"Самаро-Орельський" улус Золотої Орди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Самаро-Орельський» улус Золотої Орди

Борис Черкас

Ця стаття присвячена проблемам дослідження адміністративної структури Золотої Орди. Ми намагаємось реконструювати одну з областей-тумен держави Джучи та висуваємо гіпотезу, що ця область містилася в міжріччі Дніпро, Сула, Орель, Сіверський Донець. У зв'язку з тим, що історичні джерела не донесли до сьогодні самоназву улусу, ми змушені поки називати його умовно за географічним принципом «самаро-орельський».

Цей тумен був заснований у 40-50 рр. XIII ст. на місці кіпчакської орди. Під час завоювання Тамерлана правитель улусу Актау разом з підданими мігрував на захід до Туреччини. В XV ст. ця область періодично використовувалася татарським населенням для кочування. В 1455 р. київський князь Семен приєднав даний регіон до своїх володінь.

Ключові слова: Золота Орда, держава Джучи, тумен, «самаро- орельська» область.

В даній роботі ми продовжуємо серію публікацій статей присвячених адміністративно-територіальному устрою Монгольської імперії і її правонаступника -- Золотої Орди (Улуса Джучи) на території сучасної України.

Завоювання території обумовлювало створення новою владою адміністративно-територіального устрою, який відповідав би її інтересам і традиціям. Передусім це диктувалося військово-мобілізаційними цілями. Відповідно, основною одиницею стає тьма (тумен) -- область, здатна виставити десять тисяч вояків. Щоправда, у процесі завоювання Чингізиди не вдавалися до кардинальних змін в адміністративному устрої своїх нових підданих. Адже їм потрібні були в першу чергу їжа, припаси і новобранці. Причому, в умовах військових походів усе це було необхідно отримувати дуже швидко. Але вже по закінченню Західного походу відбулася «обласна реформа». Передусім вона стосувалася територій, де мешкали кочовики: половецькі орди і чорні клобуки. Це було закономірним явищем, оскільки розселення кочовиків чітко прив'язане до економічних можливостей земель та щільності їх заселення. Відповідно, нарізаючи землі для своїх огланів, нойонів, емірів, каанів, влада виходила з уже наявного стану речей. У той же час князівства, де переважало осіле населення, передусім руське і аланське, хоча й мали перспективу втратити землі, зручні для кочування, проте їх існуванню у вигляді окремих областей ніщо не загрожувало. Щоправда, певні зміни сталися всередині їхніх феодальних володінь.

Беручи до уваги, що спочатку, принаймі, до 1245 р., державний кордон Монгольської імперії проходив по Дніпру, першим улусом на території України був «Лівобережний». Слід відзначити, що титул Мауці як правителя крила не заперечує і наявності під його владою окремого улусу. Те, що така територіально-адміністративна одиниця існувала, видно із повідомлення П. Карпіні. Останній, згадуючи Мауці, відзначає не лише його високий статус щодо інших Чингізидів, але й вказує на конкретні межі володіння: «а з іншого боку (Дніпра -- Б. Ч.) по тих степах кочував Мауці»¹. Існування такої великої області цілком вписувалося у контекст тодішньої політики монголів. Слід було якнайшвидше взяти під контроль нові землі, населення яких ще не було в повній мірі підкорене, а сусіди становили небезпеку. Саме велика адміністративна одиниця була в змозі справитися з такими загрозами. Иоанн де Плано-Карпини. -- СПб, 1911. -- С. 48.

Після створення 1245-1246 рр. на Правобережжі улусу Курумиши, і по мірі зміцнення його позицій, інкорпорації в політичну структуру імперії Київщини і Чернігово-Сіверських князівств (чому сприяло і знищення тамтешньої владної верхівки) і поступового відновлення їх військового потенціалу, достатнього для відбиття нападів литовців, улус Мауці перетворився з прикордонного на внутрішній. Вже у 50-х рр. XIII ст. під час війни з Данилом Галицьким згадується лише Курумиши Котляр М.Ф. Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі. -- К., 2010. -- С. 251-252.. Причому, це не свідчить про необізнаність літописця. Так, В. Рубрук 1253 р., подорожуючи з Криму до Каракоруму, також не бачив великого улусу від Дніпра до Дона. Для нього уособленням монгольської влади був кримський темник Скатай Вильгельм де Рубрук. -- СПб, 1911. -- С. 81.. Таким чином, можна констатувати, що вже у 50-х рр. улус Мауці як окрема адміністративно-територіальна одиниця перестав існувати. На переломі XIII- XIV ст. нараховувалося декілька областей, які виникли на його місці. Принаймні, саме такий висновок напрошується з опису війни Ногая і Тохти, що міститься у Рукнеддіна Бейбарса Рукнеддин Бейбарс // Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды (СМИЗО). Извлечения из сочинений арабских, собранные Тизенгаузеном В.Г. -- Санкт- Петербург, 1884. -- Т. 1. -- С. 113.. Згідно з цим джерелом, Маджи, Судун, Утрадж, Акбуга, Тайта, «керівники, що підпорядкувалися» Ногаю, перейшли на бік Тохти, що дозволило йому підійти до Дніпра. При цьому, коли вони були на боці Ногая, той атакував Тохту на Сіверському Дінці Там же. -- С. 111, 113.. Отже, як бачимо, йдеться про емірів, чиї володіння розташовувалися між цими двома річками, тобто у минулому належали Мауці. Щодо кількості туменів, які вони представляли, важко сказати, чи всі вони були емірами-темниками. Адже східний автор міг називати прізвища з огляду на статус і впливовість цих осіб. Наприклад, військо, яке вони виставляли, нараховувало тридцять тисяч вояків. Зрозуміло, що насправді тумени не завжди мали постійний «уставний» склад. Проте, слід зауважити, що арабські автори також навряд чи визначали чисельність війська, виходячи з реєстру. Швидше за все, за основу вони брали кількість туменів. Наприклад, чисельність військ в тих же джерелах нащадків Ногая та Курумиші подавалася саме за такою ознакою.

В іншому сюжеті, присвяченому подорожі Ібн Баттути 1334 р., коли він супроводжував дружину (хатунь) хана Узбека Баялунь до її батька в Константинополь, маршрут подорожі пролягав з Сарая на Увек, до Криму, а вже звідти вздовж узбережжя Чорного моря до Царгорода Ибн Баттута // СМИЗО. -- Т. 1. -- С. 302-305.. Хоча Баттута і не дав опису земель, які тоді проїхав, проте зазначив, що «кожен емір в цьому краї супроводжував хатунь з військом своїм до останньої межі своєї ділянки» Там же. -- С. 303.. З цього напрошується висновок про чималу кількість областей, які проїхала хатунь. Більш точні відомості знаходимо вже за часів Мамая. На Кули- ковську битву 1380 р. він прийшов «з усіма князями ординськими». Тут треба зазначити, що землі, у яких порядкував Мамай, лежали між Дніпром і Доном. Водночас приволзькі терени вже з 1379 р. перебували під рукою Токтамиша Миргалеев И.М. Политическая история Золотой Орды периода правления Ток- тамыш-хана. -- Казань, 2003. -- С. 59.. Під час самої битви з Мамаєм було «три темних (темників -- Б. Ч.) князя». Отже, ці дані засвідчують існування принаймні трьох улусів між Дніпром і Доном. Вже за Токтамиша на тих же землях бачимо огланів Бек-Булата, Бек-Ярика, Таш-Тимура, князів Актау і сина Мамая. У джерелах вони виступають окремими командирами і їхні імена пов'язуються з певними територіями. Але вже з опису плюндрування крила Мувала Тимуром, видно, що тут було три тьми: Бек-Ярика, Таш-Тимура і князя Актау Низам-ад-дин Шами // Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды (СМИЗО). Извлечение из персидских сочинений, собранные Тизенгаузеном В.Г. -- Москва-Ленинград, 1941. -- Т. 2. -- С. 121; Шереф-ад-дин Йезди // СМИЗО. -- Т. 2 -- С. 179.. Причому, в османському джерелі зазначається, що Актау стояв на чолі тумену Орель Десей. Обоснование Актава из Золотой Орды в Оттоманской империи // Золотоордынская цивилизация.-- Вып. 3. -- Казань, 2010. -- С. 202-209. Сюжет по Солхатський тьмі перебуває в друці.. Улуси, які наслідували область Мауці, не виникли після його розформування. Ймовірно, це були тумени, на які поділялася «лівобережна» область. Це видно на прикладі Солхатської тьми¹¹. З'ясувавши загальну картину з лівобережними улусами, спробуємо більш детально, наскільки це дозволяє джерельна база, зупинитися на одному з них, що містився в міжріччі річок Самара -- Ореля.

Опис походу Тамерлана на крило Мувала дає змогу уточнити кордони придніпровських улусів. Після зруйнування Увека Тимур спустився на південь. В області «Юлуклук-Вазуклук» з'єднався з частинами, що рухалися з Північного Кавказу Низам-ад-дин Шами // СМИЗО. -- Т. 2. -- С. 121.. Дуже ймовірно, що тут йдеться про річку Бузулук (приток Хопра), яка якраз знаходиться південно-західніше Укека. Якщо наше припущення вірне, то подальший шлях мав пройти південніше Тихої Сосни, через Оскіл. Сіверський Донець правитель Мавераннахра міг перейти поблизу ординського міста біля сучасного Ізюму Крупа Т.Н. Размышления историка о постройке крепости на горе Кремянец в период правлення хана Узбека // Альманах Ізюмщини. -- Вип. 2. -- Ізюм, 2008. -- С. 38-45.. Звідси він і потрапив в улус Манкерман, де правив Бек-Ярик (утік на схід). Події відбувалися влітку, коли кочовики піднімалися на північні пасовиська. Це означає, що Бек-Ярик мав перебувати біля витоків Ворскли, Псла чи Сейму. Наступними жертвами Тамерлана стали землі Таш-Тимура і Актау. Їх населення також рятувалося втечею. Причому, його шлях проліг на захід, на правий берег Дніпра до володінь Хурмадая Низам-ад-дин Шами // СМИЗО. -- Т. 2. -- С. 121; Шереф-ад-дин Йезди // СМИЗО. -- Т. 2 -- С. 179.. В обох випадках золотоординська аристократія не сховалася під захистом київських стін. Вочевидь, Тамерлану вдалося їх відрізати від міста. Те, що Таш-Тимур з Актау втекли на Правобережжя, де правив їхній ворог Хурмадай, пояснюється географічними особливостями регіону. Дніпро нижче Ворскли робить дугу. Вочевидь, вони перебували південніше цієї річкової дуги, тож були прижаті Тимуром до дніпровського берега. Невипадково в описі подій постійно фігурує Дніпро. В той же час Таш- Тимур і Актау не могли знаходитися вище Самари (у цьому випадку вони перейшли б річку в районі володінь Коріатовичів).

В минулій своїй статті ми вже висловили гіпотезу, що кордон улусу Манкерман слід шукати від Дніпра по Ворсклі; далі між її верхньою течію і Сеймом, можливо, доходячи до Бистрої Сосни. З огляду на вже означені області в степовій і лісостеповій частинах Лівобережної України (Манкерман і Солхатська тьма), третій улус слід шукати саме між Ворсклою і Овечою Водою. У 1478 р. кримський хан Менглі-Гірей писав до київського воєводи Ходкевича, що взимку «столичні улуси до Орелі і Самари прийти мають» Biblioteka Narodowa. -- Biblioteka СтаЛогуБкюЬ. -- Teki Naruzewicza t. 20 (6475). -- № 102. -- S. 427.. Отже, пасовиська в цьому регіоні були достатньо багатими, щоб прогодувати кочовий домен Золотої Орди. Ф. Шабульдо, дослідивши так званих «Семе- нових людей», дійшов висновку, що саме регіон Орелі-Самари становив окрему область, яку періодично тримали в XV ст. Саїд-Ахмат, Хаджи- Гірей І, Семен Олелькович (Київський), і повернення якої категорично вимагав Менглі-Гірей І Шабульдо Ф.М. «Семeновы люди»: их территория и роль в политических отношениях между Крымом и Литвой на исходе XV века // Ruthenica. -- К., 2010. -- T. IX. -- С. 57-73.. Співставляючи повідомлення джерел про подорож Данила Романовича і П. Карпіні, можна зробити висновок, що Мауці кочував південніше їхнього маршруту. В той же час П. Карпіні нічого не пише про Крим під час відвідування його ставки на зворотньому шляху. Отже, напрошується висновок, що Мауці мешкав на території Самаро-Орельського улусу.

В іспанському джерелі першої половини XIV ст. зазначено, що на узбережжі Чорного моря між Дніпром і Кримом знаходиться місто Підеа. Причому, там сказано, що воно було «столицею королівства», яке в свою чергу знаходилось у васальній залежності від хана Узбека El Libro del conoscimiento de todos los reinos. Arizona Center for Medieval and Renaissance Studies Tempe. -- Arizona, 1999. -- S. 96.. На картах- портоланах справді є топонім Підеа. І. Фоменко, аналізуючи згадки Підеї на портоланах, дійшов висновку, що мова йде про «гарну гавань», а також засвідчив наявність тут будівельного лісу Фоменко И.К. Образ мира на старинных портоланах. Причерноморье конец XIII- XVII в. -- Москва, 2007; Martyniouk A. Die Mongolen im Bild. -- Hamburg, 2002. -- С. 114.. Археологи локалізують в навколишніх теренах чимало курганів і могильників. Проте нам невідомі факти, які підтверджували б існування тут залишків міста. Вочевидь, за місто автором було прийнято кочову ставку татарського еміра чи оглана. Наприклад, В. Рубрук описує ставку Скатая: «здалося, що назустріч мені рухається велике місто» Вильгельм де Рубрук... -- С. 82.. Взявши до уваги, що іспанське джерело називає Підеа королівством і ставить його на сходинку нижче від Узбека, вважаємо, що мова йде саме про тьму. Власне, слід мати на увазі і ту обставину, що для того, аби європеєць сприйняв Підеа за місто, там мав знаходитися двір місцевого можновладця і чимала кількість населення. При цьому мова не могла йти про Солхатську тьму, оскільки в джерелі далі описується Крим вже без прив'язки до Підеї. Таким чином, бачимо, що ставка правителя «самаро-орельської» тьми, чи одне з її місць перебування, знаходилася на узбережжі моря.

На середину XIV ст. цей улус був під контролем роду Киятів, з якого походив Мамай. Цей же князь, вочевидь, очолював улус. Саме тут у плавнях знаходилася його столиця, відома на XVII ст. як «городок Мамаев Сарай» Книга Большому Чертежу / Подгот. к печати и ред. К.Н. Сербиной. -- Москва- Ленинград, 1950. -- С. 111., а сучасним археологам як городище Великі Кучугури чи Кінські Води Єльніков М.В. Золотоординскі міста на території запорізького краю. -- [Б. м.], [Б. г.]. -- С. 163., яке, згідно з теорією А. Григор'єва, мало назву «Орда» Григорьев А.П. Историческая география Золотой Орды: местоположение городов, их наименования // Тюркологический сборник, 2006. -- Москва, 2007. -- С. 117-121.. З цього часу улус з провінційного починає набувати статусу столичного. Так, протягом двадцяти років існування «Мамаєвої Орди» саме тут перебував її політичний центр. Характерно, що Токтамиш, взявши під контроль всю державу, періодично відкочовував у цей регіон. Напередодні битви на Ворсклі 1399 р. в «Самаро- Орельському» улусі перебувала орда Тимур-Кутлука. За часів протистояння ВКЛ і Золотої Орди (Едигея) на цих теренах надовго не міг закріпитися ніхто. У 20-х рр. улус контролювався Улуг-Мухаммедом, і він щорічно прикочовував сюди «От вже на протязі одного-двох (останніх) років для зимування ми прикочовуємо до Озю» (Зайцев И. Между Москвой и Стамбулом. Джучидские государства, Москва и Османская империя (начало XV -- первая половина XVI вв. ). -- Москва, 2004. -- С. 58).. Пізніше цю область на двадцять років привласнив Саїд-Ахмат. Після його поразки 1455 р. вона відійшла до Київського князівства, але навряд чи могла уникати вторгнень тієї чи іншої орди. Тому і в попередженні Менглі-Гірея І згадка про переміщення улусів не є чимось незвичайним. монгольський орда тамерлан торговий

Розташування на торгових шляхах і внутрішнє розташування Самаро-Орельського улусу неабияк сприяли росту населення і збагаченню його еліти. Археологічні знахідки дають багатий матеріал Єльніков М.В. Назв. праця. -- С. 162-166.. Сприятливо на рівні життя позначалися багаті пасовиська, особливо в зимову пору року. Це видно з листів Улуг-Мухаммеда Зайцев И. Указ. соч. -- С. 58. і Менглі-Гірея І Teki Narushewicza t. 20 (6475). -- № 102. -- S. 427.. В документах кінця XVII ст. зазначається, що пасовиська вздовж Орелі, а також між цією річкою і Ворсклою, були поживними і придатними для випасу худоби цілий рік. Пасовиська на Самарі, особливо по її правому берегу, більшу частину року могли прогодувати велику кількість коней і овець. Що ж до питної води, то нею ці терени були забезпечені достатньо протягом року. Питання впливу Ногаєвої війни 1299-1301 рр. і чуми 1352 р. залишається відкритим. Сумнівним є і вторгнення на територію улусу литовських військ, враховуючи загалом союзницькі чи нейтральні стосунки Мамая як з Ольгердом, так і з Ягайлом. Перші зафіксовані у джерелах демографічні потрясіння датовані 1380-1381 рр. Тоді, згідно з хронікою Абд ал-Гаффара Кирими частина місцевого населення з сином Мамая відкочувала на правий берег Дніпра Миргалеев И.М. «Черный человек» Мамай // Мамай. Опыт историографической антологии. -- Казань, 2010. -- С. 193.. 1395 р. улус було понищено військом Тамерлана. Частина населення знову відійшла на Правобережжя, і на цей раз назавжди Низам-ад-дин Шами // СМИЗО. -- Т. 2. -- С. 121; Шереф-ад-дин Йезди // СМИЗО. -- Т. 2 -- С. 179; Орель Десей. Указ. соч. -- С. 202-209; Зайцев И. Указ. соч. -- С. 52.. Проте про повне запустіння регіону мова не йшла. Так, наприклад, на початку XV ст. генуезька родина Сенарга викупила у татар фортифіковане містечко Леріки-Локум Іліціс, стародавнє Олешшя Quirini-Popiawska D. Wloski handel Czarnomorskimi niewolnikami w poznym sred- niowieczu. -- Krakow, 2002. -- S. 111.. З цього факту видно, що тут продовжують мешкати люди, функціонує господарське життя, розвиваються власницькі відносини, без яких не відбувся б сам факт купівлі-продажу. В ході протистояння Вітовта і Едигея край міг втратити більшість населення, але за часів Саїд-Ахмата, очевидно, відбувається зростання кількості людей. Невипадково Менглі-Гірей так вперто вимагав повернення «Семенових людей».

На заході кордон улусу проходив по Дніпру. У повідомленнях про відхід місцевого кочового населення на правий берег це подається, як екстраординарна подія. Північним кордоном мала слугувати Ворскла, невипадково саме на ній відбулася зустріч військ Вітовта-Токтамиша і Тимур-Кутлука-Едигея. Південна ж межа, з огляду на вищезгадану Підею, можливо, йшла по узбережжю Чорного моря. Далі вона могла підніматися до Овечої Води чи навіть Кінських Вод. Східний кордон мав співпадати з кордоном крила Мувала, який проходив по Сіверському Дінцю.

Золота Орда мала чітку адміністративно-територіальну структуру. Первісна основа, закладена ще на початку утворення Улусу Джучи, і його розширення за рахунок європейських територій, виявилася настільки ефективною, що без суттєвих змін проіснувала майже до XV ст. Розмежування областей на території сучасної України настільки відповідало природно-географічним особливостям земель, що під час активного наступу ВКЛ у XIV-XV ст. ця держава «ковтала» улуси цілком і протягом тривалого часу зберігала їх первинні кордони. Однією з причин такого функціонального розподілу областей було те, що Чингізиди при їх створюванні керувалися наявною ситуацією. Фактично ординці перетворювали на тьми державні утворення завойованих народів. Особливістю ж територіальної структури Золотої Орди на теренах сучасної України було те, що ці землі були розділені на дві частини: степові райони відносилися до крила Мувала, а осілі -- до «царського» домену.

Размещено на Allbest.ru