Інтерпретація деяких особливостей феодальних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Суспільні відносини завжди були ключовою проблемою, яка цікавила істориків. Сьогодні «феодалізм» в універсальному значенні цього поняття постає перед нами як закономірний етап історичного процесу для багатьох народів, яким було забезпечено суттєвий поступ людського суспільства на шляху прогресу. Сходження було суперечливим і неоднозначним. Періоди піднесення змінювалися застоями і занепадами, людство платило високу ціну за прогрес жертвами воєн, епідеміями, насиллям, голодом. Неминучі на цьому шляху відступи і втрати супроводжувалися важливими набутками у всіх сферах життя - економічній, соціальній, політичній і культурній.

Можливість прогресу була забезпечена самою системою, в якій основний виробник володів знаряддями праці і мав більш високий, ніж у раба і колона, соціальний статус. Західноєвропейське середньовіччя зробило свій неповторний і особливий внесок у всесвітньо-історичний процес. Феодальні відносини мали місце також і в Східній Європі, Візантії, для них характерні певні особливості.

Російський медієвіст Т. Грановський зумів побачити у феодалізмі сутність всесвітньо-історичного руху. Він критикував тих істориків і філософів, які розглядали середньовіччя як «епоху занепаду» і доводив, що ніякі зусилля не зможуть примусити час повернути назад. Феодалізм, на його думку, «є форма необхідна, через яку проходить всякий народ, феодальний світ був законною формою, він відслужив свою форму людству». Разом із тим учений виступав проти ідеалізації феодальних порядків.

Могутня криза ІІІ ст. похитнула будову, єдність римського світу стала розвалюватися. Його серце - Рим і Італія - було паралізовано і не постачало кров'ю частини тіла імперії, які прагнули розпочати самостійне життя: провінції спочатку емансипувалися, а потім перейшли в наступ. Піднесення провінцій свідчило про зміцнення центробіжних сил.

У надрах рабовласницького суспільства зароджувалися нові відносини (колонат, емфітевіти тощо). Варварські вторгнення V ст. можна розглядати на законній підставі як подію, що прискорила перетворення. На думку Ж. Ле Гоффа, середньовічний світ став підсумком зустрічі і злиття двох світів, які тяжіли одним до одного, підсумком конвергенції римських і варварських структур, які перебували у стані перетворень.

Отже, європейський феодалізм постає перед нами як результат катастрофічного розпаду і трансформації давніших суспільств. Але його утворення було б неможливим без глибоких потрясінь, спричинених вторгненнями германських народів, які, примусивши злитися два суспільства, що перед тим були на дуже різних стадіях еволюції, зламало рамки як першого, так і другого, й вивело на поверхню безліч модусів думки та суспільних звичок, що мали надзвичайно примітивний, первісний характер. Римське суспільство остаточно конституювалося в атмосфері останніх варварських набігів. Воно передбачало глибоке уповільнення ритму життя, який спирався на людські взаємини, зниження грошового обігу до межі, що унеможливлювала існування системи грошової оплати послуг, ментальність, прив'язану до відчутного та близького.

Варварське вторгнення, яке дезорганізувало економічні зв'язки і порушило торгівлю, лише прискорило аграризацію населення, а не породило її. Аграризація була явищем економічним і демографічним, але в першу чергу соціальним, надаючи середньовічному суспільству своєрідних рис.

Становлення феодалізму є тривалим і складним процесом. У класичній формі він набував розвитку у франків. Вже наприкінці VI ст. орна земля, що була в общинній власності сусідської общини - марки, стала предметом повної і вільної відчуженої власності - алодом. Власник алоду був зобов'язаний нести військову службу. Утвердження приватної власності на землю, зростання великого землеволодіння, яке розпочало наступ на землі вільних людей, свідчили, що франкське суспільство вступило у період раннього феодалізму.

Однією з проблем, яку необхідно розглянути, є питання про природу власності на засоби і знаряддя праці. Основним засобом багатства в доіндустріальних суспільствах була земля. За феодалізму у формі великої власності земля знаходилася в монопольному розпорядженні феодалів, які зосередили у своїх руках, через суспільний розподіл праці, військову і релігійну функції.

Перша, найбільш важлива особливість феодальної земельної власності - це реалізація її через посередництво дрібних виробників - селян, яким феодал віддавав землю в утримання. Таким чином, селянин не був власником землі, яку він обробляв, включно до права спадкового утримання. Економічна залежність селян від феодалів полягала у формі ренти, тобто виконання робіт або платежів на користь феодала (відробіткової, продуктової або грошової ренти). феодальний соціальний доіндустріальний дружина

Однак на землі, яку він отримав, селянин вів самостійне дрібне господарство, володіючи знаряддями праці, худобою тощо. Становище селянина принципово відрізнялося від становища раба, а також найманого робітника. Без селянських рук земля феодала була мертвим капіталом, у той же час самостійне ведення свого дрібного господарства і наявність власних знарядь праці давало селянинові певну економічну автономність. Саме ця обставина породила таку особливість функціонування економічної системи феодалізму як позаекономічний примус, тобто насилля над особистістю виробника. Ступінь позаекономічного примусу був різним - від жорстоких форм особистої залежності (відсутність свободи, прикріплення до землі, фізичні покарання тощо), до судової влади феодала.

Роль позаекономічного примусу, пов'язана із першою особливістю феодальної земельної власності, визначає її другу особливість - поєднання власності з політичною владою. Отже, наділені судовою, фінансовою, військовою владою, власники землі отримували можливість здійснення позаекономічного примусу.

Феодальна земельна власність мала умовний характер. В еволюції земельної власності першою формою став алод, яку змінила проміжна форма - бенефіції (благодіяння за військову службу). Згодом бенефіції було замінено найбільш розвинутою формою - феодом як спадковою умовною земельною власністю, що пов'язано із різною службою.

У Візантії процес феодалізації проходив повільніше, ніж у Західній Європі. Значна частина землі належала державі, великими були церковно-монастирські володіння. Певна частина землі дарувалася, передавалася у приватну власність. Селянська община була більш міцною, ніж у франків. Васально-сеньйоріальні відносини були менш розвинутими.

Конкретна суть давньоруського феодалізму полягає в державній належності земельних володінь, які роздавалися великим князем чи володарем окремої літописної землі, але не просто як приватним володарем, а як носієм державних символів. Тобто це такий «державний» феодалізм який характеризується виростанням землеволодіння безпосередньо з відносин панування.

На відміну від повної, відчужуваної власності, що була характерною для феодальної Західної Європи, у Східній Європі на першому місці знаходилася власність умовна, тимчасова, невідчужувана. Головною у давньоруських поглядах на суть державної влади була переконаність у тому, що суб'єктом влади, з тісно пов'язаною з нею земельною власністю, був не один зверхник, починаючи з великого князя київського, а весь київський рід Рюриковичів, щодо якого окремий його представник виступав у ролі тимчасового володаря певних територій.

Однак, на думку вчених, це зовсім не свідчить про відсталість соціально-економічного розвитку населення східноєвропейського регіону. Адже існує й достатньо обґрунтована думка, що західноєвропейська модель феодалізму була конкретним (можливо, навіть унікальним) політичним варіантом в історії, а не власне етапом. Так, і деякі факти свідчать, що до ХІІІ ст. східна модель розвитку суспільства випереджала за якісними показниками західноєвропейський світ в економічному плані, а міста Візантії та Русі відрізнялися від Парижа і Лондона, маючи багато спільного з урбаністичними центрами Сходу.

Однією із суттєвих рис феодалізму є васально-сеньйоріальні відносини. У Київській Русі в процесі розвитку феодальних відносин також сформувався особливий соціальний прошарок, відомий під назвою «дружина». У широкому розумінні дружина включала насамперед зобов'язаних службою князів васалів і мала чотири основні риси - функціональну, економічну, організаційну, ідеологічну. Вона поділялася на певні групи, в основному - на «стару» і «молоду». До першої з них входили представники військово-феодальної аристократії, яких називали боярами «лучшими мужами», а до другої - рядові професійні воїни («отроки», «децькі», «пасинки»). Отже, васально-сеньйоріальні відносини на Русі були менш розвинутими і не набули класичної форми.

Спільною рисою цієї доби для всіх країн було те, що основна маса населення феодальної доби проживала не в містах чи замках, а в сільських поселеннях. Як зазначав Ф. Бродель, навіть у XV - XVIII ст. світ являв собою все ще велику селянську країну, де від 80 до 90 відсотків існувало за рахунок обробітку землі.

Отже, запропонована для розгляду тема є складною, багатоплановою. Дослідження ж із проблем медієвістики в Україні потребує значної підтримки з боку держави (навчання, відрядження за кордоном за рахунок держави).

Размещено на Allbest.ru