Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут»

Реферат

на тему: «Культурний діяч Костянтин Острозький»

Виконав

студент МТ-23В

Самойленко О.С.

Харків 2014

Зміст

Вступ

1. Християнсько-державницька роль К.-В. Острозького

1.1 Толерантність і терпимість - закон життя дому князів Острозьких

1.2 Криза православної церкви на території Польського королівства ХVІ ст.

1.3 Заснування братств - важливий крок на шляху пробудження життя українського народу

1.4 Костянтин-Василь Острозький і церква

1.5 Діяльність князя у релігійному та культурно-національному житті

2. Князь Костянтин-Василь Острозький - великий меценат і просвітник

2.1 Острог ХVІ-ХVІІ ст. - перший в Україні науково-освітній центр

2.2 Слов'яно-греко-латинська академія - перший вищий навчальний заклад на теренах Східної Європи

2.2.1 Заснування і становлення академії

2.2.2 Викладацький склад Острозької вищої школи та його вплив на спудеїв

2.2.3 Роль представників Острозького культурно-ідеологічного центру у формуванні нового типу духовності

2.2.4 Бібліотека Острозької Академії

2.3 Розвиток книгодрукування в Острозі

2.3.1 Іван Федорович - основоположник книгодрукування на землях України

2.3.2 Видання Острозької друкарні

2.3.3 "Острозька Біблія" і зростання національної свідомості, зміцнення позицій рідної мови у змаганнях з латинізмом

2.3.4 "Острозька Біблія" - рукотворний пам'ятник В.-К. Острозькому

2.4 Роль князя Костянтина Острозького в українській полемічній літературі другої половини XVI -- початку XVII ст.

2.5 Князь Костянтин-Василь - цементуюче начало Острозького культурно-освітнього центру

Висновки

Бібліографія

Додатки

Вступ

Актуальність теми визначається національно-культурним і духовним відродженням України в умовах незалежності, демократичними і гуманістичними процесами, які відбуваються в суспільстві мі;конфесійними конфліктами, проблемами створення єдиної української церкви. Водночас ще не до кінця усвідомлений сучасниками вплив громадсько-культурної діяльності князя Костянтина-Василя Острозького на долю і культуру українського народу.

Об'єктом дослідження є громадсько-культурна діяльність князя Костянтина-Василя Острозького.

Предметом - християнсько-державницька роль Костянтина-Василя Острозького в умовах кризи православної церкви на території Польського королівства XVI ст., меценатська та просвітницька діяльність князя, його роль в українській полемічній літературі другої половини XVI - початку XVII ст.

Хронологічні рамки дипломної роботи - друга половина XVI - початок XVII ст. Межі обумовлюються роками життя і правління князя Костянтина-Василя Острозького.

Мета реферата полягає в аналізі громадсько-культурної діяльності найвизначнішого представника роду Острозьких та усвідомлення його впливу на долю і культуру українського народу. З огляду на це, визначаються наступні завдання дослідження:

1. Проаналізувати християнсько-державницьку роль Костянтина-Василя Острозького в умовах кризи православної церкви на території Польського королівства XVI ст.

2. Дослідити меценатську і просвітницьку діяльність найвидатнішої особи Острога.

3. З'ясувати роль князя Костянтина Острозького в українській полемічній літературі другої половини XVI - початку XVII ст.

4. Показати діяльність Острозького культурно-освітнього центру та вплив на нього великого князя.

5. Визначити вплив особистості великого князя Острозького на долю і культуру українського народу.

Практична значимість дипломної роботи полягає в інтеграції української історії в європейський контекст. Матеріали дослідження можуть бути використані у практичній діяльності ичителів, у розробці краєзнавчих курсів та окремих тем для роботи в класах із поглибленим вивченням гуманітарних та суспільних дисциплін.

Наукова новизна роботи полягає у спробі вивчення громадсько-культурної діяльності князя Костянтина-Василя Острозького в дискурсі європейського середньовіччя.

Стан наукової розробки проблеми:

З-поміж відомих високопоставлених осіб, хто чи не уперше вдався до характеристики князя, був Енріко Спаноккіо, секретар папського нунція у Варшаві Альберта Болоньетто. У своєму посланні він доповідав Папі в Рим, що К.-В.Острозький є найпомітнішою і надзвичайно шанованою в Речі Посполитій особою, однак на заваді його сходження на королівський престол стоїть те, що "він русин і вождь схизматиків".

Славили заслуги Острозького роду перед Вітчизною, відзначаючи особливу стійкість і доблесть князя Костянтина-Василя творці і діячі Острозького культурно-освітнього осередку Даміан Наливайко, Андрій Римша, Симон Пекалід, дяк Кіпріан. Відомий просвітитель Герасим Смотрицький порівнював Костянтина-Василя з римським імператором Костянтином Великим. Стійким і непохитним у "вере православне-христианской" вважав Костянтина-Василя московський цар Борис Годунов.

Паростком хрестителя руської землі Великого князя Володимира називав Костянтина Острозького Іпатій Потій. Стійкість і відданість Русі-Україні Костянтина-Василя вражала одного із найвитонченіших європейських богословів та, зрештою, і дипломатів того часу Петра Скаргу". А віденське православне братство називало К.-В.Острозького прикладом і зразком для всіх інших людей свого століття у своїх знаменитих і благочестивих справах і поступках.

У ХVІІ ст. інтерес до Острожчини загалом проявляли хіба що тільки польські хроністи і мандрівники-місіонери, з-поміж них Шимон Окольський.

У полоні польської історичної думки перебували Острозькі і, насамперед, Костянтин-Василь майже все ХVIII ст. і першу пол. ХІХ ст.

З поділом Польщі і утворенням цілого ряду російських губерній на Правобережній Україні, інтерес до Острозької спадщини починають проявляти київські і московські дослідники. Так, із статтею "Острожская старина" в журналі "Киевлянин" в 1840 р. вперше виступив В.О. Домбровський, який з православно-патріотичних позицій назвав Острозьких "стражами русской народности в Польском королевстве". З-поміж них найкремезнішою постаттю на Русі був князь Костянтин-Василь - гроза татар і москалів, оплот православних і захисник давньої віри предків." З аналогічних позицій оцінив вклад Острозьких взагалі, і Костянтина-Василя зокрема, в історії України професор Київського університету Михайло Максимович.

Абсолютно в інших фарбах і тонах постав К.-В. Острозький у працях П.А. Куліша, який звинуватив князя в головному гріху - Люблінській унії.

Негативно оцінюючи роль українського панства в історичному розвитку українського народу, погляди П. Куліша розділив і Володимир Антонович. До таких думок та оцінок приєднався і Микола Костомаров.

Інша когорта істориків, що сповідувала, насамперед, християнсько-державницькі цінності в історії, вбачала в К.-В. Острозькому визначну фігуру свого часу. Благочестивим, доброчесним називає князя Костянтина-Василя Аким Перлштейн, скромним і щедрим - М.П. Биков, вельможею багатим, хоробрим і знатним його іменує Д-Бантиш-Каменський, стовпом західноруської церкви - Е. Четиркін і П.М. Батюшков, найбільшим землевласником Речі Посполитої - В.О. Ключевський і М. Довнар Запольський.

Отже, в XIX ст. з'являється два абсолютно протилежні погляди на життя і діяльність К.-В. Острозького. Вони матимуть місце і на поч. ХХст., в дореволюційний час.

Більш прискіпливо цікавилися постаттю К.-В. Острозького І.Франко і особливо М.Грушевський. І.Я.Франко прийшов до висновку, що К.-В. Острозький був одним із головних рушіїв національного життя Південної Русі в другій пол. ХVI ст.

Абсолютно протилежних поглядів в оцінках постаті К.-В. Острозького, солідаризуючись з Пантелеймоном Кулішем, все своє життя притримувався Михайло Грушевський.

В українській радянській історичній науці за Люблінську унію 1569 р. К.Острозького на рівні з іншими названо зрадником інтересів України, яка була закабалена панською Польщею.

З негативними оцінками дій К.-В .Острозького і особливо ролі Люблінської унії виступив О.І. Баранович. Дещо пізніше, але досить співзвучно О.І. Барановичу. на адресу К.-В. Острозького висловився російський радянський історик І.М. Голеніщев-Кутузов. Він наголошував, що К.-В. Острозький був відданим до кінця своїх днів Польській короні, але в справах віри знаходився під впливом росіянина А. М.Курбського.

Загалом досягнення радянської історіографії в дослідженнях "Острозького періоду" були систематизовані і акумульовані в багатотомній "Історії Української РСР" з марксистсько-ленінських позицій. Партійно-офіційна оцінка залишалася незмінною в радянській історичній науці до початку 90-х років (В.О. Голобуцький, Й. Греков, В. Королюк, І. Міллер і ін.)

В умовах державної незалежності України з'явилися дослідники, що акцентували увагу на вирішальній ролі особи в історії і відповідно визначали її роль та значення. Так, львівський історик І.І. Мицько в підготовленій ним і виданій монографії, присвяченій Острозькій слов'яно-греко-латинській академії, при розгляді її головного творця князя К.В. Острозького наголошує на то му, що Костянтин-Василь на перший план ставив свої інтереси, за якими окривалися інтереси його країни.

Принципово протилежної позиції у визначенні історичного значення і ролі "Острозького епізоду" дотримується Н.М.Яковенко. Унія 1569 р., на її думку, знаменувала початок нового етапу в історії українського народу. В контексті переосмислення ролі Люблінської унії і особисто князя К.-В. Острозького в історії України прозвучали доповіді О.І. Журка, О. Карбовського, В.В. Павлюка, О.В. Байдича, І. Ворончук та ін. на Всеукраїнській науковій історико-краєзнавчій конференції, що відбулася в липні 1997р. в м.Старокостянтинові.

І.І. Огієнко вперше в узагальненій формі з православних позицій звертається до оцінки постаті К.-В. Острозького. Державницькі риси в князя К.-В. Острозького відсутні. 1 в той же час, - пише І.І.Огієнко, - всі українські магнати, взяті разом, не зробили стільки для України, скільки зробив сам князь К.В. Острозький! Він міцно боронив і обороняв Україну в найтяжчий час її життя, коли Папа, католики, єзуїти взялися разом знищити Україну, як окрему націю. Ось у чому вікова заслуга князя К.-В. Острозького. Це він врятував Україну як націю".

В І.І. Огієнка Костянтин-Василь Острозький постає тільки як образ благочестивий і доброчесний, духовний наставник і провідник України, опора її патріотичних сил, з яких вийшли П. Могила і Б. Хмельницький.

З думками і оцінками І.І. Огієнка постаті К.В. Острозького перегукується дослідження і І. Власовського.

Отож, як бачимо, різнолика тенденційність в осмисленні і розумінні історичності постаті Костянтина-Василя Острозького та його епохи, що відображалася і має місце на шпальтах праць вітчизняних і зарубіжних науковців, ясності в проблему не внесла. Дефіцит поміркованості і зваженості в діалектичному осмисленні долі К.-В. Острозького історичною думкою до певної міри спричинений обмеженістю джерельної бази і традиційними підходами до ролі особи зокрема, і розуміння т. зв. Литовсько-польської доби в минулому України, взагалі. Саме цими причинами обумовлена відсутність у вітчизняній і європейській історіографії спеціальних сучасних наукових досліджень, які були б присвячені проблемам Острозького роду та його ролі в історії України і Європи.

Зваживши на вклад цілих поколінь науковців в їх підходах до визначення ролі князя К.-В. Острозького в історії, вважаємо, що настав нарешті час тверезими очима поглянути на нейтрально-європейський простір і час, багатоманітність подій і явищ якого була спричинена великою мірою появою на арені такої постаті, як К.В.Острозький - фігури, яку необхідно досліджувати та усвідомлювати на широкій і, основне, принципово новій джерельній базі (в першу чергу, особистій кореспонденції) і розглядати її на європейському багатонаціональному фоні тодішнього життя, твердо дотримуючись при цьому хронологічної канви. За таких умов перед нами постає героїчна, світла і водночас трагічна епоха в історії нашої Вітчизни, яка акумулювала себе в непростій долі, що випала на життя князя К.В. Острозького.

Методологічною основою дослідження є принципи історизму, компаративного аналізу культурно-освітніх процесів та суспільно-політичних явищ.

острозький культурний школа православний

1. Християнсько-державницька роль К.-В. Острозького

1.1 Толерантність і терпимість - закон життя дому князів Острозьких

Ні у кого з дослідників не виникає сумніву у тому, що останній найвидатніший представник князівського роду Острозьких, Василь-Костянтин, усвідомлював себе русином-українцем, навіть перебуваючи у силовому полі польської освіти та культури. І хоча, як свідчать родинні листи, в побуті послуговувався польською мовою, це не викликало у нього нігілізму в ставленні до культури власного народу. Навчайся і свого не цурайся... Між іншим, князь добре володів латинською і грецькою мовами, і дітей цьому навчав. Суперечливість сильної натури, відшліфована багатством життєвих, в тому числі історичних колізій, вплив його різношерстого оточення і, безперечно, виховання керували поведінкою і діями князя. Залишаючись у вірі батьків, він прихильно ставився до єзуїтів, протестантів чи представників інших конфесій, спілкувався з ними, дозволяючи навіть селитися у своїх володіннях. Над усе Василь-Костянтин Острозький цінував мудру думку. Толерантність і терпимість були законом життя дому князів Острозьких. Його старша дочка Катерина вийшла заміж за протестанта Криштофа Радзивіла, молодша Єлизавета -- за аріанина Яна Кишку. Дружини синів Януша та Олександра були католичками-полячками.

Для церковних істориків подібна поведінка можновладця видавалася незрозумілою. І клерикали-ортодокси в кращому випадку намагаються зробити вигляд, ніби не помічають цього.

Московський вигнанець, який втік з Росії від немилосердної руки царя Івана Грозного, Андрій Курбський, дорікав князеві, що той має справи з єретиком Мотовилом. "Добродію мій вельми любий, - звертався він до Острозького магната, -- по що ти прислав мені книгу, написану неприятелем Христа, помічником антихриста і вірним слугою його? З ким ти дружишся, з ким пристаєш, кого на поміч прикликуєш!.. Прийми від мене, слуги свого вірного, ласкаво раду: перестань дружитися з тими супостатами прелукавими і злими. Ніхто не може бути другом царя, як має приязнь з його неприятелями і держить їх, як за пазухою змія; тричі молю тебе, перестань так поступати, будь подібним праотцям своїм у ревності благочестя [26, с. 303]".

Погляд А.Курбського -- також точка зору ортодокса, провідника ідеології православ'я, суть поглядів якого -- повне збереження існуючого стану. Доброзичливе ставлення Василя-Костянтина до єзуїтів та католицтва чи протестантизму в цілому -- спроба підняти українську церкву, а ширше, і всю Україну на рівень тодішньої Європи. В зусиллях єзуїтів він передусім вбачає те позитивне, що вони приносять, а саме -- освіту. Треба віддати належне ченцям цього ордену: поставивши за мету будь-що латинізувати і денаціоналізувати Україну, а Польщу перетворити в опору католицизму, який відділяв би християнський світ від "дикунів-рутенів", вони обрали зручний для цього момент: православна церква, спроможна врятувати Україну від полонізації, переживала глибоку кризу. Вона значно поступалася католицькій своєю освіченістю, виглядаючи культурно зубожілою. До того ж голодне і зневажене руське духівництво втрачало авторитет в народі, відмирала традиційна виборність його громадою, її замінило "надавання духовних хлібів".

Часто-густо посади єпископів та архімандритів посідали люди, що не мали духовного сану, нерідко нехтуючи традиційним церковним висвяченням. Аморальна поведінка більшості владик, грубе нехтування церковними канонами та архієрейськими традиціями призводили до того, що в очах простого люду церква втрачала моральний авторитет. А деградація церковного життя згубно позначалася на національному та культурному житті України. Таким чином, не в лукавстві єзуїтів, а в "страшних внутрішніх ранах", що руйнували організм і робили його "лехкою здобиччю для каждого її ворога", була справжня причина усіх негараздів [11, с. 5]. Неуцтво або, як тоді казали, "велике грубіянство і недбалость" нижчого духовенства, занепад монастирів і цілковите забуття давнього руського анахоретизму, аморальне життя ієрархів, грубий "переступ ними канонів і переказів церковних", абсолютне нехтування своїми пастирськими обов'язками привели православну церкву на край прірви. Львівські братчики писали патріархові Константинопольському, що багато хто, споглядаючи це, "збентежені непевністю: чи не настає час погибели [11, с. 6]".

Князь бачить цю соціальну трагедію, переживає і розуміє: далі продовжуватись так не може. Але він швидше далекоглядний політик, ніж ортодоксальний захисник православ'я. Василь-Костянтин Острозький уважно приглядається до католицизму, який тоді активно ширився на Схід. Його вражала мобільність та гнучкість цієї релігії. Правда, в одному з листів до онука Радзивіла він навіть радив ходити на збори кальвіністів, а не до костелу. Будучи радше "ідеалістом" у релігії, вельможа однак шанував практичність протестантів, віддаючи їм належне за те, що мали власні школи і друкарні, освічених пасторів. На жаль, цього не міг він побачити у православ'ї. Правила і устави нашої церкви, - бідкався князь, - зневажають чужоземці. Немає вчителів, немає проповідників слова Божого, "часте відступництво від віри; доводиться сказати з пророком: хто дасть воду голові моїй і джерело очам моїм [11, с. 6]".

Спостерігаючи життя православної церкви, її консерватизм до усього нового (а у володіннях князя налічувалось понад 600 православних церков), він гірко констатує, що "люде нашої релігії" не тільки не боронять церкви й "віри своєї старожитої, але й самі насміхаються над нею та до ріжних сект утікають [11, с. 6]". Все опроверглося і упало "со всихь сторонъ скорбь, ситованіє і б да, - сумує з цього приводу Василь-Костянтин Острозький, - и если ее дал й почувать не будемо, богь в сть, што съ нами за конецъ будетъ!". І князь, безперечно, шукав причини цього лиха.

Настійні умовляння Андрія Курбського, пастирські і богословські повчання Дем'яна Наливайка та Емануїла Мосхупула спонукали Василя-Костянтина пильніше придивитися до проблем православ'я. Однак підтримка князем церкви, розуміння її проблем мали інший характер, ніж те, до чого закликав Курбський. Коли князь-емігрант намагався зберегти віру в первісному вигляді, замкнуту, як таку, що не реагує на зовнішні зміни, систему, його приятель Василь-Костянтин, захищаючи православ'я, прагне піднести його на вищий щабель. Він обороняє православ'я, образно кажучи, піднімаючись, а не опускаючись до нього, бажаючи православній церкві своєрідного аджорнаменто .

У відповідь Василь-Костянтин посилає Андрію Курбському книгу єзуїта П.Скарги "Про єдину церкву". Це зайвий раз переконує: так, князь думає про майбутнє церкви, про майбутнє віри, про створення єдиної християнської релігії. Він готовий прислухатись до свого опонента Петра Скарги, зрозуміти його. Отже, князь береться за велику складну і благородну справу, котра, до речі, не розв'язана й до сьогодні. Та марні зусилля. А.Курбський повертає книгу П.Скарги з докорами, як і щодо твору Мотовила. В свою чергу, надсилає "Бесіду Івана Золотоустого про Віру, Надію і Любов", у власному перекладі з латинської мови. І дуже розгнівався на Василя-Костянтина, коли той дав прочитати її якомусь полякові, називавши його "невченим варваром, що уважав себе мудрецем".

Один з листів князя, який сподобався, Острозький радить перекласти польською мовою, але Курбський пропозицію відкидає. "Коли б чимало вчених зібралось, - пише він, - то не зможуть вони буквально перекласти граматичні тонкості слов'янського язика на їх польську варварію. Не тільки з мовою слов'янською або грецькою не справляться, але навіть з їх улюбленою латинською [26, с. 304]". У цих словах явно виражене ставлення ортодокса до тих, хто не погоджується з його точкою зору.

Його нетерпимість і безапеляційність була аналогічною і у відношенні до змісту та форми освіти, яку Василь-Костянтин Острозький вважав спасінням в темноті суцільного неуцтва. Серед тодішніх українських панів вважалося модним посилати своїх дітей на навчання до єзуїтських шкіл. Пояснювалося це, в першу чергу, досить високим в них на той час рівнем викладання та виховання. Але князь Курбський не бачив ніякої користі від науки єзуїтів. Багато родичів, - скаржився він княгині Чарторийській, - родів княжих, шляхетських і чесних городян віддали дітей своїх на науку, "та єзуїти нічого їх не навчили, а тільки користуючись їх молодістю, відвернули від правої віри [26, с. 304]".

Без сумніву, побоювання А. Курбського щодо навернення юнаків-русинів у католицизм не було позбавлене сенсу. Адже Афанасьєвська академія у Римі, католицькі колегії і школи в Ярославі, Вінниці, Новгород-Сіверському, Перемишлі, Барі, Фастові, Луцьку та інших містах переслідували далекосяжну ціль -- окатоличення і денаціоналізацію українців. Підтвердження цих намірів знаходимо, зокрема, у буллі від 4 лютого 1582 року, в якій глава римської курії писав: "Папа остерігає всі ці семінарії з метою пропаганди католицької віри серед єретиків і схизматів, які, звичайно, наші школи не відвідують, за винятком тих випадків, коли вони керуються чинниками матеріального плану, а тому відбір учнів ... потрібно робити з цього єретичного середовища[60, с. 6]".

І незважаючи на те, що А.Курбський мав певний вплив на нього, Василь-Костянтин Острозький не розділяв поглядів ортодокса і не став на його позицію. Вірно це чи ні, але саме завдяки цьому й залишився у нашій вітчизняній історії не просто однією з фігур можновладців у довгому пантеоні влади, а передусім далекоглядним і мудрим політиком, який дивився ширше і діяв масштабніше.

1.2 Криза православної церкви на території Польського королівства ХVІ ст.

Князя не могло не бентежити, що православна церква на території польського королівства в XVI ст. переживала глибоку кризу. Головне джерело і корінь цього лиха лежали в непорядках церковної верхівки та в крайній деморалізації більшості її представників. Вищі духовні особи -- вихідці із знатних шляхетських родин, отримували місця, не проходячи чернечого сану, завдяки родинним зв'язкам або просто купуючи їх. Архієреї та архімандрити керували церковними володіннями з усіма привілеями світських панів. Вони утримували на службі військові загони на випадок суперечок із сусідами, дозволяли собі напади на них та вели життя, яке зовсім не личило духовним особам.

І це було властивим не тільки Київській митрополії і для православ'я загалом. Подібний стан речей спостерігався на той час в усіх церквах: і православній, і католицькій, і уніатській. І не дивно: для середньовіччя характерне поєднання протилежних характеристик та дій. Як на Заході, так і на Сході церковні посади перетворилися на предмет купівлі-продажу. Один із сучасників князя Острозького писав: "Правила св. отців не дозволяють посвячувати священиками молодших тридцяти літ від роду, а в нас іноді допускають п'ятнадцятилітнього. Він після складів читати не вміє, а його посилають проповідувати слово Боже: він своїм домом не управляв, а йому доручають церковний порядок [26, с. 307]". Йдеться тут про церковні порядки у Західній Європі, але подібне мало місце і на українських землях. Треба пам'ятати, що церква була одним з найбагатших феодалів, і порядки, які діяли у феодальному суспільстві, не могли оминути її. Тому, ймовірно, звинувачення православ'я в усіх гріхах з боку її релігійних критиків -- це швидше результат політичних баталій та полемічні випади.

Доводиться також констатувати, що розкішне життя ієрархів супроводжувалося нещадним гнобленням підданих у церковних володіннях. "Ви, - говорив афонський чернець українським архієреям, - відбираєте у бідних селян воли і коні, видираєте у них грошеві данини, мучите, томите роботою, кров із них ссете". У той же час нижче православне духовенство перебувало у крайній бідності. Зубожілі монастирі перетворювались на хутори, владики заводили в них псарні для ловів, а ченці наглядали за ними. Приходські священики зазнавали утисків як від духовних владик, так і від світської влади. Пан зазвичай сам назначав у власному селі такого священика, який був йому до вподоби. І цей священик нічим не відрізнявся від холопа. Український священик у більшості своїй щодо виховання був мужиком: не вмів себе поводити, як слід, не було про що з ним поговорити. Сан духовний у цей час дійшов до такої зневаги, що чесному чоловікові було соромно до нього вступати. Годі було з'ясовувати, як відзначають сучасники, де частіше бували деякі священики: у церкві чи в корчмі.

Даючи характеристику тодішнім православним владикам, дослідник цього періоду з життя православної церкви український історик Орест Левицький підкреслював, що більшість з них була байдужою до релігії, наприклад, луцький єпископ Кирило Терлецький. "про котрого сучасники іронічно казали, що їх зовсім не подивувало би, якби сей владика навіть потурчився". У інших, мало освічених, чуття віри було не більше як навичка до православного обряду. Були й "досить освічені теольогічно", але у них, писав О.Левицький, не було "теплоти віри, і нони були дуже захаращені думками, незгідними з чистим православієм". Такий, на його думку, "найбільший вчений з тодішніх архієреїв Іпатій Потій, що змолоду був у різних протестантських сектах і потому знов навернувся на православ'я та ніколи не годився з його соборним принципом і все гаряче боронив католицьку ідею церковного одновладцтва..."¹².

При такому стані духовенства панівна верства русинів поволі відходить від православ'я. Вищі ешелони суспільства починають соромитись своєї належності до православної церкви. Переймаючи звичаї, одяг, побут, мову, на кінець XVI ст. західноукраїнська аристократія почала слабнути у стремлінні своєму підтримувати руську віру і народність. Осередок її діяльності був вже не на Русі, а в Короні Польській, при дворі, в сенаті. Руська шляхта складала частку аристократії польської і намагалася прирівнятися до загалу. "Інтереси руські для неї були,- підкреслював російський історик М.Соловйов,- інтересами провінційними, і тому вона скоро охолола до них, як до нижчих за неї...".

Обумовлювалось це, безперечно, й тим ставленням польської церкви до "схизматиків" , яке мало місце. Її не цікавило, за великим рахунком, якесь об'єднання церков. Вона вбачала своїм основним завданням навернення православних до католицизму. Ця тенденція виявилась зокрема в тому, що польське духовенство настійно наполягало на доконечній потребі перехрещування православних, які переходили в католицизм, успадкувавши це домагання від часів Ягайла й Витовта. У польських католицьких творах і документах православні храми називалися "синагогами", а православні протиставлялися християнам.

Сприяла "міграції" під владу поляків й економічна політика, яку проводили в польському королівстві, а саме: шляхом надання привілеїв противникам православ'я. Католики усіма силами підтримували такі настрої. Єзуїт Скарга, глузуючи з богословської мови православної церкви, писав: "Що се за язик? Ним ніде не викладають ні філософії, ні богослов'я, ні логіки; в тім язиці не може бути ані граматики, ні риторики! Самі українські попи не в силі об'яснити, що такого вони читають в церкві, і приневолені допитуватись об'яснення по-польськи. З того язика -- тільки невіжа й блуканина [26, с. 308]".

Підстави для подібних глузувань, безперечно, були. Бо служба в православній церкві велась церковнослов'янською мовою, незрозумілою для вірних. Вона стала непереборним бар'єром між віруючими та церквою. Але те ж саме було і в католицизмі. І одним з наслідків його стало поширення протестантизму.

Католицизм, фактично породивши протестантизм своїм консерватизмом, нереагуванням на зміни в суспільстві, ще на початку XVI ст. зробив необхідні висновки. Католицька церква тепер демонструвала явно динамічніший характер розвитку, ніж православ'я. Легко реагувала на зміни в суспільстві та пристосовувалась до них.

Ситуація в православній церкві XVI ст. виявилася драматичнішою. Зупинити її занепад могла тільки якась зовнішня сила. Сила світська. Такою в історії української культури стали братства та діяльність князя Василя-Костянтина Острозького.

1.3 Заснування братств - важливий крок на шляху пробудження життя українського народу

Заснування братств -- важливий крок на шляху пробудження духовного життя українського народу. Найбільш відоме серед них Львівське, засноване з благословення Царгородськоко патріарха Єремії під час відвідин Русі в 1586 році. Його головною метою стало виховання сиріт, догляд за убогими, допомога під час голоду та інше. Фундатори братства збирали грошові внески по шість грошів у скарбницю. При братстві завели друкарню, школу, лікарню. Це була одна із форм консолідації широких верств населення у боротьбі за соціальні і національні права, за збереження національної самосвідомості, основ моралі, етики, духовного багатства.

Патріарх, закладаючи братство, наділив його правом наглядати, як духовні та світські особи виконують свої обов'язки. Такий стан речей виявився абсолютно неприйнятним для духовенства. На Заході теж подібного не було. Там світські особи повинні сліпо вірити духовним наукам і трактувати їх можна було тільки під проводом духовних осіб. Не дивно, що вищі ієрархи православної церкви не сприйняли заснування братств, а львівський владика Гедеон із самого початку вступив з ним у напружені стосунки.

Незважаючи на це, патріарх Єремія, проїжджаючи через Південну Русь у 1589 році, підтвердив та ще більш розширив права Львівського братства: позбавив його залежності від місцевого владики, не дозволив відкриття інших шкіл, крім школи в братстві, залишив братству право нагляду за єпископським судом. Крім того, патріарх вигнав київського митрополита Онисифора Дівочку за двоєжонство та висвятив замість нього Михайла Рогозу. У Луцьку патріарх призначив екзархом єпископа Кирила Терлецького. Між іншим, із двома останніми призначеннями патріарх явно прогадав. І Рогоза, і Терлецький згодом стали активними ініціаторами і провідниками ідеї унії.

Не тішило українське духовенство й те, що, перебуваючи під турецькою владою, патріарх постійно вимагав фінансової допомоги, яку збирав на українських землях. Листи із Царгорода наповнені постійними проханнями і вимогами. Православне духовенство стогнало під тягарем цих вимог. "Ми такі вівці, - скаржилися українські священики, - котрих тілько доять і стрижуть, а не кормлять".

Через рік після від'їзду патріарха митрополит скликав у Бересті синод. Архієреї нарікали на патріарха і братства, особливо на Львівське, яке після 1593 року перебувало під його безпосереднім керівництвом. "Як, - обурювалися архієреї, - яким-небудь сходинам пекарів, купців, сідлярів, кушнірів, неуків, що нічого не розуміють з богословських діл, дають право переглядати суд церквою установлених властей і укладати присуд про діла церкви Божої [26, с. 309]". І дійшли висновку: краще підкоритись папі, ніж Царгородському патріарху.

Братства відіграли важливу роль у розвитку української культури. Справді, можна погодитись, що братський рух являв собою певний крок уперед. Виникнення братств -- своєрідна реакція на цеховий устрій тогочасного суспільства, спроба захистити свої інтереси. Братства сприяли духовному розвитку, монополізувавши певні сфери культурного життя суспільства (книгодрукування, школи тощо).

Діяльність же Василя-Костянтина Острозького у релігійному та культурно-національному житті виглядає зовсім по-іншому. Закладаючи друкарню в Острозі та Дермані, князь не керувався матеріальними вигодами. Гуртуючи навколо себе видатних вчених та сучасників-інтелігентів, він створює в Острозі культурний центр, який дійсно відіграв фундаментальну роль у становленні української культури та національної самосвідомості. Князь палко прагне надихнути православ'я шляхом освітньої діяльності. Василь-Костянтин виношує плани створення вселенської християнської церкви.

1.4 Костянтин-Василь Острозький і церква

У 1593 році володимирським єпископом обрали Іпатія Потія -- людину світську, берестейського каштеляна. Князь Василь-Костянтин підтримував цю кандидатуру, оскільки Потій вважався його родичем. Польський король не заперечував, зважаючи якраз на цю обставину і сподіваючись у такий спосіб уласкавити могутнього українського вельможу.

Князь Острозький покладав великі надії на Потія, ділячись з ним своїми задумами і конкретним проектом щодо унії. Острозький, ще на початку 80-их рр. XVI ст., обговоривши можливість унії з папськими дипломатами, в червні 1593 р. вислав Потію своє бачення можливої унійної угоди. Згідно з нею Київська митрополія мала домовлятися зі східними патріархами та Московською й Молдавською церквами про спільну участь в порозумінні з Латинською Церквою. Йшлося про порозуміння, яке б не порушувало обрядових традицій християнського Сходу і яке забезпечувало б права і гідність, рівні з Римо-Католицькою церквою. Тобто князь вважав альянс можливим лише тоді, коли до нього приєднаються інші церкви.

На його переконання, унія мала стати такою злукою церков, яка б привела до створення вселенської християнської церкви (не виключено, що патріархом такої церкви Василь-Костянтин мислив самого себе). Тонко вловивши ці пориви князя, римська курія не переставала вести з ним активні переговори. У Ватикані добре зрозуміли, хто є господарем Русі. Варшавський нунцій Балоньєтті в одному із своїх листів писав, що старий князь виявив таку добру прихильність до цієї справи, що навіть публічно заявив: "Якщо патріарх (Константинопольський) не прийде до згоди з Апостольським престолом, то він і без нього сам прийде до згоди".

Василь-Костянтин настільки вірив у реальність унійних поривань, що навіть радив Володимирському єпископові Потію поїхати у цій справі до Москви. Метою унії князь вважав заснування шкіл, освіту проповідників і взагалі поширення знань. Отже, укладення унії, з його точки зору, мало передусім носити загальний просвітницький характер.

Безумовно, у підході князя до розуміння унії проявився вплив протестантизму. Спостерігаючи за цією церквою, він, очевидно, дійшов висновку: належить багато чого змінити в церковних обрядах православної церкви, в її управлінні. Усунути, як він казав, людські видумки. Потій на це відповів так: "Східна церква виповняє свої обряди правильно: нема нам що посуджувати ні гудити: в Москву ж я не поїду: з таким порученням там під кнут попадеш. Лучче ви, яко перший чоловік нашої віри, зверніться до свого короля [26, с. 309]". Єпископ добре розумів консерватизм православної церкви і не наважувався ризикувати. Із середини 1593 р. протягом наступних двох років українсько-білоруські єпископи, поодинці й спільно, опрацьовували плани унії та ознайомлювали з ними ієрархів Римської церкви і представників цивільної влади Речі Посполитої.

Владики готували кілька декларацій про унію, які набирали дедалі обширнішої форми; вони практично виключили від переговорів з католицькою стороною українсько-білоруських магнатів, в тому числі Василя-Костянтина Острозького. Судячи з напрямів реформ, які пропонувалися, і текстів унійних декларацій, ієрархи хотіли вийти не лише з-під юрисдикції Царгородського патріарха, а й з-під сильних впливів світських кіл. Не рахувалися єпископи і з пропозиціями князя. І коли Острозький зрозумів це, він круто змінив свою точку зору щодо ідеї єднання з Римом. Ніякі вмовляння і переговори з ним успіхом не увінчалися. Іпатій Потій усвідомлював негативні наслідки цього протистояння, всіляко намагався переконати князя в правильності шляху ієрархів -- одного разу навіть на колінах, - Острозький залишився непохитним противником унії. Це не могло не вплинути на її сприйняття шляхтою, міщанами і чернецтвом.

Не зумівши схилити В.-К. Острозького до унії в редакції відомих "Артикулів", православні владики в 1595 році спорядили посольство до Риму, де присягнули папі на вірність. Однак це був акт "послуху", а не єдності, відмова від юрисдикції патріархові та підпорядкування у всьому владі Ватикану. На честь цієї події понтифік навіть викарбував пам'ятну медаль із зображенням власної персони, яка благословляє "руських послів", і надписом латиною "Рутеніс рецептіс". Рим, таким чином, досяг своєї мети, а Потій і Терлецький -- задоволені збереженням православного обряду в результаті здійсненої інкорпорації. Правдоподібно, мова тут йшла не про якесь політичне лицемірство чи зумисну лінію у стосунках з православними; певною мірою це апріорна настава католицької релігійної ментальності і культури.

Князь слушно вбачав у діях Іпатія Потія ошуканство і назвав володимирського єпископа зрадником, не гідним високого стану. 24 червня 1595 року Василь-Костянтин написав та розіслав послання до всіх православних обивателів Польщі і Литви, в якому підносив православну віру і сповіщав, що головні її провідники є пастирями мнимими. Митрополит та єпископи, за його словами, стали вовками, відступили від східної церкви, "притулилися до західних" і замислили відірвати від віри всіх благочестивих. "Багато з обивателів тутешнього краю держави його милості мого короля, послушних святій східній церкві, -писав князь, - вважають мене передовим чоловіком в православ'ї, хоч я сам уважаю себе не більшим, як рівним між іншими щодо правовірності; з тої причини боюся, щоб я не став винуватим перед Богом і вами; тому завіщаю вам про се, про що запевне дізнався я, бажаючи разом з вами одностайно стати проти супостатів, щоби з Божої помочи при вашій дбалості ті, що приготовили на нас сіті, самі в ті сіті попали. Що може бути соромніше і безправніше, коли шість або сім злодіїв відпало від своїх пастирів, котрі їх настановили; а вважають нас безсловесним товаром, важаться самовільно відривати нас від правди і вводити нас в загибель з собою? [26, с. 310]".

Коли виходити з тези, що в справах церкви Василь-Костянтин діє скоріше як політик, стає зрозумілим: він образився на Іпатія Потія, бо впевнився, що його просто ошукали. Відтак князь звертається до короля з проханням скликати собор, на якому були б присутніми як духовні, так і світські представники для обговорення питання унії. Монарх спробував умовити В.-К.Острозького пристати до неї. Особливо наголошуючи на тому, що грецька церква перебуває під владою такого патріарха, який утримується волею невірних магометан.

Згідно з римсько-католицькими канонами церковні справи мають вирішувати особи духовні. Але, добиваючись дозволу короля на собор, Василь-Костянтин спробував організувати спільний з протестантами демарш проти католиків. Він писав у зверненні-заклику: "Всі, що признають Отця і Сина й св. Духа, люди одної віри; як би в людей було більше терпимості між собою, як би люди з шаною гляділи, як їх брати славлять Бога каждий після свого сумління, то менше було б сект і наук на світі. Ми повинні злучитися зі усіма, хто тільки віддаляється від латинської віри й сприяє нашій долі: всі християнські ісповідання повинні боронитися проти "папежників". Його королівська милість не схоче допустити нападу на нас, тому що в нас самих може явитися двадцять, а бодай п'ятнадцять тисяч оружних людей, а панове папежники можуть взяти верх над нами хіба числом тих кухарок, котрих ксьондзи держать у себе замість жінок [28, с. 235] .

Король Сигізмунд, ознайомившись з цим посланням, висловив Василю-Костянтину догану за грубі випади, особливо за натяк про "ксьондзівських кухарок". Разом з тим монарх не забував: він має справу не з простим шляхтичем! Погроза виставити тисячі озброєних людей щось та могла значити, адже в країні панував дух анархії. Свавільні магнати, зосередивши в своїх руках величезну силу, ні з ким не рахувалися, не зважали на рішення суду, а самі розправлялися із суперниками. Наїзди на володіння сусідів вважалися звичайним явищем. І на погрози такої людини, як Василь-Костянтин Острозький, король змушений був зважати.

Тим часом рух проти унії в Україні шириться. У Віденському братстві виходить "Книга Кирила объ Антихрист ", написана Стефаном Зизанієм, що носила гостро антипапістський характер. У ній доводилось, що понтифік -- Антихрист, про якого існує давнє віщування, а час унії -- це і є час антихристового царства.

І серед духовенства, і серед світських твір С.Зизанія користувався неабияким успіхом. Втрутився король, заборонивши книгу, а автора велів посадити у в'язницю. Проте рух проти підпорядкування православної церкви Римові не вдалося зупинити репресивними заходами. Львівське братство настільки різко виступило проти цієї злуки, що єпископ Балабан, приєднавшись спочатку до унії, налякався так, що звернувся до суду, твердячи про нечинність підпису, оскільки, мовляв, поставив його на чистий папір...

Листами від 7 лютого 1596 року понтифік сповістив короля Сигізмунда III про укладення унії, а митрополиту Михайлові Рогозі наказав скликати собор єпископів для сповідування віри, виголошене в Римі Іпатієм Потієм та Кирилом Терлецьким. Прибулі до Берестя відразу поділились на два табори. Члени уніатського синоду (собору) навіть думки не припускали про можливість проведення єдиного зібрання з православними, які не згодилися на унію. Тому два собори обмінялись прокляттями і взаємними звинуваченнями у гріхах, а відтак відлучили один одного від церкви. Ті , хто прийняв унію, сповістили про це оригінальним чином: "Хто тебе, від нас проклятого, буде вважати в данім сані, той сам проклятий буде від Отця і Сина і Святого Духа".

Потім обидві сторони звернулись до короля. Православні, зокрема, просили не вважати зложених духовними особами і змусити їх повернути церковні володіння, щоб віддати їх тим особам, котрі будуть знову обрані. Та король взяв сторону уніатів, а голову православного собору Никифора²⁴ велів ув'язнити. Тільки завдяки заступництву Василя-Костянтина вирішення справи перенесли до 1597 р. і сам князь особисто доставляє Никифора на суд сенату. Оскільки справа Никифора не була духовною, а суто політичною, то й ставлення до неї виявилося відповідним: Никифора звинуватили в чародійстві та шпигунстві на користь турків.

Як і слід було чекати, суд справді виявився неправим. Виходячи навіть із римсько-католицьких правил, світські особи не мали права судити людей духовного стану і чужоземців. Никифор же був якраз таким чужоземцем, призначений самим царгородським патріархом бути його представником у Бересті.

Князь Василь-Костянтин гостро відреагував на подібне рішення, кинувши в обличчя короля слова: "Ваша милість, нарушаєте права наші, топчете ногами волю нашу, насилуєте сумління. Яко сенатор не тільки сам дізнаю зневаги, але бачу, що все те веде до загибелі королівства Польського; після того нічиї права, нічия воля не обмежені: незадовго настане розлад; може бути, тоді додумаються до чого іншого! Предки наші, присягаючи на вірність своєму володареві, і від його також приймали присягу, що пильнуватиме справедливості, милості й охорони. Між ними була обопільна присяга. Схаменіться, ваша милість! Я вже у високих літах і надіюся скоро покинути сей світ, а ви зневажаєте мене, відбираєте те, що для мене дорожче всього, -- православну віру! Схаменіться, ваша милість! Поручаю вам сего духовного сановника; Бог пошукувати буде на нас кров його, а мені, дай Боже, не бачити більш такого порушення прав, навпаки нехай Бог позволить мені на старості літ почути про добре здоров'я його і про кращу охорону вашої держави й наших прав! [26, с. 315]"'.

Закінчивши промову, яка справила на всіх велике враження, розгніваний князь покинув сенат, залишивши напризволяще Никифора. Стурбований король послав навздогін Василеві-Костянтину його зятя Криштофа Радзивіла, щоб умовив того повернутись. "Король, - переконував тестя Радзивіл, - жалкує над вашою прикрістю: Никифор буде звільнений". Украй роздратований князь навідріз відмовився повернутись до сенату, кинувши спересердя: "Нехай же собі і Никифора з'їсть...".

Княжа честь виявилася вищою життя ієрарха. Никифора заслали у Марієнбург, де він згодом і помер у в'язниці.

Через два роки після цієї події князь Острозький разом з іншими православними панами та шляхтою знову спробував ініціювати конфедерацію з протестантами для спільної боротьби проти католицизму. Був навіть розроблений проект угоди між православними і протестантами. Однак особливого успіху ця акція не принесла і виявилася останньою в протистоянні унії. До того ж на очах князя у католицизм переходили рідні сини та онуки, а старець вже не мав ні сил для спротиву, ні натхнення.

У боротьбі з унією Василь-Костянтин проявив себе як противник існування відокремлених християнських церков. З огляду на це його можна назвати великим утопістом в історії України. Адже спроба злучити всі християнські церкви в одну, наднаціональну, виявилася глибоко романтичним, утопічним у своїй основі, екуменічним проектом. Про жодні практичні заходи щодо його здійснення тоді не йшлося, та й, мабуть, не могло йтися. У XVI ст. ідея об'єднання церков не могла прищепитися у суспільстві і пустити глибоке коріння. Представниками кожної течії християнства: і католиками, і протестантами, і православними -- Василь-Костянтин сприймався відступником і єретиком. Можливо, саме цим утопізмом і пояснюється його толерантність до власних синів, до того факту, що вони перейшли в католицизм. А може це добре продуманий політичний хід?

У релігійній літературі, присвяченій періодові унійного руху в Україні, знаходимо досить однозначні характеристики князя Василя-Костянтина Острозького. Та довіряти церковним історикам навряд чи можна. Тим паче, коли існують деякі факти з життя князя, котрі аж ніяк не вписуються у задані схеми. Зокрема, підтвердженням нашої думки може служити епістолярна спадщина нунція А.Болоньєтті. Так, у листах кардиналу Комо в червні-липні 1583 року папський посланець детально змальовує свої зустрічі та розмови із синами Василя-Костянтина -- Янушем та Костянтином, а також тривалі бесіди із самим князем. При всіх розмовах, які точилися навколо церковної єдності, несподівано на поверхню випливає ще одна справа. Справа, що проливає зовсім інше світло на зацікавленість князя у переговорах з католиками. Виявляється, острозький магнат мав давню тяжбу з імператором за землі в Богемії і звертався через кардинала до понтифіка за допомогою у її вирішенні [32, с. 88, 94].

Князь "гаряче просив, - пише Болоньєтті, - щоб я звернувся з проханням до його святості (папи римського), написати листа в цій справі до його імператорської величності [32, с. 88]". З листа видно, що у стосунках з папою князя цікавлять швидше економічні, суто меркантильні, мотиви. Далі Болоньєтті констатує: "...коли цей пан (князь) буде переконаний, що я сприйняв його прохання близько до серця, то можна буде отримати від нього те, що необхідно для служіння богу, а отримати можна від нього багато [32, с.88]".

Отже, виходячи з щойно наведеного, стає зрозумілим й прохання князя прислати до Острога вчителів з Риму. Без сумніву, магнат добре розумів, яку політику гнутимуть прислані до Острога вчені мужі. В одному з листів той же Болоньєтті зізнавався: "Слід було б послати кількох єзуїтів, які знають мову і грецький обряд, які б однак не розкривали себе (тому, що інакше їх не допустили б), а своїм одягом та справами підкреслювали б, що вони священики грецького обряду [32, с. 83-84]".

В іншому місці Болоньєтті повідомляє, що генеральний управитель Василя-Костянтина погоджується, аби "отці єзуїти були б для цієї справи (навчання в школі) найбажанішими, але вони можуть викликати підозру [32, с. 83-84].

Більше згадок про Богемію у листах не зустрічаємо. Судячи з усього, інтерес князя до папи не просто згас, а його поведінка викликала спротив.

1.5 Діяльність князя у релігійному та культурно-національному житті

Наприкінці XVI століття налагодились активні контакти князя з патріархом Мелетієм Пігасом. До речі, всі листи зберігаються в архівах монастиря на острові Патмос. У своїх посланнях патріарх Пігас неодноразово висловлює задоволення діяльністю нашого князя на користь православної церкви і просить не залишати цих починань, порівнюючи його з візантійським імператором Костянтином Великим. Та найголовніше, що цікавить патріарха, - це фінансова допомога. "Пригадай трохи, - пише він, - і про нашу неволю і подай коли-небудь руку допомоги, адже можеш з Богом це зробити [36, с. 75]". А ще просить: "до всіх трудів його для істини додати і наступне: відкрити училище, цю найкращу охорону благочестя [36, с. 75]". Очевидно, відкриття у 1602 році навчального центру при Дерманському монастирі -- наслідок спонукань патріарха.

Князю Острозькому присвятив свій твір "Про єдність церкви божої" Петро Скарга, добре розуміючи вагу магната в боротьбі за об'єднання католицизму та православ'я. Схильність останнього до діалогу конфесій, заклик до використання занепадаючим православ'ям, особливо на середньому та нижчому пастирському рівні, інтелектуальних, філософських, богословських, загальнокультурних здобутків католицького Заходу розцінювалися Скаргою як повна підтримка князем ідеї злиття обох конфесій. З погляду Скарги, таке об'єднання мало відбуватися під егідою Риму, щоб нести, так би мовити, світло Заходу в темряву занепалого Сходу. Це аж ніяк не відповідало виношуваним Василем-Костянтином планам.

Не менш важливим, особливо з огляду на те, що князь В.-К. Острозький був активним учасником тогочасних подій, є аналіз наслідків Берестейської унії. Без сумніву, цей союз носив чисто ідеологічний характер, поєднуючи в собі не адміністративні, а духовні структури. Оцінка його в сучасній церковній історіографії тенденційна з обох сторін - як захисників унії, так і її противників. Офіційна точка зору донедавна визначалась доктриною офіційної державницької історіографії XIX століття, яку можна сформулювати так: "самодержавство -- православ'я -- народність". Православна церква в цій тріаді отримала статус державної і перехід з православ'я до будь-якої іншої християнської конфесії розглядався як карний злочин.

Берестейська унія мала і зовнішні, і внутрішні передумови. XVI ст. -- доба Реформації та Контрреформації в Європі -- для української церкви стала чи не найважливішою сторінкою в її історії. У цей час для православ'я питання повстало руба: бути чи не бути? Як уже говорилося, світський патронат, ставропігія братств із правом контролю над єпископами, неспроможність східних патріархів оздоровчо впливати на зболений організм української церкви, загроза її латинізації та спольщення, тиск Москви -- нагально вимагало динамізації церковної форми, зміни способів її діяльності. Це усвідомлювали в Київській митрополії як духовні, так і світські особи. Деякі вбачали вихід з кризового стану в злуці з Римом, хоча форми унії вони розуміли кожен по-своєму.