Український Донбас: хліборобсько-промисловий край

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український Донбас: хліборобсько-промисловий край

Використовуючи термін «український Донбас», я спираюсь на адміністративно-територіальну одиницю УСРР першої п'ятирічки сталінської модернізації регіону, тобто 1928-1933 рр., а також офіційну статистику національно-етнічного та соціально-професійного складу міського і сільського населення. На території п'яти округ та згодом районів Донецької області діяли радянські органи влади Української СРР, які функціонально представляли український радянський уряд. Діяли і національні адміністративні райони -- російські, грецькі, але підпорядковані місцевим органам влади.

Критерієм доцільного застосування назви «український Донбас» є співвідношення питомої ваги того чи іншого етносу в адміністративно-територіальних одиницях, але не за принципом формальної статистики, навіть етнічної статистики, а під кутом зору традиційного укладу життя сільської громади, представленої українськими селянами -- хліборобами у переважній більшості районів. За матеріалами всесоюзного перепису населення 1926 р. у п'яти округах, які представляли Донбас, проживали 2,9 млн осіб, що становило 10% населення УСРРНаціональний склад сільського населення України (за національністю господарств). Попередні підсумки Всесоюзного перепису населення 1926 р. Статистика України № 96. -- Х., 1927. -- С. XII.. Селяни було 1,9 млн осіб, відтак регіон, якщо брати до уваги їх питому вагу, був аграрно-промисловим, хліборобським. Міське населення зосереджувалося переважно в округових містах, райцентрах і селищах міського типу. Наприклад, в Артемівську мешкало 38 тис., в Єнакієве 24 тис., у Слов'янську 28 тис. осіб, а в селищах міського типу цієї округи від 6,6 тис. у Лисичанську до 25,4 тис. осіб у Костянтинівці. Решта селищ також вирізнялася чисельністю: Попасне 7,7 тис., Краматорськ 12,3 тис., Дебальцеве 13,1 тис., Гришине 11,3 тис. мешканців. Найбільш заселеним виявилося Сталіно (колишня Юзівка) -- 106 тис., а за ним Луганськ -- понад 71 тис., Дмитрівське -- 52 тис., Маріуполь -- 41 тис. осіб. Селища міського типу (Красний Луч, Лозова Павлівка) мали менше десяти тисяч жителів, а округовий Старобільськ близько 14 тис. осіб. За кількістю населення, крім Сталіно, округові міста Донбасу наближалися до адміністративних районів Наддніпрянської України, навіть окремих адмінодиниць Полісся. П'ять округ Донецького краю займали 11,6% загальної площі УСРР, відтак спостерігалося відносно рівне співвідношення питомої ваги населення і території.

Національний склад адміністративних округ Донбасу переконливо доводить повну перевагу етнічних українців в Старобільській (89,4%), Артемівській (87,3%), Сталінській (74%), Маріупольській (61%), Луганській (59,8%). Російська національна меншина Донбасу зосереджувалася переважно у містах, а загалом посідала 36,9% у Луганській, 12,2% у Сталінській, понад 10% у Маріупольській та Старобільській, 7,6% в Артемівській округах. Німців в Маріупольській окрузі було 8,3%, в Сталінській 3,4%, на Луганщині 1,7%, в Артемівській окрузі 2,6%, а разом 16% у чотирьох з п'яти округ, що висуває їх на третю позицію після греків, які мали 18,4% в Маріупольській та близько 9% у Сталінській округах. Більше відсотка становили євреї (Маріупольська округа) та молдавани (Артемів- ська). В Україні 1926 р. було 23 селища міського типу, з яких лише чотири мали понад 20 тис. жителів, а решта значно менше. Зокрема, в Алчевську проживало 16 тис. осіб. Кількість населення не правила за показник виокремлення округового центру, тому що траплялися округові міста з населенням від 9 до 18 тис. жителівМіські селища УСРР. Збірник статистично-економічних відомостей. Рік перший. -- Х., 1929. -- С. 157.

Національний склад сільського населення України... С. 2-3.. Зазвичай до уваги брали географічне розташування, віддаленість районних центрів від округового міста та найближчої залізниці.

Кожна округа вирізнялася не лише співвідношенням етнічних груп на її теренах, але і етнонаціональним представництвом в районах та сільських радах (сільрада). Матеріали про їх національний склад розробив та опублікував у 1927 р. український статист

А. Хоменко. Очолювана ним група користувалася первинними даними Всесоюзного перепису населення, які не викликають сумніву в істориків та демографів. За основу національної ідентифікації брали національність господарств, відтак подвірний принцип забезпечив структурне співвідношення представників селянської громади. Національний склад селянських дворів фактично демонструє той соціальний об'єкт, який став жертвою голодомору, а з іншого боку дає відповідь на питання про реальне спрямування злочину проти людяності. Статистично-демографічні показники фіксували сам факт наявності етнічних спільнот, навіть господарський тип, але у кількісному вимірі. Однак кожна з них демонструвала самобутній уклад життя, соціально-побутові стосунки, культуру, а разом унікальність того чи іншого району, позаяк мали власну історію «залюднення краю».

Історичний підхід передбачає конкретний аналіз соціуму, політичних подій і явищ, економічно-господарських форм. Дотримуючись історизму та об'єктивності, розглянемо національний склад населення кожного з районів п'яти округ Донецького регіону кінця 1920-х рр. Артемівська округа мала 13 районів (Артемівський, Гри- шинський, Єнакіївський, Залізнянський, Костянтинівський, Краматорський, Лиманський, Лисичанський, Ново-Економічний, Олександрійський, Петровський, Попаснянський, Слов'янський), у кожному з яких переважали етнічні українські селяни. Однак в окремих сільських радах співвідношення етнічних груп вирізнялося. Так, Артемівська і Щербинівська сільради мали відносну кількісну перевагу росіян, а Нью-Йоркська сільрада об'єднала 1618 етнічних німців з 2240 мешканців сільської громади. У Костянтинівському районі етнічні німці переважали в Катеринівській, Кіндратівській, Миколайпільській сільрадах, але не серед управлінців, а в громаді за кількістю етнічного представництва. Російська була лише одна, а в решті (19 сільрад) домінували українські селянські господарства1. Ново-Економічний район був представлений однойменною сільрадою, яка мала понад 7 тис. осіб, з яких росіяни становили 6,1 тис. мешканців, але район не був національним російським адмін- центром, позаяк у 16 сільрадах переважали етнічні українці. В Олександрівському районі селяни, які визнавали себе росіянами, зосереджувалися на території Беззаботівської сільради, майже співпадали з українською громадою в Іверській сільраді. Одночасно з ними проживали німці -- колоністи, яких було у цьому районі 1628 осіб.

Сільськогосподарська Луганська округа 1926 р. мала 12 районів (Алчевський, Дмитріївській, Кам'янобрідський, Краснолуцький, Ло- зо-Павлівський, Новосвітлівський, Петровський, Ровеньківський, Слов'яносербський, Сорочинський, Станично-Луганський, Успенський). Частка сільрад з перевагою російського населення вирізнялася від районів Артемівської округи та інших районів Донбасу. В Алчевському районі вони домінували в Городнищенській та Чорнухинській сільрадах (у двох з 13), у Дмитрівському в одній (Сніжанська), у Кам'янобрідському переважали винятково українські селянські двори, а в Краснолуцькому росіяни компактно зосереджувалися у В. Антрацитівській, В. Хрусталівській, Красно- полянській, Новопавлівській, Н. Красносільській, Софіївській, Хва- щівській, тобто у 6 з 18 сільрад. Лозово-Павлівській район мав дві сільради з перевагою російської селянської громади, а в решті 16 домінували українці. Петрівський район, хоч і не був національним російським районом, однак російські селяни за локальним «національним самовизначенням», переважали у 8 з 12 сільрад (Бахмутівська, В. Богданівська, В. Чернігівська, Лашинівська, Ново- богданівська, Передільська, Райгородська, Староайдарська). Подібна концентрація російської селянської громади ставала об'єктом примусових хлібозаготівель, відтак і трагічних наслідків -- голодомору. Достатньо було позбавити хліба, продуктів, щоб протягом кількох місяців селяни починали помирати за етнічною ознакою.

Ровеньківський район мав найбільшу кількість сільрад -- 23, але росіяни переважали лише в одній (Чубарівській), проте на території багатьох з них мешкало від кількох сотень до 2 тисяч. У Слов'яносербському районі вони зосереджувалися у 4 з 10 сільрад, в Успенському лише в одній (Оріхівська). Сорокинський національний російський район охоплював 11 сільрад, з яких лише одна (Новоолександрівська) вважалася українською, тому що там мешкало 2413 українців та 22 росіян1. Дивно, але абсолютно російський за кількістю етнічного населення Станично-Луганський район не мав статусу національного адмінрайону: дві (Красноталівська, Красно- деркульська) сільради українські, решта 16 з абсолютною перевагою російських селян.

Для сільрад та районів Маріупольської округи була характерна строката карта концентрації етнічних громад. Округа охоплювала територію 12 районів (Андріївського, Бердянського, Берестівсько- го, Будьонівського, Володарського, Жовтневого, Люксембурзького, Мангуського, Новоселівського, Старокерменчицького, Старокаран- ського, Царекостянтинівського). У трьох перших районах абсолютно переважали українські сільради, крім двох російських (Бого- родицької в Андріївському та Нововасилівської у Бердянському). Будьонівській район, за концентрацією національних господарств та відповідної кількості їхніх мешканців, мав чотири російських з 9 сільрад, але в районі мешкав 1891 німець -- колоніст. У Жовтневому зосередилося три грецьких громади (Анадільська, Бугасівська, Новокаранська), а в решті переважали українці. Німецький національний Люксембурзький район розкинувся на території сільрад (Вишневецька, Карл-Лібкнехтська, Люксембурзька, Мар'янівська, Новокраснівська, Республіканська, Урицька), у яких мешкало понад 13 тис. етнічних німців. Район виявився інтернаціональним, тому що там були греки (Новокерменчицька сільрада), Розівська сільрада, яка вирізнялася етнічними пропорціями: 534 євреї, 414 росіян, 368 українців, а також по одному болгарину та білорусу.

У Мангуському районі переважали греки (три сільради -- Ман- гуська, Урзуфська, Ялтинська), а в двох зосереджувалися українці (Білосарайська, Стародубівська). У Новоселівському районі три сільради фактично були грецькими за концентрацією етносу (Ма- кедонівська, Сартанська, Старокримська), а в решті переважали українці. Вони становили абсолютну більшість в усіх 8 сільрадах Царекостянтинівського району, Старокерменчицького, крім грецької Новокаракубської сільради. Старокаранський район теж вирізнявся своєрідним «етнонаціональним інтернаціоналом»: двома німецькими Грінтальська, Остегеймська), трьома грецькими (Старо- гнатівська, Старокаранська, Чермалинська). На території Розен- фельдської сільради проживали 761 німець, 392 росіянина та 391 українець, кілька греків та молдаван1.

Майже у кожному районі Сталінської округи, яка вирізнялася щільністю заселення, особливо біля округового центру, зосереджувалися сільради з перевагою російського, німецького та грецького етносу. Поляки і чехи зустрічалися дуже рідко -- кілька осіб на два- три райони. Округа мала 11 районів (Амвросіївський, Андріївський, Великоянисольський, Макіївський, Маріїнський, Авдієв- ський, Павловський, Селидівський, Старобешівський, Харцизький, Чистяківський). Російська громада зосереджувалася у двох сільрадах Макіївського (Григорівська, Грузько-Ломівська), у чотирьох Авдієвського (Новоселівська, Авдієвська, Орловська, Скотоватська), в одній Старобешівського (Покрово-Кирівська), у двох Чистяків- ського району (Вільховатська, Микитинська). У кількох сільрадах вони становили своєрідний етнічний паритет, тобто представляли однакову кількість осіб. Греки мали більшість у чотирьох сільрадах з 7 Авдіївського району (Багатирська, Костянтинопольська, Ново- багатирська, Улакмицька), дві у Великоянисольському районі (Ве- ликоянисольська, Косарська), чотири у Старобешівському (Велико- Каракубзька, Миколаївська, Старобешівська, Стильська). Німецька меншина також була представлена на території сільських рад переважною більшістю мешканців: Мемрицька, Олександрівська Сели- дівського району, Маріянівська, Сонцівська Старобешівського району, Іловайська Харцизького та Малоорлівська Чистяківського району. Траплялися сільради, у яких німці становили від 330 до 525 осіб, в інших від кількох десятків до 220, які вели самостійне господарство та представляли самобутню соціально-релігійну громаду.

Українською за кількістю моноетнічного населення можна вважати Старобільську округу, яка мала також 11 районів (Біловод- ський, Білокуракинський, Білолуцький, Марківський, Міловський, Містківський, Новоастраханський, Новоайдарський, Олександрійський, Осинівський, Старобільський), але значно більше сільрад порівняно із Сталінською -- 186 проти 119. Із загальної кількості 186 сільрад росіяни мали перевагу населення лише у 14. Регіон був українським, хліборобським, а етнічні громади загубилися окремими хуторами у старобільських степах (єдина Бауергеймівська та чотири російських сільради Новоайдарського району). У деяких районах (Біловодський, Білолуцький, Марківський, Осинівський) не було жодної моноетнічної громади, крім українських сільрад, хоча у них мешкали кілька сотень росіян.

Соціально-демографічні процеси другої половини 1920-х рр., тобто в умовах запланованого та оголошеного курсу на індустріалізацію, не мали суттєвого впливу на секторальне співвідношення сільського і міського населення, а також на його соціально-професійну структуру. Село, яке цуралося більшовицьких комуністичних експериментів, зберігало традиційний землеробських уклад життя. Капітальне промислове будівництво існувало у контрольних цифрах першого п'ятирічного плану, але тенденції були очевидними -- регіон вимагав поповнення робочою силою. Кілька тисяч іноземних інженерів, техніків, кваліфікованих робітників, які скористалися перевагами непу, не могли забезпечити якісного науково-технічного стрибка на Донбасі. Вони працювали на фабриках і заводах, монтували технологічні споруди та обслуговували їх, а радянські втузи відставали з підготовкою «вітчизняних інженерів». Старорежимних інженерів відправляли до таборів, а власними не могли заповнити кадрового дефіциту. Отже, з огляду на ситуацію, мали і на далі «імпортувати» іноземні кадри та відповідне обладнання, а для цього експлуатувати сільське та міське населення з метою «мобілізації коштів».

Майбутня «всесоюзна кочегарка», яка протягом другої половини 1920-х рр., лише відбудовувала попередній промисловий потенціал, ще не мала промислових об'єктів, які б стали підставою вважати Донбас -- абсолютно індустріальним регіоном. У 1925 р. природній приріст населення Артемівської, Луганської, Маріупольської округ становив 41%, Сталінської 37%, Старобільської 52%\ Позитивний баланс природного руху населення Донецького краю спостерігався у 1926-1929 рр. Протягом 1928 р. міське населення Маріупольської округи збільшилося на 9 тис., сільське на 8 тис.; Старобільської -- відповідно на 1 тис. міського та 10 тис. сільськогоУкраїна. Статистичний щорічник 1929 р. -- Х., 1929. -- С. 20.. Промислова концентрація зумовлювала інтенсивність внутрішньої міграції населення, тому спостерігалася відмінність між округами з промисловими підприємствами та суто аграрними. Населення Артемівської округи у 1928 р. збільшилося на 16 тис., Луганської на 35 тис., Сталінської на 36 тис. осіб, але без значних диспропорцій між міським та сільським приростом в Артемівській (9 тис. та 7 тис.), крім Луганської округи -- 20 тис. в містах і 5 тис. в селах. Сталінська округа мала ще виразнішу відмінність: міське населення збільшилося майже на 30 тис., а сільське зменшилося на 8 тис. осіб.

Загалом соціально-демографічна ситуація в УСРР кінця 1920-х рр., навіть попри локальний голод 1928-1929 рр. внаслідок кліматичних факторів та заготівельних кампаній, характеризувалася щорічним природнім приростом сільського населення від 596 тис. у 1926 р. до 563 тис. у 1928 р., а для «міської людності» -- 92 тис. у 1926 р. та 72 тис. у 1928 р. Позитивний приріст населення мав тенденцію до поступового зменшення. У Гірничому районі, тобто в трьох округах Донбасу, у 1926-1928 рр. він «завис» на цифрі 57,9 тис. осіб. В окремих округах він був різним, позаяк округи вирізнялися загальною кількістю населення: Маріупольська округа мала понад 18 тис. щорічного приросту населення у 1928 р., Старобільська 13,5 тис., Артемівська 21,5 тис., Луганська 16,1 тис., Сталінська понад 20 тис. осіб. Отже регіон мав перспективу соціально-економічного і демографічного розвитку, особливо в умовах індустріалізації, якщо не брати до уваги ї темпи, форми і методи так званої соціалістичної реконструкції Донецького басейну.

Повертаючись до визначення «український Донбас», яке є предметом науково-історичного з'ясування, приверну увагу до матеріалів етнічної статистики. Цей термін щонайменше 25 років використовують демографи, а прикладна статистика застосовувала його у роки непу. Принагідно зазначу, що у 1920-х рр. соціальні психологи та етнологи вивчали національні та соціальні відмінності у фізичних ознаках населення УкраїниНациоанальные и социальные различия в физических признаках населения Украины / Под ред. д-ра Л.П. Николаева . -- Х.: ГИЗ, 1926. -- 224 с.. Голод, як фізіологічне явище, однаково діяв на людський організм, супроводжуючись відповідними фізичними та психічними розладами кожної людини індивідуально, не зупиняючись на «національних» чи «соціальних» рисах обличчя, розмірах черепа, контурах та кольорі очей. Інша справа концентрація національної та етнічної меншини на території села, району, міста. Чим вищою була концентрація і щільність моноетнічної меншини, тим більшою та інтенсивнішою була кількість жертв голодомору. У таких випадках необов'язково вишукувати «вістря голоду» за національною ознакою, достатньо системно позбавляти хліба і продовольства в окремих селах, районах, особливо національних, щоб досягнути його руйнівної сили.

У 1920-х рр. працівники науково-дослідних установ та статистичних служб розробляли норми споживання хліба населенням, але з метою з'ясування хлібофуражного балансу республіки та кожного з регіонів у зв'язку з сівбою та поступовим переходом до карткової системи забезпечення хлібом окремих категорій населення. Виокремлення даних етнічної статистики у щорічниках та аналітичних оглядах статистів підкреслювало більшовицьку національну політику, наслідки коренізації етнічних меншин та українізації титульної нації в УСРР. Статистичні довідники кінця 1920-х рр. зафіксували розрахунки не лише етнічного складу населення, але і його етнічні характеристики (мовні, соціально-професійні, вікові).

Матеріали Всесоюзного перепису населення 1926 р. та офіційних статистичних довідників кінця 1920-х рр. розкривають географічно-територіальне розміщення українців, росіян, євреїв та інших етнічних груп в УСРР. Отже, спираючись на матеріали перепису, маємо у Гірничому районі 1,2 млн українців, 639 тис. росіян, 41 тис. євреїв, а в Маріупольській та Старобільській округах проживали 893 тис. українців, 126 тис. росіян, 14 тис. євреївМінаєв С. Наслідки всесоюзного перепису 1926 р. на Україні. Населення України. Міський житловий фонд. -- Х., 1928. -- С. 74.. Греки колонізували Маріупольську та Сталінську округи -- 98 тис. осіб. Українці чисельно переважали в усіх округах Донбасу, тому регіон був українським, особливо села, селища міського типу. Серед міського населення українці становили тоді 40,6%, росіяни 49,1%, євреї 4,6%, а серед «сільської людності» -- 74,2% українців, росіяни 19%, інших етнічних груп 6,9%Хоменко Арсен. Національний склад людности УСРР. -- Х., 1929. -- С. 12.. Український статист А. Хоменко писав у 1929 р., що «...в Гірничому району, властиво тільки в Луганській окрузі, знаходимо значні масиви російської людности, щодо Арте- мівщини та Сталінщини, то тут росіяни переважно мешканці робітничих селищ або селищ з мішаною, напівхліборобською, напів- промисловою людністю». Писемність чоловіків п'яти округ Донбасу становила тоді 65-67%, а жінок 38-48%, хоча на Старобільщині 45% серед чоловіків та 26% серед жінокМінаєв С. Зазнач. праця... С. 77.. Отже, судячи з матеріалів перепису населення 1926 р., Донбас був українським і хліборобським водночас, а міське населення дотримувалося своєрідного статистичного паритету.

Концентрація промислових підприємств на Донбасі, особливо шахт, рудників, різних копалень, створювала образ не лише «всесоюзної кочегарки», але і пролетарського краю. Вважалося, що саме тут зосереджувалася професійна і трудова еліта України. Однак профспілкова статистика кінця 1920-х рр. зафіксувала дещо іншу соціально-професійну і демографічну ситуацію: із 2,1 млн робітників УСРР, охоплених галузевими профспілками, на Донбасі зосереджувалося 536 тис. осіб (25,4%)Україна. Статистичний щорічник 1929 р. -- Х., 1929 . -- С. 264.. Серед індустріальних робітників там знаходилося близько 400 тис. осіб -- 39,8%. Пріоритетним промисловим регіоном вважали Криворізький басейн, Дніпрогес та індустріальну Дніпропетровщину, яку протиставляли промисловому Уралу. Але попри дискусії довкола економічного районування, які точилися наприкінці 1920-х рр., незаперечним залишався факт концентрації на Донбасі майже 40% індустріальних робітників в УСРР. Регіон був промисловим, а також пролетарським, враховуючи не соціально-політичне визначення, а мізерну зарплату та жахливі побутові умови.

Загальний перепис населення 1926 р., опрацювання його матеріалів за національно-етнічною складовою, а також профспілкові переписи робітників і службовців 1926 та 1929 р., названі чомусь «національними», зафіксували елементи етнічної статистики. До вибірки потрапили 1,6 млн осіб у 1926 та 2,3 млн членів галузевих профспілок 1929 р., а інколи просто робітники підприємствНаціональний перепис робітників і службовців України (жовтень -- листопад 1929 р.). -- Х., 1930. -- С. XI.. В анкетах опитування було кілька запитань: «Якою мовою переважно розмовляє в сім'ї?», «Чи вміє читати будь-якою мовою?». Визнання тієї чи іншої мови побутового спілкування означало національну самоідентичність: «я -- українець» або «я -- росіянин». Однак наявність лише однієї мови, хоча і суттєвого чинника, не відтворювала етнічної свідомості, яку формували релігійні, побутово-традиційні, сімейно-трудові взаємини етнічної громади. А для її стійкості і стабільного розвитку неабияке значення мала щільність проживання, територіальна цілісність країни, конкретного соціуму -- села, району.

Українізація, яку критикувала українська інтелігенція у ті роки, все ж сприяла просуванню української мови. За матеріалами двох згаданих профспілкових переписів 36,2% міських жителів визнали українську мову рідною, а російську 45%, серед робітничого класу України 44% українську, а російську 49%. «Однак, поряд з цим, -- наголошували упорядники перепису 1929 р., -- треба підкреслити факт одставання у цьому питанні основного пролетарського центру -- Донбасу. Не зважаючи на досягнений у Донбасі максимальний (порівняно з іншими районами України) темп зросту заглиблення української мови протягом 3,5 років, своєю абсолютною величиною ступінь поширення української мови в родині робітників і службовців Донбасу, як і раніше, порівняно з іншими районами, стоїть на останньому місці». Українцями визнали 43% гірників та металістів Донбасу, тобто членів галузевих профспілок, а українською мовою розмовляли лише 15%: в Артемівські окрузі 17,9%, Луганській 17%, Сталінській 10,2% . А дома українською мовою розмовляли 35% «гірників» та 35% «металістів». На думку упорядників матеріалів «національного перепису робітників і службовців» подібна ситуація була «...наслідком плинності робочої сили в Донбасі, повсякденного припливу в Донбас нових кадрів робітників із РСФРР». Недостатньо активною виявилася українізація установ, профспілок та управлінців промислових підприємств, які представляли союзні трести. Серед робітників гірничої галузі українською мовою читали 20%, металообробної 26%, а російською -- відповідно 87,6% читали та 87,2% писали. Якщо Донбас вважався «всесоюзною кочегаркою», то для україномовної частини пролетаріату він став плавильним цехом, у якому гартувалися радянський патріотизм та нова спільнота -- радянський народ. Його ключовою ознакою було обов'язкове спілкування російською мовою, а далі відданість партії, вождю, батьківщині, різним ідеологемам. Для робітників і селян, обтяжених щоденними соціально-побутовими та виробничими проблемами, мова була звичним і повсякденним явищем, як повітря, якою вони спілкувалися, але збагачену дивовижними діалектами, а траплялося і «робочою мовою», яка згадувала матір у непристойних фразеологічних комбінаціях.

Радянське законодавство регулювало національні відносини, навіть впровадило адміністративні національні райони, але з виразним соціалістичним змістом, партійно-номенклатурним наповненням тощо. Про «національне самовизначення» ніхто і не згадував, а намір німців -- менонітів створити кооперативні спілки за національною ознакою був рішуче заборонений владою. Унітарність державного ладу та уніфікація соціально-економічного життя суспільства витворила політичний інститут «єдиного громадянства», зафіксований Конституцією СРСР 1923 р. Він знайшов юридичне тлумачення в «Уставі про громадянство Союзу РСР», яку ухвалили. етнонаціональний хліборобський індустріалізація демографічний

ЦВК та РНК СРСР у 1931 р. Громадянином СРСР вважався громадянин тієї республіки, на території якої він постійно проживав, а якщо «через національність або походження вважає себе за зв'язаного з іншою союзною республікою, то він може обрати громадянство тої республіки»Збірник законів та наказів робітничо-селянського уряду СРСР. -- 1931. -- Відділ перший. -- № 24. -- Арт. 196.. Формально і юридично українські селяни були громадянами УСРР, але гібридними, тому що не мали офіційного документа -- паспорта. Це стосувалося і певної категорії робітників. Однак їх вважали громадянами УСРР, українським радянським народом, зобов'язали виконувати державні повинності, тобто надали статусу учасника майнових та соціальних відносин, відтак і правових. Селянських дітей, батьки яких були безпаспортними, а інколи належали до «куркульських елементів», мобілізовували до Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА). А податки, хлібозаготівлі, майнова та індивідуальна участь у колгоспному будівництві -- вони також засвідчували правовий статус безпаспортних селян. Їх вважали громадянами УСРР та СРСР, коли судили за невиконання хлібозаготівельних завдань, тобто інституту українського громадянства був прописаний конституційно і нормативно. Отже, враховуючи цю обставину, маємо визнати і злочини влади проти громадян, які відбувалися у роки голодомору та масових політичних репресій.

На Донбасі жили і працювали не лише абстрактні соціально- професійні групи населення, не просто екзотичні національні чи етнічні громади, але і формалізовані громадяни УСРР, які разом представляли український радянський народ. Не випадково Й. Сталін у листах до Л. Кагановича використовував етноніми («українці», «Україна», «українські демобілізатори»), уникаючи політологічних тлумачень -- «радянська Україна», «соціалістична Україна», «УСРР». Донбас, як територіально-географічна та адміністративно-інститу- ційна частина УСРР, був українським, а за ідеологічно-політичними ознаками його вважали соціалістичним, навіть виходила газета «Социалистический Донбасс».

Індустріалізація регіону вплинула на активізацію демографічних процесів, які супроводжувалися вирівнюванням чисельності міського та сільського населення. За матеріалами демографічної секції Держплану УСРР, яку очолював відомий демограф і статист К.І. Воблий, населення міст і селищ Донбасу у 1927-1931 рр. збільшилося з 857 тис. до 1,2 млн осіб, а сільського на 115 тис., склавши у 1931 р. 1,3 млн осібІнститут рукопису Національної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського (ХХтіІ. 412).. Ця урбанізаційна тенденція поглиблювалася з кожним роком форсованої індустріалізації регіону. 9 лютого 1932 р. четверта позачергова сесія ВУЦВКу 12 скликання ухвалила постанову «Про утворення обласних виконавчих комітетів на території УСРР», яка започаткувала обласний адміністративно-територіальний устрій в Україні у складі п'яти областей (Харківської, Київської, Одеської, Дніпропетровської, Вінницької). Статистично-демографічні дані стосувалися липня -- грудня 1931 р., а до березня 1932 р. вносилися корективи. Донбас не мав статусу області, але охопив 17 промислових районів з Маріупольською міськрадою, яка підпорядковувалася безпосередньо центру. На території 27,5 тис. кв км проживали 2,9 млн осіб, з яких 1,8 млн у місті та 1,1 млн осіб на селіЦДАВО України. -- Ф. 1. -- Оп. 8. -- Спр. 234. -- Арк. 2.. Фактично регіон урбанізувався, набувши ознак промислово-хліборобського. Доказом цього виявилася сама структура адміністративно-територіального поділу Донбасу: із 17 одиниць діяли 12 міськрад (Артемівська, Ворошиловська, Горлівська, Кадіївська, Костян- тинівська, Краматорська, Краснолуцька, Луганська, Макіївська, Маріупольська, Риківська, Сталінська), а звичайних районів було 4 -- Гришинський, Лисичанський, Ровеньківський та Чистяків- ський. 2 липня 1932 р. ВУЦВК створив Донецьку область, до якої приєднали 13 сусідніх районів Харківської (Біловодський, Біло- луцький, Верхнєтепліївський, Міловський, Новоайдарський, Ново- псковський, Рубіжанський, Сватівський, Слов'янський, Старобіль- ський і Троїцький) та 5 (Великоянисольський, Волноваський, Старо- каранський, Старокременчицький, Старомиколаївський (Володарський)Збірник узаконень робітничо-селянського уряду України. -- 1932. -- № 2223. -- Арт. 138-139.. Попередні 17 адмінодиниць підпорядковувалися безпосередньо центру, а решта районів Донецькому облвиконкому. 20 червня 1932 р. Краснолуцький та Краматорський райони були реорганізовані, а райцентри отримали статус селищ міського типуЗУ України. -- 1932. -- № 17-18. -- Арт. 120-121..

Частина районів, які перейшли з Харківської та Дніпропетровської областей, відчули на собі першу хвилю голоду. Залишаючись зі статусом адміністративних районів, вони і на далі перебували під тиском хлібозаготівельного плану з його подвірним розверстанням. Сільради і селища, які належали міськрадам, хоч і не звільнялися від хлібозаготівлі та інших державних повинностей, однак опинилися в зоні дії карткової системи. Це не означало її поширення на селян, але шанс вижити в умовах голоду був дещо іншим. Статус міськрад також вносив корективи до політики хлібозаготівлі. Населення сподівалося на промислові райони, тому паломництво голодних людей до райцентрів набуло трагічного культу жертовності. Карткова система постачання хлібом за соціально-професійними категоріями, якого не завжди вистачало на дві останні групи, не могла стати джерелом порятунку для знедолених, навіть через сімейний перерозподіл пайка. 17 листопада 1933 р., коли регіон переживав наслідки голодомору (епідемія тифу, малярії тощо), ВУЦВК створив Старобільську округу у складі Донецької області. До неї приєднали 14 районівЗУ України. -- 1933. -- № 51. -- Арт. 662-663..

На території Донецької області діяли національні райони: два російських (Сорочинський, Великотепліївський) з населенням 105 тис. мешканців, три грецьких (Сартанський, Мангуський, Велико- янисольський) --понад 73 тис. осібЦДАВО України. -- Ф. 1. -- Оп. 8. -- Спр. 23. -- Арк. 131.. Вони охоплювали 65 сільрад, а в грецьких районах до колгоспів записалися 4194 господарства (33%)Там само. -- Оп. 6. -- Спр. 1079. -- Арк. 130.. Особливого статусу, крім національного, вони не мали. До кожного з них доводили районний та подвірний плани хлібозаготівлі з усіма репресивними формами та методами вилучення зерна.

У роки голоду промисловий Донбас став певним порятунком для сільського населення, тому що Наркомат праці УСРР та інші госпоргани здійснювали планову вербовку робочої сили. Сталінська модернізація сільського господарства, тобто примусова колективізація, вивільняла на селі «лишки» робочих рук, які в індивідуальному господарстві мали цільове і галузеве застосування, а в кількох десятках тисяч колгоспів виявилися «зайвими». Згідно внутрішнього розпорядку колгоспів діяв табірний принцип: хто не працює у колгоспному секторі, той не отримує хліба. Наприкінці 1920-х рр. демографи констатували факт «зайвого сільського населення» в Україні -- 5,1 млн. осіб, прогнозуючи його приріст протягом 10 років на 4,3 млн осібІнститут рукопису. -- Ф. 290. -- Оп. 5. -- Спр. 6. -- Арк. 118.. У березні 1927 р. голова Держплану СРСР Г.М. Кржижановський передбачав зростання сільського населення протягом п'яти років на 11 млн осібВторой всесоюзный съезд Госпланов // Торгово-промышленная газета. -- 1927. -- 27 марта..

Соціально-демографічний феномен «лишків робочої сили» в українському селі справді існував, заявивши про себе восени 1931 р., коли масова колективізація в основному була завершена. В українських селах так звані трудові «лишки» становили 6,8 млн осіб, з яких 2,3 млн в індивідуальному секторі та 4,5 млн осіб у колгоспах, а разом 56% до загальної кількості працездатного сільського населення. У 1931/32 р. колгоспи не розрахувалися за трудодні навіть з працюючими колгоспниками, а про «непрацездатних» і не згадували. По завершенню жнив 1931 р. в індивідуальному секторі перебувало 4,7 млн працездатних, у колгоспах 8,7 млн, а разом 13,4 млн осіб. Чоловіків у віці від 18 до 59 років було 5,2 млн, жінок 5,8 млн, а підлітків (14-17 років) 2,4 млн осіб. Використання їхньої праці, а відтак і сподівання на якусь оплату, становило серед чоловіків 39%, жінок 43%, підлітків 18%. Отже, судячи з матеріалів відомчої статистики Укрколгоспцентру, близько 7 млн «селянської людності» стали ізгоями. Вони могли сподіватися на заробіток батьків-колгоспників, на власне присадибне господарство, на так зване сезонне відходництво, тобто заробітки у містах, на лісозаготівлях тощо. Радгоспи могли поглинути тоді 240 тис. найманих робітників, забезпечивши їх прожитковим мінімум, принаймні врятувати від голодної смерті, тому що умови праці та принципи розподілу суттєво вирізнялися від колгоспів. А решта могла сподіватися на власні сили та щасливу долю. Вона з'явилася у вигляді спеціального набору робочої сили для промислових новобудов першої п'ятирічки.

Система вербовки кваліфікованої та підсобної робочої сили в колгоспах і сільрадах відбувалася шляхом укладання угоди з правлінням колгоспів та індивідуально з кожним громадянином. Селяни набували формального громадянства, тому що отримували тимчасове посвідчення особи -- довідку сільради про відходництво. Уповноважені з вербовки мали видати кошти на квитки, добові та угоду. На початку 1932 р., коли голод проник до селянських домівок, Укрколгоспцентр та Наркомзем УСРР виставили «на торги» селянську «рабсилу» -- 4,5 млн осіб, а Наркомпраці запропонував лише 1,3 млн робочих вакансій, з яких на колгоспи припадало 69%. Набирали переважно кваліфіковану робочу силу: слюсарів, столярів, трактористів. Але не гребували і «чороноробочими», яких використовували на різних роботах (заготівлі лісу, землекопи тощо).

Селян, які організовано виїздили на заробітки, називали «від- ходниками». Станом на 25 квітня 1932 р. завербували 86 тис. осіб на Київщині, а до 1 червня ще 48 тис. «щасливців», забравши їх з лещат голодної смерті. За даним 51 району Одеської області було завербовано 101 тис. осіб, 20 районів Харківської області 48 тис., а на Вінниччині 45 тис. найманих робітників Там само. -- Ф. 559. -- Оп. 1. -- Спр. 2574. -- Арк. 12, 27, 69.. А загалом, враховуючи так званий «самоплив», тобто стихійне відходництво до промислових центрів, було прийнято близько 300 тис. осіб протягом першої половини 1932 р. Їх розподіляли згідно нарядів до промислових регіонів.

Донбас став для десятків тисяч завербованих соціально-трудовим притулком, а щоденна робота, хоч і важка, давала матеріальну винагороду і право на життя після голодного лихоліття у рідних селах. Протягом трьох кварталів 1932 р. на підприємства «Луган- буду» (таку абревіатуру мали промислові одиниці регіону -- Макіївський завод імені Томського, Донбасжитлобуд, Рутченкове, Луганський завод імені Жовтневої революції та інші об'єкти) мали завербувати 156 тис. осіб, а реально прибули до місць призначення понад 40 тис. осібТам само. -- Ф. 2623. -- Оп. 1. -- Спр. 6825. -- Арк. 2.. Попитом користувалася кваліфікована робоча сила, особливо для металургійної промисловості, але вона обмежувалася виробничими потужностями заводів. Наприклад, для двох домен та двох мартенів «Азовсталі» у 1932 р. треба було 1834 робітників, з яких 1399 кваліфікованих. Помісячні плани робітничих вакансій металургійного комбінату, який готувалися офіційно запустити саме тоді, переглядалися: у червні планували завербувати 3400, а набрали 1233, у липні 3500, прийняли лише 1124, у жовтні 2400, але реально влаштували 844Там само. -- Спр. 6815. -- Арк. 18.. Загалом на підприємства «Азовсталі» мали завербувати протягом другої половини 1932 р. 11-14 тис. кваліфікованих працівників, яких уповноважені заводу шукали серед колгоспників та селян Волочиського, Махновського, Букського, Смілянського, Черкаського, Корсунського, Крижопільського районів, тобто з центральних регіонів УСРР, але в Маріупольському районі також. Пристосування селянської молоді до нових умов, їхня соціалізація в урбанізованих селюків чи пролетаризованих робітників досить яскраво передана О.П. Довженком у фільмі «Іван».

У 1932 р. відбувалися і внутрішні вербовки в областях, робоча сила яких перерозподілялася між галузями промисловості згідно нарядів Наркомату праці УСРР. Так, у 1932 р. Київська область «мобілізувала» 725 тис. осіб, з яких поза межі регіону відправили 207 тис. завербованихТам само. -- Спр. 6819. -- Арк. 7.

Социалистический Донбасс. -- 1932. -- 27 ноября

ЦДАВО України. -- Ф. 2623. -- Оп. 1. -- Спр. 6807. -- Арк. 13.

Марксистсько-ленінське виховання. Три промови. -- Х., 1932. -- С. 8.. Вони займалися лісозаготівлями для шахт Донбасу, розробками торфу, будівництвом.

23 листопада 1932 р. Донецький обком КП(б)У розпочав організаційно-господарську кампанію з вербовки робочої сили для вугільної промисловості Донбасу1, яку намагався перетворити на широку агітаційну та інтернаціональну справу. Для вербовки обрали Київську, Харківську, Вінницьку і Донецьку області, а також сподівалися на Центрально-чорноземну область РСФРР, Білорусію і Татарстан. Для майбутніх шахтарів виділили 70 тис. кв метрів житла, однак довелося визнати виконання плану «вкрай незадовільним»: за квітень -- грудень, тобто до постанови, прибуло на Донбас 1302 з УСРР, 559 з ЦЧО, 78 з Татарстану і 75 осіб з Білорусії2. За третю п'ятиденку грудня 1932 р. з України приїхали 1270, ЦЧО 382, БСРР 75, Татарстану 34, а разом 1681 завербований «вуглекоп». З усіх соціальних джерел вербовки в УСРР вдалося у 1932 р. відправити до шахт Донбасу 10,7 тис. осіб., половина яких була відправлена з Київської та Вінницької областей. На «шахте угольной» з'явився, крім «урбанізованих селюків», 2341 комсомолець. На них чекали трести Сталінвугілля, Артемвугілля, Луган- вугілля, Донбасантрацит, Кадієвугілля. Українські області мали відправити 20 тис., а спромоглися лише 11,8 тис. майбутніх шахтарів, яких спочатку треба було добре відгодувати, повернути до належної фізичної кондиції. Майже всі завербовані вимагали продуктів харчування та авансу, а за їх відсутності поверталися. В Андру- шівському, Фастівському, Сквирському, Семенівському, Санжар- ському районах Київської та Харківської областей «постачання вербувальників» загальмувалося через відсутність продовольчих авансів. На четвертий квартал потреба «рабсили» для трестів Донбасу становила 268 тис. осіб, а мали 231 тис., а разом з призваними до армії дефіцит склав 52,4 тис., тому за рахунок України повинні були заповнити 20 тис., решту «компенсували» РСФРР, БСРР і Татарстан. З усіх відправлених на шахти Донбасу молодь до 22 років становила 76%, з якої майже 80% селянської3. Вона ховалася від голоду і соціальних загроз, а працевлаштування на промислових підприємствах давало шанс на виживання.

Отже, на Донбасі у 1932-1933 рр. одночасно співіснували кілька соціально-професійних та етнонаціональних груп, які представляли хліборобські та індустріальні райони аграрно-промислового краю. Для завербованих робітників регіон став вибором долі, які добровільно спустилися до глибин вугільних шахт, для іноземних фахівців Донбас був місцем тимчасової професійної діяльності з іншим укладом повсякденного життя. Для селян роки голодомору стали жахливим випробуванням, яке не всі витримали, тому що померли від голодної смерті, залишивши безіменні могили значно вищими від вугільного горизонту. У горнилі Донецького басейну опинилися українці, росіяни, греки, німці, селяни і робітники селищ, долями яких правили призначені Москвою ідеологічні інженери «людських душ» на чолі з основним сталеваром -- Сталіним.

Размещено на Allbest.ru