Інтелектуальна взаємодія Галичини та наддніпрянської України як складова українського національного руху другої половини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Анотація

інтелектуальний взаємодія галицький наддніпрянський

Інтелектуальна взаємодія Галичини та наддніпрянської України як складова українського національного руху другої половини ХІХ ст.

А.В. Новак

У статті відображено основні тенденції взаємодії галицької та наддніпрянської інтелігенції у другій половині ХІХ ст.

Ключові слова: національне питання, Галичина, Наддніпрянщина, самовизначення, національно-культурна єдність

На початку ХХІ ст. досить актуальним є національне відродження України, що передбачає відтворення та переосмислення історичної пам'яті нації, шляхом дослідження інтелектуальної комунікації як вияву регіональної взаємодії, задля досягнення спільної, з націотворчого погляду, мети. Це стає можливим лише завдяки принципово новим концептуальним підходам до висвітлення інтелектуальної історії України. Потрібні такі підходи й до осмислення процесу становлення української національної ідеї, які дозволять усвідомити закономірності та особливості цієї проблематики у другій половині ХІХ ст. На сучасному етапі історіографічного процесу регіональні аспекти історії України викликають все більший дослідницький інтерес. Адже порівняльно-історичне зіставлення минулого регіонів є вельми продуктивним, з погляду і пізнання, і практичної корисності для сьогодення.

Особливої уваги потребує той факт, що сприйняття Г аличини на сучасному етапі розвитку наукової думки в інтелектуальних колах є досить неоднозначним, враховуючи позицію вчених, так званого «державницького напряму», що сягає корінням «імперіалістичної» доби і суперечить основним постулатам філософії науки. Водночас історіографія досліджень вказує на трансформаційно-світоглядні явища у царині цієї проблематики, котрі виступають каталізуючим фактором виникнення нових її рецепцій. Тому важливо знайти інтегруючі чинники наукової взаємодії, що визначали б пріоритети думки інтелектуалів, а відтак, і напрями теоретичних пошуків.

Стан питання значною мірою визначається відсутністю єдиної думки щодо сутності явища - українська ідея - і вживанням самого терміну у різних по суті значеннях. Відповідно до цього, не окресленою залишається й така інтелектуальна течія, як філософія української ідеї. Це зумовлено тим, що дотепер не вироблені єдині критерії оцінки таких явищ, позаяк національна ідея не належить до традиційних тем української культурології.

В умовах оновлення та концептуального збагачення історичної науки, пошуку стійкої методологічної платформи наукових досліджень, знань життя і творчого доробку видатних українських істориків-інтелек- туалів - сучасників доби національно-культурного відродження та їх об'єднання, започаткування наукових шкіл набуває першочергового значення. Постає потреба оволодіти їх духовним багатством, осмислити багатогранність їх талантів, розглянути їх внесок в історичну науку з погляду історичної ретроспективи. Це важливо і для збереження історичної пам'яті, недопущення зневажливого ставлення до минулого та інтелектуального вдосконалення сучасної методології та філософії історії. У цьому контексті вагомою є необхідність ознайомлення з концептуально-теоретичними розробками українських істориків, які репрезентують своєю науковою діяльністю особливості світоглядних тенденцій інтелектуальних кіл доби «довгого» ХІХ ст. Виступаючи за методологічний плюралізм і більш об'єктивний образ історичного мислення, необхідним стає звернення до фундаментальних історіософських засад, котрі були властивими для часу зародження української історії, та по суті репрезентують наукову думку означеного періоду.

Вже на початку ХІХ ст. українська ідея вийшла з епізодичного стану на відкритий шлях історичного поступу, що засвідчило значні потенції українства Галичини. Хоча водночас бракувало енергійних провідників, які б зуміли організувати народ на вирішення нагальних проблем [1]. Згодом у Галичині, згідно І. Франка, виник «темний, відвернутий від будь-якої культури напрям москвофільства. Будучи політично безхарактерним і безідейним, суспільно-гальмуючим, а національно-ворожим усьому рідному, фантастично мудруватим, він ділив і без того нечисленну галицько- руську інтелігенцію на два ворожі, неспроможні до об'єднанння, табори» [2, 188].

Однак москвофільські тенденції, влучно названі О. Назаруком «внутрішньою раною нашого народа» [3, 20], спроби зв'язати українців Галичини з російською ідеєю викликали значний опір нової генерації інте- ліґенції, так званих «народовців». Серед них відзначалися активністю В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климко- вич, Є. Згарський, Д. Танячкевич та ін. Вважаючи своїм ідеалом Т. Шевченка та «Руську Трійцю», галицькі народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності українського народу. Поряд із цим, вони залишалися лояльними до австрійської влади.

Поступово народовський напрям перетворився на найвпливовішу силу українського національного руху в Галичині. Важливою подією суспільно-політичного життя краю, могутнім кроком на шляху зростання українства стало створення 1868 р., з ініціативи народовців, культурно-освітнього товариства «Просвіта». За їх же підтримки, на хвилі національного відродження у Львові 1873 р. виникло Товариство ім. Т. Шевченка.

З другої половини ХІХ ст. Галичиною зацікавилися наддніпрянські українці, які надавали їй особливого значення щодо українського національного розвитку. Це пояснювалося тим, що, попри політичні обмеження, українці Галичини жили все ж у конституційній монархії, відтак, права забезпечувалися ширше, ніж у самодержавній Росії. Від революції 1848-1849 рр. вони вже брали участь у виборах, мали парламентське представництво, політичну пресу, громадські організації. В підросійській Україні політичні змагання могли виявлятися тільки нелегальним шляхом. Тому, коли російський уряд почав репресії проти українського руху, його активні діячі перенесли діяльність до Галичини, зміцнюючи цим місцевий національний рух. Так, Галичина стала місцем, де спільними силами розвивалося українське національне життя і творили національні цінності для потреб всієї України. З цього часу духовні зв'язки між двома частинами України зміцнилися, витворюючи спільні культуру, політичну думку та національний ідеал [4].

Галицьке українофільство від початку мало значно гірші фінансові й організаційні можливості, ніж москвофіли, які мали російську підтримку. Втім, керуючись ентузіазмом молодих патріотів, українофіли змогли організувати вихід у 1862-1866 рр. журналів «Мета», «Нива», «Русалка». У 1861 р. засноване науково-культурне товариство «Руська бесіда», при якому з 1864 р. почав діяти український театр. Помітним імпульсом для розвитку народовського руху стали сумнозвісні

Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази, що заборонили українську мову на території Російської імперії. Українські діячі Наддніпрянщини - П. Куліш, М. Ста- рицький, П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов та ін. - перенесли друк своїх книжок до Г аличини, де активно співробітничали з народовцями.

Народовці, отримавши моральну та певну фінансову підтримку від українських діячів Наддніпрянщини, значно посилили пропагандистську роботу: 1879 р. засновано газету для селянства «Батьківщина», 1880 р. - часопис галицької української інтелігенції «Діло». Ядро ж народовців у Галичині становили В. Барвінський, В. Навроцький, Ю. Романчук, О. Огоновський, А. Вахнянин, О. Терлецький [5, 269]. Серед перших визначних діячів Великої України, які налагодили тісні стосунки з галичанами, був П. Куліш.

Франко писав: «Доля судила, що власне Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до пол. 70-х років» [6, 155]. Він же першим звернув увагу молодих галицьких українофілів на потреби вивчення історії України та поширення літератури для простого народу.

Особливо значний вплив на народовців мав М. Драгоманов, який почав систематично цікавитись українським життям в Галичині і прагнув перетворити її на «український П'ємонт», використовуючи м'який, порівняно з російським, політичний режим Австро-Угорщини. Дж. Гімка наголошував, що «в той час пункти розходжень між російським українофільством та галицьким національним популізмом були фундаментальними. Менше енергійна і вперта людина, ніж Драгоманов, звичайно відмовилася б від галичан у цілому. Замість цього, Драгоманов випробував свою удачу при приверненні галицьких студентів до прогресивного українофільства. У цих починаннях він міг насолоджуватись значним успіхом» [4, 150].

1870-80-ті рр. для самосвідомості галичан позначені потужним впливом М. Драгоманова. Саме навколо нього на цьому етапі згуртувалося вузьке коло галицьких інтелектуалів, до якого зокрема входили В. Навроцький, М. Павлик, І. Франко, що започаткувало європеїзацію галицьких русинів. Ця група сповідувала, так звану «радикальну політику», в суспільному житті Галичини, «головним завданням якої, було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями, з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей» [2]. При цьому «радикали» вважали національну ідею в Україні другорядним явищем, а національну проблему такою, що зникне з перемогою соціалістичного ідеалу.

«Він був для нас правдивим учителем, вповні безкорисно не жалував праці.., щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута на кращі, ясніші шляхи Європейської цивілізації» [5], - характеризував М. Драгоманова І. Франко. Проте, «глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівности і політичної волі, - згідно Каменяра, - заслонювали перед його очима ідеал національної самостійности, ідеал, що не тільки вміщує в собі обидва попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою» [7].

Майже одночасно зі смертю М. Драгоманова, з Києва до Львівського університету переїхав викладати історію визначний український історик М. Грушевський. Йому судилося стати представником найновішої фази розвитку українства, яке відштовхувалося від суспільних і політичних ідей драгоманського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями. Наукова, політична і культурно-освітня діяльність Михайла Сергійовича, ставши важливою єднальною ланкою між «двома Українами» у складі двох імперій, утверджувала спільність історичного походження, культури та національних інтересів усіх українців.

Втім, зв'язки між двома Українами не обмежувалися посередництвом провідних діячів. Представники молодшого покоління інтелектуалів Наддніпрянщини також часто перебували в Галичині, придивляючись до життя та думок тутешнього українства й оглядаючи місцеві інституції. Дехто з молодих наддніпрянців брав участь у «вакаційних мандрівках» галицької молоді краєм і навіть виробилася традиція, що з українських центрів, насамперед з Києва, щороку на громадські кошти відправляли до Галичини кількох здібніших молодих людей, щоб вони знайомилися з західноукраїнськими землями та набиралися патріотичного духу [2, 505]. Яку користь для української національної справи мало розширення таких живих зв'язків, скільки непорозумінь узгоджувалися у спілкуванні, скільки новин передавалися між частинами України - важко переоцінити. Словом, обопільні відносини ставали щораз інтенсивнішими, а взаємовплив щораз більшим. Український народ, хоч і розділений державними кордонами, ставав свідомим своєї єдності та переводив її в практичні справи, витворюючи спільні цінності єдиної нації.

Визначаючи ідейний вплив громадських і культурних діячів з Великої України на західноукраїнське життя, І. Франко писав: «Можна сміло сказати, що всі оті ідеї і напрями були б на Г алицькій Русі виросли й самі, без ніяких посторонніх впливів; та не менш певне й те, що при загальній слабосильності галицько-руського розвою на їх зріст потрібно б не 50, а зі 100 літ, якби не сильний прилив оживлюючих ідей з України під Росією» [2, 62]. Безсумнівно, завдяки співпраці українців обох імперій, все чіткіше вимальовувалися контури української національної ідеї. Один із відомих релігійних філософів ХХ ст. М. Бубер підкреслював: «Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі» [8, 9]. Всі ці умови та обставини мали місце в другій половині ХІХ ст. на українських теренах.

1870-80-ті рр. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтелігенції та частини національної буржуазії. Це інтенсифікувало, радикалізувало політичне життя, даючи матеріальну підпору важливим починанням. Є. Чикаленко писав, що національний рух сягнув «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені» [5, 165]. Відтепер, українофільство, попри впертий опір своєї консервативної частини, набуло чітко окресленого характеру політичного руху.

Отже, в процесі інтелектуальної взаємодії «двох Україн» викристалізовувався адекватний національний світогляд українства. Наддніпрянська інтелігенція прискорювала патріотизацію галицької спільноти, шляхом популяризації великоукраїнських тенденцій на Заході, натомість Галичина стала тим джерелом духовності, з котрого, «сковані російськими імперіалістичними кайданами», наддніпрянці черпали автентичні прикмети національного визначення.

Література

1. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848--1914. -- Львів, 1926.

2. Франко І. Українці // Повне зібрання творів: У 50 т. -- Т. 41.- К, 1984.

3. Назарук О. Що то є нарід або нація. -- Львів, 1911.

4. Лазарович М. Гей, ви, стрільці січові... формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки. 90-річчю легіону Українськи січових стрільців присвячую. -- Тернопіль, 2004.

5. Салтовський О. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX ст.). -- К., 2002.

6. Жмир В. На шляху до себе (Історія становлення української національної свідомості) // Філософська і соціологічна думка. -- 1991. -- № 3.

7. Франко І. Поза межами можливого // Вивід прав України. -- Львів, 1991.

8. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. -- К., 1993.

Размещено на Allbest.ru