Ставлення сучасників до врангелівського аграрного законодавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

СТАВЛЕННЯ СУЧАСНИКІВ ДО ВРАНГЕЛІВСЬКОГО АГРАРНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

аграрний врангель південь росія

С.В. Корновенко

Особливої гостроти аграрне питання на початку ХХ ст. набуло у Російській імперії. Попри всі зусилля урядовців (С. Вітте, П. Столипіна), напередодні революції 1917 - 1920 рр. воно як суто економічна проблема політизується. Аграрний складник посідає чільне місце у програмних засадах як національних, так і загальноро- сійських політичних сил. Потужною військово-політичною силою революційних подій на Півдні Росії був Білий рух Півдня Росії. Крім програми “contra”, лідери Білого руху Півдня Росії мали і програму “pro”. Чільне місце у ній відводилося вирішенню аграрного питання на засадах еволюції та реформ із урахуванням російського та європейського досвідів.

Вивчення історіографії зазначеної проблеми переконує, що окремі питання, пов'язані з історією Білого руху Півдня Росії, аграрною політикою урядів А. Денікі- на, П. Врангеля, знайшли своє належне наукове висвітлення у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників [1]. Однак, на нашу думку, детальнішого аналізу потребує аграрне законодавство Уряду Півдня Росії, ставлення до нього сучасників. Автор статті ставить за мету розкрити ставлення сучасників до аграрного законодавства уряду П. Врангеля.

Аграрне законодавство Уряду Півдня Росії було опубліковане 25 травня 1920 р. До цього пакета документів входили: „Повідомлення уряду із земельного питання”, „Наказ про землю”, „Правила про передачу розпорядженням Уряду казенних, Державного Земельного Банку і приватновласницьких земель сільськогосподарського призначення у власність господарів, що її обробляли”, „Тимчасове Положення про земельні установи”. Вони спрямовувалися на впорядкування землекористування і землеволодіння на селі; за мету генерал ставив наділення селян землею, піднесення як їх матеріального добробуту, так і галузі в цілому. Загалом законодавство представляло та захищало економічні інтереси не лише середньозаможного, але й заможного селянства. Охорона радгоспів і комун Урядом Півдня Росії свідчила про те, що він ураховував й інтереси незаможного та малозаможного селянства; поміщики, колишні власники, усувалися із процедури розрахунків із селянами-займанцями. Більше того, спеціальним розпорядженням Головнокомандувача їм заборонялося не лише повертатися у маєтки, а навіть обіймати адмінпосади у повіті, де ці маєтки розташовувалися. Отже, аграрне законодавство П. Врангеля відповідало реальному стану справ у сільському господарстві Таврійської губернії.

Відгуки на “Наказ...” і на весь пакет документів аграрного законодавства Уряду Півдня Росії з боку громадськості, політичних діячів і військових білого Криму, опонентів Білого руху не примусили на себе довго чекати. П. Врангель, як видно із його мемуарів, був до цього готовий. У нього не викликало сумнівів, що будь-який варіант аграрної реформи обов'язково стане об'єктом критики не лише зовнішніх опонентів, а й представників тих політичних сил, які входили до складу Білого руху [2, 99]. Про це ж йшлося і в одному з номерів газети “Таврический голос”. Її дописувач зазначав, що реформа, положення якої закріплені у пакеті документів від 25 травня 1920 р., одним може видатися занадто соціалістичною, іншим - однобокою та недостатньою. Всі будуть її критикувати, оскільки аграрне питання можна вирішувати у тисячу способів, і кожний має власне рішення, яке йому видається найкращим [3].

Так, наприклад, коментуючи аграрне законодавство Уряду Півдня Росії, О. Кривошеїн вважав його початком нової ери, за якої державне будівництво йде не згори, як перед тим, а знизу [4, 249]. Б. Гагарін основним позитивом пакету документів від 25 травня 1920 р. вважав “проселянський їхній характер”. На переконання цього громадського діяча, законодавчі ініціативи Уряду Півдня Росії вигідно відрізняються від інших подібних актів тим, що вони “близькі до реальних потреб села та умов його життя. Це селянська політика, а не демагогія... це прагнення примирити ворогуючі класи” [5].

Кадети-емігранти давали обережні оцінки. Скажімо, Н. Астров сумнівався у небезпечності діапазону програми П. Врангеля, хоча вважав: “Досвід цікавий. Це кращий взірець надпартійності й розуміння ситуації”. Конституційні демократи, що залишилися в Криму, були менш стриманими: “Тепер, - писав Новгородцев Астрову, - вперше після 27 лютого - якщо не вважати більшовиків - у Росії з 'явився уряд (у повному розумінні цього слова, а не лише за назвою). Тут не коливаються, не рефлектують, не змагаються у силі доказів, а просто діють і виконують накази” [6, 340].

Представники правих поглядів, прихильники недоторканності поміщицького землеволодіння вважали, що П. Врангель підійшов до вирішення земельного питання традиційно, відповідно до кадетських та правоесерівсь- ких програм. Водночас Г. Немирович-Данченко підкреслював, що врангелівське аграрне законодавство ставило аграрне питання у всій його широті. Основні його положення відповідали російському національно- культурному та сільськогосподарському розвитку, а головне - відповідали вимогам політичного моменту. Селянські інтереси були у ньому представлені повною мірою і надійно захищені [7, 46 - 47]. Скептичнішим у цьому відношенні був князь В. Оболенський - член опозиції у складі Ялтинської та Сімферопольської земельних комісій, автор “особливих думок”, які імпонували П. Врангелю. Він висловлював думку про те, що “надмірної лівизни в новому законі не було. Він не був надмірно ні правим, ні лівим, а занадто складним, пристосованим до мирного часу, а не для періоду громадянської війни”. На його переконання, аграрне законодавство Уряду Півдня Росії - спроба “круто повернути кермо політики південноросійської влади в земельному питанні” [8, 20].

Позитивно про аграрне законодавство Уряду Півдня Росії відгукувалися військові. Наприклад, полковник Опріц, який вважав безсумнівним позитивом те, що до проведення аграрної реформи безпосередньо залучалося селянство. До того ж не лише заможне. Крім того, офіцер звертав увагу і на те, що селянство залучалося до державного життя “у всій своїй повноті, а не через відірвану від нього інтелігенцію”.

Крім хвалебних од, траплялися публікації критичного характеру Так, один із авторів - М. Г, відзначаючи позитивні риси „Наказу про землю”, вказав і на ряд недоліків. По-перше, уряд, на його думку, помилився, усунувши з процесу купівлі-продажу землі поміщиків, оскільки селяни, за звичкою, охочіше укладали угоди з ними, ніж із державою. По-друге, розрахунки придбання землі ускладнювалися невизначеністю вартості десятини з боку держави. По-третє, як наслідок другого, на ринку землі спостерігається ажіотаж: ціни коливаються у напрямку постійного зростання від 20 до 120 тис. руб. за дес. [10]

Не менш критично, щоправда на еміграції, висловлювався з приводу аграрного законодавства Уряду Півдня Росії В. Ілларіонов. Аграрну реформу П. Врангеля він вважав безперспективною з ряду причин. По-перше, селяни не були зацікавлені в її реалізації. По-друге, принцип примусового відчуження великого землеволодіння відштовхнув від влади білого Криму поміщиків - основу соціальної бази Білого руху Півдня Росії. По-третє, селяни не могли повірити в те, що царський генерал віддасть їм поміщицькі землі на вигідніших умовах, ніж більшовики [11, 18 - 19].

Соціалістична преса, яка пильно стежила за ситуацією на контрольованих Російською Армією територіях, по-своєму оцінила врангелівський пакет документів, що стосувався вирішення аграрного питання. Автори вдавалися до аналогій, порівнянь. Такий методологічний прийом можна вважати виправданим лише частково, оскільки він не розглядав врангелівську реформу саму по собі, а крізь призму схожості/ подібності, що применшувало її статус як самодостатнього історичного явища, зумовлювало політичну заангажованість суджень. “Що стосується земельної реформи, - зазначала газета “Українське слово”, - яку думав провести Врангель, то вона нічим не різниться від програми, яку висували всякі чорносотенно-хліборобські кола під час панування гетьмана. Насправді вся Врангеліада зводиться до відбудови старої Росії зі всіма її негативними рисами: царська деспотія, поневолення народів і знищення добробуту населення” [12].

Радикальнішими в оцінках були більшовики. У своєму зверненні до незаможних селян України В. Ленін писав: “Товариші, царський генерал Врангель посилює наступ на Росію й Україну... Ще раз поміщики роблять спробу повернути владу, землю, покріпачити селян” [13, 224]. Подібної думки про Головнокомандувача й аграрне законодавство Уряду Півдня Росії був Й. Сталін. У підготовленому ним заклику до солдат Червоної Армії Південного фронту зазначалося: “Російську революцію зробили робітники і селяни. буржуазії не сподобався подальший розвиток революції... буржуазія закликала на допомогу вірних їй генералів, узагалі всіх колишніх царських холопів. Ті з радістю взялися до справи повернення старих часів...” [14, 46]. Керівництво Радянської України в особі Х. Раковського, зважаючи на зміст аграрного законодавства Уряду Півдня Росії, вважало, що П. Врангель небезпечніший за поляків [15, 27].

Більшовики пакет законів від 25 травня 1920 р. критикували у властивій їм манері. Вони переінакшували зміст статей законів, довільно інтерпретували сутність змін у землеволодінні/землекористуванні, що передбачалися Головнокомандувачем, до “аналізу” залучали вибіркові положення, найуразливіші, на їхню думку, з політичної точки зору. Таким чином, у адресатів більшовицьких матеріалів складалося якщо не хибне, то спотворене враження і сприйняття аграрного законодавства влади білого Криму. Наприклад, в одному з таких матеріалів мова велася про те, що П. Врангель віддавав селянам частину землі, яку вони самі в 1917 р. відібрали у поміщика. До того ж ту частину, що не потрібна ні поміщику, ні врангелівському уряду. За це селяни потрапляли в кабалу до поміщиків на 25 років. У такий спосіб, запевняли автори, захищалися інтереси поміщиків, оскільки останні безкоштовно отримували й землю, яка їм не належала [13, 70 зв.]. Безсумнівно, в подібних “аналізах” насправді ніякої критики не було. Мала місце політична кон'юнктура, зумовлена збройним, ідеологічним більшовицько-білогвардійським протистоянням у боротьбі за селян Новоросійської, Харківської та Малоросійської губерній.

Ці тези підхопили й розвинули радянські газети, агітаційні матеріали: “Останній панський виродок - барон Врангель - плазує на нас і своїми хижими руками хоче задушити робітників і селян. Він хоче відібрати... у селян землю..., повернути старі царсько-поміщицькі порядки, запрягти нас... в панське кріпосне ярмо...” [16, 206]. “Беріть свою буржуазію за горлянку, - йшлося в одній з більшовицьких агіток, - встановлюйте свою диктатуру над багатіями” [17, 137].

Отже, підсумовуючи, констатуємо, що аграрне законодавство П. Врангеля спрямовувалося на впорядкування землекористування і землеволодіння на селі; за мету генерал ставив наділення селян землею, піднесення як їх матеріального добробуту, так і галузі в цілому; законодавство представляло та захищало економічні інтереси не лише середньозаможного та заможного селянства. Охорона радгоспів і комун Урядом Півдня Росії свідчила про те, що він ураховував й інтереси незаможного та малозаможного селянства; поміщики, колишні власники, усувалися із процедури розрахунків із селяна- ми-займанцями. Більше того, спеціальним розпорядженням Головнокомандувача їм заборонялося не лише повертатися у маєтки, а навіть обіймати адмінпосади у повіті, де ці маєтки розташовувалися; аграрне законодавство П. Врангеля відповідало реальному стану справ у сільському господарстві Таврійської губернії.

Аналіз критики щодо аграрного законодавства Уряду Півдня Росії переконує в тому, що, за незначним винятком, вона не була конструктивною. Здебільшого вмотивовувалася політичною кон'юнктурою. Швидше вона відображала погляди авторів відгуків на пакет законів від 25 травня 1920 р., ніж вказувала на реальні “вузькі місця” у ньому. Активне долучення громадських, політичних діячів, військових білого Криму та їхніх опонентів до обговорення аграрного законодавства Уряду Півдня Росії лише підкреслювало важливість, порушеної владою білого Криму, проблеми.

Размещено на Allbest.ur