-донських відносин, але й загалом зовнішньополітичної діяльності українських державних утворень доби національно-демократичної революції 1917-1921 рр., зумовлює потребу її поглибленого вивчення.

Анотація