Пам’яткоохоронна діяльність музейних установ (1920—30-і рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пам'яткоохоронна діяльність музейних установ (1920--30-і рр.)

А.О. Горькова

Анотація

Стаття присвячена питанням розвитку пам 'яткоохоронної діяльності музеїв, як осередків комплексного вивчення археологічних, етнографічних та історичних пам'яток України в 2030-х рр. ХХ ст. На основі архівного матеріалу аналізується науковий вклад співробітників музейних установ у вивчення, дослідження та збереження археологічних пам 'яток краю.

Ключові слова: пам'яткоохоронна діяльності, музей, археологічні пам'ятки

Проблема пам'яткоохоронної діяльності, що має в Україні давні традиції та значний, хоч часом і суперечливий, досвід, за сучасних умов набула особливої актуальності. Становлення незалежної держави, трансформаційні процеси в усіх галузях життя, переоцінка культурних цінностей, пошук нових шляхів історичного розвитку висунули на перший план чимало питань, що вимагають науково-обґрунтованої відповіді. Серед них помітне місце посідають проблеми функціонування музейних установ та пам'яткоохоронних структур в галузі охорони археологічних пам'яток на території України.

На початку ХХ ст., за рахунок підвищення уваги уряду до проблем освіти, охорони пам'яток, музейного будівництва, масового краєзнавчого руху зі створення музейних осередків на місцях, спостерігалося значне зростання музейної мережі, запроваджувалися науково-дослідні принципи їхньої діяльності [1, 25]. Музеї ставали центрами вивчення археологічних, етнографічних та історичних пам'яток краю, стимулювали проведення експедиційних та пам'яткоохоронних заходів: виявлення, вивчення, систематизацію, введення до наукового обігу, популяризацію пам'яток археології й історії.

Для комплексного аналізу музейної та пам'яткоохоронної справи 1920-30-х рр. в Україні, що є невід'ємною складовою культурно-історичного процесу, постає необхідність науково дослідити, осмислити та охарактеризувати експедиційну та охоронну діяльність музеїв, які на той час були провідними науковими установами. Джерельну базу дослідження складає широке коло, різноманітних за характером і змістом, архівних матеріалів: збірники документів, протоколи, звіти, плани науково-археологічної роботи тощо. Основними джерелами для написання дослідження стали матеріали фонду 166 Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України - «Про організацію і проведення науково-археологічних розкопок на території України та охорону пам'ятників старовини», що всебічно відображають етапи організації археологічної та пам'яткоохоронної діяльності музейних установ України в означений період [2]. Такого характеру матеріали можна поділити на дві групи: документи загального характеру та матеріали окремих музеїв. Історіографія проблеми також містить різнопланові дослідження, хоча вони є взаємодоповнюючими. Історіографію можна поділити за тематичним спрямуванням на узагальнюючі праці; роботи, що розкривають археологічну та пам'якоохоронну діяльність музеїв; наукові праці, що висвітлюють історію музеїв. пам'яткоохоронний історичний музейний археологічний

Наукові пошуки 1920-х рр. можна охарактеризувати як перші спроби створити узагальнюючі праці, систематизувати науковий досвід теорії та методики музейництва, висвітлити історію музейної справи в Україні. Серед таких робіт вагомими стали дослідження учасників пам'яткоохоронного руху та співробітників музейних установ: науковий доробок історика, теоретика мистецтва і музеєзнавця Ф. Шміта - «Исторические, этнографические, художественные музеи. Очерк истории и теории музейного дела» (1919), «Музейное дело. Вопросы экспозиции» (1929); роботи відомого музеєзнавця І. Свєнціцького «Про музеї і музейництво. Нариси і замітки» (1920), «Музеї і книгозбірні сучасної України» (1927); дослідження перекладача, сходознавця і пам'яткознавця В. Дубровського «Музеї на Україні» (1929), «Історично-культурні заповідники та пам'ятки України» (і9з0) та ін. [3, 343-348].

Роботи відомих науковців початку 30-х рр. ХХ ст. К. Виноградова, О. Бернштама, В. Карцева, М. Сібільова, В. Бірюкова, П. Курінного, В. Щербаківського відрізнялися грунтовним вивченням практичних сторін функціонування музейних установ. Експедиційна та пам'яткоохоронна діяльність музеїв викладена в працях 1925-1930 рр.: «Одеський державний історико-ар- хеологічний музей», «Повідомлення про археологічні знахідки на Південній Україні» С. Дложевського; «Бон- дарівська неолітична стація - майстерня кремінних виробів», «Довгинецька палеолітична стоянка» І. Ле- вицького; «Полевые научно-исследовательские работы Луганского музея» С. Локтюшова та ін. Цей період охоплює також українська періодика, на сторінках якої розкрито широкий спектр питань, пов'язаних з організацією та розвитком музейних закладів: «Краєзнавство» (1927-1930), «Советский музей» (1931-1940), «Політосвіта», «Червоний шлях» (1924), «Культура і життя» (1923), тощо [4, 123-125].

Видання 1950-60-х рр. мають фрагментарний характер, оскільки неповно розкривають археологічну роботу музеїв. Серед надбань цієї доби варто виділити праці, присвячені науковим дослідженням на новобудовах 1920-30-х рр., що розкривають діяльність окремих музеїв - Дніпропетровського, Миколаївського тощо [5, 4-13]. На початку 1970 - середині 80-х рр. з'явилися дослідження з історії формування та функціонування пам'яткоохоронних інституцій та музейних установ, авторства Ю. Жукова, В. Акуленко, С. Кота,

С.Заремби, І. Чернікова та ін. Упродовж 1967-1975 рр. вийшла фундаментальна «Історія міст і сіл УРСР».

На рубежі тисячоліть вийшов ряд робіт, присвячених різним аспектам історії вітчизняної археології та пам'яткознавства, пов'язаних з окремими музейними установами, зокрема студії С. Нестулі - «Біля витоків державної системи охорони пам'яток культури в Україні» (1994), «Доля церковної старовини в Україні. 1917-1941 рр.» (1995) [6]; О. Куріло - «Нариси розвитку археології у музеях України: історія, дослідники, меценати» (2002) [7], О. Черненко - «Археологічне зібрання Чернігівського державного музею (1896-1948 рр.)» (2005) [8, 4-15] та ін. Такі ж науковці, як Г Скрипник, Л. Федорова, Е. Піскова, О. Костюкова розкривають питання виникнення та класифікації музеїв за профілями, напрямами їхньої діяльності. В 2000 р. побачила світ монографія Р. Маньковської [9], де комплексно

досліджено процес становлення та розвитку музейної справи в Україні за 1917-1941 рр.

Важливу інформацію містять біографічні нариси, що висвітлюють наукову діяльність музейних працівників, археологів та пам'яткознавців: «Письма Ф. Т Каминского Б. В. Страдомскому как источник по истории музея» Н. Гаркуші [10]; «Д. М. Щербаківський як один з фундаторів Національного музею історії України» Л. Не- стерук [11]; «Дложевський як музейний діяч» С. Водотики [12] та ін.

Початок 1920-х рр. став досить важким періодом для українських музеїв: відсутність підтримки з боку місцевих керівних органів, скорочення штатів, аварійний стан будівель, систематичні крадіжки музейного майна негативно вплинули на їхню роботу. Державні та громадські органи, що займалися опікою музейної справи в Україні постійно знаходились у процесі реорганізацій та змінювали одне одного. З 1920 р. справами музейних установ займався Всеукраїнський комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва (далі - ВУКОПСМ), відповідно, при ньому створили декілька секцій - етнографічну, археологічну, музейну. Остання, під керівництвом Ф. Шміта відповідала за ряд питань, пов'язаних з охоронною діяльністю пам'яток старовини: контроль стану збереження предметів культурного значення, сприяння поповненню цінними експонатами Музейного фонду, здійснення реєстрації, популяризації та націоналізації рухомих та нерухомих пам'яток України.

1921 р. з вУкОПСМу виділився Головмузей, який, згідно назв своїх відділів - музейний; реєстрації пам'яток старовини і мистецтва; науковий - ставив наступні завдання: керівництво основними державними музеями, покращення техніко-інвентарного забезпечення, фінансування наукових робіт з археології, історії, придбання приватних колекцій тощо. З 1922 р. музеї України були поділені та підпорядковані різним установам: Укрнауці, музейно-екскурсійно-виставковій секції Головполітпросвіти, інститутам народної освіти тощо. Постійні зміни та реорганізації керівних органів сповільнили роботу музеїв, але, всупереч складним умовам, музейні установи розвивалися та ставали основними центрами, навколо яких зосереджувались краєзнавчі дослідження на місцях.

Нарешті, 1926 р. відбулася передача всіх музейних установ у підпорядкування Укрнауці, що активізувало співпрацю та налагодило зв'язок між окремими музейними установами. Всі організаційні заходи відбувались спільними зусиллями музеєзнавців, істориків, археологів, які підтримували функціонування музеїв та піднімали клопотання щодо видачі відкритих листів для наукових експедицій та фінансування пам'яткоохоронної діяльності з боку відповідних вищих органів. Про це свідчать архівні документи: матеріали справи 7660 з ф. 166 «До центрального комітету по охороні пам'яток культури» від ВУАКу, з клопотанням від музейних установ «про видачу на ім'я відомої особи належних відкритих листів на дослідження пам'яток», які руйнуються під час сільськогосподарських робіт, «а то й зовсім знищуються». У листі зазначається, що «досягти при теперішніх умовах видачі належних сезонних відкритих листів» дуже важко, незважаючи на невідкладність робіт. Тому ВУАК вважає доречним видавати річні листи переважно «робітникам музеїв» на право проводити розкопки протягом року, без можливості «передовіряти» відповідний документ. Рукопис підкреслював ініціативу музейних співробітників у проведенні археологічно-рятівних робіт, а також високий рівень їх кваліфікації, оскільки саме їм вищі органи доручали відповідні дослідження.

«Свіжник НКВС та НКО з І серпня 1930 р.» розкриває характер програми «вилучення археологічних пам'яток при землевпорядженнях», в якій, серед основних положень, щодо проведення пам'яткоохорон- ної роботи, зазначалося, що районні Інспектури Наросвіти повинні відсилати на затвердження до відповідних краєвих установ («Київ - історичний музей, Дніпропетровськ - Краєвий музей, Одеса - Історичний музей») складені списки археологічних пам'яток [2, 23]. Тобто, на історичні та краєзнавчі музеї покладалося завдання вивчення та проведення експертної оцінки історичної цінності археологічних знахідок. Наступний документ - «Терміновий відкритий лист» від Укрнауки, з повідомленням про здачу коротких звітів «українських дослідників у галузі археології та історії українського мистецтва» за дослідження, проведенні 1927 р., свідчить про особливості музейної роботи. В листі вказані основні критерії подачі матеріалу: до 8 сторінок тексту, ілюстративний матеріал, витяг з подання для перекладу французькою [2, 94]. Всі археологи, пам'яткознавці, працівники музеїв після експедиційних досліджень мали систематизувати та упорядкувати матеріал для подальшої публікації. За невиконання відповідних правил, музейній установі чи охоронній структурі могли відмовити у виданні відкритих листів для подальшої роботи.

Відносно охоронних заходів, що висвітлювали несприятливі умови для збереження археологічних пам'яток, свідчать архівні дані - листи, звіти від краєзнавчих музеїв до Краєвих комісій, Укрнауки з чисельними скаргами щодо нищення археологічних пам'яток. Наприклад, лист до Краєвої Інспектури Київщини з інформацією про Тульчинський музей, який кілька разів було «перекидано в помешкання до помешкання», внаслідок чого, «коштовні матеріали рукописів ВУАКу (С.С. Гам- ченка) в галузі трипільської культури та неолітичної культури було сплутано», й виникла «загроза приведення їх в неналежний стан» [2, 34]. Без допомоги з боку державних структур, через брак постійного приміщення, музейні працівники систематично впорядковували матеріал та самостійно підтримували його збереженість.

До іншої групи матеріалів, відносяться реєстри, протоколи засідань, короткі повідомлення від краєзнавчих музеїв. Наприклад, повідомлення директора Маріупольського музею Краєзнавства І. Коваленко про археологічні розкопки «на Маріупольщині, під керівництвом професора М.О. Макаренко», для поповнення матеріалом музейної колекції. В листі йдеться про розкопки, які «дали надзвичайно цінні наслідки: вперше, на території СРСР знайдено поховище (біля 70 десятків) чоловіка кам'яної доби (кінець неоліту) з великою кількістю знаряддя з каменя, кременю, кісток, перламутру тощо» [2, 24].

В «Протоколі засідання наукової ради археологічної експедиції з дослідження Побужжя» міститься інформація про рятівні археологічні дослідження та пам'яткоохоронні заходи в «районі підтоплення Боге- су від Першотравенського до Кременчука», з обов'язковими розвідками в Константинівці - «місце майбутньої електровні» [2, 16-17]. Голова наукової ради засідання Ф. Козубовський наголошував на необхідності виконання заявки «Першотравневого округового Краєзнавчого Музею» та відрядити «на стоянку на Чорному Ташлику окрему групу дослідників» для збагачення збірки музею. Так, і ухвалене клопотання 1930 р. від Полтавського державного музею про видачу відкритого листа «т. Самойловському на розвідки та розкопки Полтавської та Кременчуцької окр.», свідчило, що музей «ставить за своє завдання не упускати випадківдослідити могили, що знищуються при земляних роботах, під час яких музей має змогу дослідити і врятувати те, що гине» [2, 16-17]. Своєю чергою, матеріали фонду Наркомату освіти УРСР за 1928-1930 рр. також містять виписки та реєстри сотень відкритих листів, серед яких заяви від Сталінського музею на розкопки М. Макаренка, Чернігівського - П. Авраменка, Житомирського - І. Левицького, Херсонського - А. Добровольского, Тульчинського - І. Зборовського [2, 181] та інших відомих українських дослідників старовини.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що, на основі вивченого матеріалу, розкривається історія функціонування музейних установ 1920-30-х рр. - яскравого періоду розквіту археологічних досліджень. Сучасне розуміння музейного працівника, відображає лише одну з граней наукової та практичної діяльності зазначеного періоду. Ряд важливих функцій, які виконували музейники, окреслити можна лише схематично: пошук археологічних пам'яток за документальним матеріалом; ініціювання археологічних розвідок; проведення наукових, рятівних робіт; збір матеріалу; реставрація, оцінка музеальності предмету; залучення до фондів музею; охорона пам'ятки; публікація матеріалу. Якщо ґрунтовно вивчити діяльність музеїв, можна зробити висновок, що історія експедиційних і наукових досліджень співробітників музейних установ - приклад безцінного внеску в розвиток археології, історії, пам'яткознавства, що є необхідним містком між минулим і сучасним української науки.

Література

1. Рутинський М.Й., Стецюк О.В. Музеєзнавство: Навч. пос. -- К., 2008.

2. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 166, оп. 6, спр. 7660.

3. Яненко А.С. Музейная археология советской Украины 1920 -- первой половины 30-х гг. : этапы развития // История Археологии: исследователи и научные центры. -- Вып. 9. -- Б. м., б. г.

4. Пудовкіна А.С. Археологічна діяльність музеїв України у 1919--1934 рр. : історіографічний аспект // Археологія. -- 2010. -- № 3.

5. Ковальова І. Ф. До ювілею Дніпрогесівської археологічної експедиції 1927--1933 рр. // Проблеми археології Подніпров'я. -- Д., 2003.

6. Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні. 1917-1941. -- Ч. 1. -- К., 1995.

7. Куріло О.Ю. Нариси розвитку археології у музеях України: історія, дослідники, меценати. -- К., 2002.

8. Черненко О.Є. Археологічне зібрання Чернігівського державного музею (1896--1948 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. -- К., 2005.

9. Маньковська Р.В. Музейництво в Україні. -- К., 2000.

10. Гаркуша Н.М. Письма Ф. Т. Каминского Б. В. Стра- домскому как источник по истории музея // Музейний часопис (до 90-річчя Миколаївського обласного краєзнавчого музею). -- Миколаїв, 2003.

11. Нестерук Л.І. Д. М. Щербаківський як один з фундаторів Національного музею історії України // Музейні читання: Мат. наук. конф. -- К., 1998.

12. Водотика С.Г. С. С. Дложевський як музейний діяч // Проблемы музееведения и краеведения: к 100-летию основания Херсонского музея древностей. -- Херсон, 1990. -- Ч. 4.

Размещено на Allbest.ru