Окупаційний режим на півдні України (1941–1944 рр.): демографічний та соціально-економічний аспекти у світлі архівних документів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Окупаційний режим на півдні України (1941-1944 рр.): демографічний та соціально-економічний аспекти у світлі архівних документів

Пропонований аспект проблеми вивчення окупаційних режимів в Україні років Другої світової війни є пріоритетним та таким, що заслуговує на більш серйознішу увагу, ніж та, що приділялася йому дослідниками до останнього часу. Втім, не можна сказати, що тема є суцільною білою плямою в науковому та суспільному ужитку. Наприклад, вже з кінця 1943 р. румунська адміністрація робила багато для кореляції в позитивний бік суспільній свідомості світового співтовариства вже існуючого іміджу власної господарської діяльності на окупованих радянських територіях. В установах та на підприємствах проводився опис майна тощо. Відступ битих німецьких частин через територію Трансністрії під потужними ударами радянських військ ІІІ та IV Українських фронтів призвів до подальшого загострення стосунків між союзниками. Гітлерівське командування відкрито поставило під сумнів румунський «суверенітет» на українських землях між Південним Бугом та Дністром. 29 січня 1944 р. І. Антонеску видав наказ про скасування функцій «цивільного губернатора при Верховному командуванні армією на зайнятій території між Дністром та Бугом». Так з наказів кондукетора зникла назва «Трансністрія», а уся повнота влади перейшла до військових у особі дивізійного генерала Г Потопяну [1].

Зрозуміло, ясне усвідомлення краху, що наближався, не виключало вивіз того, що ще можна було вивезти в ці останні тижні та дні румунської присутності на українських землях, так само, як і проведення репресивних заходів проти мирного населення загарбаних територій. Втім, 18 березня 1944 р. німці примусили своїх румунських союзників підписати «Протокол про передачу військовою адміністрацією територій між Дністром та Бугом генералу Аулебу, уповноваженому Верховного головнокомандування германської армії» [2, 243]. Одеса перейшла до рук німецького командування і румунське панування в Трансністрії закінчилося. Центральні та обласні державні архіви України, Національні архіви Румунії містять документи, де висвітлено названі події, але, мабуть, зайвим є казати, що рівень їх репрезентативності є доволі недостатнім для об'єктивного академічного дослідження.

Така сама ситуація спостерігається і з радянськими документами останніх років Великої Вітчизняної війни та перших повоєнних років, а надто слід сказати про Матеріали Надзвичайної державної комісії (НДК). Останнім часом дослідники доволі жваво обговорюють це питання, отже, немає суттєвої необхідності докладно це доводити в вузьких рамках цієї розвідки. Втім, хотілося б звернути увагу на деякі специфічні моменти притаманні саме південноукраїнському виміру цієї проблеми. Безумовним пріоритетом в діяльності Комісії та її відділень на місцях було розслідування злочинів проти людяності, але НДК підраховувала і економічні збитки, завдані СРСР Німеччиною та її союзниками. У повоєнні роки мало хто з дослідників детально аналізував запропоновані нею цифри та висновки, хоча впродовж усього радянського періоду не було видання, де б не використовувалися ці дані.

З середини 1990-х рр. почали з'являтися дисертації з роботи Комісії, що є позитивним моментом. На нашу думку, висновки Комісії безумовно дозволяють бачити і загальноукраїнську, і регіональну специфіку проблеми. Наприклад, сучасний дослідник проблеми Н. Бо Польсен наводить факти, коли матеріали з України працювали як на збільшення цифр збитків, так і на зменшення [3, 30 - 31]. З цією проблемою зустрічаються і дослідники, що вивчають специфіку економічної експлуатації та соціальної політики в зонах румунської окупації, передусім, коли це пов'язано з територією Трансністрії. Проблема тут не лише у тому, що маємо змішаний варіант управління цією територією: румуно-німецький та цивільно-військовий, а й у тому, що маємо розрізняти специфіку цієї зони з сусідніми румунськими та німецькими зонами окупації українських земель. Навіть виходячи з зазначених моментів, дані НДК, що складалися за загальнорадянським шаблоном, нас не можуть задовольняти. І це лише, так би мовити, «зовнішня» специфіка регіону. Втім, відзначені моменти неодмінно виводять нас і на його «внутрішню» специфіку, що відображено у наших попередніх публікаціях [4], тому наразі лише зазначимо ще раз: проблема точності підрахунків втрат на території конкретної окупаційної зони, з одного боку, вимагає пошуків нової методики дослідження, наприклад залучення даних усної історії, а з іншого - пошуків логічно обґрунтованої одиниці аналізу (етнічної, соціальної, вікової, гендерної, територіальної тощо). До речі, наприклад, етнічний та соціально-економічний вимір часто бувають взаємообумовленими та взаємозалежними.

Зрештою, чому дані НДК нас перестали задовольняти? На нашу думку, навіть не тому, що цифри з одних позицій в документах, які складалися на невеликій хронологічній відстані, інколи доволі різняться. Мабуть, і не тому, що 100% перелік людських та матеріальних втрат Другої світової війни з'явиться ще не скоро, а взаємовиключні моделі соціально-економічного розвитку завжди будуть мати своїх адептів та невблаганних супротивників. Залишаючись на рейках наукового сприйняття історичного процесу маємо зробити висновок: дані Комісії (НДК), що маємо в наявності, не дозволяють повною мірою виявити специфіку предмету нашого дослідження - конкретної окупаційної зони, що виникла на українських землях у 1941-1944 рр., а саме - Трансністрії.

Кілька конкретних прикладів. Стосовно демографічних втрат, то перше, що кидається у вічі - це невідповідність (відсутність кореляції) цифрових даних за номінаціями злодіянь, з боку румуно-німецьких загарбників на території Одеської області. Власне кажучи, нашу увагу акцентували самі упорядники супровідної записки до зведених даних людських втрат «від окупації та військових дій» на Одещині впродовж 1941-1944 рр., коли надали стогові цифри: «…Всего по 27-ми районам области общее количество жертв составляет 253.054 человека, в т.ч. детей - 20.396 человек. В общую сумму входят угнанные в рабство и «гетто» 48.664 чел.» [5, 70]. Саме цей момент і викликає найбільше запитань, оскільки стовбці 5-й та 6-й («Расстреляно»; «Детей в т.ч.») дають такі узагальнені дані - 168.778 та 4.992 людини співвідносно по усім 27-ми районам на початок грудня 1944 року. При цьому левова частка страчених - майже 150 тис. припадає на три (!) сільських райони: Доманів - ський (110.188), Мостовський (33.390) та Березовський (5.511) = 149.089 чоловік, плюс 3.307 дітей. Привертає також увагу той факт, що під час розстрілів у Доманівсь - кому р-ні не загинула жодна дитина, а у Березовському р-ні половина розстріляних - діти (2.738) [5, 71]. Якщо сюди додати дані лише по одному міському району Одеси - Іллічівському (5.881 людина, в тому числі 58 дітей), то результат буде ще більш вражаючим [5, 71].

Колізія полягає в тому, що стовбці 21 і 22 цього документу містять дані по «угнанным в рабство и гетто» (цифра вказана вище), у той час, як кількість розстріляних людей у трьох зазначених районах припадає на територію, де ці гетто знищення знаходилися, але з 48.664 осіб, «вигнаних в рабство та гетто» (в т.ч. 14.654 дітей) по 27 районах Одеси і Одеської області впродовж 1941-1944 рр. - 37.589 (в т.ч. - 13.170 дітей) було вигнано з 4-х районів: двох сільських - Овідіопольського та Гросулів ського, та двох міських - Іллічівського та Кагановичсько го. В такій спосіб важко розрізнити кількісні параметри тих, що загинули в гетто, як і тих, що були «вигнані в рабство». В гетто Трансністрії потрапляли, крім одеських, ще й буковинські, бессарабські та власне румунські євреї, а з травня 1942 р. й ромське населення цих регіонів.

Отже, у, зазначені в документах НДК, категорії з домінуючими кількісними параметрами потрапило як радянське, так і нерадянське населення, люди, що виселялися у гетто знищення або місця концентрації для більш довготривалого проживання (з метою використання робочої сили), як ті, що потрапляли на роботу у Німеччину, так і ті, що виселялися в східні райони

Трансністрії, з метою «румунізації» її західних теренів як дорослі, так і діти, як цивільні особи, так і військовополонені тощо. Можна було б сказати і про складнощі визначення суто німецьких та суто румунських підходів у проведенні окупаційної політики в Трансністрії, але і наведені приклади є доволі промовистими в плані репрезентативності документів НДК для вивчення ситуації окупаційного періоду в Трансністрії [6, 92].

Стосовно економічного аспекту даних за наслідками господарювання окупантів на південноукраїнських землях, то тут тотожність підходів у вирахуванні збитків у різних окупаційних зонах має більше прав на існування і сприймається не так одіозно, як у попередньому випадку, але і в такому разі маємо багато претензій щодо наслідків роботи НДК. Принагідно, максимально схематично можемо зазначити одну загальну і одну регіональну проблеми, що не знаходять розв'язання в рамках інформаційного поля діяльності Комісії. Загальним моментом є те, що матеріали НДК не дають можливості чітко окреслити та диференціювати збитки, завдані радянською стороною, через: а) загрозу швидкого відступу (евакуація, знищення матеріальних цінностей); б) потребу деморалізації ворога та зриву його планів налагодження господарського та виробничого життя на окупованій території (підпільно-партизанський рух, саботаж, дії «стихійних» патріотів тощо); в) бойові дії під час відступу і наступу з практично неминучою випадковою руйнацією, реевакуація тощо. В той же час без цього важко дати, бодай наближену до об'єктивної, оцінку діяльності окупаційної влади.

Як приклад, можна навести дані фонду П-11 (фонд Одеського обкому Компартії України) Державного архіву Одеської області, що містить листування «Обласної комісії сприяння Надзвичайній державній комісії» із «Республіканською комісією сприяння НДК», тобто документи, що складалися у перші місяці після визволення території Одеської області. Більшість документів цієї справи містить інформацію про загальні збитки (у тис. крб.) без жодної деталізації щодо підприємств і установ обласного підпорядкування чи адміністративно-територіальної ознаки, чи форми власності. В останньому випадку, через можливість порівняння даних із загальних втрат колгоспів Одещини та втрат колгоспів 25 районів області можна помітити пропорційну невідповідність загальної суми втрат (17968713,6 тис. крб.) та втрат по 25 районам (12532632,3 тис. крб.), що має стати предметом додаткового аналізу.

Навіть тоді, коли маємо більш деталізовану інформацію, нею важко скористатися для аналізу діяльності окупаційної адміністрації, оскільки немає чіткого критерію для порівняння. Фігурують райони і групи районів, втрати колгоспів і втрати громадян без жодного узагальнення тощо. Проте, ці недоліки можна віднести на рахунок стислих термінів, що відводилися на збирання інформації, відсутність кваліфікованих кадрів, недосконалу методику тощо. Значно складніше, як це не парадоксально, виглядає ситуація, коли присутня більш деталізована інформація. Скажімо, є цифра загальної суми збитків у десяти районах Одеської області і зведена відомість втрат щодо такої ж сумі районів, складені в один час - осінь 1944 р. [5, 14 - 15,75,76]. Однак ми не маємо можливості провести коректне дослідження, базуючись на цих документах, оскільки, скоріше за все, йдеться про різний «набір» районів, про що можна судити через повне неспівпадіння підсумкових даних із втрат. Проте, деталізована відомість втрат «по десяти районах», навіть коли маємо їх перелік, взагалі позбавляє нас будь-якої надії на можливість аналізу в форматі нашої теми, оскільки дані щодо втрат на рівні районів від початку заведено у суперечливі дефініції, як-то «стоимость имущества уничтоженного боевыми действиями и затраты по ремонту повреждений», «стоимость имущества отобранного, испортившегося в результате условий оккупационного режима, затраты по ремонту поврежденного окупантами имущества», «стоимость имущества, погибшего или испорченного при эвакуации и расходы по ремонту этого имущества» (в той же час ця відомість містить пункт «расходы по эвакуации и реэвакуации») [5, 76].

Коли ж хочемо проаналізувати ситуацію з втратами у промисловості окупованого українського межиріччя Дністра та Південного Бугу (Трансністрія), то маємо, по-перше, зведену інформацію, здебільшого, щодо промисловості Одеси, а по-друге - інформацію опосередковану. Так, наприклад, у справі №53 («Сведения об ущербе, причиненном фашистскими оккупантами главнейшим промышленным предприятиям области»), зі 100 її аркушів майже всі документи присвячені одеським підприємствам. Крім того, самі дані містять плутану та слабку репрезентативну інформацію, на кшталт: «до войны - 48 зданий,… 3 - взорваны,… 8 разрушены от авиабомб и разграблены…» (йдеться про консервний завод ім. Леніна, розташований в Одесі у Високому пров., 22) [7, 17]. Більш насичені інформативно справи фонду Р-2238 ДАОО (документи «Одесской областной комиссии содействия в работе Чрезвычайной Государственной комиссии по установлению и расследованию злодеяний немецко-фашистских захватчиков и их сообщников и причиненного ими ущерба гражданам, колхозам, общественным организациям, предприятиям и учреждениям»). Вони подають подібну інформацію вкрай скупо та схематично. Наприклад, що стосується консервного заводу ім. Леніна: «9 апреля 1944 г. - разрушен консервный завод им. Ленина» [8, 15]. Певним чином ситуацію прояснюють порівняння аналогічних ситуацій в інших окупаційних зонах, що міститься у Центральних державних архівах України, Молдови, Німеччини, працях сучасних українських істориків [9].

Втім, вищесказане зовсім не означає, що треба відмовитися від існуючого радянського джерельного масиву, створеного відразу після визволення Півдня України навесні 1944 р. Навпаки, критичний аналіз ще більше переконує нас не лише у можливості, а й необхідності конструктивної роботи з цим масивом джерел. Хоча магістральною лінією виходу з проблеми джерельного забезпечення нашої теми бачимо у більш комплексному підході до її вивчення, з залученням даних усної історії, більш активного застосування порівняльного аналізу економічного та соціального розвитку регіону як у до-, так і післявоєнний періоди, більшої уваги до окупаційної преси, нового прочитання іноземної літератури (наприклад, праць О. Далліна [10]), з обов'язковим залученням праць румунських дослідників без упередженого ставлення до них тощо.

Література

1. Одесская газета. - 1944. - 3 февраля.

2. Цит. за: Левит И.Э. Крах политики агрессии диктатуры Антонеску. - Кишинев, 1983.

3. Бо Польсен Н. Розслідування воєнних злочинів «по - совєтськи». Критичний аналіз матеріалів Надзвичайної державної комісії // Голокост і сучасність. - 2009. - №1.

4. Щетников В.П. До питання про втрати серед цивільного населення на Півдні України під час німецько-румунської окупації 1941-1944 рр. // Сторінки воєнної історії України. - К, 2005. - Вип. 9 - Ч 2.

5. Державний архів Одеської області (далі - ДАОО). - Ф. 11 - Оп. 11 - Спр. 51.

Размещено на Allbest.ru