Спроби впровадження порто-франко на Кримському півострові

Однією зі складових економічної експлуатації українських земель у складі Російської імперії у ХУІІІ - першій половині ХІХ ст. було використання їх в якості примусового ринку збуту для промисловості Росії (передусім Московського промислового регіону). На початку ХХ ст. М. Стасюк зазначав: «Україна не є “житниця” Великоросії, “склад м'яса”», хліба і т. п., а лише вигідний головний ринок збуту продуктів її обробляючої промис- ловості»¹. Необхідною умовою збереження українського та інших ринків збуту для не надто розвиненої російської промисловості було усунення конкуренції з боку іноземних товарів шляхом запровадження заборон на їхнє ввезення або надмірного збільшення ввізних мит. Внаслідок цього Україна, продаючи своє зерно за кордон, мусила купувати за виручені кошти російські промислові товари (як писав 1861 р. О. Кулик: «Не дивно, що наша плодюча країна бідна на гроші, бо так усе добре... добродії умудрили, щоб капітали постягати туди десь за Оку. “Продавайте, - кажуть, - вашу пшеницю, у Одесу або Бердянськ та привозьте ті грошики, що візьмете, до нас - ми вам за це ситців надамо, таких, що може через тиждень на ганчірки згодяться; а бусурманів не купуйте, бо закон не позволяє...”»²). Виходячи з цього, не дивно, що промисловий центр Росії був тоді оплотом протекціоністів, а аграрна Україна - фритредерів, тобто захисників «вільної торгівлі», що були представлені досить широкими верствами населення Наддніпрянщини: представниками дворянства, інтелігенції, купецтва та міщанства. безмитний торгівля урядовий соціальний

Боротьба за «вільну торгівлю» в тому числі втілювалася у пропозиції створення порто-франко - зон безмитної торгівлі - в причорноморських портах, купецтво яких, продаючи за кордон українське зерно, прагнуло в обмін отримувати європейські промислові товари. Порто-франко також могло сприяти здешевленню фрахту, залученню іноземних капіталів, розвитку транзиту та ін. Серед таких пропозицій слід згадати, зокрема, проекти портофранко в Херсоні (пропозиція Рутера 1796 р.), Ізмаїлі (проект С. Тучкова 1832 р.) та численні проекти «вільного порту» в Одесі (проекти Фродінга 1796 р., Б. Дюгнера 1797 р., А. Керс-Оглу 1798 р., будівельного комітету 1800 р, А.Е. Рішельє 1814 р. та ін.), що втілилися у підписання маніфесту від 16 квітня 1817 р. Як результат - одеське порто-франко майже на 40 років, за словами О. Оглоблина, стало «маленькою кватиркою у величезному мурі заборонної системи» Російської імперії.

Щодо прагнення місцевого населення та керівництва отримати права порто-франко міста Криму не були виключенням. Перша спроба російського уряду влаштувати порто-франко в Криму відбулася вже після Кучюк- Кайнаржийського договору 1774 р., коли до Російської імперії відійшло м. Керч (разом з Єнікалє). Бажання заохотити переселення до Керчі греків з островів Архіпелагу (в тому числі і купців) змусило уряд надати місту низку важливих пільг. Так, першим пунктом указу Катерини ІІ від 28 березня 1775 р. зазначалося: «Якщо забажають вони (грецькі матроси. - Т.Г.) започаткувати своє поселення у містах Керчі та Єнікалє, то Ми, Милостиво на це погоджуючись, створимо свобідний та вільний порт у тих місцях». Створення «вільного порту» у Керчі тоді не могло завдати значних втрат російській промисловості або митниці через те, що весь Крим, окрім Керченського півострова, Російській імперії ще не належав. На думку Х. Зін- кевича, згаданий указ цариці вельми сприяв розвиткові кримських припортових міст: «завдяки цьому, населення Керчі і Єнікалє за короткий термін зросло до 16 тисяч душ, і на руїнах стародавнього Пантікапея завирувало діяльне життя». Однак після приєднання у 1783 р. усієї території Кримського ханства до Російської імперії Керч та Єнікалє вже не були відокремлені від решти півострова державним кордоном, і введення в них порто-франко могло завдати певних втрат російським виробникам та скарбниці. Тому ідею «вільного порту» у Керчі відклали, а саме місто, втративши своє виключне становище та значну частину грецького населення, занепало.

Після приєднання Криму до імперії та відкриття його портів для зовнішньої торгівлі (маніфест від 22 лютого 1784 р. «Про вільну торгівлю у містах Херсоні, Севастополі та Феодосії») ідеї створення зони «вільної торгівлі» на всьому півострові знайшли підтримку керівника краю та фактичного співправителя імперії Г. Потьомкіна. Так, у доповіді цариці від 10 серпня 1785 р. він зазначав: «Митний збір у самому півострові настільки малий зі привізних товарів, що його ледве вистачить на утримання варти. Якщо б було дозволено Вашою імператорською величністю цей збір на Таврійському півострові зовсім скасувати, то завдяки тому скоротилася б варта і було б залучено в край багато мешканців з інших країн». Є. Заго- ровський відмітив, що доповідь Г. Потьомкіна вже «через декілька днів отримала силу закону, причому порто-франко було встановлено на п'ять років, вважаючи від 1 січня 1786 р. Захід цей робив непотрібними ті митні установи, які були заведені в Криму (на півострові) після його приєднання, хоча, з іншого боку, викликав влаштування митниці у Перекопі, при виході з Криму». Показово, що у зазначеному царському указі введення портофранко в Криму розглядалося не тільки як захід тимчасовий (терміном на п' ять років), але й такий, що покладав на Г. Потьомкіна особливу відповідальність щодо захисту фіскальних інтересів держави та російської торгівлі (у десятому пункті зазначеного указу йшлося: «Пристані, що на півострові Таврійському розташовані, ... звільняємо від сплати мит на 5 років на умовах: 1. що це звільнення буде мати свій початок від 1 січня наступного 1786 року; 2. що воно не інакше в силу вступить, як після справжнього влаштування сторожі між півостровом та іншими місцями, особливо після влаштування зв'язку між Херсоном, Перекопом і далі, задля запобігання контрабандного та безмитного тогу; 3. що Ми не забудемо вам у якнайскоріший термін надати потрібні щодо того зауваги, будучи впевнені, що ви докладете усе старання ваше, щоб розпорядження ці, що Нами робляться задля вигоди того краю, не спричинили ані втрат Нашим митним доходам, ані перешкод торгу»). Однак, на заваді влаштуванню кримського портофранко тоді встала чергова російсько-турецька війна, а потім і смерть Г. Потьомкіна.

Стурбований недостатнім економічним розвитком та темпами заселення Криму («Воістину, - писав на почату ХІХ ст. П. Сумароков, - Крим є частинкою раю; однак після вигнання з нього Адама»), наступник Катерини ІІ Павло І наважився реалізувати проект ненависного йому Г. Потьомкіна щодо проголошення порто-франко на усьому півострові, подавши, за словами А. Скальковського, «перший приклад» «створення порто-франко на берегах Чорного моря». На засіданні Державної ради від 5 лютого 1797 р., де обговорювалося це питання, доцільність влаштування «вільної торгівлі» у «таврійських портах» пояснювалася досить дивно: «щоб таким чином область ця набула скоріше необхідне населення, яке б не тільки з одних татар, але й з різних порядних жителів складалося». 3 лютого 1798 р. було підписано царський маніфест про створення в Криму на 30 років порто-франко. «Дивлячись із сердечною радістю на успіх торгівлі, - говорилося, зокрема, в цьому документі, - яка у портах наших на морях Балтійському та Білому поширюється, і бажаючи те ж саме здобути і на моря, що оточує півострів Таврійський... визнали Ми корисним для особливого торгівлі нашої піднесення і для надійнішого населення і облаштування міст та земель на цьому півострові, встановити там для всіх націй та народів на 30 років портофранко, даруючи двом пануючим там купецьким гаваням Феодосійській та Євпаторійській повну свободу для приходу туди суден усіх націй..., з тим, що протягом вищезгаданого строку, дозволяється будь-якому природному російському підданому та іноземцю не тільки у зазначені гавані привозити усі товари безмитно, але й доставляти їх по всіх інших місцях півострова на тому ж праві». Крім того, «півострів Таврійський» отримував (згідно з указом) інші важливі пільги: дозвіл іноземцям вільно селитися у всіх пунктах, окрім Севастополя; безкоштовну роздачу їм місць під будівлі та право засновувати свої храми; звільнення переселенців від багатьох податків; особливі заходи задля допомоги Євпаторії та Федосії (постачання будівельних матеріалів; дозвіл усім мешканцям займатися зовнішньою торгівлею, засновувати фабрики, торгові та страхові компанії; створення у майбутньому спеціальних посад «комендантів або градоначальників» з широкими повноваженнями тощо). Вельми важливим було те, що цар, заохочуючи мешканців Криму заводити фабрики та мануфактури, дозволив їм вивозити свою продукцію вглиб імперії безмитно. Притому мануфактурні та фабричні вироби повинні були мати спеціальні документи та клейма, а для сільських та інших непромислових місцевих товарів така умова не ставала обов'язковою. «...Сирі вироби цього півострова пропускаються [вглиб країни] без документів і безмитно», - проголошував імператор. Показово, що, надаючи ці широкі права Криму, він не відзначав якихось успіхів тамтешньої торгівлі. Більш того, вказував на недостатній її розвиток та жалюгідний стан головних кримських торговельних портів Феодосії та Євпаторії, «які до повного занепаду прийшли».

Одночасно з маніфестом Павло І підписав указ Ссенату про влаштування митного контролю на кордоні порто-франко. Цим указом існуючі митниці та митні застави в Криму ліквідовувалися. «Замість них» засновувалися «митниця у Перекопі та застава на кінці Арабатської стрілки, перша для привезення й вивезення всіх тарифом у тамтешнім місцях дозволених [товарів], а остання тільки для вивезення товарів, які привозяться на ...півострів». Окрім того, «задля запобігання таємному провезенню товарів, як із Таврійського півострова вглиб Росії, так і з неї на півострів», Комерц-колегії було наказано «створити у потрібних місцях по Перекопській лінії й по берегах Гнилого моря на материковій землі форпости з потрібним числом наглядачів та об'їждчиків». Митні установи на кордоні кримського порто-франко мали розпочати свою роботу 1 травня 1798 р. Товари, які до того часу вже були ввезені на півострів з-за кордону, можна було ввезти вглиб країни безмитно за наявності документів та клейм портових митниць. Призначаючи початок чинності кримського порто-франко на 1 травня 1798 р., цар, вочевидь, розраховував на вельми оперативні дії своїх підлеглих, які мали протягом двох з половиною місяців організувати митний контроль за виїздом з півострова, влаштувати необхідні споруди, а з часом і будівлі для митників, наглядачів та ін.

«Вже скоро після встановлення порто-франко його неефективність стала очевидною, - відзначає А. Євсєєв. - ...Недивно, що проголошене на тридцять років порто-франко в Криму існувало менше двох років і було скасоване 12.12.1799 р.». В указі від 12 грудня 1799 р. «Про відкладення до певного часу проголошення порто-франко на Таврійському півострові...» не заперечувалася доцільність існування «вільної торгівлі» в Криму взагалі. Більше того, цар твердив, що лише зовнішньополітична ситуація (велика війна в Європі) завадила «побачити той квітучий стан, якого б цей півострів мав досягти» внаслідок маніфесту 13 лютого 1798 р. «Проте, - говорилося в указі, - у той самий час заворушення, що посилилися в Європі, стали перешкодою цього нашого влаштованого для блага підданих заходу, й передбачене у маніфесті нашому не могло вже було бути в дію запроваджено. А оскільки ті самі події й дотепер в Європі продовжуються, то змушені ми відкласти влаштування цього порто-франко до певного часу...». Зазначеним указом Павло І поновив на півострові губернське правління, колишні «митниці та застави з потрібним влаштуванням митного нагляду» та ліквідував «тепер існуючи, Перекопську митницю та Арабатську заставу». Як відзначає Ю. Головко, після скасування кримського порто-франко «не була закрита одна нова митниця, поява якої була пов'язана із запровадженням режиму вільної торгівлі в Криму - Маріупольська».

Сучасники та історики по-різному оцінювали наслідки нетривалого існування кримського порто-франко. А. Євсєєв наводить свідчення про надзвичайне піднесення у зазначений період торгівлі Феодосії, В. Гурєв вважав проголошення кримського порто-франко «великою думкою та милістю для всього краю» з боку Павла І, яка могла б сприяти залученню іноземних капіталів та захисту від епідемій, але не була реалізована через причини суб'єктивні (зловживання чиновників, зокрема, директора Перекопської митниці). Високо оцінювали проголошення в Криму порто-франко архієпископ Гавріїл та А. Скальковський. Проте останній зазначав: «Були три головні причини, що спричинили перекручення цього важливого заходу: 1) непевні обставини торговельних справ у Європі, з приводу бід Французької революції; 2) надто великий простір місця, якому надано переваги порто-франко, отже неможливість точного митного нагляду; 3) обрання Євпаторійського порту, занадто відкритого та мілководного». С. Палас вважав порто-франко на Кримському півострові недоречним, бо «створена у Перекопі митниця обмежила б довіз фуражу, худоби і створила б великі перешкоди довозу хліба з Малоросії та Великоросії, а без цього Крим, через часті на ньому неврожаї від того часу, як його зайняли росіяни, не міг би сам існувати і тим більше відвантажувати зерно [за кордон]». Олександр І у 1801 р. наказав створити спеціальний «особливий комітет для приведення Криму до кращого стану». Під час роботи останнього М. Мордвинов ставив запровадження порто-франко у залежність із перерозподілом землі на півострові (повернення татарам їхніх колишніх земель на рівнині та запрошення в гірську частину іноземців-християн). «Загальне благо вимагає, - зокрема, писав він, - щоб в гірську частину Криму ... були залучені іноземці, які зрозуміють ціну такої благодатної країни. Корисні наслідки від проголошення порто-франко найсильніше залежать від такого розпорядження». Однак до ідеї портофранко на усьому Кримському півострові російський уряд тоді вирішив більше не повертатися.

Невдача загальнокримського порто-франко не знищила надії на влаштування «вільного порту» в одному з міст півострова. Так, вищезгаданий П. Сумароков у своїй книзі 1803 р. пропонував у майбутньому (після переселення до прибережної частини півострова греків та вірмен) проголосити порто-франко у Ахтіарі (Севастополі) та Керчі, а всі інші порти Криму закрити для зовнішньої торгівлі. Інші кримські діячі особливу увагу звертали на Феодосію. А. Скальковський згадував «проект порто-франко в Феодосії строком на п'ятдесят років», складений у 1802 р. «Комітетом для облаштування Новоросійської губернії» за пропозицією К. Габліца. У Петербурзі створення «вільного порту» у Феодосії тоді вирішили «відкласти», натомість надавши місту деякі інші пільги (в указі 1803 р. щодо призначення губернатора краю третім пунктом відзначалося: «Відкладаючи на майбутнє вирішення питання про влаштування порто-франко, Кєфа тим не менш може через своє становище являти собою важливе торговельне місце...»).

Чума 1813 р. («цей страшний час назавжди залишиться у літописах Федосії. Нещасні люди гинули не стільки від пошесті, скільки від хижацтва поліцейських чиновників, які прагнули смерті заможних купців та поміщиків», - згадував про неї однин з очевидців) породила пропозиції створення порто-франко для захисту від епідемій. Цьому, зокрема, були присвячені «Нотатки про порто-франко», подані 10 листопада 1814 р. феодосій- ським градоначальником Семеном Михайловичем Броневським (1763-- 1830 рр.) петербурзькому військовому губернатору М. Милорадовичу. У супроводжувальному листі С. Броневський відзначав: зусилля карантинних чиновників Криму не можуть дати «абсолютної впевненості», що пошесть не буде принесено разом із контрабандними товарами завдяки усіляким «купецьким хитрощам». «Оскільки досвідом доведено, -- писав градоначальник, - що контрабанда ніколи не знищиться, поки буде існувати заборона, то потрібно пошукати... засобів... щоб зменшити, а якщо можна знищити приводи до зловживань і тим самим надати державі надійного забезпечення від внесення чуми через контрабанду. Задля досягнення цієї мети є один засіб, що давно в Європі використовується і визнаний надійнішим супроти контрабанди та чуми -- подарувати переваги порто-франко тим портам, в яких створені головні карантини». В своїх «Нотатках» Семен Михайлович, по-перше, звернув увагу на корисність режимів порто-франко взагалі («Скрізь, де були відкриті порто-франко, відзначалося швидке зростання торгівлі, постійне збільшення народної промисловості й внаслідок цього добробут мешканців. Генуя, Марсель, Анкона, Ліворно і Трієст служать підтвердженням цієї істини»), по-друге, пояснював, що «в Росії першій досвід [порто-франко] був невдалим», бо Кримський півострів мав надто велику площу для впровадження такого режиму («Люди, в торговельних справах обізнані, тоді вже передбачали, що благотворні плани уряду щодо створення цієї системи залишаться безуспішними для Криму і для всієї держави, бо поширення прав порто-франко на великий простір землі суперечить справжнім поняттям про порто-франко»). «Існуючі у Європі порто-франко обмежуються мурами міста або однієї з частин міста...», - наголошував Броневський і вважав, що «для Феодосії достатнім визначити одну частину міста для порто-франко, для того, щоб інша частина слугувала для складування товарів». У своїй записці Семен Михайлович навів 13 головних положень («оснований»), за якими мало б функціонувати майбутнє портофранко, в першому з них детально визначивши кордон майбутнього «вільного порту» («Частина міста Феодосії, найближча до карантину, проголошується порто-франко, з тим щоб межа, призначена для порто-франко, оточувала карантин звідусіль - від одного берегу моря до іншого, наприклад: від Лагорієвого дому, що на набережній, через базарний майдан, мимо католицької церкви, потім через караїмський форштадт продовжувати лінією по горам до батареї»). Планувалося, що феодосійський порто-франко «буде мати ... один вхід для сполучення з містом». Загалом слід сказати, що записка С. Броневського відрізнялася ґрунтовністю, продуманістю та детальністю. Чимало її положень, із відповідними змінами, були пізніше реалізовані відносно Одеси. Проте усі старання заповзятливого феодосійського градоначальника (у 1817 р. С. Броневський звертався і до адмірала М. Морд- вінова, надіславши йому копію своєї записки, бо оригінал на той час вже загубився у кабінетах петербурзьких департаментів) були марними.

Створити порто-франко у Федосії пропонував і колишній генерал- губернатор Е. Рішельє в своєму листі до імператора Олександра І від 1814 р., а також тодішній чинний генерал-губернатор О. Ланжерон в поданні царю від 1816 р. (у цьому поданні Ланжерон частково просто переписав цілі речення та абзаци із згаданого вище листа Рішельє). Проте пропозиції Рішельє та Ланжерона стосувалися в першу чергу «вільного порту» в Одесі. Феодосійські мешканці і пізніше неодноразово підіймали питання про надання місту деяких митних пільг (9 вересня 1827 р. купецтво міста подало градоначальнику Богдановському клопотання про надання Феодосії деяких «особливих переваг» щодо проходження митного контролю, питання про порто-франко в ній не підіймалося, однак розглядалися можливості влаштування у місті «місця складування» транзитних товарів). Однак такі пропозиції не знаходили підтримки влади. Феодосія не тільки не отримала порто-франко, але пізніше втратила і інші пільги, що спричинило її занепад (деякі автори вважали, що на початку ХІХ ст. це місто мало статус «вільного порту», «у 1827 році 30-річний термін “порто-франко” для Феодосії закінчився і торгівля її разом з цим занепала». Важко пояснити, на яких джерелах базувалися такі твердження).

У ХІХ ст. відродилася ідея створення порто-франко у Керчі - як захисту міста від епідемій (В. Гур'єв у вищезгаданій записці 1817 р. наголошував: «Тільки порто-франко у Керчі та Одесі й створення карантинів, зручних для швидкого та вигідного вивантаження та завантаження товарів, можуть захистити [край] від зовнішньої пошесті») та засобу покращення його торгівлі, яка, «не зважаючи на численні для того засоби», не мала «бажаної самостійності». Чи не найбільше зусиль в цьому напрямі доклав нащадок знатного грузинського роду князь Захар Семенович Херхеулідзе (Херхеулідзев) - керченський градоначальник від 1830 до 1850 р., який був чи не найкращим керівником цього міста у першій половині ХІХ ст. Невдовзі після свого призначення З. Херхеулідзе звернувся із докладною «Доповідною запискою» до міністра внутрішніх справ імперії. Свою пропозицію, що була складена у досить ліберальному дусі (з постійним зверненням до досвіду європейських країн та критикою існуючого в імперії становища), градоначальник присвятив захисту краю та країни загалом від епідемій. «Триразова поява пошесті в Одесі, чума у Севастополі, бунт з усіма його шаленствами, достатньо доводить, що наші карантинні заходи недієві, слабкі та недостатні», - відзначав З. Херхеулідзе. Серед заходів, необхідних для покращення ситуації, він зазначав не тільки зміни у практиці карантинного обстеження, перетворення Азовського моря на каботажне тощо, але й влаштування в Керчі портофранко. «У разі якщо для цього утворення (порто-франко. - Т.Г.) не існувало в державах інших причин, то його варто було б створити для карантинів», - наголошував З. Херхеулідзе. Керченський градоначальник заздалегідь передбачив головні аргументи супротивників порто-франко: «а) порто-франко зменшить споживання наших виробів; в) припущення про збільшення контрабанди; с) витрати, в які буде втягнуто уряд при влаштуванні лінії [портофранко]». На ці можливі заперечення З. Херхеулідзе відповідав: по-перше, російська промисловість не зазнає великих збитків від втрати керченського ринку збуту («7 тисяч мешканців Керч-Єнікальського градоначальства не можуть мати великого впливу на внутрішню нашу торгівлю»); по-друге, проблема контрабанди є менш небезпечною, ніж загроза епідемій («контрабанда насправді може посилитися, однак краще впустити на 100 тис. контрабанди, ніж річ за 5 крб., яка заразить весь край»); по-третє, захист краю від нових пошестей вартий «витрат на влаштування межі порто-франко з її заставами».

Хоча зазначена записка знайшла відгук з боку міністра внутрішніх справ (11 листопада 1838 р. він своїм листом просив виконуючого обов'язки новоросійського генерал-губернатора надати свої «висновки» щодо «проекту» керч-єнікальского градоначальника), проте керівництво краю вважало пропозиції З. Херхеулідзе недоречними. Виконуючий обов' язки генерал-губернатора П. Федоров на прикладі Одеси доводив, що порто-франко не може бути надійним захистом від епідемій («Друга чума 1829 року спочатку відкрилася на Усатівських хуторах, що знаходилися поза межею портофранко... Якщо втретє чума не перетнула межу порто-франко, то ми після милості Божої зобов'язані цим невтомним трудам та піклуванню графа Михайла Семеновича Воронцова...») і взагалі не є карантинним засобом («Якщо порто-франко визнати засобом карантинним, тоді неможливо застосовувати його тільки для однієї Керчі. Сумнівні судна відвідують Феодосію, Євпаторію і, особливо, Дунайські порти; при цьому за ступенем небезпеки найбільшу увагу заслуговують Ізмаїл та Рені. Тоді і тут варто було б проголосити порто-франко»).

До ідеї керченського порто-франко за ініціативи З. Херхеулідзе уряд повертався неодноразово. Так, перебуваючи у Петербурзі 26 липня 1840 р., керченський градоначальник подав на розгляд управляючому міністерством внутрішніх справ новий, досить сміливий, проект, в якому, зокрема, пропонував запровадити зміни усієї зовнішньоторговельної політики держави: зменшити суворість митних правил, одночасно посиливши карантинні заходи. «Ми, ті, хто живуть на кордонах держави, - зокрема, писав Захар Семенович, - у краї, який знов відроджується, часто бачимо, що теоретики наші, не знаючи і десятої частини географічного та статистичного становища нашої держави, вперто дотримуються правил, які прийнятні десь у Німеччині (явний натяк на походження міністра фінансів імперії, відомого супротивника ідей «вільної торгівлі» Єгора Францевича Канкріна. - Т.Г.) і шкодять [нам]. Наприклад, якщо б за митними нашими постановами було б менше дріб' язкових вимог й суворостей, проте більше свободи та полегшень, то це залучило б капітали, й торгівля наших портів отримала б більше розвитку; навпаки послаблення, що припускаються у наших карантинних постановах, спричиняють нещастя». Тільки порто-франко, на думку Захара Семеновича, могло бути гарантією від таємного провезення заражених речей, бо лише в цьому випадку «бідний солдат або матрос, бажаючи для свого сімейства пронести яку-небудь дрібничку, не буде страшитися, що при виході з карантину цю дрібничку в нього буде відібрано митними наглядачами». У 1844 р., стурбований небезпечними інцидентами з контрабандними та «сумнівними» в контексті епідеміологічної безпеки товарами на суднах на керченському рейді, уряд повернувся до ідеї створення порто-франко (російське керівництво не знало, яким чином водночас і захистити край від епідемій, і не «зашкодити розвиткові стосунків з горцями», тому навіть цар Микола І поставив запитання: «чи не буде визнано можливим влаштувати карантинну лінію поза межами Керчі, з проголошенням цього міста портофранко?»). З цього приводу З. Херхеулідзе 18 березня 1844 р. склав черговий проект, в якому запропонував генерал-губернатору М.С. Воронцову три можливих варіанти кордону «вільного порту» на Керченському півострові: перший - найближчий до міста довжиною 16 верст по суходолу з 10-ма караульнями та чотирма митними заставами, із приблизною вартістю спорудження 26600 крб. сріблом; другий - довжиною по суходолу та морському берегу в 61 версту з 40 караульнями та двома митними заставами вартістю 47750 крб. сріблом; третій - довжиною у 67 верст з 47 караульнями та двома заставами вартістю 53200 крб. сріблом. З. Херхеулідзе явно схилявся до третього з запропонованих ним варіантів межі керченського портофранко. Адже в цьому разі «вільний порт», за його власними словами, «охоплює всю землю градоначальства і простір, який може надати місту всі зручності, коли його людність, а також і торгівля, досягнуть можливого ступеня розквіту». Що стосується двох перших варіантів, то керченський градоначальник запропонував їх на той випадок, якщо держава буде неспроможна виділити на цей проект достатню кількість коштів. Окрім портофранко на Керченському півострові, З. Херхеулідзе пропонував встановити митну лінію і на Таманському півострові напроти Керчі, «від Фанагорії... до Бугазського обмінного двору з однією заставою на дорозі, що прямує до Катеринодару». «Таким чином, - підсумовував З. Херхеулідзе, - Керч, з'єднавшись ще тісніше зі Східним берегом, й приймаючи на себе весь ризик у випадку появи пошесті, буде постачати укріплення (кавказькі. - Т.Г.) предметами, необхідними для життя». Отже, З. Херхеулідзе фактично пропонував створити не «Керченське», а «Керченсько-таманське» порто-франко, яке мало б знаходитись під його керівництвом («відокремлення Керчі від Тамані так само неможливо, як відокремлення Керчі від її карантину», - відзначав градоначальник). З. Херхеулідзе вказував на економічні вигоди від реалізації свого проекту як для Керчі, так і для всієї «Південної Росії»: на перспективи розвитку транзитної торгівлі («Південно-східні прилеглі губернії відкриють нові шляхи для збуту через Керченський порт своїх виробів і навіть вироби самого Сибіру будуть спускатися по Волзі до Керчі, й Керч при існуванні порто-франко за короткий термін перетвориться у центральне складське місце»), залучення іноземних капіталів тощо. «За умов встановлення портофранко, - писав З. Херхеулідзе, - Керч залучить капітали та людей підприємливих, які, виходячи з власної вигоди, знайдуть засоби більш успішні, ніж всі зусилля градоначальства, задля зближення своїх торговельних справ з горцями. Промисловці влаштують в укріпленнях крамниці та магазини. Берег буде населятися, і горці, познайомившись с вигодами життя, будуть поступово ставати освіченими та зближатися з нами».

Незважаючи на ґрунтовні аргументи З. Херхеулідзе, його проект знов не знайшов підтримки у керівництва імперії та краю. Супротивники вільної торгівлі навіть пропонували зовсім відокремити Керч від решти півострова митним кордоном, без дозволу будь-якого сполучення через нього. В разі здійснення такого проекту, на думку З. Херхеулідзе (з цим погоджувався і генерал-губернатор М. Воронцов у своєму поданні до міністра внутрішніх справ від 16 травня 1844 р.), Керчі загрожував цілковитий занепад. Врешті, замість влаштування порто-франко Микола І 6 серпня 1844 р. видав розпорядження про посилення в Криму карантинного контролю.

Отже, ідея створення порто-франко на Кримському півострові була достатньо популярною в кінці XVIII - першій половині ХІХ ст. Однак з усіх проектів порто-франко в Криму лише три знайшли втілення у царських указах (1775, 1786 та 1798 рр.), які фактично не були реалізовані. Причини невдачі зазначених проектів були пов'язані з політичною кон'юнктурою у правлячих колах імперії. Для отримання порто-франко потрібні були не тільки аргументовані пропозиції, але й підтримка з боку столичних посадовців. Саме тому не надто переконлива записка О. Ланжерона щодо влаштування порто-франко в Одесі 1816 р. спричинила отримання цим містом режиму вільної торгівлі терміном на 30 років (пізніше його було продовжено ще на 10 років), а ґрунтовні проекти С. Броневського та З. Хер- хеулідзе щодо влаштування «вільних портів» у Феодосії та Керчі залишилися нереалізованими. Одеська торгівля вже на початку ХІХ ст. вражала зростанням своїх оборотів, вона мала значні фінансові ресурси й могла легко знаходити «союзників» серед урядовців високого рангу. Можливості кримських портів в цьому плані були набагато скромнішими (показово, що відповідаючи на один з проектів З. Херхеулідзе, П. Федоров наголошував: «...порто-франко - це розкіш торгівлі; і тому воно може існувати в одній тільки Одесі»). Загалом у своєму прагненні отримати права «вільних портів» населення Криму в першій половині ХІХ ст. не відрізнялося від мешканців інших портових міст півдня України. І хоча проекти створення портофранко в містах Криму через жорстку протекціоністську політику царського уряду так і не набули реалізації, деякі з цих проектів (зокрема, складені С. Броневським та З Херхеулідзе) можуть вважатися яскравими пам'ятками фритредерської думки Наддніпрянщини дореформеного періоду.

Размещено на Allbest.ru