Девіантні прояви в українському повоєнному суспільстві

Розгляд закономірних історичних явищ, фактів, подій не був би повним без вивчення таких антисоціальних проявів як природного складника громадянського устрою будь-якого суспільства. Радянський варіант соціального укладу також не був убезпечений від наявності та розвою різноманітних девіаційних проявів. У центрі уваги нашого розділу опинилися найбільш характерні вияви аномальної поведінки в українському соціумі повоєнного періоду другої половини 1940-х - першої половини 1950-х років.

Відповідно до міри протиставлення громадської моралі та правил міжособистісної поведінки виявам соціальних аномалій останні розмежовуються за рівнем впливу, загрози щодо діючих соціально усталених норм. Зокрема, виокремлюються такі типи девіантних проявів: власне девіантна (незначні соціально терпимі відхилення від морально-етичних норм, наприклад, побутове хамство, товариська зрада, прояви егоїзму, подружня невірність), делінквентивна (незначні порушення норм права, наприклад, бродяжництво й жебрацтво, політичні чи соціально неприйнятні висловлювання, посадові зловживання) і злочинна (прояв якої передбачає кримінальну відповідальність, наприклад, вбивство, розбій, крадіжка, зґвалтування) поведінка. антисоціальний мораль поведінка

Виклад матеріалу в нашому дослідженні має на меті змоделювати реальну картину повоєнного українського соціуму та характерних для нього девіацій. На основі архівних джерел ми намагалися виокремити й структурувати найбільш типові прояви, розкрити їх природу та впливи на розвиток соціальних відносин в Україні другої половини 1940-х - початку 1950-х років. У деяких випадках ми аналізуємо також реакцію окремих соціальних груп, пересічних громадян на факти антисуспільних дій.

У даному дослідженні для наукової розробки ми виокремлюємо лише ті девіантні прояви, які, на нашу думку, набули особливої соціальної гостроти й політичного значення в історії саме післявоєнної України. Спочатку ми спробуємо дати загальну характеристику девіаційних процесів у тогочасному суспільстві, проаналізувати основні економічні, політичні, соціальні фактори, що вплинули на динаміку та параметри антисоціальних проявів, визначити форми вияву девіацій, концентруючись саме на ненасильницьких їх варіантах.

Основну увагу і за обсягом, і за значенням у нашому дослідженні ми звернули на виокремлення різних соціальних агентів девіантної поведінки. Перевагою цього способу є те, що він дозволяє проаналізувати не лише реальні антисуспільні вияви, а й визначити межі їх потенційної реалізації.

Методологічним принципом у цьому випадку є диференційний підхід до вивчення соціальних груп радянського соціуму. Згідно нашої гіпотези всі соціальні групи можна поділити на групи реальних девіантів та групи потенційних девіантів. Належність, формальне приписування певної особи до групи реальних девіантів автоматично робило її порушником суспільних норм, незважаючи на усвідомлення особою чи відсутність такого протиправності своєї поведінки, наявність чи відсутність певних дій з її боку. Належність до таких девіантних груп, виокремлення їх із соціального простору українського соціуму часто носило декретивний характер, тобто встановлювалося і регулювалося державою. Наприклад, до соціальних груп реальних девіантів у радянському суспільстві можемо віднести безпритульних, жебраків, засуджених до позбавлення волі, куркулів тощо.

Всі інші групи радянського соціуму можна трактувати як потенційних девіантів, адже протиправний вчинок міг зробити кожен громадянин. Проте належність особи до таких груп - структуруючих для радянського суспільства: партфункціонери, робітники, селяни, інтелігенція, та дрібніших: пенсіонери, і службовці силових відомств, колишні військовослужбовці, інваліди тощо, - ще не робила особу девіантом, проте визначала той потенційний рівень, так би мовити ступінь ризику, характер та особливість чинників, що були каталізатором перетворення потенційного на реальні соціальні відхилення.

Аналізуючи у нашому дослідження перші групи реальних девіантів, ми даємо характеристику існуючим у радянському суспільстві девіаціям. Завдяки ж дослідженню інших соціальних груп, унормованих для соціуму, маємо можливість чіткіше означити причини антисоціальних проявів, динаміку трансформації соціальних норм, фактори впливу на зміни у суспільній свідомості. Така методологія дає можливість здійснити комплексний аналіз девіаційних проявів в українському соціумі й у структурному, і в еволюційному зрізах.

Загальна характеристика криміногенної ситуації в українському суспільстві

Наслідки руйнації соціальних стереотипів, правовий нігілізм, який визначався правом сильнішого, - все це у перші повоєнні роки утримувало високий рівень криміналізації суспільства. Аби при подальшому викладі матеріалу показати кількісну відносність кримінальних злочинів та протиправних дій, наприклад, з боку військовиків, ми використаємо статистично-порівняльний метод. Поданий за цією схемою матеріал дає можливість охопити значні хронологічні відтинки та побачити загальну картину криміналізації саме в історичному контексті, що є достатнім для обраного нами рівня наповненості фактографічним матеріалом. Натомість скрупульозний аналіз, застосування спеціальних методів дослідження та узагальнень лежить у полі наукових інтересів не лише історії, а також соціології девіантності й окремих гуманітарних міждисциплінарних і історико-юридичних дисциплін. Окрім того, ми наполягаємо на тому, що обрані нами для оприлюднення дані дозволяють змоделювати саме усереднену картину загальної криміногенної ситуації в Україні. Для ознайомлення зі статистичними даними, ми відсилаємо до деяких опублікованих спеціальних досліджень.

Про загальний стан злочинності свідчать такі цифри: у першому півріччі 1947 р. в суди УРСР надійшло 265 874 кримінальні справи. Для порівняння, у другому півріччі 1946 р. їх було 274 036 і 218 тис. у першому півріччі 1946 р., що свідчить про непослідовність роботи слідчо-розшукових служб. Характер найбільш ідеологічно небезпечних і поширених видів злочинів у 1946 і 1947 рр. відображено у наступній таблиці:

Як бачимо, крадіжки соціалістичної власності, а також особистої власності в першому півріччі 1947 р. у порівнянні з цим же періодом 1946 р. збільшилися більш ніж удвічі; більше, ніж у три рази зросла кількість справ про пограбування та розбійні напади на громадян, майже вдвоє збільшилася кількість випадків спекуляцій і хабарництва. На 65% зросла кількість порушень, що кваліфікувалися за указом від 26 червня 1940 р. "Про відповідальність за прогули й самовільне залишення роботи", майже вдвічі - справ про дрібні крадіжки на виробництві. Проте спостерігалося постійне зниження хуліганських правопорушень, що пов'язується з поступовою стабілізацією суспільного життя. За своєю питомою вагою серед усіх кримінальних справ переважають порушення указу від 26 червня 1940 р. (43%), далі йдуть справи про розкрадання соціалістичної власності (більше 11%), крадіжки особистої власності (7,5%) та посадові злочини (більше 6%). Найбільша кількість кримінальних справ надходила в суди Сталінської області - 33 759, Київської - 26 348, Харківської - 22 155, Ворошиловградської - 22 068, Дніпропетровської - 21 490 справ 446.

Віховою подією, яка сприяла викриттю девіаційних проявів у структурах силових відомств, став вихід постанови ЦК КП(б)У від 28 січня 1948 р. "Про стан і заходи щодо укріплення соціалістичної законності та радянського правопорядку в Українській РСР", а конкретним втіленням її виконання стали накази прокурора УРСР Романа Руденка за № 4-сс від 12 лютого 1948 р. "Про виконання постанови ЦК КП(б)У від 28 січня 1948 р. "Про стан і заходи щодо укріплення соціалістичної законності та радянського правопорядку в Українській РСР"", міністра внутрішніх справ УРСР Тимофія Строкача за № 0054 від 25 лютого 1948 р. та міністра юстиції УРСР Дениса Панасюка за № 0294 від 15 лютого 1948 р. з такою ж назвою. Зокрема, вони не лише активізували боротьбу зі зловживаннями серед службовців і партійних керівників, а й дисциплінували їхню діяльність. У звіті щодо виконання постанови за І квартал 1948 р. прокуратура УРСР звітувала про зниження кількості побиттів, незаконних арештів, поборів, мобілізацій тощо. Зокрема, у Львівській області їх було зафіксовано у січні - 102, лютому - 60, березні - 16; у Волинській області у січні - 6, лютому - 17, березні - 12; у Тернопільській області у січні - 72, лютому - 36, березні - 31 правопорушення 447.

Знизилися і кримінальні прояви проти особистості. За злочини, передбачені указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. про кримінальну відповідальність за крадіжку суспільного майна, за розбої, пограбування в І кварталі 1948 р. було засуджено 12 тис. 35 винних - проти 14 тис. 840 осіб у IV кварталі 1947 р. За крадіжки суспільного майна в IV кварталі 1947 р. засуджено 8 тис. 34 особи, а в І кварталі 1948 р. лише 4 тис.

176 осіб. У IV кварталі 1947 р. вбивств зафіксовано 326, то в І кварталі 1948 р. - 200, розбоїв з убивством відповідно - 46 і 24, пограбувань - 717 і 401, крадіжок - 5 тис. 450 і 4 тис. 979448.

Як бачимо, заходи щодо виконання постанови ЦК КП(б)У від 28 січня 1948 р. дещо знизили рівень антигромадських проявів. Так, кримінальна злочинність в УРСР у першому півріччі 1948 р. у порівнянні з цим же періодом 1947 р., знизилася на 68,6%, а порівняно із другим півріччям 1947 р. - на 25%. А незаконні затримання громадян скоротилися з 11,3% на 1 січня 1948 р. до 6,5% у першому кварталі й до 1,8% у другому 449.

Зменшилася кількість злочинів і на селі: коли в IV кварталі 1947 р. за крадіжки колгоспного майна було засуджено 7 тис. 104 селян, то в І кварталі 1948 р. - 2 тис. 676 осіб 450.

Враховуючи політичну специфіку новоприєднаних територій, у другій половині 1940-х рр. особлива увага надавалася стану злочинності в західних областях УРСР: Рівненській, Закарпатській, Станіславській, Львівській та Тернопільській. Прокуратура готувала не лише щомісячні звіти про перебіг тамтешніх подій, окремо виділялися незаконні прояви з боку посадовців. Зокрема, лише в листопаді 1947 р. було розкрито 204 злочини відносно порушення прав громадян. Щодо їх характеру, то тут переважали: незаконні арешти громадян - 58 випадків, вбивства, побої - 30, незаконні побори - 19 випадків 451.

Узагальнюючи статистичні дані, ми стверджуємо, що прояви антисоціальної, а часто й кримінальної поведінки ставали менш інтенсивними. Проте, як побачимо далі, це була лише тимчасова тенденція, їх коливання у бік збільшення прослідковуються протягом усього досліджуваного періоду. Тому можемо констатувати, що показово знаковою соціальною проблемою післявоєнного періоду залишався високий рівень злочинності у суспільстві, особливо таких її форм, як розбазарювання та крадіжки державного майна (часто групові, організовані й у великих обсягах), посадові злочини, крадіжки особистої власності, спекуляція, хуліганство. На думку Олега Рабенчука, це була своєрідна реакція суспільства на відновлення командно-адміністративної системи у тоталітарній державі, де інтереси окремої людини ніколи не враховувалися 452. Носіями цих та інших протиправних дій були численні, сформовані у специфічних радянських реаліях девіантні групи. У досліджуваний період найбільш значимою за рівнем небезпеки для українського суспільства була, на нашу думку, група девіантів з колишніх військовиків, на докладнішій характеристиці яких зупинимося нижче.

З тогочасного повсякденного життя українського соціуму звернемо увагу на деякі виїмкові та дражливі девіаційні прояви, які саме у повоєнний період набули свого особливого колориту. Передусім, очевидною є незначна фіксованість девіантних проявів у сфері статевих відносин, що потребує окремого пояснення, адже припущення про відсутність статевих порушень як типового явища є доволі сумнівним. На нашу думку, у досліджуваний період у своєму абсолюті перебувала їх табуйованість. Як і деякі побутові девіації (наприклад, пияцтво), вони були чи не єдиними суспільно прийнятними виявами людської свободи, її природності, формою демонстрації своїх проблем. Зважаючи на це, радянська ідеологія свідомо не акцентувала уваги на їх наявності в українському соціумі. Більше того, ми вважаємо, що навіть їх формальна фіксація у міліцейській чи партійній статистиці не віталася, а в подібних справах, за можливості, не дозволяли провадити подальший розгляд (а надто, коли це стосувалося представника влади).

Проте навіть існуюча мізерність зафіксованих девіацій у сфері статевих відносин дозволяє нам зробити деякі узагальнюючі висновки. Ці прояви можна систематизувати у три блоки. По-перше, не дивлячись "на відсутність соціальних умов" у радянській України проституція все ж існувала. Про її організований характер можна говорити в кількох випадках. Наприклад, органи держбезпеки залучали завербованих жриць кохання для обслуговування партійців під час їхнього дозвілля. Причому, кожен рівень владників (союзний, республіканський, обласний) дозволяв собі цю розкіш, знаючи про її існування у відпочинкових практиках вищих за посадою колег. При тотальному контролі держави за життям і дозвіллям не лише пересічних громадян, а й партійної еліти, ці послуги часто організовувалися органами держбезпеки, а повії-співробітниці ставали цінними інформаторами й умілими провокаторами. При їхній участі обраний для "обробки" функціонер міг обмовитися про приховуване, що згодом використовували як компромат проти нього. Творча богема також ні при жодних соціальних зламах не відмовляла собі в можливості утримувати в своїх закритих для більшості товариствах гетер.

Особливістю функціонування цих послуг для вищої партійної і творчої еліти було те, що ці послуги не оплачувалися якимись грошовими вимірами. Владники себе також продавали через так званий бартер, надаючи послуги щодо протежування, залагодженням певних труднощів на роботі, покращенням житлових умов, матеріального статку тощо. Відомо і про залишки такої довоєнної відпочинкової сфери послуг, як приватне утримання проституток і кімнат для їхніх побачень з клієнтами. Найнижчою ланкою, проте найпоширенішою і сталою, було надання сексуальних послуг повіями при вокзалах, готелях, будинках колгоспників, питних закладах нижчого ґатунку тощо.

Особливо виокремимо функціонування цього виду послуг у так званих комерційний ресторанах. Взагалі, після війни діяльність останніх спричинилася до концентрації на цих локальних територіях найрізноманітніших девіаційних проявів як-то спекуляція, наркоторгівля, а також пропонування сексуальних послуг. Зазвичай, це організовувалося за посередництва офіціантів, працівників гардеробу чи швейцарів. Практикувався також пошук клієнтів безпосередньо самими проститутками. В окреслений період ми можемо говорити і про надання таких послуг на непрофесійній основі, коли голодові обставини примушували деяку частину нужденних жінок у такий спосіб заробляти на харчі для дітей.

По-друге, негативні прояви людської природи часто спричинялися до зґвалтування жінок. Навіть суспільна тяжкість злочину, імідж злочинця серед подільників не могли зупинити виявів цієї девіації протягом усіх історичних періодів розвитку радянської України. В означений час вона обтяжувалася значним та одночасним поповненням українського соціуму громадянами чоловічої статі, що значно активізувало її прояв.

Третім блоком ми виокремлюємо проявлення статевих проступків у виробничих умовах, цими фактами рясніють і деякі документи внутрішньо партійного вжитку. Відповідно до рівня, так би мовити, добровільності, йдеться про два їх різновиди. Розголосу зазнавали факти публічного виявлення статевих стосунків між колегами по (і на) роботі, не примусових

зносин між начальниками й підлеглими, подружньої невірності . Особливо, коли їх факт обтяжувався оперативною документалізацією проступків - письмовою заявою чи витягом із засідання місцевих партзборів. Предметом партійного розгляду ставала також інформація, що оприявнювалася шляхом доповідних записок, заяв без приховування їх авторів та анонімних записок. Особливого ідеологічного забарвлення надавалося повідомленням, у яких зазначалося про політичну неблагонадійність одного з партнерів (наприклад, співробітництво з окупантами чи навіть проживання на окупованій території, судимість). Часто саме ці супроводжуючі обставини була приводом для розголосу й головним аргументом звинувачення, особливо стосовно проступків відповідальних працівників 455. Осудним вважалося також звичайне задоволення статевих бажань навіть одиноких людей, якщо виявлялася значна різниця у віці партнерів 456. Через оприлюднення інформації щодо порушень, здійснених відповідальними працівниками, нам також відомо про існування таких аморальних проступків, як "шлюбні афери"457.

Інший різновид відрізняється відверто насильницьким характером статевих відносин. Про це свідчать групові й індивідуальні заяви щодо фактів примушення керівниками своїх підлеглих до статевих зносин 458. Зазвичай, у колективах подібні стосунки не були таємницею, однак лише за неможливості їх подальшого приховування або через крайній відчай постраждалих вони ставали відомими громадськості та вищомукерівництву 459. Також їх розкриттю "допомагали" суперники в боротьбі за кар'єрні призначення на шляху партійного, військового, творчого просування тощо. Поодинокі, проте відомі факти примушування співробітниками до статевого співжиття малолітніх утриманців з дитячих будинків 460.

Для окресленого нами періоду розгляд ситуації навколо статевих відносин можна доповнити міркуваннями про впливи такого визначального соціального складника як військовослужбовці. Останні, передусім ті з них, які перебували під час війни поза межами СРСР (близько 7 млн.), мали відомості, деякі навіть з власного досвіду, щодо існування сфери статевих послуг. І все ж привнесена ними в радянський соціум інформація ніяким чином не вплинула на розвиток цієї форми чоловічого дозвілля. Тому що виховані моральні цноти не дозволяли навіть активному носієві цих знань втілювати їх на практиці. Адже легальний сексуальний дискурс, художній чи науковий, було практично загнано в підпілля. І за бажанням нових ідеологів він перетворився з важливої осі повноцінного людського існування у німий, біологічний секс. Поступово несумісність природної сексуальної активності та радянської ідеології стали очевидними, що перетворювало кожну сексуальну дію громадянина СРСР спочатку в неусвідомлений, а згодом відвертий антирадянський акт.

Поряд з сексуальними девіаціями у повоєнному українському соціумі загострилися проблеми пияцтва, алкоголізму та пов'язаних з ними побутовим хуліганством і спекуляцією міцними напоями. Вживання алкоголю є традицією, притаманною багатьом світовим культурам. Проте існування цього ритуалу можна вважати допустимим і терпимим для соціуму, коли міра наслідків не викликає спротиву переважної більшості його громадян. На побутовому рівні міра терпимості була завжди відносною, і, навіть не зважаючи на часті негативні наслідки, подібна народна традиція ніколи не зазнавала аж надто категоричного осуду з боку співгромадян. Проте зовсім в інший спосіб реагувала громада, керівні та партійні органи, коли в пиятиці або її наслідках звинувачували відповідальних працівників. Формально порушник зазнавав остракізму, але головним обтяжливим аргументом було те, що попався! І лише у випадках антизаконних вчинків, здійснених у стані сп'яніння чи обтяжених зловживанням перевагами займаної посади (наприклад, застосування зброї)461, а також які завдали суттєвої шкоди оточуючим чи престижу займаної посади, винуватець зазнавав значних покарань і жорсткого громадського осуду.

Зокрема, у постійних дебошах і пиятиці звинувачувалися начальник районного відділу МВС Шишецького району Полтавської області О. Мартинов (грудень 1949 р.)462, начальник Сумського навчального центру ДТСАФ полковник Золочевський (березень 1950 р.)463, секретар Колківського райкому КП(б)У Волинської області О. Кушніров (грудень 1950 р.)464, відомо про тисячі подібних фактів 465. Особливо подібні девіації проявлялися у поведінці працівників, надісланих для допомоги чи контролю з інших територій чи відповідних органів республіки (наприклад, уповноважені міністерства заготівель УРСР, оперативні працівники МВС і МДБ, військові, партійні інструктори тощо). Як відомо, постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 18 квітня 1950 р. "Про надання допомоги західним областям в організаційно-господарському укріпленню колгоспів, проведенні весняно-польових робіт і догляді за посівами" зі східних областей була направлена велика кількість інструкторів, які своєю зверхністю створювали чимало конфліктних ситуацій з місцевими керівниками й жителями. Існує значна кількість рішень місцевих органів влади, з яких очевидною стає поведінка новоприбулих, наприклад, постанова Заболотівського райкому КП(б)У Станіславської області від 26 травня 1950 р. "Про непартійну поведінку комуніста Є. М. Донченка"466. Останній, відряджений Миколаївський обкомом КП(б)У на Західну Україну, звинувачувався у дебоші та пиятиці. Документи свідчать, що вище партійне керівництво мало повну картину про ситуацію, адже регулярно отримувало розгорнуту інформацію, як-то доповідна записка від 2 травня 1950 р. на ім'я секретаря ЦК КП(б)У О. Кириченка "Про негідну поведінку деяких працівників, які були відряджені ЦК КП(б)У до західних областей з метою надання допомоги місцевим партійним організаціям"467. Але негайну реакцію викликали лише випадки завдання значної матеріальної шкоди, а надто, коли була зганьблена комуністична мораль.

Наявність різновидів статевих правопорушень, пиятики, їх динамічність впливали на рівень соціального спокою. Адже саме через ці утаємничені задоволення радянська людина могла вгамувати, задовольнити своє его і не виносити в громадське життя свої природні руйнівні бажання. Підтвердженням цього також може слугувати хоча б той факт, що серед архівного зібрання звітних, офіційно розглянутих документів до ЦК КП(б)У, які містяться у ЦДАГО України, питома кількість розглянутих інформацій, повідомлень про табуйовані сексуальні відносини, пияцтво, побутові конфлікти чи навіть злочинну поведінку серед членів сімей партпрацівників є незрівнянно меншою порівняно з констатацією інших девіаційних проявів (наприклад зловживання посадовим становищем). Разом з тим, зібрання листів від громадян до партійних органів засвідчує наявність вияву обурення недостойною поведінкою партійних зверхників, проте все та ж табуйованість цих аморальних проступків, небажання їх розголошувати залишали значну їх частину без розглядів.

Загалом, динаміка кримінальних злочинів мала неоднонаправлений характер, проте загальний рівень злочинності все ж мав тенденцію до зростання. Намагання держави партійно-правовими рішеннями покращити становище насправді виливалося у показушну активізацію роботи силових органів у рамках дії виконання конкретних указів. На практиці це приводило не до реальної суспільної стабільності, а лише до досягнення прийнятної статистики. Подібні кампанії зазвичай закінчувалися офіційними звітуваннями силових керівників перед партійними зверхниками, проте інерція від проведеної роботи низовими ланками ще певний час допомагала дещо підтримувати громадський спокій. Характер ситуації на новоприєднаних територіях визначався особливими проблемами у порозумінні чужорідних керівників з місцевими жителями. Підсилені не співпадінням морально-етичних, культурно-історичних переконань, вони спричиняли значні багаторічні конфлікти та взаємні протидії.

Размещено на Allbest.ru