Герої війни 1812 року в історії центральної України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Восени 1818 р. у прусському містечку Ахен, у ході роботи першого конгресу Священного союзу російський імператор Олександр І познайомився з досить відомим на той час англійським художником-портретистом Джорджем Доу. Історики стверджують, що знаменитий творець Військової галереї Зимового палацу цілеспрямовано шукав можливості познайомитися з імператором, розраховуючи отримати пропозицію попрацювати в Росії. Знайомство російського самодержця й англійського художника відбулося під час написання останнім святкового портрета начальника Головного штабу князя П.М. Волконського. Цар був вражений роботою й майстерністю Дж. Доу. Між ними відбулася розмова щодо написання портретної галереї героїв війни 1812 року, ідея створення якої в імператора з'явилася ще у 1814 році. Через деякий час Дж. Доу отримав запрошення до С.-Петербурга. Навесні 1819 р. художник приїхав до Росії.

Незадовго до того Головний штаб отримав розпорядження Олександра І підготувати список осіб, чиї портрети мали бути вміщені в експозицію галереї. Умовою формування реєстру стала участь «кандидатів» у бойових діях проти французів, у кампаніях 1812, 1813 та 1814 рр. у званні генерала або присвоєння генеральського чину по закінченні війни за «отличия, оказанные в боях». Упродовж 1819 року Інспекторським департаментом Головного штабу було складено список генералів, портрети яких планувалося розмістити у майбутній галереї. У грудні 1819 р. попередній список був поданий на розгляд та затвердження спеціального атестаційного комітету, створеного ще 18 серпня 1814 р., для визначення генералів гідних представлення у Військовій галереї. У серпні комітет затвердив його, і Дж. Доу розпочав роботу. Пізніше до нього були направлені помічники О.В. Поляков та В.А. Голіке. 25 грудня 1826 р. відбулося святкове відкриття галереї, приміщення для якої було створене архітектором К.І. Россі впродовж червня-листопада цього ж року на місці кількох невеликих кімнат у середині парадної частини Зимового палацу -- між Білим (Гербовим) та Великим Тронним (Георгіївським) залами, поряд з палацовим собором.

На момент урочистого відкриття галереї вже було виконано 226 генеральських портретів, а 106 рамок з іменними підписами були затягнені зеленим сукном і розміщені заздалегідь. 93 портрети художник із помічниками виконав пізніше, а 13 так і залишилися не написаними.

З-поміж інших героїв війни 1812 року в експозиції Військової галереї Зимового палацу зустрічаємо портрети генералів Г.О. Шостакова, Г.І. Лісаневича 1-го, О.М. Всеволожського 1-го, К.Й. де Ламберта, А.О. Єфімовича 1-го, М.Д. Кудашева, М.М. Раєвського, П.І. Каблукова, Г.А. Еммануеля, І.Й. Вітта, В.Д. Рикова та Є.Ф. Керна, життя й військова служба яких пов'язані з історією сучасної Кіровоградщини, з тодішніми Єлисаветградським і Олександрійським повітами Херсонської губернії та частково з Чигиринським повітом Київської губернії.

З історією Єлисаветградського повіту Херсонської губернії пов'язане ім'я генерал-майора Герасима Олексійовича Шостакова (1756-1837). 1812 року, будучи у званні полковника, він командував Єлисаветградським гусарським полком у складі першого резервного кавалерійського корпусу 1-ї Західної армії генерала М.Б. Барклая-де-Толлі. Брав участь в ар'єргардних боях під Кочергішками, Острівною, Вітебськом і Поріччям. За мужність, проявлену під час битви під Бородіно нагороджений орденом Святої Анни 2-го ступеня. Після Бородінської битви успішно діяв проти французів у загоні генерала І.С. Дорохова, за що отримав у нагороду Золоту шаблю з написом «За храбрость». За участь у боях поблизу Спас-Куплі, під Малоярославцем, Вязьмою, Дорогобужем і Красним, наприкінці 1812 року був нагороджений діамантовими відзнаками до ордена Святої Анни 2-го ступеня. Упродовж 1813-1814 рр. брав участь у закордонних походах російської армії проти Наполеона. Особливо відзначився у битві поблизу фортеці Торгау, за що був нагороджений орденом Святого Володимира 3-го класу з одночасним присвоєнням звання генерал-майора, 15 вересня 1813 року. За мужність, проявлену у битві під Лейпцигом отримав ще одну Золоту шаблю прикрашену діамантами з написом «За храбрость». 1814 року, за особливі заслуги в битвах під Лаоном, у районі Реймса і Сен-Діз'є, нагороджений орденами Святої Анни 1-го ступеня та Святого Георгія 3-го класу. У травні-вересні 1814 року був шефом Єлисаветградського гусарського полку. 1815 р., під час другого походу у Францію, командував 2-ю бригадою 2-ї гусарської дивізії.

З деяких джерел відомо, що, вийшовши у відставку, генерал-майор Г.О. Шостаков проживав у с. Шостаківка неподалік Єлисаветграда. Очевидно, що там він і був похований після смерті. Нині місце поховання невідоме. У Військовій галереї портрет Герасима Олексійовича, написаний між 1824 і 1828 рр., розміщений у п'ятому ряду знизу, на стіні між великими портретами Олександра І та Великого князя Костянтина Павловича. На ньому він зображений у генеральському кавалерійському мундирі зразка 1814 року з російськими орденами та медалями.

З минулим Центральної України також тісно пов'язана постать генерал-лейтенанта Григорія Івановича Лісаневича 1-го (1756-1832). В історичній літературі існує припущення, що він міг народитися в містечку Братолюбівка Олександрійського повіту Херсонської губернії. Зокрема, військовий історик ХІХ ст. О.І. Михайловський-Данилевський зазначає: «...Сошедъ с долговременнаго служебнаго поприща, пройденнаго с честію, Лисаневичъ поселился на родине, в приобретённомъ им именіи, местечке Братолюбовке». Значною мірою його військова служба (як і генерала Г.О. Шостакова) пов'язана з історією Єлисаветградського гусарського полку, командиром якого він був упродовж 1803-1808 рр., з яким неодноразово відзначився під час військових кампаній проти французів у 1805 та 1806-1807 рр. 1812 року Г.І. Лісаневич 1-й був шефом Чугуївського уланського полку, з особовим складом якого діяв на території Волині проти австрійських та саксонських військ, потім командував окремим загоном з яким зайняв міста Білосток та Більськ. Під час військових кампаній 1813 р. брав участь у битвах під Баутценом і Лейпцигом, а 1814 р. -- у битвах за Брієнн-ле-Шато, Барсюр-Обе, Лабрюсселе, Труа, Фер-Шампенуазе та Париж. 30 серпня отримав чин генерал-лейтенанта. Кавалер російських орденів Святого Володимира 2-го ступеня, Святої Анни 1-го ступеня з діамантами та Святого Георгія 3-го класу. Разом із тим нагороджений двома Золотими шаблями з написом «За храбрость».

Вийшовши у відставку в 1820 році, проживав у містечку Братолюбівка Олександрійського повіту Херсонської губернії, де й був похований поряд із церквою Святого Духа. Нині місце поховання генерал-лейтенанта Г.І. Лісаневича 1-го не збереглося.

У Військовій галереї Зимового палацу портрет Григорія Івановича, написаний між 1821 і 1825 рр., розміщений у другому ряду знизу, на стіні між великими портретами Олександра І та Великого князя Костянтина Павловича. На ньому він зображений у генеральському кавалерійському мундирі зразка 1814 року з російськими, австрійськими та прусськими орденами.

З минулим Центральної України та з історією Єлисаветградського гусарського полку, у ряді вищезазначених персоналій варто згадати ім'я генерал-майора Олексія Матвійовича Всеволожського 1-го (1768-1813), який упродовж 1808-1813 рр. був його шефом. У 1812 році на чолі єлисаветградців брав участь у тяжких боях під Вітебськом, поблизу Лубина та у Бородінській битві. За вміле командування полком у ході останньої, був представлений генерал-фельдмаршалом М.І. Кутузовим до нагороди орденом Святої Анни 1-го ступеня з діамантами. Наприкінці 1812 року тяжко захворів і 14 січня 1813 року помер у Калузькому шпиталі. Був похований на території Лаврентіївського монастиря в Калузі. Нині місце поховання не збереглося. Воно було знищене в 30-х роках ХХ ст. під час цілеспрямованого нищення монастиря.

Відомо, що генерал-майор О.М. Всеволожський 1-й володів населеними пунктами Аннінське та Безводне у Бобринецькому повіті Херсонської губернії, які після його смерті перейшли його синові Дмитру Олексійовичу Всеволожському, який згодом також став генералом російської армії.

У Військовій галереї Зимового палацу портретне зображення Олексія Матвійовича відсутнє. Проте в експозиції галереї в п'ятому ряду знизу, на стіні між великим портретом генерал-фельдмаршала князя М.Б. Барклая-де-Толлі та виходом із галереї розміщена затягнута зеленим сукном рама з підписом «Генералъ-майоръ А.М. Всеволожский 1-й».

Як бачимо, згадані вище генерали та їхня військова служба пов'язані з історією легендарного Єлисаветградського гусарського полку, що веде свою історію від Єлисаветградського пікінерського полку, сформованого у 1764 році на базі Новослобідського козачого полку. Разом із тим територія сучасної Кіровоградщини дала російській армії і не менш легендарний Олександрійський гусарський полк, сформований у 1783 р. на базі Далматського і Македонського гусарських полків, як Олександрійський легко-кінний, а у 1801 р. перетворений на гусарський. Виходячи з цього, не можна оминути увагою генерал-лейтенанта Карла Йосиповича де Ламберта (1772-1843), який був шефом Олександрійського гусарського полку впродовж 1803-1814 рр. і протягом 18021803 рр. також командував гусарами з Єлисаветграда. 1812 року, командуючи 5-ю кавалерійською дивізією, до складу якої входив і Олександрійський гусарський полк, брав участь разом з іншими частинами 3-ї Західної армії генерала О.П. Тормасова у боях під Кобрином, за що отримав Золоту шаблю прикрашену діамантами з написом «За храбрость». Разом із тим під час воєнних дій 1812 року, командуючи авангардом 3-ї Західної армії, брав участь у битвах під Ново-Сверженом, Кайдановим, Мінськом та Борисовим, а в 1814 році штурмував Париж.

У Військовій галереї портрет К.Й. де Ламберта, написаний між 1819 і 1825 рр., розміщений у першому ряду знизу, на стіні між великим портретом генерал-фельдмаршала, герцога А. Веллінгтона й виходом із галереї. На ньому Карл Йосипович зображений у мундирі генерал-ад'ютанта зразка 1815 року з французькими й російськими орденами та медалями. Відомо, що генерал-лейтенант К.Й. де Ламберт помер у селі Циглерівка, неподалік містечка Костянтинограда Полтавської губернії (нині с. Соснівка Красноградського району Харківської області), де й був похований. Місце поховання одного з кращих кавалерійських генералів епохи наполеонівських військ не збереглося, оскільки було зруйноване в 20-х роках минулого століття.

Упродовж війни 1812 р. та закордонних походів російської армії 18131814 рр. Олександрійським гусарським полком командував Андрій Олександрович Єфімович 1-й (1773-1823), уродженець села Глухівці Махновського повіту Київської губернії (нині Козятинського району Вінницької області). У 1812 р. разом зі своїм полком у складі 3-ї Західної армії брав участь у битвах під Кобрином, Городечною, Мінськом та Борисовим. Був удостоєний ордена Святого Володимира 3-го ступеня. У 1813 році брав участь у битвах під Калишем, Лютценом, Баутценом і Кацбахом, а 1814 року відзначився в битві під Брієнн-ле-Шато, за що згодом отримав чин генерал-майора. Того ж року брав участь у кампаніях у районі Ла-Ротьєро, Краона та Фер-Шампенуазе. Відомо, що генерал-майор А.О. Єфімович 1-й помер і був похований на території Острогозького повіту Воронезької губернії. Нині місце поховання невідоме.

У Військовій галереї портрет А.О. Єфімовича 1-го, написаний між 1826 і 1828 рр., розміщений у п'ятому ряду знизу, на стіні між великим портретом генерал-фельдмаршала, герцога А. Веллінгтона та виходом із галереї. На ньому Андрій Олександрович зображений у генеральському кавалерійському мундирі зразка 1814 року з російськими орденами й медалями та з накинутою на плечі шинеллю.

Окреслений регіон, окрім Єлисаветградського й Олександрійського гусарських полків, командирами й рядовими яких були вписані славні сторінки в історію Центральної України, має і свого героя війни 1812 року, уродженця містечка Мала Виска -- генерал-майора Миколу Даниловича Кудашева (1784-1813). У 1812 році, будучи в званні полковника, він служив при штабі генерал-фельдмаршала М.І. Кутузова, брав участь у битві під Бородіно. Історики зазначають, що завдяки М.Д. Кудашеву Наполеону не вдалося знищити армію генерал-лейтенанта П.І. Багратіона, оскільки саме після його донесення М.І. Кутузов прийняв рішення про відведення 2-ї Західної армії за т.зв. «Семёновский ручей». Після невдалих дій під Бородіно, полковник М.Д. Кудашев командував партизанським загоном, що діяв проти французів на півдні Московської губернії. Під час переслідування, відступаючої армії противника, полковник М. Д. Кудашев проявив особливу мужність у боях під Красним, за що 26 грудня 1812 р. отримав чин генерал-майора. Під час закордонного походу російської армії 1813 р. успішно командував кавалерійським загоном у складі кавалерійського корпусу генерала М.І. Платова, за що отримав орден Святого Георгія 3-го класу. У ході Лейпцизької битви 6 жовтня 1813 року отримав тяжке поранення в бою під Альтенбургом. Лікарі робили все можливе, але 28 жовтня генерал-майор М.Д. Кудашев помер. Похований був на кладовищі Святого Йоганнеса в Лейпцигу. У 1913 році прах героя було перепоховано в новозбудованому Свято-Олексіївському храмі-пам'ятнику Російської Слави, зведеному в Лейпцигу за проектом архітектора В.О. Покровського, де він і покоїться до сьогоднішнього дня.

У Військовій галереї Зимового палацу портрет М.Д. Кудашева, написаний між 1822 і 1826 рр., розміщений у п'ятому ряду знизу, між великими портретами Олександра І та генерал-фельдмаршала М.І. Кутузова. На ньому він постає перед глядачами у профіль, у генеральському кавалерійському мундирі зразка 1814 року з російськими орденами та медалями. Варто зауважити, що мундир, у якому Микола Данилович зображений на портреті, він носити не міг, оскільки загинув у 1813 році.

Разом із тим на території сучасної Кіровоградщини свого часу знайшли останній прихисток генерали М.М. Раєвський, П.І. Каблуков 1-й та Г.А. Еммануель. військовий генерал шостаков єлисаветградський

У 1812 році генерал-лейтенант Микола Миколайович Раєвський (1771-1829) командував 7-м піхотним корпусом 2-ї Західної Армії. Особливо відзначився у битвах під Салтановкою та Смоленськом, а під час Бородінської битви захищав значну ділянку фронту, опорним пунктом якої був редут на Курганному підвищені, який нині майже всі військові історики іменують «батареєю Раєвського». Він зробив чималий внесок у розгром французьких військ під Малоярославцем, а під час переслідування противника від Вязьми до Смоленська, увесь час зі своїми частинами перебував в авангарді російських сил, також відіграв вирішальну роль у боях поблизу містечка Красне. Микола Миколайович був учасником закордонних походів, у ході яких (1813 р.) відзначився у боях поблизу Баутцена, Дрездена і Кульма, а також у битві під Лейпцигом. За участь у битві народів отримав чин генерала від кавалерії. Особливо М.М. Раєвський відзначився під час штурму Парижа, ставши на деякий час його комендантом.

Після виходу у відставку проживав у селі Бовтишка Чигиринського повіту Київської губернії у родинному помешканні, яке йому дісталося від матері. Після смерті був похований у селі Розумівка того ж повіту (нині Олександрійського району Кіровоградської області), а на місці поховання згодом була збудована Хрестовоздвиженська церква, у цокольному приміщенні якої знаходиться склеп генерала та деяких членів його сім'ї. На чавунній плиті, що прикриває поховання генерала, написана епітафія: «Он был в Смоленске щит, в Париже -- меч России».

У Військовій галереї Зимового палацу портрет генерала від кавалерії М.М. Раєвського, написаний між 1822 і 1828 рр., розміщений у п'ятому ряду знизу, на стіні між великим портретом генерал-фельдмаршала М.Б. Барклая-де-Толлі та виходом з галереї. На ньому він зображений у генеральському кавалерійському віцмундирі зразка 1814 року з російськими й австрійськими орденами та з накинутою на ліве плече шинеллю.

У 1835 році на території села Петриківка Олександрійського повіту (нині с. Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області) було поховано генерал-лейтенанта Платона Івановича Каблукова 1-го (1779-1835) -- начальника військових поселень у Херсонській та Катеринославській губерніях. Він 1812 року, будучи у званні полковника, командував Кавалергардським полком, брав участь у битві під Бородіно, за що був нагороджений орденом Святого Володимира 4-го ступеня з бантом. Був учасником закордонного походу російської армії, під час якого у 1813 році особливо відзначився у боях під Лютценом, Баутценом і Дрезденом. За хоробрість, проявлену в боях під Кульмом, 15 вересня 1813 р. був удостоєний звання генерал-майора. Брав участь у блокуванні Магдебурга й Гамбурга. Після війни служив на півдні України, брав участь в організації військових поселень.

Нині місце поховання генерала П.І. Каблукова 1-го не збереглося. У Військовій галереї Зимового палацу портрет Платона Івановича, написаний у 1823 році, розміщений у другому ряду знизу, на стіні між великим портретом генерал-фельдмаршала герцога А. Веллінгтона й виходом із галереї. На ньому він зображений у генеральському кавалерійському мундирі зразка 1814 року з російськими, прусськими та французькими орденами.

На території Центральної України, а точніше у Єлисаветграді, провів останні роки життя ще один герой війни 1812 року -- генерал від кавалерії Георгій Арсенійович Еммануель (1775-1837). У 1812 році він мав звання полковника й був шефом Київського драгунського полку, командував 2-ю бригадою 4-го кавалерійського корпусу, що діяв у ар'єргарді 2-ї Західної армії. Г.А. Еммануель зарекомендував себе талановитим офіцером у боях під Новоселками та Салтановкою, відзначився під час Шевардинського бою, у ході якого отримав поранення. За згадані вище кампанії удостоєний орденів Святого Володимира 3-го ступеню та Святого Георгія 4-го класу. У вересні 1812 року брав участь у контрнаступі російської армії, особливо відзначився у битвах під Малоярославцем та Вязьмою. У 1813 році був активним учасником боїв російської армії за межами Росії. Георгій Арсенійович брав участь в ар'єргардних боях під Лютценом, Бішофсверде, Баутценом, Кацбахом та Левенбергом. Зокрема, за Лейпцизьку битву отримав орден Святого Георгія 3-го класу. У 1814 році відзначився у боях за Реймс, а за дії під час взяття Парижа отримав чин генерал-лейтенанта.

Вийшовши у відставку, отримав у нагороду за службу землі на території Єлисаветградського та Олександрійського повітів. Із 1831 року проживав у Єлисаветграді. Після смерті був похований у родинному склепі в Єлисаветграді. Відомо, що за радянських часів склеп був пограбований. Нині його місце знаходження відоме, але він не відновлений.

У Військовій галереї Зимового палацу портрет Г.А. Еммануеля, написаний 1821 року, розміщений у першому ряду знизу, на стіні між великими портретами Олександра І та генерал-фельдмаршала М.І. Кутузова. На ньому він зображений у генеральському кавалерійському віцмундирі зразка 1814 року з російськими, шведськими, прусськими та австрійськими орденами і медалями.

Як бачимо, усі згадані вище генерали уславилися участю у війні 1812 року та закордонних походах російської армії. Разом із тим у контексті пропонованого дослідження варто згадати ще кількох учасників війни з Францією, пізніша військова служба яких пов'язана з минулим Центральної України. Відомо, що з історією створення Новоросійського (Херсонського) поселення кавалерії пов'язані імена генерал-лейтенанта І.Й. Вітта (1781-1840) та генерал- майорів В.Д. Рикова (1759-1827) й Є.Ф. Керна (1765-1841), портретні зображення яких також є частиною військової галереї Зимового палацу.

Саме І.Й. Вітту в 1817 році довелося займатися перетворенням Бузького козачого війська на військове поселення кавалерії. На жаль, заходи, спрямовані на реорганізацію війська, закінчилися повстанням селян т.зв. Красносільських станиць, яке за наказом І.Й. Вітта було придушено силами 2-ї бригади Української уланської дивізії генерал-майора В.Д. Рикова, Коливанського 40-го піхотного полку полковника П. Міллера та 15-ї піхотної дивізії генерал-майора Є.Ф. Керна, а мешканці станиць приведені до присяги.

Зауважимо, що серед героїв війни 1812 року є й такі, які брали участь у подіях не зовсім приємних і навіть трагічних у рамках вітчизняної історії. Але не варто забувати, що вони були солдатами, дворянами, що свого часу присягали на вірність «царю и отечеству», а накази для військових важливі і не лише в плані кар'єри.

Підсумовуючи, хочеться висловити надію, що в майбутньому втрачені могили генералів Г.О. Шостакова, Г.І. Лісаневича 1-го, П.І. Каблукова 1-го та інших пощастить відшукати ідентифікувати. Від того багатство і велич вітчизняної та регіональної історії лише зросте.

Размещено на Allbest.ru