Сповідні розписи як джерело дослідження парафіяльного духовенства Гетьманщини XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сповідні розписи як джерело дослідження парафіяльного духовенства Гетьманщини XVIII ст.

Останнім часом серед українських дослідників ранньомодерного соціуму спостерігається стійкий інтерес до вивчення різноманітних аспектів буття окремих груп, що його творили. Невід'ємною частиною суспільства Гетьманщини було духовенство, всебічне вивчення якого видається нам вкрай важливим. Дослідження діяльності православної церкви на території Гетьманщини віддавна перебувало у сфері інтересів істориків. Її вивчали В. Пархоменко, І. Власовський, І. Огієнко, І. Граєвський та ряд інших науковців. Однак у більшості попередніх студій вона подавалася як «історія згори». Передовсім, це виявилося у висвітленні діяльності церковних ієрархів, змін територіальних меж єпархій та законодавчого регулювання церковного життя. В той же час основна маса духовенства - парафіяльні священики - опинилися поза увагою науковців.

Враховуючи поширення антропологічного підходу у сучасній гуманітаристиці, така ситуація, вочевидь, потребує виправлення. Одним із першочергових завдань на цьому шляху є розробка проблематики, пов'язаної з дослідженнями демографічних процесів у цій соціальній групі. Виконання цього проекту потребує залучення нових джерел, одним із яких можуть бути сповідні розписи, аналіз яких і визначив мету цієї статті.

Згаданий вид церковно-облікової документації почав масово запроваджуватися у церквах Гетьманщини після видання Синодського указу 1737 р. Згідно з ним, до розписів записували жителів парафії, відзначаючи виконання ними таїнства сповіді та причастя. Запис проводився парафіяльним священиком за становим, подвірним та посімейним принципами. Оскільки сповідатися мали всі парафіяни, старші 7 років, у документі фіксувався й їхній вік. Розписи мали укладатися щорічно. При цьому один екземпляр відправлявся у канцелярію протопопії, а інший (ідентичний) - мав зберігатися у церкві [1, 114-125]. Завдяки цьому, в розписах можна віднайти антропонімічні дані, статевовікові показники, географічну належність, шлюбно-сімейний стан, соціальний статус, відомості про домогосподарство (двір). Увесь цей набір інформації є важливим для дослідження демографічних процесів як у соціумі загалом, так і середовищі парафіяльного духовенства зокрема. У ширшому контексті результати таких досліджень дозволять представити церковну історію як «історію знизу» та реконструювати життя парохів в її повсякденних виявах.

У цьому дослідженні ми зупинимося на таких моментах: проаналізуємо відомості про антропоніміку, становий, сімейний, віковий стан, домогосподарство, місце проживання парафіяльного духовенства, вміщені у сповідних розписах; встановимо достовірність зазначеної інформації; простежимо можливості використання інформаційного потенціалу джерела для дослідження демографічних процесів та повсякденного життя у середовищі парафіяльного духовенства.

Розпочнемо з аналізу антропоніміки. В офіційному зразку чітко зазначалося, що до розпису треба було записати ім'я, по-батькові та прізвище особи. Так, за умови належного збереження джерела, ми мали б змогу відтворити поіменний склад парафіяльних священиків. Однак на практиці в одних розписах панотці повністю записували свої антропонімічні дані, в інших - зазначали лише ім'я та по-батькові, рідше - ім'я та прізвище.

Втім, говорити про усталеність записів прізвища та по-батькові у розписах також не можна. Показовим прикладом можуть бути їхні трансформації у родині священиків с. Яцини Пирятинської протопопії. Сповідний розпис 1758 р. зафіксував тут священиком Ісаю Савича [2, 1]. У подальшому два його сини також стали священиками у цій же парафії. Так от, у розписі 1768 р. один з них іменується Лук'яном Ісаєвим, а інший - Павлом Ісає- вичем [3, 1]. Хоча метаморфози на цьому не закінчуються. У розписі 1793 р. вже дорослі діти Лук'яна записані Лук'яновичами, наприклад, диякон цієї ж парафії Данило Лук'янович. У той же час діти Павла значаться Ісаєвичами, наприклад, паламар Захарій Ісаєвич [4, 1]. Причина такого явища полягала у тому, що найуживанішим антропонімічним показником було ім'я людини, а от прізвище та по-батькові, видно, використовувалися рідше і могли заступати одне інше. Таке явище, мабуть, було природним в умовах досить замкнутого та невеликого за чисельністю сільського соціуму.

У сповідних розписах вказувався і вік особи. Відповідно до указу 1737 р. запис про це мав здійснюватися в окремій колонці формуляра [1, 114-125], де вказували, скільки років виповнилося особі на час складання розпису. Оскільки їх оновлювали щорічно, то теоретично люди, записані в них, мали б старішати на один рік. Ми ж за таких обставин отримали б дані про щорічну вікову динаміку панотців і членів їх родин. Однак фіксація віку, а точніше - достовірність таких даних, викликають значні застереження. Наприклад, згідно зі сповідним розписом с. Бубни Пирятинсь- кої протопопії за 1765 р., члени сім'ї священика Максима Григор'єва мали такий вік: Максим Григор'єв - 52 роки; його дружина Євдокія Пилипівна - 44 роки; діти: Григорій - 4 роки та Дарина - 14 років [5, 1]. Сповідний же розпис за 1767 р. подає такі дані: священик Максим Григор'єв - 54 роки, Євдокія Пилипівна - 44 роки, Григорій - 5 років, Дарина - 15 років [6, 1]. Отже, з віком панотця все виявилося гаразд, але його дружина, чомусь, зовсім не постарішала. Його ж діти стали старшими не на два роки, як того вимагали елементарні математичні підрахунки, а лише на рік. Варто зауважити, що такі математичні казуси зовсім непоодинокі, а наведений приклад слід розглядати скоріше як закономірність, ніж виняток.

На нашу думку, можна виокремити кілька причин такого явища. По-перше, мова може йти про елементарну неуважність авторів розписів. По-друге, очевидно, є сенс говорити про не надто високий рівень грамотності священиків. По-третє, можемо припустити, що точна фіксація свого віку не була важливою для людей того часу. Він розглядався, скоріше, у загальних категоріях - дитина чи старий, ніж у конкретних цифрових вимірах. Ця причина виглядає вагомою, оскільки мова у вищенаведеному випадку йде саме про безпосередніх укладачів розписів.

Обов'язковою географічною ознакою розпису була назва церкви. Згідно з указом 1737 р. також мали зазначати назви міста, села, слободи та повіту, де він проводився [1, 119-121]. Перегляд сповідних розписів засвідчує, що ці норми священиками виконувалися. Окрім того, у більшості розписів вказувалася також назва церковно-адміністративних одиниць (протопо- пія та єпархія), до яких належала парафія. Типовим тут можна вважати такий запис: «Роспись уезда Пиря- тинского Киевской епархии протопопии Пирятинской церкви Архистратига Михаила села Яцин» [3, 1]. Назва церкви у деяких випадках записувалася повністю, а в деяких подавалася її народна назва. Запис, із зазначеними вище географічними ознаками, розміщувався у вступній частині сповідного розпису.

Сповідні розписи, відповідно до офіційного зразка, мали проводитися посімейно. Наше дослідження показало, що священики дотримувалися законодавчого припису. Однак форма такого запису носила, здебільшого, суб'єктивний характер. Так, як правило, спочатку записували голову родини, потім його дружину, а далі їх дітей. Приміром: «Стихарный дьячок Яков Зубков - 42 г., жена его Устина - 36 лет, дети их: Никифор - 12; Ульяна - 9; Стефанида - 5» [7, 1]. Втім, у різних розписах дітей записували неоднаково. В одних, як показано у вищенаведеному прикладі, запис вівся за фактичним віком, від старших - до молодших. У інших - за статевою ознакою: спочатку хлопців, потім дівчат. Як-от: «Дети их: Фома - 12 лет; Яков - 10; Феодосия - 16; Евдокия - 3»

У випадках, коли діти були одружені, але продовжували жити у родині батьків, їхні сім'ї могли записуватися одразу після імені одруженого сина. Існував й інший варіант - запис одруженого, разом з сім'єю, після переліку всіх інших дітей домовласника. Коли чоловік переходив жити в сім'ю дружини, у розписах він міг бути записаний як зять голови дому після його дітей. Наприклад: «Попадья Ирина Леонтеевна вдова

- 47 лет; дети ее: Иван - 25; Максим - 13; Антон - 4; зять ее Климентий Пивоваров - 33; жена его Параска Андреевна - 28» [9, 1]. В окремих випадках, після імені голови родини вказувалася його мати чи теща, а вже потім дружина та діти. Скажімо: «Иерей Арсений Да- цевич - 27 лет; теща моя Марфа Лукьяновна - 43; жена Марфа Федоровна - 15» [4, 1]. Усі ці приклади, дозволяють стверджувати, що якогось чіткого порядку запису членів родини не було. Крім того, один і той же священик міг змінювати порядок запису власних дітей у розписах. Така інформація, на нашу думку, може слугувати джерелом аналізу внутрішніх родинних стосунків.

Одночасно постає питання: наскільки точно записи відображали число домочадців у сім'ях? Проведене нами дослідження засвідчило, що у ряді випадків укладачі розписів випускали з записів частину родини. Прикладом цього можуть служити розписи села Сулиминець Баришівської протопопії. Відповідно до розпису 1760 р., у родині священика Йосипа Федорова, окрім інших дітей значиться семирічна донька Марина [10, 97]. У той же час, у розпису 1756 р. її немає [11, 195]. Хоча, за математичними підрахунками, на момент його складання, Марині мало бути три роки. На нашу думку, такі неточності були швидше наслідком звичайних помилок і недбальства, ніж приховування інформації про осіб. Адже розписи не мали прямого фіскального значення, а отже, свідомо не вносити членів сім'ї до них священики не мали сенсу.

Сповідні розписи подають доволі широкий спектр родинних зв'язків. Так, непоодинокими є записи в означеннях мати, син, дочка, брат, сестра, племінник, племінниця - на позначення ступеня родинних стосунків. Звичним є також вживання термінів теща, зять, свояк, шваґер та інших, що виражають більш широкий ступінь спорідненості. Проте, відзначимо, що родинні зв'язки, означені поняттями дід, баба, онук, онука, у записах не зустрічаються. Наявність такої розлогої інформації робить розписи неоціненним джерелом для дослідження шлюбно-сімейних відносин у Гетьманщині.

Складання розписів передбачало й фіксацію станової належності особи. Офіційний взірець подавав їх чіткий перелік. Однак тут варто звернути увагу на те, що тогочасному соціуму була притаманна значна мобільність, яка відобразилася у джерелі. До складу духовенства, зокрема, слід було записувати протопопів, попів, дяків, дячків, піддияконів, пономарів, псаломщиків, ктиторів [1, 119]. Годиться звернути увагу, що лише перші три з них є священнослужителями, інші ж

- церковнослужителі. Різниця між ними полягала в тому, що першим обов'язково треба було здобути духовну освіту і пройти висвячення. Натомість дячком, пономарем чи псаломщиком могла бути і світська особа без будь якої освіти взагалі.

Фігуранти на цих посадах змінювалися досить часто. Наприклад, у с. Митченки Пирятинської прото- попії сповідний розпис 1777 р. зафіксував дячком Якова Ягідку [12, 1]. Проте, вже у розписі 1781 р. цю посаду обіймав Пантелеймон Береговий [13, 1]. Однак наступного року дячком знову записано Якова Ягідку [14, 1]. Згідно ж із розписом 1786 р., він взагалі значиться серед дворових Микити Михайловського, брата померлого священика, який, до речі, записаний до стану військових [15, 2]. Наступний же розпис (1789 р.) зареєстрував вищезгаданого Михайловського на посаді дячка [4, 1].

Втім, у цьому контексті постає логічне питання: до якого стану варто відносити таких осіб? Адже у розписах вони значаться то як особи духовного стану, то як військового. Припускаємо, що посідання такої посади могло розглядатися людьми того часу як спосіб підняття власного авторитету. Отже, можемо спостерігати досить типову картину, коли особи, які обіймали посади дячків, пономарів та псаломщиків, записувалися то до духовного, то до військового стану.

Не менш складною видається перспектива встановлення станової належності дітей священиків, котрі обрали для подальшої кар'єри цивільну чи військову службу. Так, у згадуваному с. Яцини, Яків Лук'янович, син священика, трудився у канцелярії Лубенського гродського суду. Отже, згідно з логікою закону, його треба було зарахувати до стану приказних або військових. Проте, у сповідних розписах батьківської парафії він записаний до родини батька, яка цілком природно належить до духовного стану [16, 1]. Такі приклади, а вони непоодинокі, дають змогу говорити про відсутність чіткого розмежування між козацьким і духовним станом у тогочасному соціумі, а відтак, подають зразки соціальної мобільності.

Важливою категорією сповідних розписів є «двор». Саме це поняття, відповідно до встановленого зразка, мало фіксуватися в окремій колонці [1, 119]. Однак, за її заповнення, укладачі розписів, очевидно, зіткнулися з певною проблемою, оскільки двір виступав окремою податковою одиницею і міг включати декілька сімей, які не завжди були пов'язані кровними взаєминами. Окрім власника двору та його родичів, на ньому могли мешкати й інші особи. Адже основними ознаками «двора» були наявність орної землі, спільне ведення господарства та несення повинностей [17, 114].

Такі різночитання призводили до неоднакового співвідношення між дворами та сім'ями (в означенні кровних родичів) у різних сповідних розписах. В одних з них число дворів відповідало кількості сімей, тобто, в одному дворі записано лише кровних родичів. У інших - до одного двору записано по декілька сімей, між якими немає родинних зв'язків. У значній кількості розписів укладачі просто не заповнювали колонку з нумерацією дворів [18, 1-12]. Однак загальною тенденцією розписів було поступове наближення кількості дворів до кількості сімей. Показовими у цьому плані є сповідні розписи с. Грабарівка Пирятинської прото- попії. Відповідно до розпису 1758 р., в одному дворі, крім священика з родиною, записані також дяк з родиною та псаломщик із сім'єю [19, 1]. При цьому жодних родинних зв'язків між їхніми сім'ями не виявлено. Розпис же 1768 р. містить в одному дворі лише осіб, пов'язаних кровною спорідненістю. Це сім'я самого священика та його тещі з дітьми [20, 1].

Підсумовуючи вищевикладене доходимо таких висновків. По-перше, сповідні розписи містять важливі відомості про антропоніміку, становий, сімейний, віковий стан, домогосподарство, місце проживання парафіяльного духовенства Гетьманщини ХУЛІ ст. По-друге, інформація розписів, у певних моментах, відзначається неточністю. Хоча стверджувати, що спотворення носили свідомий характер не доводиться. По-третє, аналіз інформаційного потенціалу дозволяє говорити про можливість використання джерела для дослідження демографічних процесів, вивчення шлюбно-сімейних, соціальних та професійних стосунків у середовищі парафіяльного духовенства.

1. О штрафах за уклонение от исповеди //Полное собрание законов Российской империи. - Т. 10. - СПб., 1830.

2. Держархів Полтавської обл. (далі - ДАПО). - Ф. 801. - Оп. 1. - Спр. 16.

3. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.34.

4. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.1141.

5. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.56.

6. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.140.

7. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.1299.

8. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.575.

9. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.817.

10. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі - ЦДІАУК). - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 322.

11. ЦДІАУК. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 280.

12. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.544.

13. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.709.

14. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.740.

15. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.996.

16. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.313.

17. Волошин Ю. Населення домогосподарств «государевых малороссийских описных раскольничьих слобод» (за матеріалами «Генерального опису Лівобережної України 1767-1768 рр.») // Соціум. Альманах соціальної історії. - К., 2003. - Вип. 2.

18. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.540.

19. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.7.

20. ДАПО. - Ф.801.- Оп.1. - Спр.202.

Размещено на Allbest.ru