7

Размещено на http://www.allbest.ru/

єретичний християнство богомил давньоруський

Християнізація Київської Русі через призму єресей та єретичного

О.В. Яковенко

Культурно-релігійна ситуація на Русі після прийняття християнства склалася таким чином, що давньоруське суспільство-неофіт (як йому й належить бути) разом із ортодоксальним вченням прийняло й різноманітні відхилення від останнього - єретичні системи світосприйняття.

Щодо історіографії проблематики давньоруських єресей, то маємо зазначити, що вона не досліджувалася аж до другої половини ХІХ ст., оскільки єресі як культурно-історичне явище не сприймалися російськими вченими-істориками через засудження церквою. Процес вивчення єресей пожвавлюється внаслідок відділення богослів'я від світського наукового знання та використання соціального підходу до вивчення певних історичних сюжетів, до яких відносилися й єресі, що тепер сприймалися як форма опозиції феодальному суспільству Такий підхід сповідував Г Плєханов. Єресі розглядалися також як явище бродіння умів у суспільстві (Г Флоровський); як один із засобів придбання віри та особистісні устремління до праведного життя (І. Шаховський, М. Бердяєв); як мимовільні вияви глибоко язичницької релігійної свідомості (Г. Федотов). У радянській історіографії виділялися такі інтерпретації єресей: як антифеодальний протестний рух (О. Замалєєв, Є. Овчинніков, Д. Козачкова, Д. Ангелов); як явище, пов'язане із збереженням язичницьких традицій у народній свідомості та поступовому, але не вичерпному викоріненні цих традицій під впливом християнства (Б. Рибаков, Г. Носова, В. Мільков). Єретичні течії розглядалися і як культурне явище (О. Клібанов, Ю. Бєгунов). У 90-х рр. ХХ ст. єресі почали розглядатися як самостійний релігійний феномен (М. Попович, С. Іконнікова, В. Большаков) і в контексті вивчення суспільної думки Київської Русі (А. Болебрух).

Ми пропонуємо вважати процес християнізації Київської Русі у зв'язку із єресями початковим етапом пізнання ортодоксального вчення суспільством-неофітом, на тлі культурно-релігійної ситуації, що була спровокована офіційним та, як наслідок масовим (формально, а не за суттю) та недобровільним (для більшості давньоруського населення) прийняттям християнства (так, князь Володимир казав: "Якщо хтось не прийде завтра на річку - чи то багатий чи бідний, чи жебрак, чи раб, - буде мені ворогом") [1, 146].

Для пізнання "початкового етапу" (під яким ми розуміємо різноманітні вияви єресей та єретичного) долучення неофітів до ортодоксального вчення ми пропонуємо застосувати так звану "єретичну піраміду", яка, однак, не є екстраполяцією на процеси у давньоруському суспільстві, пов'язані із християнізацією, а є усього лише засобом пізнання. Розберемо структуру цієї піраміди: в її основі лежить так звана фундуюча частина - це явище (власне єресь), яку ми розуміємо як вчення (усвідомлений системний інтелектуальний продукт). Наступний рівень піраміди - це є єретичне, яке ми трактуємо як "фрагментарну системність" (так би мовити, "напівсистема" світобачення). Тут треба зазначити, що прикметник "фрагментарний" можна сприймати як синонім слову "примітивний", бо вияви єретичного, як правило, неусвідомлені, бо причиною його (єретичного) виявів могла бути елементарна неосвіченість та поверховість суджень, а також архаїка уявлень щодо світобудови та сприймання навколишнього світу і людей в ньому неофітом, який став офіційно християнином, а за суттю лишився язичником.

Почнімо з "фундуючої частини піраміди". Для Київської Русі Х ст. був досить актуальним культурний обмін із Болгарією. Важливою передумовою для цього стало не тільки релігійне (після офіційного хрещення Русі), але й етнічне, і мовне споріднення між болгарами та русами. Серед книг, які надходили з Болгарії, були не тільки твори офіційної літератури, призначені для потреб церкви, але й твори апокрифічного та єретичного характеру, пов'язані з вченням богомилів. Тож, це перше для русів єретичне вчення й "лягло" в основу згаданої "піраміди". Слід зазначити, що апокрифічна література в Київській Русі знаходила попит переважно серед нижчого кліру. Вона була написана зрозумілою мовою і це створювало умови для відчутного впливу на народну свідомість.

Згідно концепції богомилів, світом правлять добро й зло, персоніфіковані відповідно в образі Бога і сатани. Останній, за цим вченням, створив матеріальний світ та людей зокрема. Виходячи із цих дуалістичних поглядів, богомили заперечували все земне, матеріальне (". глаголють, яко несть Бог сотворил небесе, ни земля, ни всех сил видимых" [2, 232]). Для ілюстрації схожості поглядів деяких представників давньоруського населення та богомилів, візьмемо епізод з Повісті минулих літ щодо суперечки волхвів з князівським воєводою Яном Вишатичем у Ростові 1071 р. На питання воєводи, як, на їх погляд, була створена людина, волхви відповіли: "Бог мився у лазні та упрів, утерся лахміттям і кинув його з небес на землю. І засперечався сатана з Богом, кому з нього сотворити людину. І сотворив диявол людину, а Бог душу в неї вклав. Ось чому, якщо помре людина, - в землю йде тіло, а душа до Бога" [1, 78]. З цих слів бачимо, що ростовські волхви дотримувались у своїх поглядах богомильських поглядів, що, звісно, могло бути спричинено і суто руським варіантом двовір'я, що виникло на межі язичницької та християнської систем світосприйняття.

Наступним прикладом боротьби проти усвідомленої єресі є два джерела, автором яких є Кирило Туровський - "Слово на собор святих отець" та "Притча про хромця й сліпця", які являють собою викривання єресі ростовського єпископа Федора. Дослідник Л. Левщун вважає, що ростовського єпископа можна вважатипредставником "язичницької" партії на Русі [3, 115]. Кирило Туровський характеризує єпископа Федора як такого, який "изволи тьму паче, нежели свет" [9, 116].Л. Левщун нагадує, що протиставлення "пітьма - світло" є традиційним (йде ще від біблійної образності) для означення опозиції "християнин - язичник" [3, 116].

Наступний рівень піраміди - вияв єретичного як "фрагментарної системності". На цьому рівні ми можемо побачити різноманітні вияви єретичного не як усталеної та свідомо сприйнятої системи світобачення, а як вияви різних випадкових помилок щодо догмату ортодоксального вчення та архаїчні риси у свідомості давньоруської людини під час трансформації язичницької свідомості у християнську. Зауважимо, що серед населення вплив та авторитет волхвів був досить великим. Наприклад, у Повісті минулих літ є згадки про волхвування та "прильщения людей", волхвів Новгорода, волхва у Ростові та про "знамення" [1, 193, 195,235]. У "Поучении к простой чади" - творі ХІІ ст. зустрічаємо такі рядки:". не велит Бог болезни лечить колдовством и заклятьем, ни бесов просить - на охоту идя, или торгуя, или милости царской надеясь. Беда христианам, так поступающим, и мученье страшнее языческого, если того не оставят и не покаются!" [4, 403].

Святий Феодосій у Києво-Печерському патерику стверджував, що "врятуватися. від язичницької єресі можна" [5, 615]. Таким чином, для ортодокса та ченця Феодосія, прекрасно обізнаного з догматичним вченням будь-які вияви язичницького (у культі чи у вчинках людей) сприймалися як єресь. Він не припускає можливості існування у не дуже розвинутому розумі людини із народу архаїчних традицій (на рівні підсвідомості). Причому він знайомий із свідомістю своїх сучасників не за сторонніми оповідями, а з власного досвіду, бо ходив "в люди з проповіддю" [6, 390].

Звернемося тепер до київських князів, які, звісно, належали до церкви та шукали у неї підтримки своїй владі. Водночас це не заважало їм відстоювати, наприклад, необхідність під час з'їздів князів, за давньою традицією, їсти м'ясо, не дивлячись на те, що в цей час був піст, або влаштовувати язичницькі свята з акторами й іншими розвагами. У Житії Феодосія Печерського читаємо:". як це у звичаї у князів" [6, 381]. У Повісті минулих літ є згадка про поховання князя Володимира: його завернули у ковдру після смерті, а, між іншим, це є ритуал язичницький [1, 145].

Підведемо підсумок аналізу тієї частини "єретичної піраміди", яка "спеціалізується", на нашу думку, на "єретичному" як "фрагментарній системності" світобачення людини, наверненої у християнство, але такої, яка залишається язичником та кваліфікується ортодоксом як єретик. Зазначимо, що на цьому рівні виявів єретичного, його характерними представниками-носіями є народ і волхви. Діяльність останніх засуджується церквою, простих же людей церква прагне навчити слідувати ритуалам та найголовніше охороняти себе, додержуючи християнських заповідей. Отже, середньовічні книжники, які повчали і народ, і князів, мали на меті обернути людей до "світла", з яким асоціювалася віра православна та одвернути від "темряви", під якою розумілося язичництво. У свідомості ж наставника-ортодокса будь-хто, прихильний до виявів язичницького у своєму світобаченні, чи то пересічна людина, чи волхв, чи представник вищого кліру, вже є представником "язичницької єресі".

Наступний рівень "єретичної піраміди" - це таке єретичне, яке могло сприйматися певними клерикальними колами як єретичне, але таким об'єктивно не було. Цей рівень, на наш погляд, представлений "Посланням пресвітеру Фомі". Суперечка між Климентом і Фомою відбувалася стосовно припустимих пропорцій між богослів'ям і філософією в рамках християнської думки. Виходячи з цього, Климент був прихильником традиції александрійсько-каппадокійської школи богослів'я, що максимально з'єднувала християнську догматику з ідеями давньогрецьких філософів. Це, імовірно, пояснює і те, що в літописі він названий "філософом". Таке визначення засвідчує захоплення античною спадщиною та користування логічним методом тлумачення Писання. Так, у "Посланні":". ти кажеш мені: "Марно - славишся, пишучи, ліплячи із себе філософа", і сам перший себе викриваєш: хіба я щось до тебе писав; не писав і не збираюсь писати. Кажеш мені: "Філософськи пишеш"; и вельми несправедливо говориш, начебто я, полишивши шановані писання, став писати з Гомера, і Арістотеля, і Платона, які уславилися еллінськими хитрощами. Якщо я й писав, то не до тебе, а до князя, та й до того не скоро. А якщо ти засмутився, що я чимось тебе образив, то Бог свідок, що я просто писав, не спокушаючи твого розуму" [7, 123]. Як бачимо, Климент Смолятич не приховував своїх філософських пристрастей, навпаки, прямо говорив про них, не вбачаючи в цьому жодного відступу від церковної традиції. Нікому не заборонено додавати розум до божественних заповідей, заявляє митрополит. Біблія не скрізь зрозуміла, тому треба читати її не за буквою, але шукати в ній духовний зміст. У той же час його опонент Фома, як бачимо з тексту, належав до тієї християнської традиції, що надзвичайно негативно ставилася до язичницької мудрості, ґрунтуючись на буквальному розумінні Біблії. Саме тому у "Посланні" Климент активно відстоює право тлумачити Біблію не буквально, а алегорично. Ці особливості інтелектуальних шукань та суджень митрополита й давали його сучасникам привід вважати його до певної міри відступником. Звісно, митрополит Климент Смолятич не відносився до будь-яких єретичних течій. Тому він зі своїм "Посланням" є вершиною нашої "єретичної піраміди".

Згідно обраної нами моделі дослідження єресі та єретичного як піраміди, ми, окрім висвітлення різних рівнів єретичного, розмістили останнє за ступенем його "вивітрювання" із структури, починаючи із "фундуючої частини", де єресь представлена як усвідомлена система світобачення та світосприйняття, потім, переходячи до менш єретичного - неусвідомлені вияви серед народу, князів чи нижчого кліру, але сприйнятого обізнаними ортодоксами саме як єретичне та, закінчуючи вершиною піраміди - відповідь-послання митрополита Климента Смолятича пресвітеру Фомі, яке, як ми розуміємо, відхиленням не було, по-перше, тому що не пропагувало чогось недогматичного (освіченість митрополита у догматиці не підлягає сумніву), а по-друге, тому, що добре аргументовані відповіді митрополита не залишають ніяких питань щодо його належності до ортодоксального християнського вчення. Хоча слід зауважити, що погляд Смолятича на ортодоксальне вчення не є типовим для свого часу - він (погляд) має певне раціональне зерно, яке дозволяє митрополиту осмислювати Писання, "докладати" розум до його трактувань.

Таким чином, доходимо висновку, що, завдяки обраній структурі у вигляді піраміди, ми показали різновиди єретичного на Русі у домонгольський період, а також етап прилучення неофітів до нової релігії через двовір'я та через єретичні моделі світу. Повесть временных лет // Памятники литературы Древней Руси. XI - начало XII ст. / Под ред.Л. Дмитриева, Д. Лихачева. - М., 1980.

Козьма Пресвитер. Беседа на богомилов // Памятники древнерусской духовной письменности // Православный

Література

1. Левщун Л.В. Позиция Кирилла Туровского в деле Феодорца Ростовского и ее отражение в "Слове на сбор святых отец". // Герменевтика древнерусской литературы, XI-XV вв. - М, 1989. - Сб.1.

2. Поучения к простой чади // Памятники литературы Древней Руси. XI - началоXII ст.

3. Киево-Печерский патерик // Памятники литературы Древней Руси. XII век/Подред.Л. Дмитриева, Д. Лихачева. - М., 1980.

4. Житие Феодосия Печерского // Памятники литературы Древней Руси. XI - началоXII ст.

5. Послание Климента Смолятича // Памятники литературы Древней Руси. XII век.

Размещено на Allbest.ru