Побут трудящих сіла під час революції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Окремий напрямок політики більшовиків становила праця по докорінній зміні побуту трудящих. Попервах комуністичний побут мислився як майже повне заперечення старого. Намагання нав'язати суспільству уявлення про людину як суцільно суспільну істоту, яка, власне, не потребувала особистого життя, а воліла жити безпосередньо в суспільстві, втілювалося в створюваних повсюдно комунах. В історичній літературі зафіксований досвід болгарських і єврейських комун, окремі з них підносилися як прототип майбутнього комуністичного суспільства. Але в цілому комунарський спосіб життя виявився цілком ворожим ментальності величезної частки етнічного селянства.

Повсякденна практика доводила, що національна відокремленість громад накладала величезний відбиток на всі сфери їхнього економічного життя. Хоча позиція влади стосовно існування національних кооперативів була гранично ясною, протягом непу саме національна однорідність кооперативів залишалася чи не визначальним чинником їхньої господарської ефективності. Матеріали ЦКНМ засвідчують, що фактор міжнаціонального непорозуміння посідав центральне місце в історії розпаду низки колективів. Більшовики незважаючи на цей незаперечний факт, намагалися запроваджувати в життя один з основних принципів коренізації -- здійснення пролетарського керівництва відсталими селянськими масами національних меншин, використовуючи доступний людський матеріал -- міських пролетарів. Приклади наслідків такого керівництва знаходимо в матеріалах усіх секцій комісії. Ось як зображений досвід кооперування в болгарських селах Бердянської округи.

«Артілі є в 6-ти селах, проте, вони перебувають у такому становищі, що замість того, щоби пропагувати ідеї колективізації, вони компрометують ідею громадської обробки. До деяких із них увійшов куркульський елемент. У деяких продовжується безперервне пияцтво, а інша частина, прикриваючись й користуючись перевагами артілі -- проводять індивідуальну обробку й ведуть самостійні господарства [...]. За винятком Аннівської комуни, всі комуни, можна сказати, йдуть до занепаду й розкладання [...]. [Перша з них ім. Раковського в с. Степанівка з'явилася 1921 р. -- Л.Я.] спочатку слугувала прикладом сільського господарства, мала живий і мертвий реманент. У ній був зразковий порядок у всіх відношеннях, був добре поставлений дитбудинок. Тепер, проте, її становище найжалюгідніше. До її складу входять 17 сімей із 73 членами. Господарювання в комуні нікуди не годиться. Реманент гине, в усьому помітний безлад й антисанітарія. З 4-х двигунів працює тепер лише один [...], а інші 3 геть занедбані. Частки різних машин розкидані і валяються по двору. Члени комуни живуть у мізерних умовах, не маючи навіть білизни та необхідного одягу. Своїм найманим працівникам комунари не платять. Так, приміром, машиністу Петру Карловичу не заплачено за 3 місяці, Янчеву Дмитру -- пастуху овець -- згідно з угодою не заплачено. Комуна має боргів близько 5 тис. руб. Причини, що привели комуну до такого становища, наступні: відсутність доброго керівника, відсутність просвіти серед членів, неправильний підхід до комуни Райпарткому та Окрпарткому. Перший організатор комуни т. Іван Ілліч Мануйлов, який мав великі господарсько-організаторські здібності, користувався авторитетом серед КНС, знятий з посади голови комуни й виключений з партії. З того моменту до цих пір головами комуни призначалися російські товариші, які зовсім не знали ані мови, ані побуту болгар комунарів, внаслідок чого в чисто болгарському селищі болгарський склад комуни майже весь виключений і заміщений складом російським, і навіть Бердянський Окрвиконком протоколом своїм від 13/Х-24 р. за № 5147 дійшов необхідності зовсім вилучити комуну, створену за рахунок реманенту місцевої бідноти й перевести її з села Степанівки до іншого місця, вважаючи населення чужим інтересам комуни й таким, що розкладає її».

Вважаючи коренізацію управлінського апарату колективних об'єднань необхідною передумовою оздоровлення їхнього стану, автор цитованого вище документу наводить приклад комуни с. Аннівка, заснованої болгарським комуністом Черванським, що була представлена до нагороди за наслідками конкурсу НКЗему. Негласне правило комплектування комун на принципах моноетнічності непохитно дотримувалося впродовж коренізації. За відсутності необхідної кількості етнічних пролетарів керівний апарат комун поповнювався за рахунок політемігрантів, яких у пореволюційну епоху постачала Західна Європа. Багато «іноземних товаришів» стали засновниками низки комун в усіх регіонах України, де компактно мешкали етнічні меншини. Вони викликали непідробну цікавість оточуючого населення.

Опис нового, ідеального, з точки зору місцевої влади, порядку організації селянської праці та спільного життя на землі було вміщено під псевдо «Південний» у статті «Йдемо до перемоги, Комуна «Нове життя» Мангуського району». Про життя комуни, яка складалася з 36 сімей (150 їдців) наводилися такі відомості: «Мають 3 трактори, молотарку, 2 сівалки. Коней робочих -- 16, молодняку корів 45, власних неподільних коштів -- 12 000 руб. [...] Комуна додержується п'ятипільної сівозміни. На цей рік під культурами буде 170 десятин [...]. [Тобто, трохи більше десятини посіву на їдця при 3-х тракторах і 16-ти робочих конях. -- Л.Я.] Дуже скрутний стан комуни з житлом. Людність міститься в чотирьох хатах та по різних закутках при господарських будівлях [...]. З цих причин немає школи, немає помешкання для культроботи [...]. Брак помешкання перешкоджає утворити спільне харчування, і комунари до цього часу варять страву і печуть хліб окремо кожною сім'єю. Тільки в часи сівби та косовиці страва готується на всіх загалом [...]. Праця в комуні проводиться за виробничим пляном. Робітний день буває різний в залежності від терміновості роботи [...]. Розподіл роботи проходить досить планово. Усім комунарам дається наряд завжди увечорі перед робітним днем. Прибутки від господарства комунари розподіляють один раз на рік, а в інші часи одержують харчі» [мова оригіналу. -- Л.Я.]²⁹³. Особливістю комуни, що містилася в грецькому національному районі, було те, що склад її поповнювався за рахунок переселенців з Полтавщини, Харківщини та різних сіл Маріупольщини, що робило її спосіб життя вкрай незрозумілим і чужим місцевому селянству. Надзвичайний подив, певне, у тубільних мешканців викликали нужденні умови життя комунарів при небаченій для свого часу забезпеченості останніх землею і знаряддями праці. Аналогічні приклади знаходимо в матеріалах усіх секцій ЦКНМ.

Незважаючи на повсякчасну роз'яснювальну роботу, значний рівень конфліктності в змішаних за національним складом кооперативних об' єднаннях зберігався протягом усього непу, проте саме вони стали основною формою організації кооперативного руху в республіці. Щоправда в національних адміністративно-територіальних одиницях створювані за територіальним принципом спеціальні кооперативи, як правило, відзначалися однорідністю національного складу. Свідоцтв про надзвичайно складні умови існування комун у добу коренізації доволі багато. Однак вони не заважали урядовцям підносити досвід їхнього існування як ознаку перемоги комунізму в світовому масштабі, відзначаючи високу землезабезпеченість комун, машинізацію виробничих процесів, практику створення громадських ясел, бібліотек, комунальних їдалень тощо. Натомість останні зарідко показували злиденність комунарів та аналізували її підоснову. Серед небагатьох джерел, що уможливлюють предметне дослідження цієї сторони комунарського життя, слід назвати один з найзмістовніших документів Архіву Інституту етнології, мистецтвознавства та фольклористики ім. М.Т. Рильського НАН України. Йдеться про рукопис звіту монографічного дослідження німецького колгоспу при колонії Стара Буда, здійсненого В. Кравченком, Н. Дмитруком та М. Сивайловим на межі 1929-1930 рр. Назване джерело не має собі рівних серед інших, відомих нам, завдяки всеохоплюючому відображенню всіх найсуттєвіших ознак повсякденності німецької комуни, її внутрішнього життя (починаючи від дрібних побутових та виробничих проблем і завершуючи питаннями організації комуністичної обрядовості), взаємин з оточуючим населенням та ставлення останнього до цього екстравагантного осередку комуністичного способу життя.

Всупереч повідомленням радянської преси, меншість комун створювалися за ініціативою місцевих мешканців. Не була виключенням і Старобудська. Рішення про її створення було невипадковим, його ухвалили свого часу РПК та РВК. У такий спосіб вони заклали «міну сповільненої дії» під традиційне культурне середовище Старої Буди, яка до революції «... була великим осе- редком німецького консервативного клерикалізму» [тут була лютеранська семінарія, що готувала німецьких кістерів (дяків) для всієї України, а також найстаріша та найбільша з лютеранських церков Волині -- Л.Я.].

Першу (невдалу) спробу створити СОЗ здійснили в 1926 р. Колективісти отримали кредити та худобу, проте розподілили їх поміж себе випадковим чином. Земля, що не складала суцільного клину, фактично оброблялася одноосібно. «Нема рощоту, немає й праці», -- кричали созівці».

В 1927 р. до Старої Буди приїжджає партієць Біпер -- політемігрант з Відня. З усією заповзятістю він заходиться над перетворенням «осередку консерватизму» на осередок нового способу життя. СОЗ запропонували перетворити на артіль, однак більшість членів кооперативу, вислухавши статут артілі, відмовилася увійти до нього. Зі старого складу СОЗУ в артілі залишилося 5 осіб, до яких згодом приєдналося ще 6 комсомольців та наймитів. «Від колишнього СОЗу залишилося майна лише: пара коней, дві корови, віз і плужок. Навіть борін не було». Спільних помешкань не було, 7 коней комунарів перебували у стайнях їхніх батьків, через що в сім'ях відбувалися постійні сварки.

Комунарське життя налаштовувалося на 24 дес. землі, відібраної у розкуркулених. «Хлопці жили в одному помешканні (в 1-й кімнаті), а Богданська, яко дівчина, спала в Бібера [секретар партосередку -- Л.Я.]. Бльох [сільський вчитель, він же -- комунар -- Л.Я.] жив ще вдома. Одержали 200 руб. кредиту і не знали, на що їх обернути. Треба було їсти. Купили сала, хліба, яєць, борщу зварили, якийсь суп. Це було навесні 1928 р. [...]. Жили злиденно, а де злидні, там і нелад найбільше. Часто сварились за їжу, одежу -- не було чого одіти. Вони вже обірвані були». З весни 1928 р. комунари були фактично безпритульними -- мешкали в школі.

Нова сторінка в історії колективу почалася восени 1928 р., коли розпочався наступ на церкву -- пастора виселили з будинку, влаштувавши в ньому амбулаторію. Невдовзі по тому похід влади проти старого життя набув інших -- більш виразних форм. Відбулося друге (першими в 1924 р. були розкуркулені 2 господарства) розкуркулення багатоземельних господарств. Їхня земля і була сконцентрована в новоствореному колгоспі. Заохочувані владою, комунари розпочали, за висловом її керівників, «рішучу боротьбу колективу з місцевою людністю за своє існування». Становлення колективу без перебільшення відбувалося в умовах неоголошеної війни між комунарами та селом, селянами- одноосібниками, «... які не мо[гли] примиритися з тим, щоб не те що оддати, а навіть обміняти свій шматок землі на інший». Селяни всіляко заважали переїздові комунарів на нове місце, подавали скарги до суду. Після несприятливого висновку суду чоловіки-селяни намовили жіноцтво перешкоджати переселенню комунарів. «Кулачня» -- чоловіки бачили, що вони нічого не вдіють -- їх посадять у Бупр, намовили своїх жінок і чужих, і, коли перша хура з будівельними матеріалами приїхала і завертала на це місце, де то скосили жито, то жіноцтво пішло в наступ: спиняли коні, хватали за голову, не пускали» [стилістика оригіналу -- Л.Я.]. Комсомольцям прийшлося непереливки, враховуючи, що їх було троє проти 30 жінок. «Бабське повстання» переросло у бойкот сільради: ніхто з селян не спілкувався з комунарами, не допомагав на будівництві. Однак «комуна», як її назвали селяни, вистояла -- статут артілі був зареєстрований 3 липня 1928 р. Керівний осередок колективу склали етнічні німці -- вихідці з інших комун Волині (сс. Березова Гать, Ксаверівка, Мусієвка тощо).

Незважаючи на те, що життя колективу вибудовувалося на статуті трудової артілі, все його спрямування свідчило про тяжіння ідейного ядра комуни до запровадження саме комунарських стандартів життя. «Загальне правило в артілі для всіх її членів однакове -- нема -- «моє», оно є -- «наше», а тому й уся праця тут іде до загальної купи. Якщо котрийсь з членів артілі більш-менш кволий, такого намагаються навернути більш свідомі товариші. Взагалі ж тенденція в товаристві така, щоб колектив міг перейти цілком непомітно з артільного до комунального господарювання». (Колектив був переведений на статут комуни під час роботи етнологічної експедиції -- 28 серпня 1929 р.).

Докладний опис буденності колективу засвідчив, як мало спільного реальність мала з розмірковуваннями віденського комуніста. Світлини старобудів- ського колективу закарбували обличчя виснажених, позбавлених жодного ентузіазму людей, які з невідомих нам причин існували в обставинах щоденної боротьби з оточуючим суспільством. Декілька портретних замальовок членів артілі дозволяють глибше усвідомити обставини існування колективу. Серед них: засновник і голова колективу Олександр Клінкер (1884 р. н.) -- хлібороб і швець, з чисто пролетарською вдачею, який розійшовся з дружиною та дітьми «ідеологічно -- вона бо індивідуалістка, а він -- громадський діяч», натомість живе із 19-річною дівчиною, яку виключили з КСМ «за гостру вдачу», міцною фізично, здатною виконувати чоловічу роботу.

Старий Август Конрад -- 80-років, безпартійний, «завсіди біля якоїсь праці, виконує роботу двірника, невпинно всіх і за все дякує», з наймитів.

Лерх Франц -- 18 років -- лінивий, каже: «Піду до куркуля, бо більше зароблю, ніж у вас».

Готліб Унтер -- 19 років -- із с. Биковщина (Коростенщина). Член КСМ. «З власних його слів, колись гнав самогон і добре жив, але допіру цього не видно». За спеціалізацією -- нічний вартовий. Працює вдень і вночі. Має найбільше одиниць. Голова Клінкер говорить про нього: «Хлопець гарний, за чотири місяці, що працює в артілі має чистого заробітку 18 руб. 55 коп.».

Цецілія Пастрик -- 24 роки -- малописьменна, безпартійна. «Працює тяжко й надмірно». Задля спільної справи залишає своїх немовлят без нагляду.

Ричард Фанкельберг -- 19 років -- із заможної родини. Секретар в Старо- будській сільраді. «Керівники колективу дають таку характеристику цьому юнакові: «... Зарозумілий панич», [інтелігенція, а яко скарбник негарний, бо довго спить». Любить позичити і не віддавати.

Ці та інші характеристики членів колективу (як от: «надто нервова», «дуже сумлінний, працює навіть хворий», «товариші дивляться на неї, як на інтелігентку, хоч же зовні цього не видно» тощо) свідчать про те, що міжособистісні взаємини між його членами (нагадаємо, що серед них не було випадкових людей -- усі вони були відряджені сюди партійними та комсомольськими осередками) буди складними і далекими від ідилії більшовицьких агіток. Не менш складними були й умови щоденного існування. Достатньо сказати, що із зароблених у 1927/28 р. 20-ма особами 993 руб. 33 коп. не виплачені були 714,03 руб. заробітної плати.

Детальний опис побутових умов комунарів доволі промовистий. -- З двох будівель, які належали комуні, одну займали сімейні пари: кімната на родину. Найбільша кімната літнього будинку правила за кухню-їдальню та клуб, а також інтернат для юнаків. У ній стояли великий (3,35 м завдовжки) і малий столи, шафа з посудом, на стінах -- годинник із гирями, портрет Леніна, репродукції картин німецьких художників, транспаранти з закликами до спільної праці. По стінах та навхрест попід стелею на мотузках були розвішені прапорці переважно з червоного паперу.

Дівчата в холодну пору року «тулилися» на кухні, влітку спали на горищі. Лише сімейні пари мали власне майно, у решти предмети побуту були спільними. Невибагливе начиння сімейних кімнат складали ліжка, тапчани, горщики, дві швейні машинки «Зінгер», книжки, портрети Леніна та Сталіна.

Тривалість робочого дня у літній період становила 16-18 годин. Невелике господарство було досить доглянутим, утім жодної економічної вигоди воно не приносило, оскільки, за влучним спостереженням науковців, комунари виробляли менше, аніж з'їдали. Воду споживали не кип'яченою, поганої якості, синього кольору, вкриту осугою (до колодязя потрапляли сеча зі стайні та гній з ями). Перший сніданок зазвичай складався з юшки з картоплею та салом, молочного супу, галушок з білої муки з молоком, ячмінної кави з молоком та булкою, або смальцю з хлібом. «Маленький обід» видавався лише тим, хто працював у полі (смалець чи топлене сало, молоко з хлібом, редька зі сметаною). Обід о першій годині дня складався із першої та другої страв. На підвечірок о 17-й годині їли те саме, що і на сніданок. Вечеря (пів на дев'яту) складалася з сирого чи кислого молока з хлібом, сиру та сметани, зрідка варили кашу. За харчування на спільній кухні всі, за винятком старого Конрада та дітей, сплачували 10 руб. Колектив вічно голодних людей розривали чвари навколо питання, скільки хто з'їдав, і чи відповідав його апетит внескові в «спільну працю». На перших порах існування колективу видача харчів не нормувалася і не обмежувалася, згодом куховарка почала зачиняти харчі в коморі.

Так званий осередок комуністичного побуту та праці розривали постійні сварки. «Абсолютно шуток не понімають, -- зазначав один з колективістів. -- Загалом товариських взаємин немає, почувається замкненість. Чуть не написано на дверях: «Без діла не входить».

Пересічний день колективу розпочинався з побудки вартовим. Надалі умивалися, хто де. На сніданок скликали дзвоном, опісля відправлялися на роботу. Після брудної роботи мили руки перед їдою. У їдальні жінки з дітьми та чоловіки сідали окремо. «Як їли, то не скидали шапок, а тепер: Товариші, пам'ятайте культурну революцію, -- Допіру скидають».

Якщо нема невідкладної роботи, то після обіду спочивали. В неділю спали довго -- до дев' ятої години, дехто навіть до обіду. Поснідавши, вдягалися й шли до сельбуду, бо там -- збори, розваги. Що ж до сімейних, то вони всю неділю «спали, лодаря корчили».

Хлопці на загал були «нехлюйні»: не прибирали за собою, не перевдягалися на ніч, не милися, білизну міняли централізовано один раз на тиждень. Дівчата, навпаки, мали власну білизну. Одяг комунарів мало відрізнявся від вбрання німецьких бідняків: влітку взували «треки» з дерев' яними підошвами, костюми шили власноруч, беручи викрійки з журналів.

Як видно із зауважень етнологів, потяг колективістів до нового життя був щирим, водночас деякі з їхніх висловлювань і поглядів виглядають анекдотично. Ось, приміром, яким чином у їхньому житті відбувалася культурна революція: «Кожен комсомолець повинен мати порошок, зубну щіточку й миску. Всі ці гасла про культурну революцію старобудські комсомольці виконали, але миску свою ще має не всякий».

Зважаючи на гасла «Великого Стрибка», особливу увагу науковці приділили висвітленню буденності комунара-трударя, але й діяльність комунара-пропа- гандиста набула доволі широкого висвітлення. Кожен із них жив із комплексом людини-епохи, яка своїм власним прикладом торує несвідомим колоністам- протестантам шлях у майбутнє. Комунари були цілком упевнені, що «корчачи лодаря» у неділю, вони становили «головний осередок в Старій Буді, що пробиває шлях до нового побуту». Ознаками перемоги комуністичного світогляду вважалося, що жоден із них не ходив до кірхи, відзначав лише революційні свята, справляв лише «червоне весілля», «червоні зорини» тощо. Прикметно, що ритуал підготовки до свят був скалькований з християнських. -- «Перед революційними святами білизну перуть, на дворі, в приміщенні прибирають, печуть булку, щоб у свято не варити, приготовляють їжі на цілий день, прапори вивішують на розі будинку». Церковні відправи замінялися організованим дозвіллям. Так, на 8 Березня комунари збирали гроші на Мопр, відвідали безкоштовну виставу в сельбуді, приймали гостей-комунарів з Пулина, грали, співали. Жінки скинулися на лотерею і купили спільну швейну машинку. На решту грошей 10 червня поїхали на екскурсію до Житомира, де відвідали БУПР [будинок примусових робіт -- Л.Я.], фабрику, дитячі ясла, музей, казарми, лікарню. 1 Травня зібрали демонстрацію біля школи, виголошували промови, слухали музик, затіяли «стрільбище» та ігри. Кооператив спонсорував виїзний буфет. На «День кооперативу» комунари влаштувати безкоштовний «випивком».

Вони ж стали зачинателями першого червоного весілля. Останнє приурочили до 1 Травня, оскільки хотіли залучити до сельбуду «більше публіки». Призначили урочисті збори за участю представників усіх організацій. Реєстрацію двох комсомольців провели на сцені. Виступив член бюро ЛКСМ, виголосив доповідь про значення червоного весілля, вказав на різницю між вінчанням у кірсі та червоним весіллям. «Цим і закінчили збори». Молодим передали гостинець на сцену від партосередку та комсомолу («члени скидалися на той гостинець»): подарували їй сукню, йому костюм, панчохи, блузку, книги. Потім була вистава.

5 травня відбулися весільні урочистості. На них складалися: партійці по 2,64 руб., безпартійні -- по 1,30 руб. Зійшлися в приміщенні, замовили на селі музику, почали грати, потім пішли пообідали. Після обіду провели гру в політ- фанти. Надалі прийшли гості з села, відбувся спільний обід, а потому танці -- до ночі .

Взагалі взаємини у колективі, зокрема, міжстатеві були предметом постійних пересудів та здивування лютеранського села. Не секретом для нього було, що хлопці вільно «гуляють» з дівками. Погляд колективу на це був самостійним. «Коли хлопець з дівчиною знайомиться [...] (комунар з комунаркою), подають одну заяву на збори комуни. «Ми, члени комуни, такі то, бажаємо жити спільно.

Я даю обіцянку такій то, що будемо жити мирно» і т. і. Прочитують цю заяву на зборах. Голова зборів запитує цих двох: «Чи ти цілком увійшов з нею в погодження, чи, може, він силою тебе заставляє?» І, коли відповідь дали, що вони дають обіцянку жити, як подругі, сємєйниє, тоді ставлять два стільці, садовлять їх і підіймають на «ура» три рази. І тепер можете собі йти спать. І все».

Залишається лише дивуватися рівню свідомості комунарів, обмеженості, власне, мізерності їхніх матеріальних і духовних ресурсів для влаштування «нового життя», неспроможності перетворити найважливіші події життя на дійсне свято. Втім, і ці нові, доволі примітивні, обряди не були витвором, власне, старобудівського колективу: їх перейняли від ксаверівської комуни.

Новонароджених дітей комунари не хрестили, а лише реєстрували у загсі, чим викликали роздратування місцевих. Останні, дарма, що були набожними, казали: «Він не буде рости, помре, бо він -- комуніст, Бог його не пустить, щоб он бил большой», «З його чоловіка не буде. Злодій буде».

Виокремлюючи особисті чесноти старобудівських комунарів, слід назвати такі: вони пили не горілку, а пиво; не грали в карти; як йшов дощ, то цілий день спали; натомість у релігійні свята під час богослужіння демонстративно працювали в полі, а після обіду самовіддано танцювали в клубі.

Життєвий шлях комунара мав закінчуватися червоним похороном. Оскільки колектив був молодим (і за часом свого існування, і за віком комунарів), він не мав власного досвіду влаштування похорону. Водночас звіт етнологів включав описи двох імовірних сценаріїв цієї події. Перший червоний похорон відбувся у селі, коли голова КНС ховав дитину. Вся організація у повному складі з червоним прапором здійснила «шествіє» через село. Виголосили промову про «... різницю між попівськими і совєцькими похоронами» і відправилися на цвинтар: попереду президія з прапором, за нею -- музиканти, далі -- червона труна, за нею -- організація КНС та «людність». Біля узглів'я могили став голова сільради, який промовив: «Товариші. Це наш перший похорон в нашім селі, хотя він різкий для релігійників, і буде вороже ставлення. Дитина вмерла. Це залишилось від царату. Дитина була б здорова. В комунах дитина була б забезпечена». Труну спустили до могили, чоловіки зняли шапки. Зробили три салюти з гвинтівок (що взяли з сільради), відіграли похоронний марш і розійшлись по домах.

Лаконічна примітка характеризувала ставлення, власне, селян до червоного похорону: «Люди казали, що поховали, як собаку».

Не менш промовистим був опис «комунарського похорону». Небіжчика «наряжали», клали до труни, оббитої червоним ситцем. Перед похороном припиняли роботу, збиралися біля труни. Голова комуни в промові пояснював різницю між старим похованням і новим, причину смерті. Поховальну процесію очолювала рада комуни з прапором, далі йшли музиканти, по боках труни -- озброєні комунари, а за нею -- решта комунарів та селяни. Колона прямувала до комунарських могилок, відокремлених від решти кладовища. Над могилою виголошували стандартну промову, давали салют з гвинтівок, плакали тихо. «Коли одна плакала за дитиною -- а голова комуни: «Ви повинні раді бути, що не мучиться». (Не зрозуміло, то він казав про своє життя, чи про хворобу дитини). Після здійснення поховання комунари організованим маршем відправлялися до комуни і ставали до роботи.

Сучасній людині важко зрозуміти старобудівських німців-комунарів, які так затято й важко спромагалися вигадати правила існування нового світу, маючи вкрай обмежені уявлення про старий. Невисокий інтелектуальний рівень, обмеженість життєвого досвіду, злидні не дозволяли їм самотужки «вигадати» чогось значущого і принадливого. Комунарські обрядовість і повсякденність вибудовувалися «від противного» традиційним. Власне, саме в цьому полягав глибинний конфлікт ментальностей німця-лютеранина й німця-комунара. Для першого традиційність була глибоко усвідомленою, органічною. «Революційність» другого, як видно з їхніх же висловлювань, була наносною, вимушеною, показною. Вона живилася ненавистю до оточуючого заможного селянства і сліпою вірою в свою винятковість. Чим була вона насправді? Скільки в ній було комуністичного? Чи було в ній щось від етнічного, окрім мови спілкування, -- кожен вирішуватиме на свій розсуд. Однак неподоланний конфлікт між німецькою громадою к. Стара Буда та старобудською комуною був очевидний сучасникам. Руйнівної сили він набув з початком суцільної колективізації, коли «осередки нового світу» почали перетворювати на «показові села-комуни» і примушувати селян поголовно жити за комунарськими законами.

Слід зазначити, що висновки експедиції (звіт друкувався після виходу статей Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», «Відповіді товаришам-колгосп- никам») були досить сміливими та об'єктивними: поспіх, з яким був створений колектив, пішов не на користь; кількість землі перевищує можливості колективу її обробляти; відсутні кошти, кредити, приміщення, машини для нормального функціонування цього господарського організму; не налагоджені підрахунок наявних продуктів харчування та трудова дисципліна; керівництво комуни не відповідає вимогам до керівних кадрів; загальна розхлябаність і нездатність організувати й розподілити робочу силу привела до того, що «старобудський колектив ніби навмисне довів, як то не треба господарювати, бо звідси ж і людський глум з «Комуни», а по ньому й таке уперте загальне небажання німців вступати до колгоспів».

Втім, на зауваження етнографів ніхто не зважав. Їхня праця багато років пролежала нікому не відомою в архівах, хіба що згодом була використана проти них наприкінці 30-х рр. Безжальний каток більшовицької державної машини на час складання звіту лише збільшував швидкість просування українським селом і звертати з наміченого курсу не збирався. Екзальтація охопила широкі верстви комуністів та комсомольців: на місцях вони вже відраховували дні до омріяного комуністичного раю. Свого роду катехізис комунара, вміщений у вірші Миколи Бердника (23 роки), повнотою віддзеркалює їхні настрої. Наводимо його без жодних правок.