Позиція Прусського королівства в питанні щодо нейтралізації Чорного моря російською імперією у 1856-1871 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблема історії зовнішньої політики держав і міждержавних відносин є одним з пріоритетних напрямків дослідження в історичній науці. Однак, саме темі російсько-прусських зв'язків в контексті історії міжнародних взаємовідносин наприкінці 1850-х -- початку 1870-х в не приділяється значна увага. Можливо, це стосується, того що більша увага надається в дослідженнях франко-російських чи британо-російських взаємовідносин. Цікаво, що дипоматична дуель між «залізним» канцлером Пруського королівства Отто фон Бісмарком та «оксамитовим» канцлером Олександром Горчаковим, навіть більше описана в художній літературі (зокрема в історичному романі «Битва залізних канцлерів» В.С. Пікуля), ніж в документально-історичній праці.

Цікавим і корисним стануть мемуари Отто фон Бісмарка, аполегетичний документ, який дає нам можливість розглянути діяльність зовнішньополітичних структур Прусської держави в період об'єднання Німеччини під егідою скіпетра Гогенцоллернів і розкрити особливості альянсу двох держав -- Пруссії та Росії в період домінування в політиці Європи Другої імперії. В ключі дослідження відмови Російської імперії від умов Паризького трактату 1856 р. ми надаєм ноті А.М. Горчакова від 19 (30) жовтня 1870 р.

Характеризуючи російську і радянську історіографію проблеми, треба відзначити фундаментальну працю Історія дипломатії, колективні монографії В.М. Хвостова, Л.І. Нарочницької, Н.С. Кіняпіної, В.М. Виноградова та інших видатних дослідників, а також першу спробу намалювати портрет Отто фон Бісмарка, як політика і дипломата -- В.В. Чубинського.

Серед досліджень російських істориків другої половини 90-х рр. XX -- початку XXI ст. необхідно виокремити колективні праці «Росія та Чорноморські протоки (XVШ-XX ст.)», «Історія зовнішньої політики Росії. Друга половина XIX ст.», а також роботи, вже відомого дослідника В.Н. Виноградова та П.П. Черкасова, що в останніх публікаціях простежує еволюцію французького зовнішньополітичного курсу наприкінці 1850-початку 1870-х років. В зарубіжній історіографії це питання простежують, можна відзначити, зокрема праці англійського історика А.Дж. Тейлора, який в свою чергу робить огляд історії світової політики держав в епоху зародження імперіалізму та інших дослідників, що зокрема приділяють увагу вивченню впливу франко-прусського конфлікту на хід політичних подій в Європі у 1860-ті -- 1871 рр.

В українській історіографії означена проблема практично не досліджувалася, оскільки вітчизняні вчені зосереджені, перш за все, на вивченні питань, що постали перед вітчизняною дипломатією після здобуття Україною незалежності. Тому питання пруссько-російських в українській історичній науці залишається ще зовсім не дослідженою. У 2010 р., щоправда, видатний вчений, доктор Київського національного університету, О.П. Машевський на основі аналізу широкого кола документів дослідив вплив Чорноморських проток на міжнародні відносини у останній третині ХІХ ст. -- на поч. ХХ ст., всебічно проаналізувавши періоди дипломатичної боротьби. Але такі праці, як правило -- винятки.

Кримська війна та Паризький мир 1856 р. стали переломним рубежем в історії міжнародних відносин Європи. Російська імперія втратила роль потужної держави Європейського континенту, яку вона грала з часів Віденського конгресу 1814-1815 рр.. Хоча царат і залишався ще міцним стовпом реакції, але його вплив в Європі був значно підірваний. На арені з'являється новий політичний гравець -- бонапартиська Друга імперія, яка висувається на перший план. Росії терміново був потрібний новий союзник. Стояло питання: хто це буде?

Між тим, керманич російського зовнішньополітичного курсу за часів Миколи І (1825-1855 рр.), граф Нессельроде виходить у відставку і в квітні 1856 р. замість нього міністром іноземних справ стає князь Олександр Михайлович Горчаков, колишній однокурсник О. Пушкіна по Царськосільському ліцею.

Незважаючи на тимчасове поліпшення відносин з Францією, Горчаков, вже під час австро-франко-пруської війни 1859 р. почав шукати контакти з Прусським королівством. Це в першу чергу пояснювалося тим, що обидві монархічні двори мали тісні династичні зв'язки (Вільгельм І, прусський король з 1861 р. був рідним дядьком російського імператора Олександра ІІ), а по-друге, Австрійська імперія (з 1867 р. -- Австро-Угорщина), перешкоджали планам, як Росії, так і Пруссії. До того ж, у 1863 р. спалахнуло польське національно-визвольне повстання. Отто фон Бісмарк, який став міністром-президентом Пруссії з вересня 1862 р., в умовах, коли Австрія, Англія та Франція виступили єдиним фронтом в підтримку повстанців, пруссаки укладають Альвенслебенську конвенцію 1863 р., яка в свою чергу, допомогла ізолювати та розгромити повсталих поляків. «Военная конвенция, заключенная в Петербурге в феврале 1863 г. генералом Густавом фон-Альвенслебеном, имела для прусской политики скорее дипломатическое, нежели военное значение. Она олицетворяла собой победу, одержанную в кабинете русского царя прусской политикой над польской, которая была представлена Горчаковым, великим князем Константином, Велепольским и другими влиятельными лицами. Достигнутый таким образом результат опирался на непосредственное решение императора вопреки стремлениям министров. Соглашение военно-политического характера, которое заключила Россия с германским противником панславизма против польского «братского племени», нанесло решительный удар намерениям полонизирующей партии при русском дворе; в этом смысле довольно незначительное, с военной точки зрения, соглашение выполнило свою задачу с лихвой. Военной надобности в нем в тот момент не было, русские войска были достаточно сильны, и успехи инсургентов существовали в значительной своей части лишь в весьма иной раз фантастических донесениях, которые заказывались из Парижа, фабриковались в Мысловицах, помечались то границей, то театром военных действий, то Варшавой и появлялись сперва в одном берлинском листке, а затем уже обходили европейскую прессу. Конвенция была удачным шахматным ходом, решившим исход партии, которую разыгрывали друг против друга в недрах русского кабинета антипольское монархическое и полонизирующее панславистское влияния».

З початком франко-прусської війни 1870 р. Російська імперія відмовилася від втручання в справи Західної Європи. Горчаков, як і обіцяв Бісмарку налаштував царя Олександра ІІ проти Австрії; знову тут, як і в 1866 р. царські збройні сили були зосереджені біля австро-угорського кордону -- це в багатьохвідношеннях утримало «войовничу» партію ерцгерцога Альбрехта, героя кампанії 1866 р., від організації допомоги Франції, яка і почала утримувати удар за ударом від військ Пруссії та Північно-Німецького союзу. пруський імперія горчаков міжнародний

Як бачимо, канцлер О.М. Горчаков (1798-1883), скориставшись альянсом між Петербургом і Берліном, за підтримки Отто фон Бісмарка, проголосив спочатку проект щодо нейтралізації Чорного моря від 7 вересня, а 31 жовтня -- знаменитий циркуляр, який відміняв сумнозвісні положення Паризького трактату 1856 р., стосовно відмови Росії мати військово-морські бази та арсенали на Чорному морі. «Неоднократные нарушения, которым в последние годы подверглись договоры, почитаемые основанием европейского равновесия, поставили императорский кабинет в необходимость вникнуть в их значение по отношению к политическому положению России. В числе этих договоров, к России наиболее непосредственно относится трактат 18-го/30-го марта 1856 года. В отдельной конвенции между обеими прибрежными державами Черного моря, составляющей приложение к трактату, заключается обязательство России ограничить свои морские силы до самых малых размеров. С другой стороны, трактат установил основное начало нейтрализации Черного моря. Державы, подписавшие трактат, полагали, что это начало должно было устранить всякую возможность столкновений как между прибрежными государствами, так равно и между последними и морскими державами. Оно долженствовало умножить число стран, пользующихся, по единогласному уговору Европы, благодеяниями нейтрализации, и, таким образом, ограждать и Россию от всякой опасности нападения».

У цій ноті Горчаков приводить факти непослідовної політики держав Європи, свідоцтва порушень умов підписання Паризького трактату, його основних положень. Причому, незважаючи на різку критику Лондона і Відня, заява російського уряду свідчила про те, що імперія не збирається погрожувати Османській імперії і англійські ескадри не «матимуть наміру захищати Туреччину щодо нападу з нашого боку». Отто фон Бісмарк, не забуваючи про підтримку Пруссії під час війн з Австрією та Францією, в умовах коли пала Друга імперія і тимчасовий уряд ІІІ французької республіки в Бордо на чолі з Адольфом Т'єром не міг відновити в напівокупованій країні порядок, схвалив дії свого колишнього вчителя. О.М. Горчаков пішов на акт нейтралізації ще й тому що, попереджуюючи про можливу невдячність Пруссії царя Олександра, що в принципі незабаром і сталося. Бісмарк так пояснював згоду на акт нейтралізації: «В России личные чувства императора Александра II, не только его дружеское расположение к своему дяде, но и антипатия к Франции, служили нам известной гарантией, значение которой могло быть подорвано французистым (franzosirende) тщеславием князя Горчакова и его соперничеством со мной. Было поэтому болышой удачей, что тогдашняя ситуация дала нам возможность оказать России услугу в отношении Черного моря. Подобно тому как недовольство русского двора упразднением ганноверского престола, вызванное родственными связями королевы Марии, смягчено было территориальными и финансовыми уступками, сделанными в 1866 г. ольденбургским родственникам русской династии, так и в 1870 г. представилась возможность оказать услугу не только династии, но и Российской империи на почве политически неразумных и поэтому на длительный срок невозможных постановлений, которые ограничивали Российскую империю в отношении независимости принадлежащего ей побережья Черного моря. Это были самые неудачные постановления Парижского трактата: стомиллионному народу нельзя надолго запретить осуществлять естественные права суверенитета над принадлежащим ему побережьем. Длительный сервитут такого рода, какой был предоставлен иностранным государствам на территории России, являлся для великой державы невыносимым унижением. Для нас же это было средством развивать наши отношения с Россией».

Що важливо, Росія знайшла ще одного важливого союзника, окрім Прусії -- Сполучені Штати Америки, які виразили їй цілковиту підтримку, завдяки тому, що царський уряд запобіг інтервенції англо-французької коаліції під громадянської війни 1861-1865 рр. Знов ж таки, завдяки дипломатичному хисту О.М. Горчакова, американський уряд після громадянської війни офіційно сприяв закріпленню позицій Російської імперії на Чорному морі, що особливо позначилося під час загострення Східної кризи 1875-1878 рр., коли США знову надає фінансову та політичну підтримку уряду «оксамитового» канцлера.

Остаточно вирішення «севастопольскої проблеми» сприяла Лондонська конференція 1871 р., де завдяки таланту А.М. Горчакова було досягнуто остаточній нейтралізації Чорного моря, відновлення морських збройних сил, розширення зовнішньої торгівлі через протоки та прискорення освоєння кавказького узбережжя. Суспільна думка Російської імперії не без успіхів приписувала успіх дипломатії. Сам Олександр Михайлович вважав цю подію головною в своєму житті. Імператор Олександр ІІ надав йому титул «светлости». Нагороди отримали і інші співробітники МІДу, серед яких і був майбутній діяч російської дипломатії -- М.П. Ігнат'єв. Отже, ми з'ясували, що в умовах нових геополітичних змін, адміністрація О.М. Горчакова змогла відновити зовнішнє та внутрішнє становище Російської імперії, досягнувши статусу-кво на Чорному морі в період франко-пруського збройного конфлікту 1870-1871 рр. Нейтралізація Чорного моря входила до плану Російської імперії, як акт, який суперечив з політичними та економічними планами європейських держав, що прагнули відсторонити імперію від ласих шматочків «османського пирога”» особливо Австрію та Англію. Орієнтація на Пруссію, як державу, яка єдина підтримала Росію під час спалаху польського повстання 1863-1864 рр. А Пруссія, в свою чергу, вступаючи в війну з Францією, намагаючись заручитися бажаної підтримки Петербургу, прямо заявила про згоду з актом нейтралізації. І хоча, дипломатична дуель Бісмарка-Горчакова була ще попереду, акт нейтралізації Чорного моря не був би реалізований, без згоди «залізного канцлера».

Размещено на Allbest.ru