Значення запровадження нормального статуту 1897 року для розвитку споживчих товариств лівобережної України в кінці ХІХ - на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗНАЧЕННЯ ЗАПРОВАДЖЕННЯ НОРМАЛЬНОГО СТАТУТУ 1897 р. ДЛЯ РОЗВИТКУ СПОЖИВЧИХ ТОВАРИСТВ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ В КІНЦІ ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

О.C. Сидорович

Стаття присвячена аналізу особливостей нормального статуту 1897 р. Висвітлюються як негативні, так і позитивні сторони зазначеного нормативного акта та досліджено вплив його запровадження на розвиток споживчої кооперації Лівобережної України в кінці ХІХ -- на початку ХІХ ст.

Ключові слова: споживчий кооператив, нормальний статут, Лівобережна Україна, кооперація.

статут акт лівобережний кооперація

Нормативно-правове регулювання діяльності самоврядних організацій завжди відігравало велике значення в їх успішному функціонуванні. Чи не найбільшою мірою це твердження стосується діяльності кооперативних організацій, зважаючи на їх особливий статус і специфіку діяльності. В цьому контексті цінним, на нашу думку, є досвід правового забезпечення діяльності споживчої кооперації в дореволюційний період. Зокрема нас цікавить запровадження найважливішого для розвитку споживчої кооперації в означений період нормативно-правового акту, а саме нормального статуту 1897 р. та його вплив на розвиток споживчих товариств Лівобережної України. Ця проблема знайшла відображення в ряді досліджень [1 3], проте, опубліковані праці висвітлюють тему без урахування видової та регіональної специфіки.

У 1890-х рр. почалося поступове зростання споживчої кооперації Лівобережної України. Причиною була сприятлива економічна кон'юнктура для створення саме цього виду кооперативних товариств. До кінця ХІХ ст. товарно-грошові відносини на селі майже повністю витіснили натуральний обмін. Крамарі, які захопили торгівлю в тому чи іншому селі, підвищували ціни в деяких випадках майже вдвічі, порівняно з міськими. Цьому сприяли віддаленість і замкненість більшості сіл, недосконалість транспортної системи, що викликало труднощі у зв'язках із містами як торговими центрами. Зростанню цін сприяв також і голод, дві хвилі якого прокотились Російською імперією в 1891 і 1897 рр. [4, 53], та економічна криза, що виявилась у спаді промислового виробництва (почалась восени 1899 р. та сягнула найбільшого піку в 1901 1902 рр.). У відсотках до середнього рівня цін 1890 1899 рр. на найважливіші ринкові вироби, то в 1905 р. вони зросли на 16,4 % [5, 73]. І це в той час, коли реальна заробітна платня сільськогосподарських робітників мала тенденцію до зниження: у 1890 р. вона складала 44,5 коп., 1895 р. 52,7 коп., 1900 р. 52,6 коп., 1905 р. 49,1 коп. Проте, економічні причини зростання кількості споживчих кооперативів у 1890-х рр. були не єдиними. Насамперед відіграло свою роль спрощення процедури заснування споживчих товариств за зразковим статутом, який було офіційно затверджено урядом 13 травня 1897 р. [6, 9]. До цього часу статут необхідно було затверджувати в Петербурзі, в Міністерстві внутрішніх справ. Часто така процедура затягувалась на рік і більше. Після 1897 р. засновники лише подавали вже розроблений зразковий статут на розгляд губернатора, який і вирішував затверджувати його чи ні. Якщо ж товариство хотіло виробити власний статут, то воно мало його затверджувати як і раніше у Міністерстві внутрішніх справ.

Проект нормального статуту було розроблено 1896 р. в Нижньому Новгороді, на нараді споживчих товариств Російської імперії, яка була скликана Петербурзьким відділом комітету сільських, ощадно-позичкових і промислових товариств. Мотиви скликання цієї наради, яку ще часто називають першим з'їздом споживчих товариств Росії, були зумовлені зростанням споживчої кооперації і розумінням її важливості для населення. Тоді ж, під час проведення наради у Петербурзькому відділі комітету сільських ощадно-позичкових і промислових товариств, було вирішено створити «Постійну комісію у справах споживчих товариств», яка і розробила зразковий статут, спираючись на побажання представників споживчих товариств. Діяльність «Постійної комісії» складає важливу сторінку в історії споживчої кооперації. Вона здійснила статистичне дослідження товариств, випустивши докладну працю Н. Рейтлінгера, щорічно публікувала звіт статистичних даних про товариства, займалась виробленням системи звітності і ряду інструкцій органам правління товариств, була ініціатором клопотань щодо потреб товариств і брала участь в кооперативних з'їздах [7, 51]. Програма діяльності «Постійної комісії» включала такі заходи: видавництво періодичного органу для споживчих товариств, розробка питання про кредит для споживчих товариств, ревізія і контроль діяльності споживчих товариств, ведення і видавництво списку фірм, місцевих джерел придбання товарів, розробка питання про спільні закупки споживчих товариств.

На жаль, із запрограмованих заходів «Постійній комісії» здійснити вдалося небагато. З них найбільший інтерес для нас представляють звіти комісії. Для їх створення комісія розсилала в усі споживчі товариства Росії опитувальні листи. Картина розвитку споживчої кооперації, що постає у цих звітах, була неповною, тому що відповіді анкети надходили не від усіх споживчих товариств. У 1897 р. на розіслані анкети дала відповідь лише третина товариств. Із 12 товариств Лівобережжя лише Новгород-Сіверське на Чернігівщині прислало відповідь про результати своєї діяльності [8, 180]. Так, на торговопромисловому з'їзді в Нижньому Новгороді 1896 р., IVта секція якого власне і була нарадою споживчих товариств Росії, були присутніми 34 представники від 28 споживчих товариств імперії. З'їзд тривав з 4 до 15 серпня, а засідання ГУ-ї секції з 7 до 15 серпня. Перш за все нарада обговорила проект положення про спілки кооперативних установ змішаного типу, про спільну діяльність споживчих товариств і проект нормального статуту, який розробила комісія під керівництвом П. Ісакова. У цілому цей проект, з деякими змінами, ліг в основу нормального статуту, опублікованого через 9 місяців після наради в Нижньому Новгороді [7, 88].

Запровадження нормального статуту позитивно відбилось на зростанні споживчих кооперативів особливо в сільській місцевості. Адже тут не завжди була освічена людина, здатна правильно скласти статут і подати його на затвердження до Санкт-Петербургу. Хоча в багатьох випадках і після запровадження нормального статуту шлях від подання статуту на затвердження і до відкриття торгівлі займав півроку і більше. Наприклад, клопотання про затвердження статуту Анєнковського споживчого товариства з Лебединського повіту на Харківщині надійшло до канцелярії губернатора 18 березня 1911 р., а торгівля в крамниці була відкрита 22 вересня 1911 р. Такий тривалий термін був пов'язаний не в останню чергу із тим, що губернатор, перш ніж ставити свій підпис під цим статутом, через Лебединського повітового справника з'ясовував ступінь політичної благонадійності засновників цього товариства, а після затвердження статуту губернатор ще мав затвердити членів його Правління [9, 1-19]. Саме тому бюрократична переписка між канцелярією губернатора, повітовим справником і засновниками товариства тривала так довго. Аналогічна система діяла і при затвердженні інших споживчих товариств регіону [10, 1-33,165,270].

Зразковий статут мав ряд особливостей, які вплинули на подальший розвиток кооперативних установ на Лівобережній Україні. Відтак, варто детальніше проаналізувати деякі параграфи цього документу. Важливим пунктом цього статуту є параграф N° 16, де зазначається, що кожен член споживчого товариства має право лише на один голос на загальних зборах, незважаючи на наявну у нього кількість паїв, і це право голосу нікому не можна передавати. За цим статутом у параграфі № 2 товариство мало право: влаштовувати для зберігання товару склади чи орендувати їх; вступати в домовленості і зобов'язання з особами і установами щодо поставок різноманітних товарів чи відносно грошових засобів необхідних для товариства; набувати власність і нерухоме майно на загальних підставах [11, 4]. Кошти товариства складають обіговий капітал, утворений із вступної плати, пайових внесків чи позик, які може брати товариство, спираючись на рішення загальних зборів, і запасний капітал, який складається із щорічних відрахувань за прибутками, не менше 10%, прибутків від продажу статутів товариства і розрахункових книжок, випадкових надходжень та ін.

Досить негативним, з нашого погляду, є той факт, що, згідно параграфу № 11, запасний капітал має зберігатися виключно в державних зобов'язаннях чи в державних кредитних установах аж до того часу, коли товариство не зазнає збитків на покриття яких, згідно параграфу № 10, потрібно спрямовувати запасний капітал. Таким чином, вільні кошти, які є у вигляді запасного капіталу, не можуть бути застосовані на поповнення обігового капіталу для закупівлі товарів, оренди чи купівлі приміщень і т.д., а повинні бути покладені в державні цінні папери чи ощадну касу, і навіть відсоток із цих грошей, згідно параграфу № 7-г, є для товариства недоступним. Звичайно ж, виправданням для цієї норми статуту є піклування про платоспроможність товариства у випадку банкрутства чи значних збитків. Проте, товариство могло б значно зміцнитися у фінансово-торговому відношенні, а отже, усунути теоретичну ймовірність банкрутства, якщо б воно мало доступ до запасного капіталу. Можливо, варто було б дозволити споживчим товариствам користуватися лише певною, визначеною у відсотковому відношенні, частиною запасного капіталу. В реальності виходило так, що через брак вільних коштів, товариство змушене було вдаватися до кредиту, невиплата якого ставила кооператив під загрозу банкрутства.

Нестача обігових коштів, дійсно, була однією із проблем споживчих товариств Лівобережної України. І обмеження у використанні запасного капіталу стримувало їхню господарську активність [12, 24]. Примітним є той факт, що у проекті зразкового статуту, який було розроблено на нараді 1896 р., дозволялись певні запозичення із запасного капіталу [13, 25]. Проте, у 1897 р., офіційно запроваджуючи статут, думку представників споживчих товариств не врахували і запасний капітал було визнано недоторканим. Іншим не зовсім продуманим, на нашу думку, пунктом зразкового статуту є параграф № 13, за яким кількість паїв, що може придбати окремий член товариства, визначається загальними зборами. До дозволу придбання декількох одиниць чи десятків паїв товариство могло вдатися у випадку нестачі обігових коштів. Теоретично цього вдалося б уникнути, запозичивши гроші із запасного капіталу, якщо б це було дозволено. Однак за наявності членів багатопайщиків товариство знаходилося під постійною загрозою виходу із тих чи інших причин цих членів із складу товариства з одночасним вилученням із обігового капіталу товариства відчутної частини коштів у вигляді паїв цих членів. До речі, це було однією із причин краху перших споживчих товариств Лівобережної України у 1870-х рр. З іншого боку, наявність членів багатопайщиків часто схиляла загальні збори до запровадження нарахування відсотку із прибутку виключно на пай, або ж більшої частини на пай, а меншої на забирання товарів. Нарахування відсотку із прибутку виключно на пай не стимулювало членів товариства до придбання товарів у власній крамниці. Відсутність же нарахування відсотку із прибутку на забирання не стимулювала до купівлі товарів у споживчій крамниці сторонніх покупців, якщо там ціни були середньоринковими.

Таким чином, запровадження дозволу купування декількох паїв однією особою і нарахування відсотку із прибутку на пай чи навіть виключно на пай було таким, що не тільки не відповідало кооперативним принципам, але й було економічно невигідним для споживчого товариства. Отже, опосередковано відсутність дозволу запозичувати грошові засоби із запасного капіталу була причиною багатьох економічних негараздів споживчих товариств Лівобережної України. І тому наявність у товариствах членів багато-пайовиків, нарахування відсотку з прибутку виключно на пай було елементами одного ланцюга, початок якого (як одна із причин економічних негараздів товариств) полягав у забороні позичати грошові засоби із запасного капіталу.

Крім того, у зразковому статуті закладені положення, які дозволяли органам влади втручатися в діяльність кооперативу Для проведення загальних зборів потрібно було отримати дозвіл поліції. Дуже часто поліція вела нагляд за діяльністю товариства і протягом його існування [14, 63-65]. Усі відомості про кількість споживчих товариств, соціальний склад їх членів та політичну благонадійність збирались і сортувались місцевими поліційними управами та передавались до губернських жандармських управлінь [15, 1]. За цим же статутом губернатор мав право закрити споживче товариство, якщо воно відходило від норм статуту; через інші причини товариство міг закрити лише Міністр внутрішніх справ. Після 1906 р. ця стаття була викладена у більш короткій формі: «Споживче товариство може бути закрите за розпорядженням Міністра внутрішніх справ [16, 391]». Часто губернатори відмовляли у затвердженні того чи іншого статуту споживчого товариства взагалі без пояснення мотивів. Подібні випадки мали місце і в Лівобережній Україні. Так, Харківська повітова земська управа була змушена взяти на себе клопотання про затвердження статуту товариства споживачів із слободи Мерефа, тому що її мешканці з невідомих причин не могли довгий час виклопотати затвердження статуту. В Чернігівській губернії мешканці с. Журавки отримали таку відповідь від губернатора, на прохання затвердити устав споживчого товариства: «Не бачу необхідності задовольнити ваше клопотання» [16, 384]. Проте, правова ситуація із споживчою кооперацією в Російській імперії, де не існувало громадянського суспільства, не була виключенням із правила. У більшій чи меншій мірі суворий адміністративний нагляд здійснювався над усіма самоврядними організаціями.

Отже, незважаючи на певні недосконалості нормального статуту, його запровадження 1897 р. створило правове поле, в межах якого споживча кооперація досліджуваного регіону отримала новий поштовх до подальшого розвитку.

Література

1. Половець В. М. Кооперативний рух на Лівобережній Україні (1861 -- 1917). -- Чернігів, 1996.

2. Фареній І.А. З історій становлення кооперативного руху в Наддніпрянській Україні (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.). -- Черкаси, 2003.

3. Волошкевич Г.А. Розвиток споживчої кооперації на землях Наддніпрянської України у другій половині ХІХ-- на початку ХХ ст. (історико-правове дослідження): Автореф. дис. ... канд. юр. наук. -- Одеса, 2007.

4. Височанський П. Ф. Начерк розвитку української споживчої кооперації. -- Ч. 1: Дорадянська доба. -- Катеринослав, 1925.

5. Аліман М.В., Бабенко С.Г., Гелей С.Д. та ін. Історія споживчої кооперації України: Підручник. -- Львів, 1996.

6. Аліман М. В. Від витоків до сьогодення //Вісті ЦССТУ.

7. 1996. -- № 25.

8. Меркулов А. В. Исторический очерк потребительной кооперации в России. -- Х., 1919.

9. Рейтлингер Н.А. Обзор положення и деятельности потребительских обществ в России по данным 1897 г.

10. СПб., 1899.

11. Державний архів Харківської області (далі -- ДАХО). -- Ф. 29. -- Оп. 1. -- Спр. 190

12. ДАХО. -- Ф. 29. -- Оп. 1. -- Спр. 214.

13. Устав общества потребителей «Сбережение Трудовой Копейки» слободы Тернов, Терновской волости, Купянского уезда, Харьковской губернии. -- М., 1911.

14. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. -- Ф. 3795. -- Оп. 2. -- Спр. 175.

15. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі -- ЦДІАУ). -- Ф. 1439. -- Оп. 1. -- Спр. 1701.

16. ЦДІАУ. -- Ф. 321. -- Оп. 1. -- Од. зб. 102.

17. ЦДІАУ. -- Ф. 276. -- Оп. 1. -- Спр. 205.

18. Прокопович С.Н. Кооперативное движение в России: его теория практика. -- М., 1913.

Размещено на Allbest.ru