Позиція Великобританії у контексті визнання Францією уряду генерала Петра Врангеля (серпень 1920 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Позиція Великобританії у контексті визнання Францією уряду генерала Петра Врангеля (серпень 1920 р.)

Одним із дискусійних питань історії громадянської війни у Росії 1918-1921 рр. є ставлення країн Антанти - Великобританії та Франції до антибільшовицького руху. Якщо на момент виходу Німеччини з Першої світової війни, останні надавали підтримку супротивникам радянської влади в Росії, керувались спільними рішеннями, то після 11 листопада 1918 р. їх позиція та відношення до антирадянського руху відчутно змінилася.

«У Франції починають розуміти користь для себе відтворення сильної Росії, але в Англії і Америці справа йде трохи інакше, чомусь там знаходять співчутливий відгук бажання народностей, які прагнуть відокремитись від Росії», - характеризував протиріччя між Францією та Великобританією відносно підтримки антибільшовицького руху в Росії член Російської політичної наради у Парижі В. Маклаков [1, 69]. «У той час, як французи явно робили кроки нам назустріч, політика англійців відносно нас залишалася ворожою. Ллойд-Джорж продовжував загравати з Радами. У російському питанні виявилася різка розбіжність між англійською і французькою точкою зору», - згадував генерал П. Врангель [2, 274]. Радянський історик І. Мінц з цього приводу відмічав, що Франції була потрібна сильна Росія для боротьби з Німеччиною, для Англії ж, навпаки, розчленована Росія означала б усунення могутнього конкурента на Сході [1, 69]. Одним із суперечливих питань для Великобританії і Франції стало визнання кримського уряду генерала П. Врангеля.

Протягом квітня - травня 1920 р. останній отримував безпосередню підтримку від Великобританії. У цьому була об'єктивна зацікавленість обох сторін і передусім це стосувалося уряду Збройних сил півдня Росії (ЗСПР). У тогочасній міжнародній обстановці підтримка генерала П. Врангеля з боку Великобританії грала б значну роль, а також послужила б прикладом розвитку співпраці для інших країн. Крім того, політичні відносини між двома урядами виходили на якісно новий рівень. Це було пов'язано з тим, що армія генерала П. Врангеля контролювала лише територію Криму, і не було більше приводів для дипломатичних розбіжностей з питань Кавказу і Закавказзя, зацікавленість у контролі над якими, урядовими колами Великобританії слугувала чи не основною причиною підтримки П. Врангеля.

Після поразки армії А. Денікіна і заміни його П. Врангелем, Великобританія прагнула зберегти своє становище на Кавказі. Останній цікавив її багатством природних ресурсів і можливістю створити тут буферну зону, здатну перешкодити проникненню революційних ідей з Радянської Росії в англійську сферу впливу. Захист своїх інтересів на Кавказі Англія і Франція припускали здійснити за допомогою антирадянського повстанського руху [3, 131]. «Допоки Врангель продовжує свої успіхи на півдні, червоні не можуть приділити уваги ні Кавказу, ні Персії і ще менше Індії», - писала англійська газета «Times» від 23 вересня 1920 р. [4; 5, 42].

Однак після того як генерал П. Врангель відмовився виконати вимогу ультимативної ноти Великобританії не переходити у наступ проти більшовиків і взяти участь у переговорах з урядом з РСФРР щодо безкровної ліквідації Кримського фронту, англійський уряд припинив надавати йому матеріальну та військову підтримку. З відновленням бойових дій у Північній Таврії наприкінці травня 1920 р. усі офіційні контакти Великобританії з урядом П. Врангеля були припинені.

10 червня 1920 р., перебуваючи під тиском профспілок і робітничого руху, Д. Ллойд Джордж на засіданні Палати Громад заявив: «Ми зробили все, що могли, для того щоб послужити посередниками між радянським урядом і армією генерала Врангеля, з метою поставити у можливо кращі умови біженців з Криму, але ми ясно дали зрозуміти генералові Врангелю, що не беремо на себе відповідальність ні за нього особисто, ні за його армію, у тому випадку, якщо він здійснить наступальні операції. Відповідальність за військові дії падає цілком на нього. Як тільки ми про це дізналися, британська місія була відкликана з Криму» [6, 585; 7, 119]. Після цієї заяви у Севастополь були відправлені інструкції щодо негайного від'їзду британської військової місії із дотриманням найсуворішого нейтралітету [6, 871-872]. «В Англії агітація врангельців не могла тепер мати ніякого успіху, і, переконавшись у цьому, російські політичні діячі, махнули рукою на Ллойд-Джорджа, охарактеризувавши його політику словом «підла». Зате ця агітація давала сприятливі результати у Парижі», - пригадував військовий кореспондент Г. Раковський [8, 93-94].

На відміну від Великобританії, французький уряд, підтримуючи Польщу в її політиці відносно РСФРР, спробував залучити П. Врангеля в орбіту своєї політики і використати його армію в якості сили, яка б, створивши на півдні загрозу більшовикам, відвернула частину їх військ з польського фронту. Начальник французької військової місії генерал Ш. Манжен впродовж квітня - травня 1920 р. неодноразово давав зрозуміти головнокомандувачу ЗСПР, що його операція у допомогу полякам, які розпочали наступальні операції в Україні 25 квітня 1920 р., була б підтримана Францією [9, 325-326].

Представник антибільшовицького руху генерал В. Дрейєр стверджував, що Франції, на відміну від інших країн-союзників, була потрібна Росія, «не як матеріал, не як їжа зручна і легка для економічного поглинання, а як потужний союзник, як велика європейська держава, здатна зберегти і підтримати загальну політичну рівновагу Європи» [7, 119]. «У цей період Врангель цілком потрапив в орбіту впливу Франції, яка не лише не хотіла якого-небудь припинення військових дій, але навпаки, всіляко штовхала Врангеля проти Радянської Росії і змушувала його почати наступ», - зазначав радянський історик Б. Штейн [10, 19].

Результатом такої позиції Франції відносно кримського уряду генерала П. Врангеля стало його визнання де-факто 10 серпня 1920 р. у Парижі. Це рішення мотивувалося таким чином: «Зважаючи на військові успіхи і посилення уряду Врангеля, а також його завірення відносно демократичного характеру його внутрішньої політики, французький уряд вирішив визнати уряд Врангеля фактичним урядом півдня Росії. Французький дипломатичний агент буде відправлений у Севастополь із званням верховного комісара» [2, 318; 8, 97].

В офіційних кримських колах несподіване визнання уряду П. Врангеля було зустрінуте з великим захватом. Факт цей розцінювався, як «акт глибокого значення» [7, 120] і поворотний пункт у загальному ході боротьби з більшовиками [8, 98]. У російському антибільшовицькому і закордонному друці пропагувалась думка, що населення Півдня Росії з ентузіазмом зустріло цю новину. «Усі наші зусилля спрямовані на виконання нашого завдання з відновлення Росії на основі великих начал свободи і прогресу», - заявляв генерал П. Врангель у своїй телеграмі - відповіді президенту Франції О. Мільєрану [8, 98]. Також він стверджував: «Нота Франції є справедливим і благородним вираженням вдячності одного союзника за жертви, принесені іншим союзником у загальній справі» [3, 135].

Однак не всі представники антибільшовицького руху погоджувались з таким твердженням. Так, Г Раковсь - кий писав, що на противагу пасивності Англії, Франція усіма заходами і способами підтримувала Крим, тому що тут проти більшовиків вели боротьбу їх найбільш стійкі і непримиренні вороги - білогвардійці. «Треба було зробити Врангелю всемірну допомогу і в першу чергу, наскільки можливо, підняти його міжнародний престиж, змусити потім Москву припинити посилку резервів у Польщу, звернути на Крим головну увагу і відвернути тим самим більшовиків від західного фронту» [8, 92].

Визнання уряду ЗСПР Францією було повною несподіванкою для інших країн Антанти, які не бачили жодних підстав для цього. «Особливо не розуміли і обурювалися із цього приводу в Англії, тим паче, що про визнання Врангеля британський кабінет був оповіщений post factum. Між Англією і Францією назрівав навіть серйозний дипломатичний конфлікт», - пригадував Г Раковський [8, 98]. «Мільєран за своїми переконаннями був непримиренним ворогом Рад і другом національної Росії, проте, Франції доводилося зважати на політику англійців, на даний момент очевидно ворожу для нас», - відмічав у своїх спогадах генерал П. Врангель [2, 393]. Виправдовуючи свою позицію відносно уряду ЗСПР, французькі правлячі кола робили посилання на те, що Д. Ллойд-Джордж, незважаючи на катастрофічне положення Польщі, не змінював свого наміру досягти угоди з більшовиками.

Визнання уряду генерала П. Врангеля Францією було здійснено без відома Великобританії. Уряд останньої дізнався про це лише з газетних повідомлень агентства «Рейтер», що неприємно вразило його. «Після того, як минулого вівторка 10 серпня у газеті «Westminster Gazette» з'явилося повідомлення (про визнання Францією уряду генерала П. Врангеля - О.Д.), не отримавши якого-небудь офіційного повідомлення від уряду Франції, я на момент схилився до того, що це правда, але у той же час зателефонував у французьке посольство і в Париж для отримання інформації. Де Флоріо (посол Франції у Лондоні - О.Д.) відповів, що він про це нічого не знав. Пізніше прем'єр-міністр заявив, що йому здається неймовірним те, що Мільєран міг зробити такий крок без передчасної консультації з союзниками. Було навіть запропоновано, що ця декларація могла вийти від міністерства закордонних справ Франції за відсутності і без його відома. Обидві гіпотези, проте, виявилися помилковими. Рішення відносно генерала Врангеля приймалося французьким урядом у присутності Мільє - рана. Тому цей акт і громадський анонс без якого-небудь інформування уряду його величності були ретельно спланованою дією частини французького уряду», - писав у конфіденційному листі 13 серпня 1920 р. міністр закордонних справ Великобританії Дж. Керзон англійському послу у Парижі Е. Дербі [11, 387].

Одразу ж, після отримання інформації від агентства «Рейтер», з приводу позиції французького уряду відносно ЗСПР, в англійському парламенті розпочалось інтенсивне обговорення цього заходу. Так, на засіданні Палати Громад 11 серпня 1920 р. депутатом Д. Маклейном було зачитано повідомлення, у якому йшлось про визнання Францією уряду генерала П. Врангеля де-факто, а також зазначалось, що прем'єр-міністр Великобританії Д. Ллойд Джордж був офіційно оповіщений про це ще 10 серпня 1920 р. Це викликало обурення серед деяких депутатів.

«Якщо інформація вірна, - заявляв Д. Маклейн, - то, на мою думку, новоутворена ситуація, якою до певного часу у різному співвідношенні піклується Франція, розбиває будь-яку можливість Лондонської конференції привнести загальний мир, на який весь світ так довго молився. Згідно з моїм іншим припущенням, якщо позиція Франції являється такою, вона повинна продовжувати її одноосібно. Я не думаю, що Великобританія дозволить собі бути заручницею у безмежній військовій авантюрі у Росії. Тому я твердо вірю у розсудливість британців» [12, 496].

Натомість Д. Ллойд Джордж заявив, що він дізнався про цей захід Франції лише вранці 11 серпня 1920 р. і це для нього стало повною несподіванкою і викликало великі побоювання [12, 496]. Також він підкреслював, що під час нещодавніх переговорів з французькою делегацією у Лімні 8-9 серпня 1920 р., стосовно ситуації на польському фронті, визнання генерала П. Врангеля жодного разу не згадувалось [12, 497]. Його підтримав Дж. Керзон, який, проте, у конфіденційному листі до Е. Дербі писав, що після конференції у Лімні ім'я генерала П. Врангеля все таки згадувалось [11, 387].

Противником цієї заяви прем'єр-міністра, підтвердженої міністром закордонних справ, виступив депутат від лейбористської партії Клайнс: «Я переконаний, що громадська думка у Великобританії… відмовиться взяти участь у зобов'язаннях, вказаних у повідомленні агентства Рейтер., проте, можливо, це повідомлення являється кульмінацією того, що у межах власного уряду прем'єр - міністр виражає близьку, до відображених у газетних повідомленнях, політику. Військовий міністр зробив заяви, які виправдовували анонсовані зобов'язання. У своєму заключному слові я хочу відмітити, що ні наш військовий міністр, ні уряд Франції не можуть отримати успіх у поваленні більшовизму військовими методами і було б краще після їх експериментів випробувати який - небудь новий метод. У цілому я вважаю, що не бажано застосовувати будь-які спроби» [12, 498].

Відповідаючи на цей запит відносно військового міністра, Д Ллойд-Джордж не визнав справедливим зауваження, що останній коли-небудь робив подібні пропозиції [12, 498]. «Я говорю у тому дусі, в якому військовий міністр поводився у багатьох випадках з подібними питаннями. Якщо він може звернутися до нас з термінологією прем'єр-міністра і в такому ж дусі, то мені буде досить приємно переглянути мою оцінку його дій», - не погоджувався з Ллойд-Джорджем Клайнс. Їхню суперечку припинив військовий міністр У Черчілль, заявивши, що він не приймав жодних мір, подібних до заявлених у повідомлені агентства «Рейтер» [12, 499].

Окрім обговорення визнання Францією уряду генерала П. Врангеля в англійському парламенті, 11 серпня 1920 р. відбулась зустріч міністра закордонних справ Великобританії Дж. Керзона з послом Франції у Лондоні А. де Флоріо, під час якої останньому була повідомлена офіційна точка зору британського уряду відносно визнання уряду ЗСПР Францією. «А. де Флоріо не був обізнаний про те важке враження у країні (Великобританії. - О.Д.), яке спричинила ця процедура, і це тепер був мій обов'язок, пояснити йому серйозність точки зору британського уряду відносно інциденту і сумного ефекту… і що в майбутньому це визнання припинить співпрацю між Францією і Великобританією, від якої залежить мир в Європі», - писав згодом Дж. Керзон [11, 387].

Під час бесіди з А. де Флоріо Дж. Керзон заявив, що уряд Великобританії не може прийняти жодної відповідальності за вчинок уряду Франції. «Якщо останній виявив бажання визнати уряд генерала Врангеля, що він і зробив, то йому не варто очікувати на яку-небудь взаємність з нашого боку», - стверджував він. Також Дж. Керзон заявляв французькому послу, що у той час, коли Великобританія проводить мирні переговори з радянським урядом, мир, який є бажаним для всіх, «у цій критичній ситуації французький уряд пішов поза шляхом Великобританії, визнавши незалежність уряду генерала Врангеля на Півдні Росії, якого радянська влада розцінила як ворога і узурпатора» [11, 388].

Наступне обговорення питання визнання уряду генерала П.М. Врангеля Францією у парламенті Великобританії відбулось 16 серпня 1920 р. Під час засідання Палати Громад, депутат Г Крофт, наголошуючи на важливості союзу з Францією, заявив: «критикуючи своїх друзів у Франції, слід пригадати, що усього лише кілька місяців тому, вони ясно заявили, що збиралися підтримувати генерала Врангеля, забезпечуючи певні прийняті ними умови, і тому це не дозволяє нам робити припущення відносно нової ситуації. Франція була послідовною». Проти цього виступив депутат Дж. Секстон: «Я не збираюся слідувати усім пунктам і аргументам вище вказаної промови, але до одного пункту я все ж звернуся, і це наш союз з Францією. Я згоден з тим, що це - перевага для нашої країни, але якщо Франція замовляє музику, а ми повинні за неї платити, то це значно змінює ситуацію. У цьому випадку Франція задає тон і я думаю, що без нашої матеріальної допомоги, Франція не зможе продовжувати підтримку генерала Врангеля» [12, 710-711].

Полковник Дж. Веджвуд, з приводу визнання Францією уряду генерала П. Врангеля, припускав, що це вплине на відносини з радянським урядом: «Вона (Франція), можливо, перекине 80 тис. французьких солдатів з Сирії в Крим. Чи не призведе це до зміни військової ситуації у Росії загалом? Чи варто дивуватися, якщо Росія заявить, що, починаючи з визнання Францією генерала Врангеля, починаючи з надання нею допомоги йому, вона, зважаючи на збільшену військову небезпеку, була б виправдана у заяві: «Ми говорили перед цим, що ми скоротили б польську армію до 50 тис. осіб, але ми жалкуємо, що нам доведеться змінити ці умови, і доведеться скоротити польську армію до 30 або 25 тис. осіб» [12, 724-725]. У той же день, 16 серпня 1920 р. прем'єр-міністр Д. Ллойд-Джордж категорично заявив, що Великобританія не має наміру підтримувати і визнавати уряд генерала П. Врангеля [10, 30].

Назріла суперечка між Великобританією та Францією була відвернена. В обох питаннях - визнання уряду генерала П. Врангеля і ставлення до радянсько-польської війни - кожен із урядів погодився з правом свого союзника діяти цілком самостійно. Єдиною стороною означеного конфлікту, що програла, був уряд генерала П. Врангеля. Доказом цього є те, що при евакуації його армії з Криму жодне судно військово-морського флоту Великобританії не брало у цьому участі [13, 1; 14, 1]. «Наше керівництво заявило нам, що відповідальність за евакуацію лежить винятково на французах, і тому ми не повинні втручатись», - згадував головнокомандуючий окупаційними силами Великобританії на Чорному морі і Туреччині генерал Ч. Харінгтон [15, 83]. Кабінет міністрів ухвалив рішення, не дивлячись на несхвалення з боку У. Черчілля, не надавати головнокомандувачу ЗСПР допомогу [16, 172].

Таким чином, у той час, коли Франція в особі президента О. Мільєрана зайняла позицію безкомпромісної боротьби з більшовиками і визнання уряду генерала П. Врангеля, Англія стала на шлях компромісів з радянським урядом, і категорично висловилася проти визнання уряду ЗСПР і надання йому будь-якої допомоги.

Література

1. Внешняя политика контрреволюционных «правительств» в начале 1919 г. (Из документов Парижского посольства) // Красный архив. - 1929. - Т. 6.

2. Врангель П.Н. Оборона Крыма // Гражданская война в России: Оборона Крыма. - М; СПб., 2003.

3. Жупикова Е.Ф. Повстанческое движение на Северном Кавказе в 1920-1925 годах // Академия исторических наук: Сб. тр. - Т. 1. - М., 2006.

4. Times. - 1920. - September, 23.

5. Бюллетень Народного Комиссариата Иностранных Дел. - 1920. - 5 ноября.

6. Parliament. House of Commons. The Parliamentary debates (Hansard). House of Commons official report. - Series 5, V. 130. - London, 1920 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://hansard.millbanksystems.com.

7. Дрейер В.Н. Крестный путь. Двухлетняя война красного севера с белым югом 1918-1920 года. - Берлин, 1921.

8. Раковский Г. Конец белых. От Днепра до Босфора (Вырождение, агония и ликвидация). - Прага, 1921.

9. Карпенко С.В. Очерки истории Белого движения на юге России (1917-1920 гг.). - М., 2003.

10. Штейн Б. Международное положение внешняя политика РСФСР в период Врангелевщины // Разгром Врангеля. 1920. - М, 1930.

11. The Great Britain National Archives. Cabinet Papers. - Cab. 24/110. Poland. Confidential [Електроннийресурс]. - Режим доступу: http://www.nationalarchives.gov.uk.

12. Parliament. House of Commons… - Series 5, V. 133. - London, 1920 [Електроннийресурс]. - Режим доступу: http://hansard. millbanksystems. com.

13. Известия. Бюллетень Одесского губернского революционного Комитета. - 1920. - 2 декабря.

14. New-York Tribune. - 1920. - November, 17.

Размещено на Allbest.ru