Розвиток тваринництва на Правобережній Україні в кінці XIX - на початку XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗВИТОК ТВАРИННИЦТВА НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ В КІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст.

В сучасній Україні однією з важливих проблем розвитку агропромислового комплексу є подолання кризових явищ у галузі тваринництва. Його занепад свідчить про дисбаланс сільськогосподарського виробництва, зростання ролі експорту м'ясо-молочної продукції, зменшення використання природних добрив тощо. Кінець XIX - початок XX ст. має багато спільних рис з сучасністю щодо розвитку сільського господарства, у тому числі й у тваринницькій галузі. Виявлення причин її відставання та можливих заходів щодо його подолання обумовлюють актуальність вивчення цього періоду.

Увага вітчизняної історіографії була прикута переважно до питань вирощування зернових. Лише незначна кількість дослідників так чи інакше зверталася до вивчення проблем розвитку тваринництва. Серед радянських вчених слід відзначити праці В. Теплицького [1], М. Лещенка [2], Ф. Лося, О. Михайлюка [3]. Позбувшись ідеологічних пересторог, історіографія змогла неупереджено поглянути на проблему, про що свідчить доробок таких учених, як О. Реєнт [4], А. Михайлик [5], О. Пилипенко [6] та ін. Метою цієї статті є аналіз розвитку тваринництва на Правобережній Україні в кінці XIX - на початку XX ст.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. у сільському господарстві України тваринництво зазнало значних структурних і кількісних змін. Спорудження залізниць і зростання промислових центрів створювало умови для поліпшення перевезень і розширення збуту товарного зерна та цукру, сприяло розширенню посівів зернових культур. Скорочення пасовищ в умовах екстенсивного господарства перетворювало тваринництво на додаткову до рільництва сферу господарювання. Водночас значно підвищилася орендна плата за толоки і сіножаті, що також негативно вплинуло на розвиток тваринництва.

Пристосування польового господарства України загалом та Правобережжя зокрема до експорту хліба на світовий ринок, особливо пшениці та ячменю, мало негативний вплив на розвиток тваринництва. Наслідком цього була недостатня увага до таких кормових культур, як люцерна, конюшина, ріпак і частково кукурудза. Вивіз на зовнішні ринки у значних обсягах ячменю, макухи, висівок та побічних продуктів переробки буряку на цукор різко звужував кормову базу тваринництва. Це стримувало відпрацювання механізму переробки зернових продуктів на м'ясо, призводило до його дефіциту на внутрішньому ринку [4, 196].

Загалом Російська імперія та її правобережні українські губернії зокрема значно поступалися за рівнем розвитку тваринництва країнам Західної Європи, Америки та Австралії. На відміну від них, у Росії на початку XX ст. стаціонарна форма відгодівлі худоби ще не набула поширення. В Україні основне значення для відгодівлі худоби мали природні пасовища. У той час, коли за кордоном модерні бойні давали можливість обробляти м'ясо забитих тварин у необхідних обсягах, облаштовувалися потужні холодильні камери для його транспортування, в Україні промислова інфраструктура тваринництва ледве започатковувалася. Усе це значно впливало на собівартість продукції, ставлячи вітчизняну тваринницьку галузь у невигідні умови на світовому ринку [4, 199].

В кінці XIX - на початку XX ст. на Правобережжі продовжували розвиватися традиційні для регіону напрями тваринництва: конярство, вівчарство, свинарство та розведення великої рогатої худоби. За 1882 - 1913 рр., загальна чисельність поголів'я худоби у господарствах Правобережжя зросла на 0,5 млн голів, зокрема поголів'я коней зросло на 200 тис. голів, великої рогатої худоби - на 680 тис., свиней - на 660 тис. Натомість поголів'я овець зменшилося на понад 1 млн голів. Зростання поголів'я худоби спостерігалося лише у Волинській губернії. На противагу Київській та Подільській губерніям, у Волинській навіть спостерігалося збільшення кількості овець [7, 194 - 195]. Це пояснюється тим, що Волинь, з- поміж інших районів Правобережжя, мала кращі умови для розвитку тваринництва.

Особливістю Правобережжя було те, що обсяги товарних оборотів робочої худоби були більші, ніж того вимагали потреби відновлення його природного зменшення. Існувала практика продажу коней восени, після закінчення сільськогосподарських робіт і купівлі навесні, до якої, як правило, зверталися найбідніші селяни. Через це товарообіг робочої худоби значно зростав. Край, завдяки інтенсивному розвитку ринкових відносин на його території, був районом активного споживання робочої худоби, тому весною тут коні навіть дещо дешевшали. Потреби Правобережної України в тягловій худобі великою мірою задовольняв Свято-Троїцький ярмарок у місті Балта Подільської губернії, який спеціалізувався саме на торгівлі кіньми і великою рогатою худобою [5, 247].

Вівчарство, яке до 1880-х рр. було однією з найбільш прибуткових галузей сільського господарства, на початку XX ст. прийшло до майже повного занепаду, не витримуючи конкуренції на зовнішньому ринку, у зв'язку з розширенням експорту вовни з Австралії і падінням на неї світових цін. На експорті вовни негативно позначилась і аграрна криза, що охопила світове господарство в кінці XIX ст. При цьому скорочувалося переважно поголів'я тонкорунних овець у великих поміщицьких господарствах. Поголів'я грубошерстих овець, що належало в основному селянським господарствам і мало суто споживчий характер, скоротилося тільки у Подільській губернії. У Київській і Волинській губерніях воно залишилося на тому ж рівні [1, 231].

Зростання поголів'я свиней на цьому етапі зумовлювалося їх великим значенням у забезпеченні м'ясними продуктами населення міст і сіл імперії й попитом на свинину на зовнішніх ринках. Серед 54 губерній європейської частини Росії за чисельністю свиней, яких збували на далеких ринках, Волинська губернія посідала друге місце (80,4 тис. штук), четверте місце належало Подільській губернії (31,9 тис. штук) [4, 201]. Поряд з цим, розвиток свинарства на Правобережжі мав певні особливості. На відміну від вівчарства, котре скорочувалося пропорційно кількості вільної землі і особливо пасовищ, свинарство зростало в міру збільшення площ під інтенсивними культурами і практично не залежало від наявності запасу землі [5, 248]. Натомість розвиток харчової промисловості значно розширював кормову базу свинарства у вигляді відходів виробництва. На Правобережжі на одну тисячу населення налічувалося значно більше свиней, ніж загалом у Російській імперії. Причиною, що гальмувала розвиток свинарства була зокрема нерозвиненість ветеринарної мережі й як наслідок значна смертність тварин. тваринництво правобережжя поголів'я ринковий

Слід підкреслити, що зростання поголів'я худоби є досить оманливим, оскільки воно значно відставало від зростання кількості населення. Це яскраво виявляється за аналізу поголів'я худоби у селянських господарствах. Наприклад, протягом 1880 - 1900 рр. у селянських господарствах Правобережної України кількість коней збільшилася на 115 тис. голів, великої рогатої худоби - на 264 тис., дрібної - зменшилася на 264 тис. голів [1, 229]. Порівнюючи це з даними щодо загальної чисельності худоби в регіоні, можна зробити наступні висновки. Приріст коней у селянських господарствах Правобережжя протягом періоду, що досліджується, був більшим за загальний у регіоні. Щодо великої рогатої худоби спостерігалася тенденція до відставання темпів її приросту у селянських господарствах від інших категорій господарства.

За відомостями військово-кінних переписів 1888 і 1891 рр. на Правобережній Україні налічувалось понад 955 тис. селянських дворів, з яких понад 487 тис. (51%) були безкінними. Цей показник був найвищим по Україні. За питомою вагою безкінних господарств виділялись Київська (62%) та Подільська губернії (51%). У Волинській губернії такі господарства становили 35% загальної кількості [2, 66]. Причому цей процес з кожним роком посилювався. Вже 1894 р. частка безкінних господарств у Київській губернії складала 66%, Подільській - 57,1%, Волинській - 36,6%. У 1912 р. на Правобережжі кількість безкінних дворів становила вже 54,5% [3, 65]. Таким чином, зростання загальної кількості коней у селянських господарствах було дещо відносним, з огляду на зростання кількості таких господарств та незадовільне забезпечення їх тягловою силою.

Важливо зазначити, що збільшення кількості коней у селянських господарствах було наслідком заміни кіньми волів. При тому, що з початком війни багато коней було мобілізовано, у Подільській губернії налічувалось близько 414,8 тис. коней робочого віку, або 0,7 на двір, та понад 54,4 тис. волів, або 0,09 на двір [8, 4 - 5]. 1912 р. у Київській губернії нараховувалося 74,9 тис. волів та 418,8 тис. коней. На 100 господарств губернії припадало 13,9 голів волів і 77,7 коней [4, 200]. Не маючи можливості утримувати волів через відсутність пасовищ і високу орендну плату за користування ними, господарства були змушені переходити до малоцінних порід коней. Лише заможні селянські господарства могли мати кілька пар волів, збільшуючи поряд з цим і поголів'я коней [1, 228]. Звідси й більше, порівняно з великою рогатою худобою, збільшення коней.

Ще однією галуззю, що займала чільне місце у торгівлі, було птахівництво. У 1910 р. з Російської імперії було вивезено близько 1170 тис. пуд. живої та битої птиці. Хоча за виробництвом продукції птахівництва Правобережжя поступалося Лівобережній Україні. З 23 губерній, які брали участь у зовнішній торгівлі птицею, Волинській належало п'яте місце (135 тис. пуд.), Київській - шосте (118 тис. пуд.), Подільській - чотирнадцяте (50 тис. пуд.). Також правобережні українські губернії займали провідні місця в імперії у зовнішньому експорті курячих яєць [6, 37 - 38].

Більшість худоби на Правобережній Україні кінця XIX - початку XX ст. перебувала у власності селянських господарств, що засвідчують дані Всеросійського сільськогосподарського перепису 1916 р. Згідно них, наприклад, у селянських господарствах Подільської губернії було значно більше худоби, ніж у поміщицьких. Проте в одному поміщицькому господарстві у середньому було у 28 разів більше коней, ніж у селянському, у 67 разів більше волів, у 14,3 разів більше корів, у 12 разів більше свиней та у 8 разів більше овець [8, 4 - 5,7].

Звідси можна зробити висновок, що основними виробниками продукції тваринництва на Правобережжі в кінці XIX - на початку XX ст. були поміщицькі господарства. Характерним у цьому відношенні є опис селянських господарств Межирічської волості Черкаського повіту Київської губернії: «Корів тримають для молока, але використовують і у роботі, а тому молочних продуктів отримують взагалі небагато... Молочні продукти взагалі майже не продаються. Вівці тримаються, по-перше, для м'яса - восени баранина складає головну їжу у селян, по-друге, для шерсті... і по-третє, молока, яке у селян вживається нарівні з коров'ячим» [9, 48].

Отже, в кінці XIX - на початку XX ст. тваринництво на Правобережній Україні зазнало певних змін, зумовлених загальною перебудовою сільськогосподарської галузі економіки. Відносно незначний приріст поголів'я худоби у регіоні свідчить про закріплення за ним спеціалізації щодо вирощування високоприбуткових зернових культур та цукрового буряку. В цих умовах тваринництву неминуче відводилася роль другорядної галузі, що часто була направлена на внутрішнє споживання і не мала товарного характеру. Всередині самого тваринництва спостерігалися зміни у структурі поголів'я худоби: занепадає вівчарство, зростає частка великої рогатої худоби та свиней. Це також було виявом ринкових трансформацій сільськогосподарського виробництва Правобережжя та впливу ринкової кон'юнктури.

1. Теплицький В.П. Реформа 1861 року і аграрні відносини в Україні. -- К., 1959.

2. Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталізму (60-90-ті роки XIX ст.).

— К., 1970.

3. Лось Ф.Є., Михайлюк О.Г Класова боротьба в українському селі. 1907-1914. --К., 1976.

4. Реєнт О.П. Сільське господарство України в роки Першої Світової війни // Український селянин. -- Черкаси, 2004. -- Вип. 8.

— Михайлик А.О. Розвиток скотарства на території Правобережної України в ринкових умовах другої половини XIX-- на початку XX ст. // Український селянин. -- Черкаси, 2008. Вип. 11.

5. Пилипенко О. Місце українського селянства в зовнішній торгівлі Росії наприкінці XIX-- на початку XX ст. //Київська старовина. -- 2005. -- № 4.

6. Сельское хозяйство Украины. -- X., 1923.

7. Всероссийская сельскохозяйственная перепись 1916 года. Подольская губерния. -- Вып. 1. -- Каменец-Подольский, 1917.

8. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. -- Ф. 442. -- Оп. 691. -- Спр. 237. -- Ч. І.

Размещено на Allbest.ru