Про "звабливість" середньовічної Центральної Європи й Угорську русистику

Аналіз творчості середньовічних поетів і письменників — мешканців країн Центральної Європи. Діяльність відомого вченого, професора Печського університету Марти Фонт. Вивчення русистики й україністики. Історичні стадії русько-угорських відносин ІХ-ХІІІ ст.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 15.08.2017
Размер файла 29,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРО «ЗВАБЛИВІСТЬ» СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ Й УГОРСЬКУ РУСИСТИКУ

Мирослав Волощук

д-р. іст. наук, проф. Державний вищий навчальний заклад «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Рецензується збірник на пошану відомого угорського русиста, професора кафедри Середньовічної та Нової історії Печського університету в Угорщині Марти Фонт. Автором відзначається полінаціональний авторський склад і тематично, головно, медієвістична спрямованість більшості статей. У збірнику опубліковано тексти, які умовно можна згрупувати за джерелознавчим, просопографічним/біографічним принципом, а також статті, присвячені церковній тематиці, історичній географії, топонімії, мікротопонімії тощо.

Ключові слова: Марта Фонт, Угорщина, Середні віки, Нова історія, Печ, русистика.

Історичні стадії русько-угорських відносин ІХ-ХІІІ ст. упродовж тривалого часу залишалися пріоритетом діяльності відомого вченого, професора Печського університету Марти Фонт (*1952). Понад тридцять років плідної праці увінчалися появою десятків статей та ряду солідних монографій. Недивно, що з нагоди ювілею дослідниці колеги підготували збірник на пошану, головною проблематикою якого залишалася історія Центральної Європи доби Середньовіччя. Структурно він складається з кількох частин. У першій, під назвою «Laudatio» («Похвала»), Ендре Шошголмі знайомить читацьку аудиторію із творчим шляхом М. Фонт, ключовими біографічними віхами, а також переліком осіб, яким висловлювалася подяка (с. 11-14). Друга частина містить 39 статей, упорядкованих за алфавітним принципом, відповідно до прізвищ авторів. Роботи написані угорською (32 одиниці), німецькою (4), французькою (2) й англійською мовами (1) (с. 17-585). Заключна частина збірника, підготовлена Марґіт Палффі, Ґерґеєм Кішем та Тімеєю Ботор, пропонує Читачеві перелік головних праць автора за 1974-2011 рр., а також рецензовані М. Фонт видання (с. 587-604).

Авторський колектив збірника строкатий. До змісту потрапили роботи угорських, німецьких, французьких, польських, російських колег. Тематика поданих статей також різноманітна. Хоча упорядники не систематизували надісланих праць за рубриками, чітко можемо виокремити кілька напрямів.

Одним із помітних, хоча й не найчисельнішим залишається джерелознавчий характер цілого ряду статей. Виокремлюємо його пріоритетність з огляду на цінність документу як такого для історичного дослідження. Учені оприлюднили результати не тільки текстологічного аналізу документів, а й запропонували напрацювання з картографії, епіграфіки тощо. Проблематика обрана авторами -- найрізноманітніша. Зокрема, Алмоші Тібор навів задокументовані зізнання свідків у справі стягнення церковної десятини округу Тарца від 1332 р. У праці використано акт, в якому окреслено суперечку Еґерського єпископа, спішської знаті та сусідньої за проживанням польської громади (с. 17-31). Істориком зазначено, що ця тема не нова, а вже становила інтерес для попередників, серед яких помітне місце займає Станіслав Срока з Яґеллонського університету.

Полемізуючи зі словацьким професором Мартіном Гомзою, власне розуміння та локалізацію поняття «Sclavonia» за «Польсько-угорською хронікою ХІІІ ст.» показав Даніель Баґі. Висновки автора зводилися до неможливості винятково словацького застосування цього локоніма, адже схожі за звучанням і написанням терміни часто відомі в історії інших середньовічних слов'янських країн, зокрема, Польщі (с. 45-58). На прикладі вивчення «Історії» відомого грецького автора VII ст. Феофілакта Сімокатти (80-і рр. VI ст. -- після 628) Тереза Олайош окреслила запозичення ним цілого ряду ремінісценцій Гомера. Дослідниця чітко виокремила характерні лексичні запозичення, словосполучення, які той уживав при описанні правління імператора Маврикія (582-602) (с. 375-382). Цим авторка підкреслила тяглість літературних традицій старої та нової грецької історичної школи.

Застосування Козьмою Празьким (близько 1045-1125) міфів у своїй «Хроніці» стало предметом студій Андреа Шомодьї (с. 421-430). Справедливо нагадавши Читачеві про започаткування середньовічного чеського історіописання саме празьким каноніком, учений, утім, наголосив на його неодноразових запозиченнях із творів античних авторів, надмірній героїзації та свідомому викривленні окремих фактів. Очевидно, як зауважив історик, хроніст користувався працями Боеція (480-524), якимось зі списків «Хроніки» Фредеґара (f біля 660) тощо. Це добре видно за таблицею, наведеною автором статті (с. 424).

Маємо справу і з вивченням історичної географії центральноєвропейських країн, зокрема, Угорщини за відомими середньовічними картами. Спробу систематизувати знання у цій царині здійснив Енікьо Чуковіц. Наведений істориком додаток у формі таблиці зі згадками про 25 окремих карт відтворює частоту вживання впродовж ХІ-ХІІІ ст. поняття Hungaria, Minor Hungaria, Ungaria, Pannonia. Серед переліку її сусідів найчастіше зустрічаємо Далмацію (Dalmatia), Болгарію (Balgarii/

Bolgaria/Bulgaria/terra Bulgarorum), рідше Чехію, (Boemia/Moravia), Русь (Russia), Польщу (Polonia), Австрію (Austria), Куманію (Comania) (с. 127135). русистика історичний угорський середньовічний

Марґіт Палффі продовжила джерелознавчу тематику на сторінках статті «„... scilicet ut non nobis sed aliis semper vivamus”. Презентація Діалога Фаркаша Ковачочі» (с. 383-397). Йдеться про твір вихідця із комітату Пожеґа, автора XVI ст. Повна назва його праці «De admini- stratione Transylvaniae dialogus» (1584). Вона дає широке уявлення про характер управління воєводством Трансільванія за Сигізмунда Баторі. Автор фокусує свою увагу на можливості як одноосібного так і колегіального управління цими землями. В роботі Ф. Ковачочі, за висновками М. Палффі, чітко простежується вплив письменників доби Гуманізму й Відродження, наприклад, Томаса Мора, Ніколо Маккіавелі тощо. Звичайними були й античні екстраполяції на сучасні авторові події та особи (с. 390, 394). На загал, учений відзначає вагому роль пізньосередньовічного письменника в історії Трансільванії другої половини XVI ст., підкреслює його участь у канцелярській і дипломатичній діяльності тощо (с. 384-388).

Збірник на пошану М. Фонт містить кілька статей, присвячених аналізу творчості середньовічних поетів і письменників -- мешканців країн Центральної Європи. Серед таких -- робота Ласло Янковіча «Поет, король та зірка», в якій відображено деякі фзи творчості угорського й хорватського автора XV ст. Яна Панноніуса (1434-1472). Завданням автора було, зокрема, вловити тонкі грані алегорії середньовічного поета (с. 233-244). «Панегірик з нагоди народження шляхетного великого князя й царевича Петра Петровича» від 1716 р. став предметом дослідження Ендре Шошголмі. Печський історик поставив за мету проаналізувати працю відомого українського письменника й викладача Києво-Могилянської Академії Феофана Прокоповича (1681-1736), написаної з нагоди появи на світ молодшого сина російського царя Петра І (1682-1725) (с. 409-420).

Особливе місце в джерелознавчій групі робіт посідає англомовна публікація Золтана Вараді про характеристику ренесансних підтипів інскрипцій на столичних погребальних каменях в Угорщині XV-XVI ст. (с. 497-516). Появу такого типу епіграфічних пам'яток автор пов'язує з італійськими впливами при дворі короля Матяша Гуньяді (1458-1490) та його дружини, араґонської принцеси Беатріче (1457-1508). На прикладі дев'яти окремих фрагментів із цілого ряду угорських міст історик виокремив закономірності й особливості форм надписів. Стаття містить також відповідний додаток (с. 513-516).

Іншим прикметним напрямом, умовно виділеним нами у збірнику, залишається історична біографістика, просопографія, діяльність відомих родин доби Середньовіччя. Статей такого кшталту більше десяти. Один із найпопулярніших наразі напрямів досліджень дозволяє оцінити історичний процес крізь призму вивчення не ролі держави, а особи чи групи осіб. Антропоцентричний підхід допомагає краще усвідомити, ким залишається Людина в системі історичних координат, яка її мікро й макророль на тлі геополітичних процесів будь-якого історичного періоду, в тому числі Середньовіччя. В угорській історіографії історична антропологія наразі розвивається успішно, що засвідчено хоча б задекларованою роботою Центральноєвропейського університету в Будапешті.

Пікантні подробиці подружнього життя, побуту, подорожей короля Людовіка ІІ (1516-1526) і його дружини, австрійської принцеси з династії Габсбургів Марії (1505-1558) дослідив Норберт Тот у статті «Королівська пара в Чехії 1522-1523» (с. 83-95). Складений автором itinerarium дозволяє деталізувати шляхи та напрями пересування Яґеллонів, з'ясувати тонкощі придворного життя, ознайомитися із представниками курії, зокрема, найвпливовішими родинами, вияснити риси характеру правлячого угорського володаря, особливо на тлі усезростаючої османської загрози.

Пікантність теми підтримав Петер Ковач на сторінках публікації про сторінки інтимного життя короля Сигізмунда Люксембурзького (13871437) в Італії (с. 137-150). Автор підкреслив нестримність сексуальних бажань угорського володаря, який будучи одруженим, часто користувався послугами повій. Перебуваючи за межами країни він весь час запрошував до свого двору жінок і дівчат. У публікації наведено чимало прикладів відвідування ним domus lupanaris, зокрема під час візиту до Берну 1414 р. (с. 141).

Одіозний угорський володар зацікавив Марту Кондор, котра підготувала матеріал на тему «Збори знаті й обіцянки виборів: перше коронування Сигізмунда Люксембурзького» (с. 277-295). Стаття складається з кількох частин. У першій під назвою «Угорський королівський титул» автор проілюструвала складний шлях легітимізації нового володаря на вакантному після династії Анжу престолі. Показані хитросплетіння шлюбних відносин з польськими й німецькими династичними родинами. У другій «Король та барони» М. Кондор відобразила етапи протиборства бранденбурзького курфюрста з місцевою знаттю. Становить інтерес і його титулування напередодні інтронізації: «regnique Hungarie capitaneus et antecessor», «illustrissime princeps et domine Marie regine Hungarie con- sors» та ін. (с. 281-282). У наступних частинах статті «Римський королівський титул» та «Король і вибори» відображено перемовини Сигізмунда зі знаттю, обіцянки зберегти за вельможами права на власні податки й інші преференції (с. 286-295).

Австро-угорські відносини доби посягання імператора Максиміліана ІІ (1527-1576) на Священну корону стали предметом вивчення російського вченого, учениці відомого радянського гунгаролога Володимира Шушаріна -- Татьяни Гусарової (с. 183-198). За результатами складних кіль- кадесятилітніх перемовин, матримоніальних зв'язків упродовж кінця XV -- першої половини XVI ст. Габсбургам вдалося добитися права на угорський престол. Коронування Максиміліана ІІ у 1562 р. римським, чеським й одночасно угорським королем стало лише квінтесенцією попередніх угод. Імператор користувався титулом із цікавим формулюванням «[...] Maximilianus Romanorum et Bohemie regem, filium nostrorum pri- mogenitum clarissimum [...] in legitimum post nos Hungarie regem [...]» (с. 196).

Серед досліджених авторами збірника історичних постатей -- не лише угорці. Едуард Мюле вкотре звернувся до добре відомого польській історіографії ХІХ -- початку ХХІ ст. палатина першої половини ХІІ ст. Петра Влостовича (біля 1080-1153) (с. 357-374). Вкотре після детальної реконструкції походження цього вельможі істориками попередніх поколінь (с. 358-359) автор вирішив переглянути ряд концептуальних моментів. Свої погляди він виклав у чотирьох частинах статті, де відобразив родину палатина Петра, його посади й обов'язки, владні повноваження та церковну діяльність. На загал Е. Мюле відстоював думку про походження Влостовичів із сілезьких племен до Пястської доби. Він належав до місцевої родової знаті. Цим пояснюється належність великих земельних та людських ресурсів (с. 374).

«Справу спадщини Христова Гурмана» дослідив Іштван Петровіч. Матеріал присвячений відомому міщанинові, мешканцеві Відня й Буди, в яких він володів різноманітною нерухомістю. Після смерті 1425 р. в столиці Угорщини своє майно він заповів дітям -- доньці Маргариті з її чоловіком і синові Антонієві, які мешкали в Печі (с. 399-407).

За результатами вивчення словацьких архівів у Бардейові, Прешові й Кошицах польському професорові Станіславові Сроці вдалося реконструювати біографію члена курії короля Людовіка ІІ Станіслава Костки (1525) (с. 431-438). Історик вважає його предком покровителя Львова Св. Станіслава Костки (1550-1568), відомого з польської історії XVI ст. Документи, збережені в Бардейовському архіві, як вважає історик, дозволяють ідентифікувати вельможу від 1516 р. Він обіймав посаду королівського стольника, а від 1518 р. увійшов до складу канцелярії. У подальшому займав посади, пов'язані зі збором податків. Вченим було встановлено, що С. Костку було вбито 6 червня 1525 р. за не до кінця зрозумілих обставин (с. 432-435). Per defectis semenis він не залишив спадкоємців, хоча, зі слів самого Людовіка ІІ, зробив чимало користі для примноження скарбниці (с. 436).

Ідентифікацією трансільванського вождя Кеана, згаданого у 30-й, 66-й та 67-й главах «Композиції угорських хронік XIV ст.», зайнявся

Ґабор Торочкаї (с. 463-481). Для досягнення мети історик зіставив протограф ХІ ст. із анонімними «Діяннями угорців» початку ХІІІ ст. Активно використовувалася й історіографія проблеми, особливо праці Дьєрдя Дьєрффі, Петера Вачі, Дьюли Кріштова, Іштвана Фодора, Ласло Веспремі, Ласло Маккаї та ін. На загал, у висновках йшлося про ймовірність ототожнення Кеана із болгарським царем, зокрема Симеоном (864-927) (с. 481). Утім учений не відкидає доцільності подальших студій на цю тему.

Іншим польським ученим, професором Єжи Вирозумським було досліджено культурну спадщину Св. королеви Ядвіґи (1374-1399) (с. 567-575). Окресливши кількома абзацами генеалогічне походження дружини Володислава Яґайла (1386-1434), автор перелічив коло найбільш наближених до королеви осіб, які справляли на неї помітний вплив. Серед таких, зокрема, був краківський єпископ Петер Виш із Радоліна (1392-1412). З-поміж найбільших заслуг Ядвіґи історик відзначає сприяння розвитку Університету в Кракові, передусім, відкриття теологічного факультету (с. 572).

Вагоме значення для вивчення родини Друґетів посідає стаття будапештського вченого Аттіли Жолдоша «Друґети й “сім комітатів”». Предметом наукового інтересу історика стали майнові статки італійського вельможного сімейства у межах наділених королем Карлом Робертом володінь на кордоні з польськими й галицькими землями. Йдеться насамперед про статки Філіпа і Вільєрма Друґетів «in congregatione nostra comitatibus Wywar, Gumer, Borsed, Zemlen, Hung, Bereg et Vgocha celebrate», зібрані нобілями у 20-30-х рр. XIV ст. після придушення опору угорської знаті (с. 577-585, 579). Саме «сім наших комітатів» неодноразово фігурували в джерелах серед належних Друґетам територій. Дослідником наведена хронологія привласнення цих земель, показані основні віхи розвитку. Неодноразово перелічувалися великі й дрібні населені пункти у межах комітатів.

Поважне місце у збірнику займають дев'ять статей, присвячених церковній історії. У даному випадку маємо справу із біографіями різних чинів духовенства, чернечими орденами, папством та ставленням понти- фіків до Угорського королівства тощо.

Відкриває умовну рубрику матеріал Арваї Тюнде про життєпис веспремського єпископа Яноша Ґараї (1292-1357), часто помилково ідентифікованого в літературі зі спішським препозитом (с. 33-43). Автор, підкреслюючи особливе значення роду Ґараї в угорській історії XIV- XV ст., зосередив свою увагу на цій суперечливій постаті. Історик окреслив його роботу при канцелярії Людовіка І (1342-1382), дипломатичні здібності під час неодноразових посольств до авіньонських пап у 40-х рр. XIV ст., пастирство тощо.

Предметом вивчення Ґабора Барабаша стала папська юрисдикція в угорських землях на прикладі делегації Григорія ІХ (1227-1241) 1230 р. Помітне місце у посольстві до короля Андрія ІІ (1205-1235) посідали домініканський чернець Енох та лектор із Естерґома Коґносценс (с. 5970). Автором окреслено передумови формування такої форми папського впливу на справи угорської Церкви та справедливо встановлено, що IV-м Латеранським собором 1215 р. було затверджено повноваження понти- фіка у суверенних королівствах положенням «De officio et potestate iudicis delegate». Місія Григорія ІХ відбувалася на тлі складних стосунків Арпадів із духовенством. У кінцевому результаті 1233 р. королівство опинилося перед загрозою церковного відлучення (с. 68-69).

До певної міри робота Г. Барабаша тематично перегукується із статтею Ґерґея Кіша, присвяченою змінам у теоріях юрисдикції окремих угорських прелатів другої половини ХІІ -- першої половини ХТТТ ст. (с. 259-267). Історик окреслив хронологічні межі дослідження понтифікатом естерґомських архієпископів Лукача, Йоба, Яноша й Роберта упродовж 1158-1239 рр. За цей час архієреї повністю монополізували право коронування угорських володарів, збору королівської десятини, головної церковної юрисдикції тощо. Автор спробував показати місце королівських церковних маєтків у структурі угорської церковної ієрархії та ін. (с. 269).

Як продовження появи на світ монографії, печська дослідниця, учениця М. Фонт Тімеа Ботор узагальнила й оприлюднила для ширшого ознайомлення «Дані до історії виникнення Автономної Російської Церкви (ХІІІ -- середина XV ст.)» (с. 71-82), розширивши в збірнику перелік публікацій з історії Росії. Для угорського Читача стаття може становити інтерес з огляду на хронологічно вірний виклад церковних подій пост- монгольського періоду в руських землях. Становить певний інтерес і використана російська історіографія з теми, недостатньо відома пересічному обивателеві. Історик чітко показала етапи формування церковного життя в північно-руських землях та у володіннях Романовичів. Посилення православних традицій Московського князівства, на думку вченого, відбувалося, за проникнення латинських впливів у Галицькій землі, особливо з утворенням єпископства 1357 р. (с. 77). Остаточно закріпили автономістські позиції руської православної Церкви, як справедливо підкреслила Т. Ботор, захоплення турками-османами Константинополя, запозиченням государями Москви царських символів влади й утворення теорії Москви Третього Риму.

Спробу систематизувати уявлення про вплив християнства на ідею королівської влади й національну ідентичність пізньосередньовічної Угорщини на сторінках об'ємної статті здійснила Марія Кевінс (с. 97-126).

Проявивши добру обізнаність з угорською історіографією, автор проілюструвала головні етапи розвитку державності королівства часів Арпадів, показала еволюцію титулу володарів, вплив Золотих булл ХІІІ ст. (с. 104105). Помітне місце в роботі займає аналіз церковних прерогатив Угорщини, починаючи від королів Володислава І Святого (1077-1095) й Ко- ломана (1096-1116). Історик окреслила процес формування концепції «Священної корони» та її практичного втілення в життя. Особливу увагу приділено й участі угорців у анти-турецьких хрестових походах кінця XIV-XV ст.

Томаш Феделеш ознайомив Читача з особливостями поклоніння мощам угорського короля Володислава І Святого в місті Орадеа у пізньому Середньовіччі (с. 163-182). Історик проілюстрував становлення в країні культу святого, окреслив формування традицій паломництва. Саме до Орадеа прибували на прощу не тільки пересічні мешканці королівства, а й володарі. Зокрема, напередодні походу проти литовців 1352 р. тут побував Людовік І (с. 171). Місце поклоніння Св. Володиславові Сигізмунда Люксембурзького й Уласло І (1440-1444) вважалося за одне із найшановніших. Королі всіляко його облагороджували та обдаровували. Невипадково наприкінці ХХ ст. ця місцевість істориками почала називатись угорською Компостелою (с. 182).

«“Субстанція” Церкви (XII-XV ст.)» зацікавила Домініка Йогна-Прата (с. 215-232). Оригінальність постановки питання автор обґрунтовував необхідністю встановити суть сприйняття середньовічною інтелігенцією базового питання «Чи є Церква «правдивою», реальною, зримою». Історик намагався окреслити проблему розуміння, усвідомлення мешканцями Західної Європи Пресвятої Євхаристії, проблеми Божественної інкарнації тощо. У своїх студіях дослідник звертався до тлумачень середньовічними інтелектуалами праць Аристотеля, творчості філософів-номіналістів, реалістів й універсалістів, праць Вільяма Оккама та ін. (с. 221-227).

Деталізацією виникнення Загребського єпископства займався Томаш Кьорменді (с. 329-341). За словами вченого, це питання залишалося наріжним каменем угорсько-хорватських дискусій від ХІХ ст. В основі суперечки -- акт-фальсифікат часів Володислава І, насправді датований 1134 р. У документі згадано цілий ряд осіб, як от бачського архієпископа Феліціана, веспремського єпископа Козьму, палатина Дьюлу, шомодьського комеса Граба й ін. (с. 329). Просопографічні студії, здійснені автором, привели його до висновку про ймовірність заснування Загребського єпископства між 1083-1091 рр. (с. 340).

Причини збору коллекти (Collecta) на користь двору короля систематизовані на сторінках статті Боґларки Вайс (с. 547-557). Автор відоб-разила процеси грошових надходжень від часів правління Андрія ІІ до Карла І Роберта (1308-1342). Поважне місце у зборі коллекти посідали, як вважає Б. Вайс, видання булл 1222 і 1231 рр. На кількох прикладах історик показала, як це відбувалося у Кошицях, Сотмарі та ін. (с. 554555). Ситуація видозмінилася після грошової реформи 1323 р., проведеної династією Анжу.

Історія населених пунктів, топонімія та мікротопонія, історична географія залишається третьою помітною тематичною рубрикою збірника на пошану М. Фонт, яка має значний науковий доробок з цієї проблематики. Для середньовічної історії розвиток цього напряму історичних студій дозволяє суттєво розшити коло доступних джерел, часто, за браком писемних. Угорській історичній традиції притаманні фундаментальні розробки в цій царині. Серед найвагоміших -- кількатомне дослідження «Історичної географії Угорщини доби Арпадів» Дьєрдя Дьєрффі.

Відкриває цей умовний тематичний блок стаття Ласло Кости «Міська структура Печа ХІ -- середини XIV ст.» (с. 297-328). Шляхом вивчення результатів археологічних досліджень ще від ХІХ ст. автор окреслив римську забудову міста, локалізував церковні осередки ранньохристиянської та ранньосередньовічної доби. Стратиграфію заселення центру Л. Коста диференціював за сучасними планами, головно -- осередком печського єпископства, на південний захід від фортечних мурів, поблизу монастирів Св. Бенедикта та Св. Домініка, у східній та центральній частині міста тощо. Дослідником чітко окреслено місцезнаходження бенедиктинського монастиря, відомого тут від ХІ ст. (с. 314). За словами історика, у південно-західній частині осередку не вдалося віднайти жодної землянки доби Арпадів, хоча в період татарського нашестя Печ фактично перетворився на село (с. 307, 309). Утім, місто активно залюднювалося госпітами різних земель.

Заселення Спіша і Турополя іноземними громадами й формування тут упродовж XIII-XIV ст. загонів списоносців стали предметом зацікавлення Ґабора Себереньї (с. 439-449). Фактично маємо справу із історіографічним аналізом проблеми, починаючи від праці Тіводара Ботки за 1844 р. Серед інших, часто цитованих авторів -- Йозеф Градський, Емілій Ласовський, Дьєрдь Боніш, Аттіла Жолдош та ін. Історик спробував провести паралелі у статусі госпітів Спіша і Турополя із іноземними мешканцями Загребського комітату та простежити їхню долю до початку XV ст. (с. 447-448). Цікавим, зокрема, було зіставлення обов'язків iudex/ comes nobilium на Спіші й загребського comes terrestris. Натомість викликає подив невикористання напрацювань словацького професора із Братислави Мартіна Гомзи, який чимало написав з цієї теми.

Єдиною українознавчою роботою збірника можна вважати статтю Беати Варґи із Сеґеда «Галичина -- «український Пємонт»« (с. 483-495).

Безумовно, для пересічного угорського Читача, який не в змозі знайти в Угорській Національній бібліотеці імені Сеченьї окреме українознавче відділення з історії за банальної відсутності такого, матеріал може виглядати цілком цікавим і новим. До честі колеги Б. Варґи -- М. Фонт, кліше про історичну тотожність понять «Русь», «Росія», «Україна» поступово долаються. Додає надії на поглиблене вивчення української історії в Угорщині й цілий ряд інших праць угорських колег, зокрема, з XVII-XVIII ст., в переліку яких відома й монографія сеґедської дослідниці.

Сама ж стаття є коротким нарисом історії Галицької землі від X ст. до другої половини ХІХ ст. Незважаючи на окремі неточності (як от перша згадка про Галич 981 р. (с. 483)), Читач у цілому може отримати достатньо чітке уявлення, чому саме Галичина перетворилася на консолідуючий фактор української історії. Цьому, за словами вченого, сприяв розвиток у складі Австрійської імперії, виняткова роль Греко-Католицької Церкви, формування цілої плеяди інтелігенції.

Топографічні студії збірника підсумувала стаття Ференца Вейга «“Communitas quinque castellorum Balatiensium”. Групи прикордонних фортець Балатона чи анатомія фортечного округа» (с. 531-546). Йдеться про ряд фортець, локалізованих в околицях озера Балатон, які були форпостами проти турецької загрози в XVII ст. Серед таких -- замки так званого Дьєрського оборонного округа -- Кестхей, Сігліґет, Чобанц, Тихань, Важонь та інші. Вони фінансувалися з віденської скарбниці Габсбургів. Додатком до праці історика є кілька таблиць із наведеною чисельністю німецької й угорської піхоти, кінноти, артилерії тощо (с. 544-545). Надана Читачеві карта дозволяє зрозуміти місце розташування об'єктів (с. 546).

Окрему групу публікацій збірника на пошану М. Фонт становлять статті, які умовно можна об'єднати під назвою Miscellanea. Таких робіт налічується шість. Йдеться про матеріал Клауса Герберса «Погляд у майбутнє у Середньовіччя» (с. 199-214), Норберта Керскена «Нещасливі шлюби у Східній Європі» (с. 245-258), Юдіт Майорошши «Ванна тіла і душі. Про середньовічні пожонські лазні» (с. 343-356), Дьюли Свака «Щодо витоків сучасної російської історіографії» (с. 451-461), Ласло Веспремі «Історіографія аугсбурзької битви (955): питання історичної критики» (с. 517-530) та Каталін Віттманн «Придворна церемонія на трьох королівських весіллях у Центральній Європі наприкінці XV ст.» (с. 559-566).

У цілому, відзначаємо значимість і своєчасність появи збірника на пошану професора Марти Фонт. Таке всебічне, багатоаспектне вивчення середньовічних старожитностей Центральної Європи залишає стале переконання у дійсній її звабливості для дослідників. Водночас хотілося би зауважити, що зміст видання суттєво виграв би завдяки публікації статей українських колег ювілярки, зокрема, професорів Леонтія Войтовича зі Львова, Олександра Головка з Києва й Віталія Нагірного з Кракова, польських істориків Даріуша Домбровського з Торуня й Адріана Юсуповича з Варшави, російських учених Олександра Майорова із Санкт-Петербурга й Михайла Юрасова з Москви.

На завершення бажаємо М. Фонт чергових наукових і особистісних звершень, нових наукових розробок, сумлінних і талановитих учнів, які б продовжували вивчати не тільки русистику, а й україністику на якісно новому рівні. Для угорської медієвістики й історичної науки, на загал, є гостра потреба не лише в серйозному перегляді історії Русі й України, а й докорінно глибшому її дослідженні. Тисячолітня традиція сусідства, як не парадоксально, досі залишила надто багато нерозв'язаних завдань, «темних» плям у спільному минулому. Така робота в українсько-угорських відносинах новітньої доби є вкрай необхідною.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Історичні передумови утворення Центральної Ради України. Значення та характеристика I і ІІ Універсалів Центральної Ради й реакція на них Тимчасового уряду. Домагання автономії у складі демократичної Росії - головний зміст стратегії Центральної ради.

    реферат [27,0 K], добавлен 22.09.2010

  • Встановлення радянського панування у східноевропейскьких країнах. Наростання внутрішньої нестабільності в країнах Центральної, Східної Європи. Криза комуністичних режимів. Революція кінця 80-х початку 90-х р. Новий шлях розвитку східноєвропейських країн.

    реферат [22,3 K], добавлен 26.01.2011

  • Антифеодальний суспільний рух Західної і Центральної Європи першої половини XVI століття. Лютеранство, найбільший напрям протестантизму. Передумови Реформації, перші десятиліття XVI століття. Кальвiнiзм, особливості Реформації в країнах Західної Європи.

    реферат [37,3 K], добавлен 18.11.2010

  • Утворення Центральної Ради, склад і діяльність. Універсали Центральної Ради як законодавче оформлення ідей державотворення. Загальна характеристика Конституції УНР. Встановлення влади Директорії, її характер. Політика Директорії в руслі державотворення.

    курсовая работа [48,4 K], добавлен 15.11.2011

  • Загальна характеристика Центральної Ради – крайового органу влади. Основні особливості партійного складу Центральної Ради. Значення права Української держави на заснування консульства в багатьох містах Росії. Зовнішня політика Центральної Ради та причини

    реферат [32,6 K], добавлен 24.12.2011

  • Утворення Української Центральної Ради. Досягнення та прорахунки Центральної Ради. Місцеві органи управління. Органи влади Української Народної Республіки. Проблеми відношення і побудування української державності. Падіння Української Центральної Ради.

    курсовая работа [43,0 K], добавлен 04.06.2014

  • Фінляндсько-радянські відносини в 1918-1920 рр. Тартуський мирний договір. Карельська проблема в 1921-1923 рр. Аландське питання у шведсько-фінляндських відносинах на початку 1920-х рр. Особливості розвитку відносин між країнами Північної Європи та СРСР.

    курсовая работа [67,0 K], добавлен 16.04.2014

  • Характеристика змін в політичному та економічному стані держав Прибалтики після здобуття ними незалежності від СРСР. Життєвий рівень населення Білорусі. Аналіз реформ проведених в країнах Центральної Азії, сучасного стану та перспектив їх розвитку.

    презентация [1,5 M], добавлен 11.11.2015

  • Боротьба між політичними силами в українському суспільстві: прибічниками тимчасового уряду, більшовиками, і національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Політичне, воєнне та соціально-економічне становище, розпуск Центральної Ради.

    контрольная работа [23,5 K], добавлен 23.09.2010

  • Наукова діяльність. На чолі Центральної ради. Трагедія Бреста. Шлях на Голгофу. Історична постать і драматична доля Михайла Сергійовича Грушевського - видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча.

    реферат [24,3 K], добавлен 09.11.2003

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.