Радянська освіта – основоположний елемент соціокультурного середовища України 1920-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Радянська освіта - основоположний елемент соціокультурного середовища України 1920-х рр.

Г.М. Георгізов

У статті проаналізовано заходи радянської влади 1920-х рр., спрямовані на рішучу боротьбу за створення нових орієнтацій у розвитку українського радянського суспільства, серед яких основоположними були народна культура та освіта.

Ключові слова: освіта, освітні технології, культурні перетворення, освітньо-культурні програми, соціокультурне середовище

Розвиток освітньої системи в Україні має тривалу історію. Освітні програми слугували і служать не лише для набуття громадянами певних аморфних, абстрагованих від сучасності, знань, а радше - задля залучення народного загалу до тієї національної парадигми, що найбільше відповідає вподобанням національної еліти. Тому вплив освіти на створення повноцінного громадянина, який відповідає всім атрибутам цієї парадигми, важко переоцінити. Освіта, вплив освітніх технологій будуть завжди актуальними у будь-якому суспільстві, тому їх дослідження вимагає від науковців пильної уваги.

В історичній науці освітянським проблемам завжди приділялася значна увага. Вже у 1920-х рр. з'явилися перші ґрунтовні дослідження цього питання. Так, 1924 р. вийшла праця Я. Яковлєва, присвячена вивченню практичного досвіду роботи партії більшовиків в освітній галузі на селі [1]. Схожою за змістом є монографія М. Фєномєнова, опублікована 1925 р., де проаналізовано культурну організацію тогочасного села, вплив на сучасників освіти, театру й інших чинників[2]. У 1950-х рр. з'явилася ґрунтовна робота П. Баку- менка, присвячена культурним перетворенням в Україні 1920-х рр. і де аргументується погляд щодо першооснови народної освіти у створенні людини сучасності [3]. Тоді ж написана відома книга Г Шевчука, тісно пов'язана з розробкою освітнього питання 1920-х рр. [4]. Наприкінці 1980-х рр. цю тематику досліджували такі відомі історики, як С. Лях [5], С. Кульчицький [6], В. Марочко [7] та ін.

Серед широких заходів, започаткованих радянською владою у 20-х рр. ХХ ст., спрямованих на рішучу боротьбу за соціалістичне майбутнє, створення нових орієнтацій у розвитку українського та і всього радянського суспільства, особливої ваги набули чинники культури, основоположними елементами якої протягом сторіч були церква та народна освіта. Радянські дослідники пізніших часів обґрунтовували освітньо-культурні програми того часу як антистереотипічні. «Відносно соціокультурного середовища, яке оточує людину, - зазначав О. Орлов, - у суспільстві життя людей характеризується певною стійкістю, адже має визначену форму та втілює у собі звички, стереотипи, традиції й інші повторювані елементи повсякденної життєдіяльності, що, втім, не означає нерухомості структури образу життя, довічності її елементів» [7, 33]. Принцип еластичності деяких традицій і стереотипів був ефективно використаний більшовицькими ідеологами, тому в галузі освіти та культури партійна програма ставила завдання перетворення їх на знаряддя комуністичного переродження суспільства.

Однією з перших у контексті комуністичного переродження почала розроблятися проблема української мови та культури, що неодноразово обговорювалася на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У, опрацьована на її листопадовому пленумі 1920 р. і затверджена на Всеукраїнській нараді кП(б)У на початку 1921 р. Дискусії на цих засіданнях щодо української мови засвідчили, що в КП(б)У цьому питанню відводили важливе місце. Своє відображення вони знайшли в кількох наказах і постановах. Так, у наказі №9 5 Житомирського повітревкому від 25 січня 1921 р. доводилася до відома постанова Раднаркому України від 21 вересня 1920 р. про введення української мови в школах і радянських установах. У п. 2 наказу йшлося зокрема про терміновість введення обов'язкового вивчення української мови в усіх учбових закладах з неукраїнською мовою викладання. [8, 51].

В іншому документи тієї ж пори - інструкції Рад- наркому України від 1 квітня 1921 р. - волосним виконкомам «Робсоцкульту» та відділам освіти щодо піднесення рівня шкільних робітників рекомендувалися вже конкретні заходи, спрямовані на реалізацію освітнього комуністичного проекту. В п. 6, крім іншого, вказувалося, що кожен шкільний робітник мусить обов'язково подати до Волосної комісії не менше ніж один реферат з політграмоти й один з трудової школи. Такі реферати мали засвідчити рівень засвоєння робітником української мови та його політичну грамотність [8, 52].

Осторонь процесу перетворення освіти та культури на знаряддя комуністичного переродження суспільств не залишився і керівник ВКП(б) В. Ленін. У промові на VIII з'їзді РКП він підкреслював: «У роботі з селом потрібне тривале виховання, селянинові, який є практиком і реалістом, потрібно надавати конкретні приклади того, що комунізм краще за все» [9, 17]. В іншій роботі він постулював: «Уся справа в тому, що разом з перетворенням старого капіталістичного суспільства, навчання, виховання і освіта нових поколінь, які створюватимуть комуністичне суспільство, не можуть бути старими... Тільки перетворюючи докорінно справу навчання, організацію і виховання молоді, ми зможемо досягти того, щоб результатом зусиль молодого покоління було створення суспільства, не схожого на старе, тобто комуністичного суспільства» [10, 247-248]. На його думку, радянська освіта мала виховувати таку особистість, яка, не пориваючи з національним корінням, могла б порвати з «дрібно-буржуазним» минулим.

Не зациклюючись на одному напрямі, радянські освітні програми започаткували й нові, не менш дієві елементи. Стара дореволюційна освітянська програма пропагувала вузьку спеціалізацію, але з 1921 р. в основу освітньої політики було покладено принцип єдиної трудової політехнічної школи [11, 58]. Положення про сутність нової системи освіти обговорювалися неодноразово і дістали схвалення на трьох Всеукраїнських нарадах з питань освіти - березень 1920 р., серпень 1920 р., червень 1921 р. Остаточне затвердження, узгодженої більшовицької комуністичної концепції освіти, відбулося на V Всеукраїнському з`їзді Рад у березні 1921 р.

Законодавчо вони були оформлені в «Кодексі законів про освіту», введеному в дію постановою ВУЦВК від 22 листопада 1922 р. У резолюції III Всеукраїнської наради з питань освіти підкреслювалося, що всі загальноосвітні гуманітарні заклади як вищі, так і середні - академії, університети, вчительські семінарії, загальноосвітні середні навчальні заклади і т. п. - закриваються. Всі колишні технічні, ремісничі, сільськогосподарські та інші школи виробничого характеру мають бути реформовані в новий радянізований тип, з таким розрахунком, щоб відповідали стану професійної освіти [12, 53]. На думку реформаторів з ЦК ВКП(б) та КП(б)У, становлення нового комунізованого способу життя селянської спільноти мало відбуватися згідно з рівнем і закріпленням соціалістичного способу виробництва у сільському господарстві, докорінних перетвореннях у культурній і суспільній сферах українського села.

Постановами щодо освітньої сфери V Всеукраїнського з'їзду Рад ЦК КП(б)У декларувалася не лише нова освітня політика, а й вводився важіль дієвого контрасту з дореволюційною. Оскільки українську культуру, мову, школу в Російській імперії пригнічували, більшовики активно пропагували ідею створення сприятливих умов для вільного розвитку національної освіти. «Ці заходи мають полягати не в адміністративному командуванні, - зазначав один з партійних ідеологів О. Щусь, - а в обережному товариському роз'яснюванні тотожності інтересів трудящих України і Росії; не на словах, а на ділі дати можливість користуватись у школі, установах рідною мовою, борючись із тими, хто намагається перешкоджати цьому, з тим, щоб перетворити українську мову на знаряддя комуністичного виховання трудових мас» [13, 77].

Черговий етап еволюції освітньої системи соціалістичного типу розпочався з головуванням у наркомат освіти УСРР Г. Гринька (1920-1923). Основне місце, в запропонованій ним системі освіти, посідало соціальне виховання. На середньоосвітньому шкільному рівні проголошувалась ідея боротьби пролетарської науки та культури з відсталістю та приниженням людини, виховання її таким чином, щоб вона могла постати гордо і зухвало над недосконалістю та стихійністю навколишнього світу. Тдеї Г. Гринька знайшли підтримку й серед представників вищого ешелону ЦК ВКП(б). Той таки М. Бухарін підкреслював: «Пролетаріат завоював владу, щоб експлуатувати експлуататорів, змінити свою власну природу, змінити все суспільство і, таким чином, досягнути комунізму - з погляду цієї цілі, він розглядає всі інші» [14, 182].

Загалом, з економічних міркувань та складних обставин, основним типом школи була визнана трудова 4-річна школа. За програмою наркома освіти УСРР, діти від 4 до 7 років мали виховуватись у дитячих комунах, від 8 до 15 - відбувати єдину 7-річну трудову школу, а з 15 - школу профосвіти [15, 64]. Така система дозволяла контролювати виховання підлітків з мінімальним втручанням батьків, сім'ї та зовнішнього світу, особливо враховуючи, що з середині 1920-х рр. з'явилася, конкурентна більшовицькій, ідеологія непмана.

Другим етапом освітньої програми Г Гринька були 2-річні технікуми, 4-річні інститути, 2-річні академії. Не правильним, на наш погляд, було б обійти увагою позитивні моменти діяльності наркома освіти та його попередників, завдяки яким змінився, наприклад, соціальний склад ВНЗ України: вже з 1926 р. збільшилася кількість студентів, які прибували на навчання з сільської місцевості. В інформаційному огляді «Про роботу на селі» за 1927 р., складеному до відкриття VI пленуму ЦК ЛКСМУ, подані такі дані: індустріально-технічні ВНЗ - 6733 студентів (з них 10,5 % - селяни); сільськогосподарські - 4237 (52,2 % - селяни); соціально-економічні - 4281 (21,8 - ічні - 6337 (17,9 % - селяни); медичні - 5864 (12,6 % - селяни); мистецькі - 1543 (13 % - селяни). Загалом відсоток сільської молоді у ВНЗ УСРР був 2о,7 - 6 тис. з 28985 усіх студентів [16, 67].

Іншим позитивним явищем діяльності наркомату освіти УСРР було різке зростання в українському селі кількості шкіл і питомої ваги грамотних. Якщо на 1922 р. писемними були лише 15%, то 1927 р. - 50 %. Якщо на 1921 р. у селах була лише 371 школа для неписьменних, то в 1924-1925 рр. - вже 16857 шкіл (грамоті тут вчився 1 млн. селян), 1926-1927 рр. - 25 тис. шкіл (охоплювали 1750 тис. осіб) [17, 36]. Незважаючи на позитивні моменти підвищення грамотності, для партійної еліти вони були лише засобами позанаціо- нального, класового впливу.

Таким чином, радянські освітні програми, ліквідація неписьменності та політичні гасла, що члени РКП на території України повинні спілкуватися з народом його мовою, стали одними з вирішальних чинників у завоюванні новою владою довіри народу. Цей крок КП(б)У мав значний психологічний вплив. Селянство відчуло бажання радянських владних структур, чи принаймні його імпульси, не тільки нехтувати інтересами села, не тільки втручатись у внутрішні проблеми селян, а й певну стурбованість щодо тих, кому вони так мало довіряли. Тому зовсім не дивно, що культурне,духовне обличчя українця доби непу, його політична свідомість зазнали істотних змін. Навпаки, старі елементи суспільної свідомості викорінювалися, змінювалося ставлення до релігії, традицій старого побуту, власної долі та майбутнього, які відтепер міцно пов'язувалися з радянським способом життя.

радянський влада освіта