Роль Німеччини у Боснійській війні (1992-1995 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Початок 1990-х років відзначився великими змінами, які сталися в Європі. Водночас на заході відбувались інтеграційні тенденції європейської спільноти, а на сході спостерігалися дезінтеграційні процеси. Особливо жорстокі події мали місце в Югославії, де в результаті внутрішньої кризи Хорватія та Словенія, пізніше Боснія і Герцеговина, бажали вийти з югославської федерації та проводити самостійну політику, незалежну від Сербії на чолі з С. Мілошевичем. Вони проголосили відділення від федерації і вступили в конфлікт з федеральною владою у Белграді.

Німеччина, як провідна європейська держава, побачила у кризі можливість продемонструвати зрілість європейської спільноти для вирішення таких питань. Німецька держава намагалась показати себе як впливову та могутню державу.

Дослідження зовнішньої політики Німеччини стосовно Югославського конфлікту представлені у зарубіжній і вітчизняній історіографії. Основним етапам Югославського конфлікту та військово-політичним діям європейських держав присвячені роботи М. Б'ярнасона, О. Гуськової, М-Й. Цаліц, В. Цомрас, М. Росенфелда. У працях В. Глушка, К. Кірсте, Г. Маулля, Є. Пелеха, С. Погорельської, Т. Івлевої розглядаються окремі аспекти діяльності Німеччини у врегулюванні конфлікту в Боснії, заходи гуманітарної допомоги та політичні дебати про використання бундесверу в бойових операціях. Однак цілісну картину участі Німеччини в кожній сфері врегулювання Югославського конфлікту на прикладі Боснійської війни не знайшло належного відображення в українській науці.

Конфлікт в Югославії став шансом для європейської спільноти показати, що він може взяти на себе ініціативу в справі вирішення внутрішньої кризи. Початковий консенсус серед європейських лідерів був у тому, що Югославія повинна залишатися єдиною. Але ситуація в Югославії загострювалась з початком бойових зіткнень.

Була проведена серія дипломатичних зустрічей щоб дійти оптимального рішення. Під час обговорень ставало все більш ясно, що самі європейці були розділені, які заходи слід прийняти. Німеччина наполягала визнати незалежність Словенії і Хорватії.

Аргументація німецької дипломатії полягала в тому, що міжнародне визнання декларацій про незалежність зупинить сербську агресію і запобіжить подальшому розповзанню військового конфлікту. Визнання словенського і хорватського суверенітету змусить Сербію визнати доконаний факт і надасть міжнародним силам право на втручання без згоди югославського уряду, що негайно призведе до припинення конфлікту. Відмова ж від міжнародного визнання цих республік спровокує військову агресію з боку Югославської армії і призведе до ескалації напруженості. Застосування міжнародних гарантій захисту при визнання незалежності самопроголошених держав стало офіційним гаслом німецької дипломатії відносно Словенії та Хорватії. Франція та Великобританія не підтримували пропозицію Німеччини, оскільки побоювались сепаратистських настроїв у власних країнах.

У самій Німеччині існував внутрішньополітичний тиск на федеральний уряд щодо ситуації в Югославії. Парламентарі з блоку ХДС/ХСС виступали за більш ефективний вплив німецьких дипломатів на європейських партнерів з метою погодження визнати міжнародно-правову незалежність Словенії і Хорватії.

Різним було і відношення німецького суспільства про долю Югославії. Згідно з даними опитування в липні 1991 р., 39% респондентів висловилися на користь визнання Словенії та Хорватії в якості єдиного шляху до демократизації, в той час як 34% бачили в ньому загострення конфлікту, а 27% не мали чіткої думки.

23 грудня 1991 р. Німеччина визнала Словенію і Хорватію. Відповідно до Декларації про критерії визнання нових держав у Східній Європі та Радянському Союзі 15 січня 1992 р. послідувало визнання країнами ЄС Словенії та Хорватії. У цьому відношенні надзвичайну важливість має питання про міжнародно-правову базу дій Німеччини, оскільки багато підходів до югославської проблеми створювали важливі міжнародні прецеденти. Визнання односторонньої Декларації про незалежність країни достатньою підставою для легалізації самопроголошеної держави входило в явне протиріччя з умовами Гельсінського акту НБСЄ і відкривало простір для довільного тлумачення норм міжнародного права.

Тим часом 20 грудня 1991 р. президіум Боснії і Герцеговини вирішив звернутися до ЄС з метою визнання незалежності Боснії і Герцеговини. 1 березня 1992 р. відбувся референдум, де боснійські мусульмани та хорвати (окрім сербів) висловились за незалежність Боснії і Герцеговини. А вже 7 квітня 1992 р. нова поліетнічна держава була визнана Європейським Союзом на чолі з Німеччиною. Через два дні почалися бойові дії між сербськими солдатами і боснійською міліцією, поклавши початок найгіршому конфлікту в Європі після Другої світової війни.

Німеччина як провідна країна Євросоюзу була ініціатором і активним провідником заходів щодо врегулювання. Спочатку ЄС прагнув взяти на себе контроль і посередницьку роль. У 1991 р. Рада Безпеки ООН, на прохання міністра закордонних справ Німеччини Геншера, ухвалила резолюцію 713 від 25 вересня 1991 р., яка накладала ембарго на поставки зброї до всіх колишніх республік Югославії. Однак ці заходи не стримали агресію сербських сил.

У політичному плані спроби Німеччини на чолі ЄС врегулювати конфлікт були реалізовані в рамках Мирної Конференції по Югославії і Контактної групи. Миротворча діяльність ЄС поєднувала в собі розробку глобальних проектів розв'язання кризи. У рамках Мирної Конференції по Югославії німецька роль була в цілому досить скромною. Навіть підтримка без ентузіазму плана Венса-Оуена 1993 р. продемонструвала пасивність Німеччини. Саме в Контактній групі Німеччина вела себе більш активно. Участь США посприяла продуктивності німецько-американській співпраці в Контактній групі. Розроблялись численні заходи врегулювання від економічного тиску на країну-агресора Сербію до можливих військових операцій для встановлення миру.

Німеччина відіграла провідну роль у застосуванні економічних санкцій щодо Сербії. Економічні санкції впроваджувалися за наступним сценарієм. 29 жовтня 1991 р., міністри закордонних справ країн ЄС зустрілися в Брюсселі і прийняли рішення про введення економічних санкцій проти будь-якої республіки, що не погоджуються з запропонованим ЄС мирним планом лорда Каррінгтона. План передбачав визнання суверенітету і незалежності для республік, захисту прав людини і особливого статусу для національних меншин. План був зустрінутий позитивно у Словенії, Хорватії, Боснії та Македонії, але був відкинутий Мілошевичем. Його відмова призвела до введення власних, але дуже обмежених, економічних санкцій ЄС 8 листопада 1991 р. Ці заходи включали ліквідацію всієї економічної та технічної допомоги, ліквідації торгівельних преференцій.

Європейські країни, насамперед Німеччина, не хотіли передавати питання на розгляд Ради Безпеки для вжиття заходів. Тільки коли стало ясно, що європейські лідери не змогли впоратися з кризою, справа була передана на розгляд Ради Безпеки ООН. 30 травня 1992 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію 757, спрямовану на введення широких торгівельних, фінансових та політичних санкцій проти Сербії та Чорногорії за їхню роль у провокуванні та підтримці агресії в Боснії.

Незабаром стало ясно, що ці заходи не застосовувались ефективно. З метою зміцнення санкцій Німеччина разом з США виступила за створення і розміщення місій, що складалися з досвідчених митників та прикордонників, для контролю в ключових пунктах перетину кордону. Німеччина взяла на себе ініціативу підготовки митного персоналу в Болгарії. На основі наданої інформації Рада Безпеки прийняла нову резолюцію 787 від 16 листопада 1991 р., яка ввела нові обмеження на вантаж транзитом через Сербію і Чорногорію таких товарів як залізо, сталь, інші метали, хімікати, гумові шини, транспортні засоби, двигуни, вугілля, нафта, газ і нафтопродукти. Після масового вбивства в Сребрениці було прийнято резолюцію 820 від 17 квітня 1993 р., де відображались найсуворіші заходи санкцій, прийнятих Радою Безпеки.

Загалом Німеччина прийняла участь у спостереженні за виконанням умов торгового ембарго відносно зменшеної нової Югославії на Адріатиці (червень 1992 р.) і на Дунаї (квітень 1993 р.), у спостереженні за виконанням режиму заборони на польоти над певними ділянками в Боснії і Герцеговині (жовтень 1992 р.), а також в організації міжнародного повітряного мосту в Сараєво (липень 1992 р.) і в Сребреніцу (березень 1993 р.). Спільне застосування торгівельних і фінансових санкцій зробили значний вплив на Сербію, у результаті яких підірвали економіку ворожої країни.

Найбільший внесок об'єднана Німеччина зробила через гуманітарну допомогу. Після визнання югославських республік і початку ескалації конфлікту, масивна міжнародна критика обрушилася на німецький уряд, що призвело до відставки міністра закордонних справ Геншера. Без військової акції Німеччина була нездатна вести провідну дипломатичну роль. Німеччина почала втрачати міжнародний вплив. Тому зусилля федерального уряду були зосереджені на гуманітарній допомозі.

У комплекс гуманітарної допомоги входило продовольче постачання, медичне обслуговування (у тому числі терапія для травмованих жертв війни) і створення тимчасового проживання біженців Разом з ООН та Францією федеральний уряд надав медичну допомогу 240000 мусульманам. За допомогою 30 позашляховиків з фондів бундесверу в 1993 р. під час операції «Німецький конвой» були евакуйовані 105 осіб. У грудні 1991 року Федеральне міністерство закордонних справ створило у Загребі штаб «Німецька Гуманітарна Допомога» з метою організації допомоги жертвам війни, координації співробітництва з міжнародними організаціями та урядом Хорватії. З липня 1992 р. німецька авіація брала участь у Міжнародному гуманітарному повітряному мості в Сараєво, робила поставки до важкодоступних мусульманських анклавів виключно з повітря. Загалом військово-повітряні сили Німеччини здійснили 1412 рейсів і 3426 льотних годин, доставили майже 11 тисяч тонн допомоги та евакуювали 3875 пасажирів.

В рамках НБСЄ Німеччина підтримала розгортання довгострокової місії спостереження за конфліктом в регіонах Косово, Санджак і Воєводіна, Сараєво. У завдання німецьких спеціалістів входили консультації та надання технічної підтримки. За 1991-1993 рр. в якості гуманітарної допомоги для жертв конфлікту в колишній Югославії Німеччина виділила 660 млн. німецьких марок, що стало найбільшим фінансовим внеском. Також Німеччина виділила Боснії і Герцеговині 58 млн. німецьких марок в цілях розвитку на 1993-1994 рр. Ця фінансова допомога була спрямована на поліпшення становища населення у вільних зонах Боснії і боснійських анклавах.

Дуже гостро постала проблема біженців для німецької держави, оскільки вона безпосередньо зіткнулась з їхньою величезною хвилею. Німеччина була жаданою для біженців країною з комфортними умовами існування та соціальним забезпеченням. Німецький Бундестаг закликав федеральний уряд скасувати негайно візові вимоги для біженців з Боснії і Герцеговини та вжити заходів щодо фінансування з федерального бюджету програми допомоги для гідного проживання та догляду біженців. Із загального числа 750000 біженців з колишньої Югославії у Німеччині на кінець 1994 р. знаходилось 350000 осіб.

В одному тільки Берліні знайшли захист 35000 біженців війни. Загальні витрати федерального уряду на житло та існування біженців з колишньої Югославії становило 3,6 млрд. німецьких марок щорічно, починаючи з середини 1991 р.

Найбільш проблемним питанням була можлива участь Німеччини у військових операціях для врегулювання і підтримки миру. Без варіанту дій у вигляді силових операцій Німеччина могла втратити важелі впливу на сербських агресорів та ситуацію в цілому. Але через конституційні обмеження, пов'язані з оборонними функціями армії і тільки в межах відповідальності НАТО, участь бундесверу у військовому конфлікті була неможливою. Таким чином політика військового заперечення зв'язувала руки німецької зовнішньої політики. Уже в серпні 1991 р. Франція запропонувала створити в ЗЕС сили реагування у відповідь на події в Хорватії. Ця пропозиція про створення саме європейських миротворчих сил неодноразово розглядалась. У той же час можливість створення військового європейського альянсу разом з Німеччиною залишалася під великим питанням.

З 1992 року військові Бундесвера підтримали здійснення рішень РБ ООН: німецькі солдати повинні були контролювати і забезпечувати ембарго ООН в Адріатичному морі і на Дунаї в рамках операцій ЗЕС. Чотири поліцейські катери і 50 митників представляли один з найбільших національних контингентів. Німеччина відправила 70 поліцейських спостерігачів та консультантів з серпня 1994 р. (місія «Єдина поліція Мостар») з метою побудувати і підтримувати єдину поліцейську силу в Мостарі. Вони були частиною поліцейського контингенту ЗЕС.

Німеччина надала 40% повітряного екіпажу для спостереження в Боснії в місії АВАКС за резолюціями Ради Безпеки ООН 781 і 786. Канцлер Коль пояснив участь Німеччини в місії АВАКС як безпосереднє виконання обов'язків члена ООН. Також він зазначив, що історично німецька безпека і зовнішньополітичні цілі були співзвучні з політикою НАТО; тому відмова від солідарності - це відмова від прихильності до організації колективної безпеки, що забезпечувала німецький добробут після Другої світової війни.

У той час в лютому 1993 р. Федеративна Республіка була публічно піддана критиці з боку західних дипломатів за відмову надати власних солдатів для миротворчої місії в Югославії. Під час опитування населення в січні 1993 р. 71% респондентів висловились за використання бундесверу в миротворчих місіях ООН. 56% респондентів вважали, що військове втручання Заходу в Югославії було необхідно, щоб покласти край війні. І Німеччина так само, як Англія, Франція чи США повинна брати активну участь. У той час 31% висловилися на користь тільки фінансової підтримки.

В умовах кардинальної зміни європейського політичного «ландшафту» в результаті кризи в Югославії Німеччина визнала необхідність участі у військових акціях за межами традиційної зони колективної оборони НАТО. Тому німецький уряд твердо мав намір вирішити конституційні проблеми і домовитися з опозицією про участь бундесверу в бойових операціях в Югославії. Почалась складна внутрішньополітична дискусія. Після закінчення холодної війни уряд об'єднаної Німеччини продовжував розглядати національні збройні сили як політичний інструмент: участь Бундесверу в НАТО служило тому, щоб підкреслити тверду прихильність Німеччини Заходу.

Також політичні кола Німеччини усвідомлювали відповідальність підтримки миру в рамках діяльності ООН: «Закріплена в Основному законі стриманість у військовій сфері було повчанням для двох розділених німецьких держав за розпалювання світових війн у цьому столітті. Федеральний уряд поступово буде позбуватися цього історичного тягаря за допомогою участі в таких миротворчих заходах». Однак, представляючи собою важливий еволюційний крок, ця позиція не є свідченням фундаментального відходу від післявоєнної ідентичності Німеччини як «громадянської держави».

Правляча коаліція ХДС/ХСС і ВДП після війни в Перській затоці висловилися за участь Німеччини в операціях з підтримання миру. Однак вони розійшлися в думках щодо трактування законодавчих і конституційних норм, що регулюють такого роду місії. З 1991 по 1994 р. саме ХДС найбільш енергійно наполягала на ревізії німецької позиції в питанні про дії поза зоною відповідальності НАТО. Опозиційна на той час СДПН ділилася на угруповання з різним сприйняттям методів і умов участі бундесверу в бойових операціях. Центристська більшість допускала участь Бундесверу в операціях ООН з підтримання миру, але відкидало будь-яку участь в операціях з примусу до миру навіть при наявності мандата ООН.

У лавах «зелених» розкол був ще більш глибоким. Партія зберегла сильне пацифістське крило і тим самим відкидала будь-яке застосування сили. «Зелені» виступали також проти будь-якої участі Німеччини в місіях ООН з підтримання миру. Зміни позиції «зелених» щодо використання сили, Бундесверу та НАТО відбулися під впливом подій у колишній Югославії. Партія розділилася на три фракції: радикальних пацифістів, «реалістів» на чолі з Й. Фішером і центристів. У ході внутрішньопартійних дебатів був кинутий виклик пацифістській тезі про те, що будь-яке використання сили може тільки сприяти ескалації вбивств і страждань, і визнана необхідність військового втручання для запобігання масових вбивств і терору, аргументуючи тим, що люди зможуть вижити тільки в тому випадку, якщо буде застосована військова сила. Так позиція Фішера отримала підтримку більшості партійного керівництва.

1994 р. став вирішальним у цих дебатах. Важливим кроком стало оформлення нормативної бази для розширення участі Німеччини в миротворчих операціях. «Біла книга з питань оборони Німеччини», опублікована в червні 1994 р. виділяла чотири найважливіших завдання, що стояли перед збройними силами ФРН: колективна оборона в межах Західноєвропейського Союзу та НАТО; співпраця і солідарність із партнерами; створення «сил швидкого реагування» (50 тисяч осіб); спільне управління кризовими ситуаціями. Автори «Білої книги» вказали на необхідність активної участі бундесверу в операціях, метою яких є забезпечення миру. Це, на їх думку, мало сприяти виконанню «союзницьких зобов'язань перед партнерами в НАТО і логічним продовженням зусиль із збереження миру на європейському континенті».

Внутрішньополітична дискусія завершилися прийняттям Конституційним судом рішення від 12 липня 1994 р., яке авторитетно визначило нові рамки використання німецької військової сили. Суд вирішив, що Конституція допускає участь Бундесверу в будь-якій багатосторонньої структурі із забезпечення колективної безпеки, включаючи НАТО і ЗЕС, цілі яких були зараховані сумісними з курсом на збереження миру і безпеки. Таким чином, Німеччини, щоб задіяти німецькі збройні сили поза зоною відповідальності НАТО, потрібні були партнери, інституційний контекст і схвалення Бундестагу.

Але тільки на початку літа 1995 р., коли ситуація в Боснії і Герцеговині все більше погіршилася, знову обговорювалось військове втручання НАТО, і зокрема безпосередня участь німецьких військових. Канцлер Гельмут Коль назвав дії боснійських сербів злочинними і заявив, що для захисту миротворців ООН можливе використання 1800 військовослужбовців Бундесверу. Після цього рішення Німеччина показала себе як надійного партнера і заявила про свою готовність захищати центральні інститути безпеки. 16 червня 1995 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію 998 про підготовку та розгортання Сил швидкого реагування для захисту і підтримки місії ООН у Боснії і Герцеговини.

Німецький Бундестаг у відповідь на цю резолюцію прийняв рішення про підтримку швидкого розгортання бундесверу для захисту миротворців ООН в Боснії, але використання бойових літаків, таких як Tornado ECR, виключається. Використання цих сил (1700 солдатів) повинна була закінчитися 31 грудня 1995 р.

Еволюція німецької політики безпеки мала і позитивні, і негативні сторони для європейської політики у сфері безпеки та оборони. Позитивний момент полягав у тому, що Німеччина стала здатною повноцінно брати участь, майже на рівних з Францією і Великобританією, в натовських або європейських військових діях поза рамками традиційної місії із забезпечення колективної безпеки. Негативний момент полягає в тому, що зрушення в німецькій політиці безпеки було скоріше політичним, ніж військовим, і більше символічним, ніж реальним.

Отже, об'єднана Німеччина зіграла суперечливу роль у югославському конфлікті. Німецька ініціатива стала каталізатором процесу визнання незалежності Хорватії, Словенії, Боснії і Герцеговини з боку ЄС, тим самим остаточно підштовхнувши Югославію до розпаду. Німеччина хоч і намагалась таким шляхом зупинити конфлікт, але ці дії призвели до перетворення конфлікту в етнополітичну війну.

Визнаючи поспішність своїх дій, Німеччина долучилась до усіх планів щодо врегулювання ситуації. Різноманітна гуманітарна допомога, величезні фінансові внески, забезпечення притулку та медичної допомоги біженцям, використання німецьких експертів - ось далеко не весь список німецької гуманітарної діяльності. збройний боснійський конфлікт миротворчість

Як провідна держава Євросоюзу і член Контактної групи Німеччина брала активну участь у зусиллях з політичного вирішення конфлікту. Ефективним політичним інструментом впливу на сербських агресорів стали політична ізоляція та економічні санкції.

Характерною рисою німецької моделі миротворчості, як своєрідної схеми антикризового врегулювання, була орієнтація на гуманітарні аспекти вирішення проблеми, відмова від можливості військової інтервенції.

Без можливості застосувати силові засоби німецька держава залишалась неповноцінним міжнародним гравцем. Це спричинило внутрішньополітичну дискусію щодо участі у військових операціях бундесверу. Відбулись серйозні зміни всередині німецьких партій, особливо в партії Зелених, яка відійшла від принципу пацифізму. Конституційний суд Німеччини рішенням від 12 липня 1994 р. легалізував участь бундесверу у військових акціях, здійснюваних з мандату ООН за межами кордонів НАТО за умови обговорення і затвердження кожної окремої акції бундестагом. Це досягнуте рішення мало принципове значення. Тепер Німеччина мала право на проведення активної зовнішньої політики.

В цілому концепція німецької зовнішньої політики демонструвала сутність Німеччини як «громадянської сили», звідси політична неготовність і нездатність до здійснення військових акцій в якості силового управління конфліктом. Та Боснійська війна як новий виклик європейській безпеці зумовила трансформацію деяких положень. Концепція німецької зовнішньої політики пройшла глибокий процес змін - не з точки зору цілей і цінностей, але з точки зору нових військових стратегій і засобів для зовнішньої політики Німеччини. Оскільки Німеччина прагнула нести більшу відповідальність за безпеку і мир, вона мала бути готова до застосування активних дій. Таким чином, розвиток подій в Югославії зробив помітний вплив не тільки на долю цієї країни, а й на німецьку зовнішню політику. Отриманий досвід врегулювання допоміг оновити методи ведення зовнішньої політики згідно новим умовам постбіполярного світу. Об'єднана Німеччина стала повноцінним і вагомим учасником міжнародних відносин.

Размещено на Allbest.ru