Функціонування історичної науки в умовах радянського режиму (західні області УРСР)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Функціонування історичної науки в умовах радянського режиму (західні області УРСР)

Гуменюк Т.І.

Проаналізовано процес впровадження ідеологічних партійних постанов в усі галузі історичної науки, становище історичної науки в умовах ідеологізації наукового життя, визначено суспільно-політичні умови діяльності осередків суспільних наук Академії наук УРСР, гуманітарних кафедр вищих навчальних закладів у західних областях УРСР, критично проаналізовано проблематику досліджень історичних наук.

Розвиваючись у нелегких умовах перехідного періоду, українська історична наука здобула нові горизонти, адже вперше за багато десятиріч вчені дістали можливість працювати без втручання ідеологічних наглядачів. В останні десятиліття з'явилися не тільки нові підходи до вивчення історії, а й виникло уявлення про те, що минуле можна нескінченно інтерпретувати.

У повоєнний період історичній науці та її представникам довелося зазнати безпрецедентних випробувань на міцність внаслідок ідеологічного протистояння в умовах тоталітарного режиму. Заохочення або ж примусовість дослідження проблем сучасності, включаючи суспільно-політичні процеси, за умов відсутності свободи творчості, обмеженості доступу до архівних матеріалів, створювала перешкоди радянським науковцям нагромаджувати і об'єктивно оцінювати джерельні свідчення, правдиво відтворювати історичну дійсність. З марксистсько-ленінської точки зору розвиток історичної науки представляв собою не що інше, як боротьбу спочатку за формулювання марксизмом об'єктивних законів розвитку людства, а потім за їх утвердження і відстоювання від посягань буржуазної і ревізіоністської думки. Історична наука і ідеологічна боротьба в марксизмі-ленінізмі вважалися невідривними одна від одної. Це передбачало, що будь-який погляд на історію є обумовленим класовими інтересами, а з другого боку, будь-яка класова ідеологія базується на сучасних їй здобутках історичної науки [7, с. 26-27].

Серед спеціальних досліджень, присвячених становищу історичної науки у другій половині ХХ ст., звернімо увагу на праці сучасних науковців Я. Дашкевича, М. Коваля, С. Кульчицького, О. Ляпіної, В. Яремчука,

О. Булгакової, В. Смолія, О. Удода, О. Яся [8; 9; 12; 17; 18; 25; 5; 24]. Історіографічні узагальнення сучасних авторів

В. Коцура, А. Кузьменко, А. Коцура, С. Віднянського,

В. Олянич розкрили науковий рівень доробку українських істориків, напрями і тематичну спрямованість їх публікацій у повоєнний період [15; 16; 6; 21].

Метою дослідження є узагальнення суспільно- політичних умов функціонування академічних наукових установ регіону, вищих навчальних закладів, аналіз становища історичної науки в другій половині ХХ століття.

Ідейно-політичний та психологічний тиск на учених- істориків, як і суспільствознавців взагалі, набули форми зібрань при управлінні агітації та пропаганди ЦК КП(б) У, на яких підлеглі були змушені звітувати перед високим начальством, що розпікало підзвітних за найменші провини [12, с. 15]. Особливо яскравою у цьому аспекті стала остання нарада істориків (квітень-травень 1947 року), у якій взяв участь Л. Каганович. Перший секретар ЦК КП(б) України «збагатив» історіографію своїми спостереженнями щодо, як він висловився, «серйозних упущень на історичному фронті і корінних помилок в історії України» [12, с. 18]. Особливе занепокоєння керівників викликали справи у західноукраїнському регіоні, зокрема, негативне ставлення місцевої інтелігенції до радянської влади з її «новаціями», підтримка населенням повстанської боротьби, очоленої ОУН(б) [12, с. 20-21]. За вказівкою ЦК КП(б)У, 1946 року Львівський обком партії організував кілька розширених пленарних засідань кафедри історії України місцевого університету, на яких було обговорено ставлення істориків до М. Грушевського та до його школи. Мета цього заходу - змусити старих львівських істориків привселюдно каятися за свої «відсталі» переконання. Особливий тиск був на провідного західноукраїнського історика І. Крип'якевича [12, с. 22]. Як бачимо, в основу тогочасних наукових розробок міцно увійшов марксизм- ленінізм в сталінській інтерпретації як методологічна основа всіх наук, насамперед суспільних. радянський гуманітарний історична наука

Упродовж другої половини 40-х рр. із наукового вжитку доволі швидко витіснилися дефініції «історія України» чи «українська історія», яких заступило універсальне визначення - «історія Української РСР», що стало панівним до кінця 80-х років. Вплив радянського канону позначився і на формуванні тематичної структури досліджень: доба середньовіччя та ранньомодерні часи опинилися на узбіччі наукового-організаційного процесу. Натомість домінували організаційні сегменти, пов'язані з вивченням робітничих та селянських рухів кінця ХІХ - початку ХХ ст., Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. й громадянської війни, «соціалістичного та комуністичного будівництва» [24, с. 12].

Для утвердження офіційного бачення історії України важливе значення мали результати інспірованої владою в 1950-1952 рр. дискусії про взаємини між імперським Центром і національною периферією в дореволюційній Росії, яка відбувалася на тлі небувалого домінування великоросійської ідеї, що, починаючи з 1947 р., буквально заполонила суспільство, культуру і науку. В її ході остаточно утвердилася владна позиція щодо об'єктивного приєднання неросійських народів до Росії та національно- визвольних рухів, спрямованих проти російського панування [25, с. 35]. У сталінську добу в історичній науці виникла концепція давньоруської народності, яка з 19531954 рр. стає політично легітимною і науково визнаною, набуває статусу теорії. Відповідно до концепції, радянські історики розпочали трактувати конгломерат «руських племен» давньокиївського часу як єдину народність, а також як певну проміжну етноспільноту, відмінну від попередніх та майбутніх етнічних утворень східних слов'ян, як спільного предка росіян, білорусів і українців. 12 січня 1952 р. на засіданні комісії Політбюро ЦК КП(б) України по макету курсу «Історії УРСР» було відзначено: «Слід говорити не тільки про те, що в ІХ-ХІ ст. ... відбувається дальше зближення східних слов'янських племен, але й про те, що почався процес формування єдиної давньоруської народності» [2, арк. 27].

Зручною нагодою і, одночасно, приводом для оприлюднення напрацьованих під керівництвом «історичного фронту України» історіографічних директив у вигляді стрункої системи стала підготовка до відзначення 300-річного ювілею Переяславської угоди. У Постанові Президії Академії наук Української РСР про відзначення 300-річчя возз'єднання України з Росією від 20 листопада 1953 р. вказано, щоб Відділи АН УРСР протягом січня- травня 1954 р. провели наукові сесії, засідання Вчених Рад установ АН УРСР, присвячені 300-річчю возз'єднання України з Росією. На цих ювілейних сесіях широко висвітлити плодотворну співдружність науки російського і українського народів, розвиток основних наукових досліджень, дружбу російських і українських вчених [3, арк. 137]. Надалі радянська влада насамперед толерувала російську історію, нехтувала державними здобутками і національними рисами українського народу. «Тези» 1954 р. з'явилися на тлі послаблення політики централізації, відмови від відверто репресивних методів «регулювання» національних відносин і водночас - успадкування ідейних (зокрема, історіографічних) підвалин пізньосталінської політики щодо України.

Партійні настанови щодо способів висвітлення історії України були реалізовані насамперед у підготовленій групою українських істориків (головним чином - співробітників Інституту історії України АН УРСР і під егідою цієї установи) в кінці 1940-х - на початку 1950-х рр. під пильним «більшовицьким керівництвом, наглядом та допомогою» узагальнюючій праці, що побачила світ під назвою «Історія Української РСР». Така назва мала ілюструвати, ніби кульмінацією українського історичного процесу стала Радянська Україна, надалі вона стала канонічною. Перший том, у якому виклад «прототипу УРСР» доведено до «Лютневої буржуазно-демократичної революції» 1917 р., було підписано до друку в кінці грудня 1953 р. Другий том було опубліковано в січні 1956 р., тобто ще до ХХ з'їзду КПРС. Після прийняття спеціального рішення ЦК КПУ в 1955 р. побачило світ друге, виправлене і доповнене видання першого тому [25, с. 52-53].

Для гуманітаріїв постійною була вимога збільшувати питому вагу тематики, «актуальної з точки зору комуністичного будівництва». Я. Ісаєвич констатував: в партійних органах були і фанатичні прихильники жорсткої лінії, і байдужі виконавці, і «приховані патріоти», і просто об'єктивні особи, які крізь пальці дивилися на маскування наукових тем ідеологізованими назвами і обґрунтуваннями. Нам відомі випадки, коли окремі працівники апарату ЦК КПУ намагалися загальмувати репресивні акції, які розкручувалися ретельними виконавцями ухвал московського і київського ЦК [11, с. 9].

Процеси радянської лібералізації другої половини 1950-х рр. на теренах української соціогуманітаристики, особливо на ниві історіописання, ширитимуться дещо пізніше, ніж у російській історичній науці. Думки деяких дослідників про те, що хрущовська десталінізація майже одразу відкрила простір для переписування «національних історій» у радянській історіографії видаються надто схематичними, позаяк не враховують тодішніх політичних обставин та соціокультурних передумов академічного життя в радянській Україні [24, с. 14].

Оскільки важливим завданням, яке поставив перед радянськими істориками ХХ з'їзд, була підготовка синтетичних праць з історії «післяжовтневого» періоду та «марксистського підручника з історії партії, в котрому б узагальнювався всесвітньо-історичний досвід боротьби за комунізм і в котрому виклад було б доведено до наших днів», вже незабаром були підготовлені колективні офіційні син тези, які розглядались як підручники для вищої школи - «История СССР Эпоха социализма (1917-1957)» (М., 1957) та «История Коммунистической партии Советского Союза» (М., 1959), що давали орієнтири історикам радянської доби стосовно підходів до її висвітлення. У хрущовські часи в офіційному образі історії здобула «наукове» обґрунтування і утвердилася ідея про пріоритетність історії сучасності над більш хронологічно віддаленими етапами. У даному випадку варто підкреслити, що в хрущовський період взагалі було понижено статус суспільних наук і запанували технократизм, лінія на практицизм [25, с. 68-69].

27-31 травня 1958 р. в Києві відбулася наукова сесія в питаннях розвитку гуманітарних наук в УРСР, скликана Президією АН УРСР, Міністерством вищої освіти, Міністерством освіти й Міністерством культури УРСР. В рамках наукової сесії працювала й секція історії (19-30 травня), роботу якої відкрив доповіддю «Стан і перспективи розвитку історичної науки в Українській РСР» директор Інституту історії АН УРСР О. Касименко. Водночас, наголосивши на нагальній потребі виконати прожектерське «директивне завдання» щодо створення нашвидкуруч багатотомної радянської версії вітчизняної історії, І. Крип'якевич акцентував увагу присутніх на необхідності забезпечити цей та інші дослідницькі проекти належною науковою інфраструктурою шляхом піднесення рівня допоміжних історичних дисциплін [23, с. 477].

У кінці 1950-х - на початку 1960-х рр. здійснено конкретні кроки, які забезпечували спрямування істориків УРСР на дослідження насамперед «досвіду соціалістичного і комуністичного будівництва». У липні 1959 р. відбулася нарада в ЦК КПУ, яка поставила перед ними завдання здійснити «поворот до проблем сучасності, які диктуються інтересами розгорнутого комуністичного будівництва». Нові приписи «директивних органів» з'явилися в 1960 р. Тоді було прийнято постанову ЦК КПРС «Про завдання партійної пропаганди в сучасних умовах» та її український «дублікат» - постанову ЦК КПУ «Про стан ідеологічної роботи на Україні та заходи з її поліпшення». В останній містилися закиди «деяким науковим працівникам, які досі не подолали елементів догматизму, досліджують проблеми, які застаріли і втратили актуальність, уникають творчої розробки проблем сучасності». Постанова зобов'язувала кафедри суспільних наук і науково-дослідні установи УРСР «спрямувати увагу на глибоке наукове дослідження і теоретичне узагальнення закономірностей переростання соціалізму в комунізм та інших проблем сучасності, створення ґрунтовних праць, які б теоретично озброювали наші кадри і допомагали їм практично вирішувати завдання комуністичного будівництва» [25, с. 70-71].

Масштабною була переорієнтація історичної науки в УРСР у зв'язку з ідеологічним поворотом у національній політиці. Реалізація нового курсу у цьому питанні була забезпечена масштабною кадровою чисткою партійного і державного апарату республіки у 1972-1974 рр., посади відтоді надавалися відвертим прихильникам жорсткого централізму, а то й епігонам Москви. На середину 1970-х рр. було сформульовано засадничі підходи до висвітлення національної історії, тотожні політико-ідеологічному клімату в республіці, що встановився з приходом до влади нової владної «команди», а в узагальненнях з «історії

УРСР» та Компартії України їх було матеріалізовано. Варто підкреслити, що напрацьована на початку «доби

В. Щербицького» ідеологічна лінія, у тому числі й постулати, що стосувалися української минувшини, не зазнали серйозних коректив до настання горбачовської «перебудови». Проте й твердити про абсолютне закостеніння офіційної історичної концепції навіть в обставинах стагнації та кризи радянської суспільно- політичної системи буде не зовсім точним [25, с. 383].

Одним із руйнівних наслідків ідеологічної «чистки» 1972-1973 рр. було зняття з видавничих планів підготовлених на той час до видання наукових досліджень. Серед найбільш важливих праць, публікацію яких було припинено, слід назвати монографію І. Крип'якевича «Галицько-Волинське Князівство», що готувалася до друку в Інституті суспільних наук АН УРСР, альбому філіграней та пов'язаного з ним дослідження історії українських папірень під назвою «Українські філіграні ХVІ-ХХ ст.» О. Мацюка, низки збірок документів, підготовлених українськими архівістами, зокрема «Щоденника Олександра Кістяківського». У 1972 р. припинилася робота над багатотомним корпусним виданням Архіву Коша Запорізької Січі. Трохи пізніше, у 1977 р., через визнання «політично шкідливою» інформації, що містилася у документах, які мали входити до археографічної публікації, було згорнуто роботу над збіркою «Кирило-Мефодіївське товариство». Показовим було зупинення на останній стадії в рік 100-річчя від дня народження М. Скрипника запланованого за постановою ЦК КПУ видання його вибраних творів [25, с. 396].

Вся історія людства у радянському суспільствознавстві тепер розглядалася як процес послідовної, об'єктивної, неминучої для всіх народів зміни п'яти суспільно-економічних формацій: первіснообщинної

(первіснокомуністичної), рабовласницької, феодальної, капіталістичної, грядущої комуністичної. Комуністичний режим приваблювала обіцянка всесвітньої перемоги комунізму, і категорія «суспільно-економічна формація» (попри її численні недоліки, про які йтиметься далі) стала тим фундаментом, на якому в СРСР зводилась уся будівля офіційної методології історичної науки [14, с. 281].

Спеціальним компонентом структури історичних установ у Радянському Союзі були установи т.зв. «історико-партійної науки». Провідне місце в УРСР серед таких посідав Інститут історії партії ЦК КПУ - філіал Інституту Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна при ЦК КПРС (таку назву він мав у 1953-1956 рр.), впродовж 1956-1974 рр. іменований Інститут історії партії ЦК КПУ - філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, а з 1974 до 1990 р. - Інститут історії партії при ЦК КПУ - філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Цей Інститут мав своїм попередником т.зв. Всеукраїнський Істпарт (утв. в 1921 р.). Пріоритетним напрямком його діяльності було вивчення історії КПУ та радянського періоду історії України, а також переклад українською мовою творів «класиків марксизму- ленінізму» [25, с. 115-116].

Вже до середини серпня 1944 р. у Львові відновили діяльність відділи інститутів АН УРСР, а перше організаційне засідання відділу історії України відбулося в присутності директора Інституту історії України АН УРСР М. Петровського 31 липня, тобто через три дні після вступу радянських військ до галицької столиці. «В основному склад наукових робітників установ Академії у Львові являє собою значну наукову силу», - констатувала комісія АН УРСР на чолі з керівником Відділу суспільних наук академіком М. Птухою, що в грудні 1944 р. спеціально вивчала стан науково-організаційної роботи у львівських академічних інституціях [20, с. 97-98]. В кінці липня 1944 р. розпочалося відновлення діяльності історичного факультету Львівського університету. Порівняно з довоєнним періодом, реформувались і виникли нові кафедри: історії стародавнього світу і археології (завідувач - І. Вейцківський), історії середніх віків (завідувач - М. Скорик, з 1945 р. - Д. Похилевич), історії УРСР (завідувач - І. Крип'якевич), історії народів СРСР (завідувач - В. Осечинський), історії південних і західних слов'ян (завідувач - М. Кордуба), історії нового часу (завідувач - І. Бєлякевич). Відновлений відділ Інституту історії України АН УРСР, що розмістився в кількох кімнатах за новою адресою - вул. Радянська, 26, почав свою роботу у складі чотирьох осіб (І. Крип'якевич, М. Кордуба - колишній професор Варшавського університету, що в роки німецької окупації перебрався до Львова), С. Білецький, І. Карпинець. Восени того ж року науковий штат відділу зріс до шести осіб (І. Крип'якевич (завідувач), І. Карпинець, М. Кордуба, Ф. Голійчук, О. Терлецький (старші наукові співробітники) та С. Білецький (молодший науковий співробітник). У серпні 1945 р. до них приєдналися кандидат історичних наук Іван Бєлякевич - ректор (жовтень 1944 - липень 1948 рр.) Львівського університету ім. І. Франка та декан історичного факультету і доцент кафедри України того ж вузу Володимир Горбатюк, що, очевидно, повинні були забезпечити відповідну ідейно-політичну толерантність у роботі відділу. Співробітниками відділу вже в 1944 р. було закінчено три теми, в тому числі й робота відомого українського історика І. Крип'якевича «Західні границі України. Історико-картографічний огляд». Протягом 1945-1946 рр. відділ працював над розробкою шести нових тем, серед яких було й дослідження згаданого

І. Крип'якевича «Листи Богдана Хмельницького», виконання якої передбачало археографічну обробку та публікацію епістолярію гетьмана з укладанням до нього коментарів. Однак здійснити виконання запланованих тем співробітникам Львівського відділу не вдалося через його ліквідацію в середині 1946 р. у зв'язку з початком боротьби зі «школою М. С. Грушевського» [13, с. 101]. Протягом 1945-1946 рр. підрозділ кількісно зріс удвоє. У 1946 р. у відділі, який поповнили Іван Околот, Андрій Брагінець (філософ), Юліан Заяць (бібліограф), Іван Сойко, Степан Кміцикевич, налічувалося 13 співробітників, а відтак було забезпечено належний науковий потенціал для дослідження тих чи інших аспектів історії України. Більшість співробітників відділу мали радянські і зарубіжні наукові ступені і звання [20, с. 98-99].

Великий внесок у становлення історичної науки зробили учені Інституту суспільних наук АН УРСР (м. Львів) (тепер Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України). 21 лютого 1951 року на базі науково-дослідних установ Академії наук УРСР у Львові Рада міністрів СРСР таки створила Львівську філію Академії. У червні 1951 року почав свою діяльність Інститут суспільних наук АН УРСР, який об'єднав львівські відділи київських академічних установ - археології (завідувач відділу канд. істор. наук В. Довженок), етнографії і народної творчості (канд. філол. наук О. Дей), мовознавства (професор І. Свєнціцький), а також новостворені відділи - історії України (проф. Іван Крип'якевич, 1953-1962 рр. - директор Інституту), економіки (канд. економ. наук В. Огоновський), української літератури (академік М. Возняк) [22, с. 330]. У 1963 році академічна установа опинилася в системі Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти, перейшовши в підпорядкування Львівського державного університету імені Івана Франка. Однак лише у 1969 р. Інститут суспільних наук знову набув статусу академічного закладу [22, с. 331]. Оскільки Інститут суспільних наук не мав власної Спеціалізованої ученої ради, вихованці І. Крип'якевича на загал захищалися в Інституті історії АН УРСР у Києві.

До масових спроб осучаснення методологічного інструментарію наукових досліджень на зламі 80-90-х років в Інституті не дійшло, проте в цей час почався поступовий перехід від поверхової описовості до розробки глибинних процесів, що охоплюють всі пласти суспільного-політичного і духовного життя. Для більшості цей перехід відбувся природно й вільно, щобільше, вважаємо, що він повністю відповідав їхньому прагненню до розширення об'єкта досліджень. Втім, за порівняно короткий термін вирішити проблеми було практично неможливо. На цьому етапі відбувалося окреслення основних напрямів подальших наукових студій - висвітлення т.зв. «білих плям». Історики особливо активно розробляли проблеми національного відродження на українських землях ХІХ - початку ХХ ст., національно-визвольного руху ХХ ст. [19, с. 667].

Після звільнення Прикарпаття від фашистської окупації Станіславський учительський інститут (створений в березні 1940 р.) відновив роботу і 30 серпня 1944 р. на історичний факультет було прийнято 49 студентів. У перші повоєнні роки Міністерство освіти УРСР направило на роботу до Станіславського учительського інституту кандидатів історичних наук, доцентів П. Денисовця, П. Рущенка, М. Струмінського, викладачів М. Лизогуба, І. Побережного, Г. Січкаря, Н. Сафонову. Деканами факультету в той час були П. Денисовець,

І. Побережний, Г. Січкар, П. Рущенко. Згодом викладачами факультету стали кандидати історичних наук, доценти В. Духніч, М. Кравець, М. Ксензенко, І. Червінкін-Корольов, а також І. Васюта, Ю. Патлажан та ін. [10, с. 6-7]. У