Тмуторокань (Русь і Крим у ранньому Середньовіччі)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тмуторокань (Русь і Крим у ранньому середньовіччі)

Котляр Микола

Анотація

Тмуторокань не була князівством, як про це зазвичай пишуть історики. Це був анклав Русі в іноетнічному та іномовному середовищі. Спочатку там посадничав Мстислав Володимирович (з 988 р.), потім, після 1054 р., Тмуторокань захопили Святослав Ольгович і його сини. З 70-х років ХІ ст. там переховувалися князі-вигнанці, які протистояли Всеволоду Ярославичу і Володимиру Мономаху. З кінця ХІ ст. Тмуторокань переходить під владу Візантії і назавжди зникає зі сторінок літописів.

Ключові слова: Тмуторокань, анклав Русі, Мстислав Володимирович, Візантія. тмуторокань мономах князь

Тмутороканське князівство належить до числа головних загадок української історії Х-ХІ ст. Висловлювались різні думки щодо обставин, причин і самого часу його виникнення: в роки князювань Ігоря, Святослава чи Володимира. Нарешті, зовсім туманним уявляється його місце в суспільно-політичній і державній структурі Русі.

В історіографії здавна утвердилась думка, за якою Тмуторокань начебто належала до числа руських князівств Х-ХІ ст. Навіть О. Гадло, якому належить одна з найбільш фундованих і оригінальних праць про Тмуторокань, назвав її князівством, щоправда, з суттєвими застереженнями 1. Втім, не всі історики вважали Тмуторокань князівством - досить пригадати відомі статті А. Насонова і Г. Літавріна, в заголовках і тексті яких йдеться просто про Тмуторокань 2.

До написання цих рядків нас спонукало одне місце з Києво-Печерського патерика, на яке свого часу звернув увагу О. Гадло: "Великый же Никонъ отъиде в островь Тмутороканьскый и ту обріте місто чисто близь града, вседі на нем"3. Згідно Патерика, Никон порушив волю київського князя Ізяслава Ярославича і постриг у ченці двох київських вельмож, за що його вигнали з Києва. Це сталося в 1061 р.

Чому ж складач Патерика скористався поняттям "острів" стосовно місцевості, яка островом не була?4 Можна припустити, що книжник мав на увазі або частину Руської землі, або іншу (не руську) землю, належну руським князям, але відділену від Руської землі половецьким "морем": адже в 60-х роках ХІ ст. у степах Північного Причорномор'я панували половецькі хани. Можливо, тому Тмуторокань не названа в Патерику землею або волостю. "Повість временних літ" та інші літописи також не іменують Тмуторокань землею чи волостю, згадуючи лише про град. Та й чи була вона волостю (князівством) - однією з тих, що утворювали державну територію Київської Русі?

Давньоруське суспільство довго, пристрасно і постійно цікавилось Тмутороканню, навіть тоді, коли вона вже давно зникла з політичної карти Русі. Досить пригадати згадки про неї в "Слові о полку Ігоревім", написаному, мабуть, у кінці 80-х років ХІІ ст.5 Уяву сучасників "Слова" продовжували хвилювати драматичні події в Тмуторокані і навколо неї в середині 60-х - на початку 90-х років ХІ ст. У ті роки Тмуторокань була головним і, напевне, єдиним реальним центром спротиву князів-ізгоїв централізаторським зусиллям київських государів Та після того вона якось раптово і назавжди зникає зі сторінок давньоруських літописів.

Отже, щодо часу і суспільно-політичних обставин виникнення Тмуто- роканського князівства в науковій літературі існують різні думки. Не знаходять підтвердження ні в руських, ні в іноземних джерелах припущення про його фундацію Ігорем або Святославом 6. Тмуторокань уперше з'являється на сторінках "Повісті временних літ" під вельми умовним 988 р., у розповіді про адміністративну реформу Володимира Святославича. Після смерті старшого сина Вишеслава князь перемістив синів з одних столів на інші: "Поса- диша Ярослава Новігороді, ... Мстислава Тмуторокани"7. Варто нагадати читачеві, що Володимир садовив синів у різних містах Русі не як повновладних князів, а лише як своїх посадників (намісників).

Адміністративну реформу Володимира не слід розуміти так, ніби країна була розділена на 12 чи навіть більше удільних князівств, про що неодноразово писали історики минулого. Насправді державна єдність Русі завдяки реформі зміцнилась. Бо сини Володимира були не князями в тих містах (і належних до них землях), а тільки його намісниками. Літописець зауважує, що князь міг за власною волею переводити їх з одного міста до іншого. Сини були повністю під владою Володимира.

Тому з жодним із синів Володимира Святославича, названих в літописі, не можна пов'язувати виникнення Тмутороканського князівства. Природно думати також, що така масштабна реформа могла затягтися на багато років. Висловлювалось припущення, побудоване на південноруському житії Володимира, що до Мстислава в Тмуторокані посадничав його брат Святослав, переведений 1018 р. до Древлянської землі8.

Отже, і Мстислав і, можливо, Святослав перебували в Тмуторокані як посадники свого батька, київського князя. З літопису відомо, що в кінці життя Володимира його пасерб Святополк і син Ярослав спробували вийти з-під залежності від батька. Напевне, врахувавши історичний досвід, Ярослав у роки свого єдиновладного князювання в Києві (1036-1054) тримав синів при собі, лише на короткий час посилаючи їх своїми посадниками в різні міста Русі. Щоправда, його син Володимир роками сидів у Новгороді Великому, ймовірно, враховуючи віддаленість міста від Києва і загальновідомий сепаратизм тамтешньої знаті. Князями сини Ярослава робляться лише по смерті батька. Та чи стала князівством Тмутороканська волость по смерті Ярослава?

Про Тмутороканське намісництво і його намісників аж до 60-х років ХІ ст. відомо небагато. "Повість временних літ" не знає, хто сидів у Тмуторокані після Мстислава, що подався на Наддніпрянщину в 1023 р.9 Згідно припущення В.М. Татищева, там пізніше правив і помер 1033 р. син Мстислава Євстафій 10. "Повість" сповістила про його кончину під тим роком, не назвавши міста, де це сталося 11. Однак не варто особливо довіряти Татищеву, як це часто трапляється в останній час. Його джерела в цьому, як і в багатьох інших випадках, неясні і сумнівні. Хоча Мстислав Володимирович і залишив Тмуторокань, він не втратив інтересу до неї, вважаючи її, певно, своїм володінням.

Тмуторокань знову з'являється на сторінках "Повісті" та Новгородського першого літопису молодшого ізводу лише під 1064 р.: тоді її захопив онук Ярослава Ростислав Володимирович, вигнавши Гліба Святославича 12. Можна погодитися з гіпотезою О.В. Гадло, що Тмуторокань відійшла до Святослава за "рядом" Ярослава 1054 р.13 Не менш правдоподібною уявляється й можливість того, що Святослав заволодів Тмутороканню, домовившись із братами-тріумвірами про розподіл сфер влади і впливу в державі після укладення з ними "ряду" 1054 р.

Археологічні дослідження свідчать про відсутність слов'янських старожитностей ІХ - більшої частини Х ст. у Тмуторокані, пошлемось на авторитетні праці І.О. Репнікова й М.І. Артамонова 14. Тоді місто перебувало під владою Хозарського каганату. Під час походу Русі до Закавказзя між 909 і 914 рр. (датування А.П. Новосельцева 15) в гирлі Керченської затоки, згідно свідчення ал-Масуді, стояла хозарська сторожа. На думку знавця історії цього регіону А.П. Новосельцева, аж до середини Х ст. не можна припускати залежність Тмуторокані від Русі. Вона могла бути в залежності від Візантії чи Хозарії16.

Спираючись на свідчення Константина Багрянородного та інших джерел, Гадло припускає, що Тмутотрокань була автономним утворенням, в якому спільно правили князь і старійшини: "По суті, то була автарктична територіальна (міська) община-держава", і далі: "Після смерті Ростислава [1066 р.] питання заміщення княжого столу вирішують самі тмутороканці"17. Та чи можна вважати таке суспільно-політичне утворення князівством? Гадаємо, що ні.

Як відомо, руським князівствам Х - більшої частини ХІ ст. притаманна не обмежена вічем чи іншими виборними органами княжа влада - обмеження прийдуть в часи удільної роздробленості. Це станеться близько середини ХТТ ст. Князь був також верховним власником (володільцем) землі. Тмуторокань не могла бути руським князівством насамперед тому, що територія, яка тяжіла до неї, не була в достатній мірі "окняженою", тобто на її досить умовну землю не могли достатньою мірою поширюватись системи збирання данини, суду й управління (адміністрації).

Міфічна, на наш погляд, Тмутороканська "волость" знаходилась поза основною територією Давньоруської держави, яка перебувала в процесі формування, дуже далеко від її рубежів, вона була відрізана від Русі безмежним степом, в якому панували половецькі хани. В цих умовах основним джерелом існування київського намісника і його дружини були, можна думати, мита, що збирались як в самій Тмуторокані, так і в іншому важливому граді намісництва Корчеві. Головне ж, руські намісники панували в середовищі, що було переважно іноетнічним та іномовним. Адже населення самої Тмуторокані й околишніх місць складали хозари й касоги (адиги)18. Тому термін "князівство" щодо цієї області уявляється вельми умовним. Гадаємо, що Тмуторокань не була князівством, а лише руським центром влади в іноплеменному середовищі, намісник якої зустрічався з постійним збройним опором місцевих жителів і правив суто насильницькими методами

Про характер влади і спосіб правління тмутороканського руського "князя" містом і його округою красномовно оповідає "Повість временних літ" під 1022 р. Дослідники літописання відносять цю оповідь до запозичених у Никона відомостей, які він набув в часи перебування в Тмуторокані: "Мьстиславу сущю Тмуторокани поиде на касогы. Слышав же се князь касожьскый Редедя изиде противу тому". Коли війська зійшлись, Редедя запропонував Мстиславу вирішити справу поєдинком між ними. Мстислав переміг Редедю і "шедъ в землю его, взя все имінье его, и жену его, и діти его, и дань възложи на касогы"19.

Це місце літопису звичайно тлумачать (див., напр. "Тмутороканські етюди" О.В. Гадло) як опис війни руського князя з політичним об'єднанням адигів, що привела до встановлення його данницької залежності від Мстислава. Думаю, однак, що Мстислав просто придушив (напевне, в черговий раз) спротив підвладного йому й непокірного одного з союзів адигських племен і відновив на якийсь час свою владу і можливість збирати данину на його території. Адже адиги-касоги були корінним населенням Тмутороканської області, і свідчення "Повісті временних літ" відбиває, ймовірно, повсякденну практику стосунків між руським намісником і місцевими племінними вождями, котрі обтяжувались його владою и чекали лише зручного випадку, щоб позбавитись від неї.

Близько 1023 р. Мстислав назавжди залишив Тмуторокань і подався на Наддніпрянщину, де сів у Чернігові. Але не полишав напризволяще Тмуторокань. Він був у добрих стосунках з братом Ярославом, що посів 1019 р. київський стіл. Брати спільно діяли на Русі та за її межами. Про це, зокрема, свідчить повідомлення Никонівського літопису під 1029 р., що довгий час залишалося загадковим: "Ярославъ ходи на ясы, и взять ихъ"20. Найбільш вірогідним видається припущення, що Ярослав Володимирович пішов із дружиною на осетинів Північного Кавказу, аби посприяти братові Мстиславу утримувати землю під своєю владою. Не виключено, що брати ходили до Передкавказзя удвох.

Відбитий у джерелах характер і методи панування руських князів Рюриковичів у Тмуторокані не відповідає мальованій рядом істориків ідилічній картині їх доброї згоди з місцевою громадою і навіть виборами нею цих князів. Адже Олег Святославич, повернувшись з візантійського полону в 1083 р., нещадно "исіче хозары", що були причетні до вбивства його брата і полонення його самого 21. Тим часом то були хозари, які складали тмутороканську "громаду". Так само його дядько Мстислав на півстоліття раніше придушує силою зброї спротив іншої частини населення Тмуторокані, адигів.

Принагідно відзначимо, що в літописах чи інших джерелах не існує реальних доказів існування "Тмутороканської Русі", про яку так полюбляли писати історики минулих років 22. Так само немає підстав припускати давнє укорінення східних слов'ян в районі Тмуторокані внаслідок хвилі сіверянської колонізації, що її досі не можуть конкретно прослідкувати археологи.

Разом із тим, руські князі з самого початку існування державно-політичного об'єднання навколо Києва мали сильний і постійний інтерес до Тмуторокані і всього цього азовсько-чорноморського регіону. Досить пригадати походи Олега й Ігоря до Закавказзя, під час яких вони проходили Приазов'ям, а також війну Святослава проти Хозарського каганату, коли він вдерся на цю територію 23. Основною причиною того інтересу до часу залишалась суто економічна. Становище змінилось у другій половині ХІ ст. Щоб спробувати правдоподібно пояснити спалах активності Рюриковичів щодо Тмуторокані, починаючи з того часу, слід, здається, кинути погляд на характер давньоруської державності по смерті Ярослава Володимировича Мудрого.

Згідно заповіту ("ряду") Ярослава, київський стіл дістався його старшому синові Ізяславу. Однак правова нечіткість цього акту (принаймні, у тому вигляді, в якому він дійшов до нас), а також відсутність в Ізяслава якостей, необхідних для глави держави, призвели, можна думати, до того, що Київська Русь перестала бути централізованою державою, а до влади прийшов тріумвірат трьох старших синів Ярослава: Ізяслава, Святослава і Всеволода.

"Повість временних літ" дає підстави думати, що Ярослав благословив порядок успадкування престолів на Русі за принципом родового старійшинства: від старшого брата до наступного за віком 24. Крім того, в "ряді" 1054 р. обумовлювались права лише синів Ярослава, про онуків, тим паче правнуків не було й мови. До того ж тріумвіри відсторонили від влади двох своїх молодших братів Ігоря і В'ячеслава, котрі невдовзі по тому померли: перший в 1060, другий 1057 р.25 Як стає відомо з подальших оповідей джерел, після їх кончини Ізяслав з братами просто розділили між собою їхні землі, Смоленську і Волинську, не дивлячись на те, що в обох молодших братів залишились сини 26. Їм тріумвіри не дали нічого з батьківських статків, перетворивши таким чином небожів на князів-ізгоїв. Це посіяло ядучі зерна великих усобиць на Русі, що проросли багатьма роками пізніше.

Під 1064 р. "Повість временних літ" умістила загадкове повідомлення, про сенс якого досі сперечаються історики: "Біжа Ростиславъ Тмутороканю, сынъ Володимерь, внукъ Ярославль, и с нимъ біжа Порій и Вышата, сынь Остромирь, воеводы Новгородьского. И пришедъ выгна Гліба 27 из Тмуторокана, а самъ сяде въ него місто"28. Батько Ростислава Володимир помер 1052 р, за два роки до кончини свого батька, і мабуть, Ярослав тримав онука при собі. Після смерті Ярослава Ростислав також перетворився на ізгоя і першим серед ізгоїв почав боротися за одержання батьківської спадщини.

До слова "біжа" Никонівський, Тверський і деякі інші ізводи додають: "изъ Новагорода"29. Слідом за Татищевим С.М. Соловйов вважав, що Ростислав тікав до Тмуторокані з Волині30, але важко припустити, що тріумвіри могли віддати йому вкрай важливу в плані згуртування держави Волинь, випустивши тим самим її з рук. Напевне, правий був М.С. Грушевський, котрий висловив здогад, що уточнення "изъ Новагорода" з'явилось в пізніших ізводах лише тому, що разом із Ростиславом до Тмуторокані подався й Вишата, син новгородського посадника Остромира; Вишата міг бути боярином Володимира і поза Новгородом 31. Можна додати до цього, що Порей був київським воєводою, а Вишата ще 1043 р. ходив з Володимиром Ярославичем, батьком Ростислава, на греків. Все це не може бути доказом думки про втечу Ростислава до Тмуторокані з Києва.

Напроти, виглядає ймовірним припущення, згідно якого Ростислав був вигнаний дядьками з "Червенських градів" (його автор мав на увазі Перемишльську, Теребовльську і Звенигородську волості). Адже цей старший онук Ярослава у часи останньої хвороби діда був уже дорослим, і той міг дати йому якусь волость між 1052 и 1054 рр. Згідно постанови Любецького з'їзду князів 1097 р., Перемишль і Теребовль були закріплені відповідно за Володарем і Васильком Ростиславичами, можливо, як колишнє пожалування Ярослава Володимировича їхньому батькові. Адже на тому з' їзді був визнаний "отчинний" порядок володіння землями, тому логічно буде припустити, що Ростиславичі в Любечі отримали свою отчину 32.

Мабуть, зовсім не випадково Ростислав подався до Тмуторокані, що перебувала поза кордонами державної території Київської Русі, і в якій влада київського князя була слабкою, а часами просто формальною. Виглядає симптоматичною й та обставина, що Ростислав Володимирович кинувся завойовувати Тмуторокань якраз у середині 60-х років ХІ ст. Десятьма роками раніше в причорноморських і приазовських степах з' явились половці, що були набагато численнішими і сильнішими від своїх попередників печенігів.

Половецькі хани, поряд з іншим, загрожували існуванню надзвичайно важливого для Русі в цілому і Тмуторокані зокрема Волго-Донського шляху й перерізали зв'язки цієї області з Києвом і Давньоруською державою. В нових умовах князь-ізгой, якому б пощастило сісти намісником в Тмуторокані, міг почуватися у відносній безпеці і певній незалежності від київського центру влади. Але йому б довелось постійно оборонятися і від вождів місцевих племен, і від кочовиків причорноморських і приазовських степів, що загрожували Криму й Тамані, або вступати з ними в союзницькі відносини. Недарма другому синові Святослава Ярославича Олегу "Гориславичу", котрий багато років провів у Тмуторокані, належить гіркий пріоритет наведення половців на рідну землю в суперництві з своїми братами в перших. Та повернемось до Ростислава Володимировича і Тмуторокані.

У 1065 р. Святослав Ярославич відвоював Тмуторокань у Ростислава і повернув сина Гліба до міста. Та як тільки військо Святослава повернулось до Чернігова, Ростислав знову вибив Гліба з Тмуторокані й на короткий час утвердився в місті. Його недовге намісництво в Тмуторокані ознаменувалось політичною активністю на Північному Кавказі ("емлющю дань у касогь и у ин хь странь")33. Ймовірніше від усього, в зв'язку з цим візантійський уряд вирішив позбавитись від діяльного князя, що загрожував його інтересам у регіоні, і послав до нього "котопана" (відповідального чиновника), котрий, не зумівши досягти угоди з Ростиславом, отруїв його, про що коротко сповіщає "Повість временних літ"34. Але швидкоплинного перебування цього онука Ярослава в Тмуторокані виявилось, здається, достатнім для того, щоб його сини почали вважати місто своєю "отчиною".

Наступні десять років історії Тмуторокані не відбились в давньоруських джерелах. Адже вона була поза рубежами Руської землі, відомості з неї і про неї приходили туди не часто і спорадично. Протягом цього часу Святослав устиг побувати київським князем, вигнавши на початку 1073 р. старшого брата Ізяслава. Але після його кончини в кінці 1076 р. його сини також перетворились на безправних ізгоїв, даремно вимолюючи, а далі й вимагаючи у київських государів свою чернігівську "отчину". Коли Тмуторокань знову з'являється під 1077 р. на сторінках літописів, там продовжують княжити Святославичі, однак їхній статус щодо великокняжого столу виглядає неясним.

З самого початку появи на історичній сцені князі-ізгої починають відстоювати "отчинний" порядок успадкування княжих столів, мабуть, тому, що вони не бачили близьких перспектив одержати володіння згідно традиційного родового принципу. Адже при родовому порядку ("лествичном восхождении") небожам доводилось би чекати, поки не перемре старше покоління, їхні дядьки. Відрізана від Києва величезним простором степів, в якому хазяйнували половецькі хани, Тмуторокань стала форпостом спротиву ізгоїв центральній державній владі, спочатку тріумвірам, а далі київському государеві Всеволоду Ярославичу, котрий посів головний руський стіл в жовтні 1078 р. В Тмуторокані ізгої почувались у безпеці, там вони накопичували сили для прийдешньої боротьби за отчини, звідтіля укладали союзи з половецькими ханами для суперництва за отчини і княжий статус.

Виступ старшого серед ізгоїв Ростислава Володимировича в середині 60-х років ХІ ст. стояв осібно. Інші почали змагання з дядьками з весни 1077 р., коли в Києві першого разу вокняжився Всеволод Ярославич. Скориставшись з того, що він рушив на Волинь назустріч братові Ізяславу, котрий повертався з Польщі, Борис В'ячеславич раптом захопив Чернігів та втриматися в місті зміг лише вісім днів і "біжа Тмутороканю къ Романови"35. Як відомо з літопису, Гліб Святославич якийсь час "держал" Тмуторокань, куди повернувся після загибелі Ростислава Володимировича 1066 р. Однак у кінці 1068 або на початку 1069 р. батько Святослав посадив його в Новгороді Великому 36, а Тмутороканське посадництво, ймовірно, тоді ж дісталось його братові Роману 37. При дворі Романа по смерті Святослава Ярославича знайшли прихисток його брати Олег, Давид і Ярослав, а також деякі інші ізгої. Як виявилось, то був лише початок збройної боротьби ізгоїв проти Ізяслава і Всеволода Ярославичів, що розгорнулась наступного 1078 р.

Навесні того року до Всеволода Ярославича в Чернігів завітав Олег Святославич. Напевне, він настирливо вимагав у дядька волості для себе, Чернігова або принаймні якихось городів у Чернігівському князівстві, де ще недавно панував його батько. Як розповідає "Повість временних літ", замість задоволення його вимог Всеволод із сином Володимиром (Монома- хом)... пригостили його обідом! Ображений, "біжа Олегъ, сын Святославль, Тмуторокани отъ Всеволода, місяца априля 10"38. В Тмуторокані Олег об'єднався з іншим ізгоєм, що жадав батьківських земель, Борисом В'ячеславичем.

Спільники намагались повернути собі "отчини": Олег - Чернігів, Борис - Смоленськ. У нестримному прагненні добути волості вони не зупинились перед аморальним, безбожним і небувалим раніше на Русі вчинком: втягли у внутрішньополітичну боротьбу в країні її смертельних ворогів, половецьких ханів. Немає сумнівів у тому, що скоєне Олегом і його спільником Борисом справило важкий, приголомшливий вплив на давньоруське суспільство, кинуло його в жах. Спливе більше ста років, і безіменний співець "Слова о полку Ігореве" засудить Олега, нагородивши його влучним і виразним прізвиськом: "Гориславич":

"Тъй бо Олегъ мечемъ крамолу коваше и стрільї по земли сіяше.

Тогда, при Олзі Гориславличи,

Сіяшеться и растяшеть усобицами,

погибашеть жизнь Даждьбожа внука 39;

въ княжихъ крамолахъ віци человікомь скратишась.

Тогда по Руской земли рітко ратаеві кикахуть,

Нъ часто врани граяхуть,

трупиа себі деляче, а галици свою річь говоряхуть, хотять полетіти на уедие"40.

Олег з Борисом й половецькою ордою розбили військо Всеволода і захопили було Чернігів, "земле Русьскей много зла створше, проливше кровь хрестьяньску". Після цього Всеволод попросив допомоги у старшого брата, київського князя Ізяслава. 3 жовтня 1078 р. брати спільними зусиллями розгромили Олега і Бориса в битві на Нежатиній Ниві поблизу Чернігова. У бою загинули Ізяслав і Борис. Олег з купкою дружинників знову побіг до Тму- торокані, а Всеволод єдиновладно вокняжився в Києві41.

Та ізгої Святославичі не змирились із цим. Наступного року вони знову рушили на Київ: "Приде Романъ с половци къ Воину. Всеволодъ же ста у Переяславля, и створи миръ с половци" - напевне, київський государ перекупив ханів, тому що половці на шляху додому убили свого союзника: "И възвратися Романъ с половци, въспять, и убиша и половци"42. Вони кинули тіло руського князя в степу. Як виходить із статті "Повісті временних літ" 1083 р., "хозары, иже біша світници на убьенье брата его" (Олега Святославича) - як бачимо, стосунки руського князя з хозарською общиною Тмуторокані були не такими вже ідилічними, як це здавалось деяким історикам.

Грушевський побачив у продовженні цієї літописної статті відгомін якоїсь древньої пісні: "И суть кости его [Романа] и досіле тамо лежаче, сына Святослава и внука Ярославля". Історик не без подиву зауважив, що Роман чомусь оспіваний у "Слові о полку Ігоревім"43. Дійсно, в зачині героїчної пісні Боян "пояше старому Ярославу, храброму Мстиславу, иже заріза Редедю предъ пълкы касожьскыми, красному Романови Святьславличю"44.

І дійсно, важко не подивуватися тому, що поруч із Ярославом Володимировичем, усіма на Русі визнаним "дедом" князів того часу, співець "Слова" назвав не лише хороброго Мстислава, а й Романа Святославича, про якого ми тільки й знаємо з літопису, що він княжив у Новгороді й Тмуторокані, й що його підступно убили і кинули його тіло в степу спільники- половці. Висловимо припущення, що Романа з Мстиславом об'єднало в уяві співця їхнє князювання в Тмуторокані. Як уже згадувалось, руських людей продовжували хвилювати події в далекій і таємничій Тмуторокані через сто з лишнім років після того, як ті події сталися.

Наставала остання дія драматичної вистави стосунків поміж Києвом і Тмутороканню. Якщо виходити з послідовності літописної розповіді, то відразу ж по вбивстві Романа половцями його брата "Олега емше козаре, поточиша и за море Цесарюграду. Всеволодъ же посади посадника Ратибора Тмуторокани"45. Висловлювалось чимало припущень щодо причин ув'язнення Олега Святославича у Візантії. Найбільш імовірною уявляється думка, що воно стало одвітною акцією київського князя на походи Олега Святославича на Чернігів і його брата Романа на Київ. Разом із тим, відновлення київського посадництва в Тмуторокані могло бути одним з першочергових завдань нового київського князя і його співправителя і сина Володимира Мономаха.

Однак спротив ізгоїв Києву тоді ще не був придушений. У 1081 р. Давид Ігоревич (син волинського, а далі смоленського князя Ігоря Ярославича, котрий помер 1060 р.) і син Ростислава Володимировича Володар прийшли в Тмуторокань, скинули і "яста Ратибора, и сЬдоста Тмуторокани"46. Виходячи з свідчень літопису, Всеволод із Мономахом ніяк не реагували на свавілля ізгоїв. Можливо, віддалена від Києва і відрізана половецьким полем Тмуторокань тоді вже не була варта того, щоб посилати туди київське військо?!

А 1083 р. Олег Святославич несподівано повернувся з грецького заслання, вигнав Давида з Володарем і знову сів у Тмуторокані. Там він смирно досидів до самої кончини Всеволода і вокняження в Києві Святополка Ізяславича навесні 1093 р. Але вже в наступному році Олег з половецькою ордою назавжди залишив Тмуторокань, щоб забрати у Володимира Мономаха отчий Чернігів. На тому він не заспокоїться і після бурхливих перипетій (війн з Святополком, і з Мономахом, і з сином Мономаха Мстиславом) за рішенням Любецького з'їзду князів 1097 р. буде позбавлений Чернігова і мирно згасне удільним князем десь у Чернігівській землі, швидше за все в Курську 47.

Після відходу Олега з Тмуторокані в 1094 р. місто і його округа назавжди зникають із сторінок руських літописів. Висловлювалась думка, ніби після кончини Олега (в 1115 р.), якого визнавали у Візантії суверенним князем Тмуторокані, її, як виморочну волость, привласнив сюзерен Олега імператор Олексій Комнін 48. Однак жодних свідоцтв, навіть посередніх, на користь цього припущення не існує. Думаємо, що Тмуторокань, яка втратила руського князя-посадника і залишалась відрізаною половцями від Руської землі, з тієї пори могла перейти під владу місцевої общини, яка складалась в основному з касогів і хозар. І ця община не могла не залежати від половецьких ханів. "Тмутороканський острів" був назавжди затоплений кочівницьким морем.

Література

1 Гадло А.В. Тмутороканские этюды I-V // Вестник Ленинградского государственного университета. - Серия 2. - 1989-1991.

2 Насонов А.Н. Тмуторокань в истории Восточной Европы Х в. // Исторические записки. - 1940. - № 6; Litavrin G.G. A propos de Tmutorokan // Byzantion. - T. 25. - Bruxelles, 1965.

3 Абрамович Д.И. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. - К., 1931. -С. 36.

4 Словники давньоруської мови знають слово "остров" лише в трьох значеннях: власне острів, печера і скеля (Срезневский И.И. Материалы для словаря древне-русского языка. - Т. 2. - СПб., 1895. - Стб. 743-744; Словарь древнерусского языка (XI-XIV вв.). - Т. VI. - М., 2000. - С. 189-200). Поза сумнівом, у Патерику це слово використано в його головному значенні: частина суходолу, оточена морем.

5 Слово о полку Игореве / Под ред. В.П. Адриановой-Перетц. - М.; Л., 1950.

6 Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества Х-Х вв. - М., 1982. - С. 376; Давня історія України. - Т. 3. - К., 2000. - С. 270.

7 Повесть временных лет (далі - ПВЛ) / Подг. текста, перевод, статьи и коммент. Д.С. Лихачева. - С. 54.

8 Гадло А.В. Тмутороканские этюды. VI // Вестник ЛГУ. - Сер. 2. - Вып. 2. - 1990. - С. 21. ПВЛ. - С. 64.

9 Татищев В.Н. История Российская. - Т. 2. - М., 1963. - С. 77.

10 ПВЛ. - С. 66.

11 Там же. - С. 71.

12 Гадло А.В. Тмутороканские этюды. IV // Вестник ЛГУ. - Сер. 2. - Вып. 4. - 1990. - С. 4-5.

13 Репников И.О. О древностях Тмуторокани // Труды Секции археологии научноисследовательских институтов общественных наук. - Т. IV. - 1928; Артамонов М.И. Средневековые поселения на Нижнем Дону. - М., 1935. - С. 88.

14 Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. - М., 1990. - С. 213.

15 Там же. - С. 132.

16 Гадло А.В. Тмутороканские этюды. III. - С. 22-27; Его же. Тмутороканские этюды. IV. - С. 4.

17 Див. працю О.В. Гадло, а також: Новосельцев А.В. Хазарское государство... - С. 132-133 та ін.

18 ПВЛ. - С. 64.

19 ПСРЛ. - Т. 9: Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. - СПб., 1862. - С. 79.

20 ПВЛ. - С. 87.

21 Критику цих поглядів див. у кн.: Левченко М.В. Очерки по истории руссковизантийских отношений. - М., 1956. - С. 6, 62, 78 та ін.

22 ПВЛ. - С. 31.

23 В.Й. Ключевський звернув увагу на свідчення "Повісті" про останні місяці життя Ярослава Володимировича. Літописець розповідає, як перед смертю Ярослав звелів покликати до себе улюбленого сина Всеволода і сказав йому: "Аще ти подасть Бог прияти власть стола моего, по братьи своей, с правдою, а не с насильемь, то егда Богъ отведеть тя от житья сего, да ляжешь, идеже азъ лягу, у гроба моего" (ПВЛ. - С. 91). Наведені слова джерела логічніше від усього розуміти так, що Ярослав установив порядок передання влади від старшого брата до наступного за віком, тобто, старшому в роді.

24 ПВЛ. - С. 71.

25 Див., напр.: ПСРЛ. - Т. 15: Тверская летопись. - СПб., 1863. - Стб. 152.

26 Сина Святослава Ярославича.

27 ПВЛ. - С. 71.

28 ПСРЛ. - Т. 9. - С. 92; Т. 15. - Стб. 154.

29 Див. розгляд цих думок у кн.: Повесть временных лет. - С. 492-493, коментар Д.С. Лихачова.

30 ГрушевськийМ. Історія Україн-Руси. - Т. ІІ. - Львів, 1905. - С. 53.

31 Там само. - С. 46, 52, 363.

32 ПВЛ. - С. 72.

33 Там же.

34 Там же. - С. 85.

35 Там же. - С. 78.

36 Вперше "Повість" засвідчує посадництво Романа в Тмуторокані під 1077 р. (С. 85).

37 ПВЛ. - С. 78.

38 Руські люди вважали себе дітьми і онуками язичницького божества Сонця - Даждьбога.

39 Слово о полку Игореве. - С. 15-16.

40 ПВЛ. - С. 85-86.

41 Там же. - С. 87.

42 Грушевський М. Назв. праця. - С. 72.

43 Слово о полку Игореве. - С. 9.

44 ПВЛ. - С. 87.

45 Там же.

46 Котляр Н.Ф. Древнерусская государственность. - СПб., 1998. - С. 246-250.

47 Litavrin G.G. A propos de Tmutorokan // Byzantion. - T. 25. - Bruxelles, 1965. - Р. 226.

Размещено на Allbest.ru