Деякі аспекти діяльності релігійних общин в контексті реалізації мешканцями сіл права на віросповідання (20-ті рр. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деякі аспекти діяльності релігійних общин в контексті реалізації мешканцями сіл права на віросповідання (20-ті рр. ХХ ст.)

Б.М. Бездітько, С.А. Харченко

Відносини церкви і держави є предметом дослідження багатьох науковців. Так, у 20-х рр. ХХ ст. дослідники значну увагу приділяли аналізу статусу релігійних об ' єднань віруючих, реалізації віруючими суб'єктивного права на об'єднання у релігійні товариства. Прикладом можуть бути праці П. Гідулянова «Отделение церкви от государства: систематезированый сборник действующего в СССР законодательства», Л. Дьяконова «Советские законы и церковь». У подальшому суть радянського законодавства про культи досліджували М. Персиц «Отделение церкви от государства и школы от церкви в СССР», М. Голодний «Радянське законодавство про культи», В. Клочков «Советское государство и церковь», В. Пащенко «Православ'я в новітній історії України» та інші.

Дослідження різних аспектів стосунків держави і церкви є актуальним, оскільки ці інституції виступають формами організації суспільства, впливають на його структуру, що засвідчує історичний розвиток. З огляду на те, що побудова громадянського суспільства в Україні значною мірою зумовлена гарантованістю використання особою суб'єктивних прав, особливого значення в цьому контексті набуває висвітлення питання реалізації сільськими жителями УСРР 20-х рр. ХХ ст. права на об'єднання у релігійні товариства. Саме на цей період припадає активна правотворчість державних органів з реалізації принципу взаємин держави і організацій віруючих. релігійний держава товариство церковний

З проголошенням радянської влади у 1917 р., створеними державними органами велася активна робота, спрямована на зміну соціальних осередків. У той час важливою сферою суспільного життя для більшовиків була ідеологія і зокрема релігія.

Формуючи законодавство про культи, Радянська держава взяла до уваги те, що релігійне життя становило істотну частину духовної культури народу, а «Звід основних державних законів» Російської імперії визначав для осіб, винних у діях, що шкодили вірі, позбавлення всіх громадянських прав та заслання [1, 45].

Як відзначає В. Пащенко, партія більшовиків вважала, що релігія відімре із зникненням класових суперечностей і класового суспільства, яке її породило, але лідери партії намагалися прискорити цей процес за допомогою адміністративних заходів [2, 4]. Так, 20 січня (2 лютого) 1918 р. Раднарком РРФСР прийняв Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Цей декрет вже наступного дня було опубліковано в газеті «Известия» під назвою «Про свободу совісті, церковні і релігійні громади» [1,41]. Декрет Уряду Радянської Росії негативно розцінив Помісний собор Руської православної церкви, а патріарх московський і всія Русі Тихон закликав віруючих на місцях утворювати союзи активного захисту церковного майна [1, 56].

У січні 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України також видав Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. У ст. 23 Конституції УСРР 1919 р. визнавалося право на свободу совісті [3, 179]. Проте, проголошена свобода совісті мала деформований характер, у релігійному питанні панувало поняття «державного атеїзму» [4, 15]. У циркулярі адміністративного відділу НКВС за N° 383/203 від 27 січня 1925 р., адресованому губернським адміністративним відділам, зазначалося, що злочинним недоліком обліку релігійного руху є відсутність відомостей про місце знаходження релігійних общин у конкретних населених пунктах, а також відсутність даних про кількість членів релігійних общин [5, 56].

У Декреті про відокремлення церкви від держави та школи від церкви від 22 січня 1919 р., який діяв до 1924 р., визначалося зокрема, що:

- усі церковні і релігійні товариства підлягали загальним положенням про приватні товариства та союзи і не користувалися жодними перевагами і субсидіями як зі сторони держави, так і її місцевих органів і самоврядних установ;

- церковні і релігійні товариства не мали права володіти власністю, оскільки відповідне майно було оголошене народним надбанням;

- будівлі і споруди, призначені виключно для богослужбової мети передавалися на основі постанов центральних чи місцевих органів державної влади у безоплатне користування конкретним релігійним товариствам;

- не допускалося примусове стягнення зборів та оподаткування на користь церковних і релігійних товариств;

- не допускалося застосування заходів примусу, покарань зі сторони церковних і релігійних товариств до їх членів.

Визначені декретом правила істотно впливали на статус церковних і релігійних товариств.

10 листопада 1920 р. Народним Комісаріатом юстиції була видана «Інструкція про застосування законоположень по відокремленню церкви від держави і школи від церкви», яка була скріплена підписами очільників народних комісаріатів юстиції, внутрішніх справ, освіти. У розділі другому зазначеної інструкції були визначені правила щодо церковних і релігійних товариств, зокрема щодо позбавлення їх прав юридичної особи.

У листопаді 1922 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет видав постанову «Про порядок реєстрації товариств і союзів, не переслідуючи мети отримання прибутків і порядку нагляду за ними», згідно з якою, для розгляду справ про реєстрацію статутів створювалися міжвідомчі комісії з товариств і союзів (МЕКОСО).

Центральна міжвідомча комісія у справах товариств і союзів при НКВС 10 липня 1923 р. видала «Інструкцію про порядок реєстрації релігійних товариств і видачу дозволів на скликання з'їздів релігійних товариств». Згідно цього акта, релігійні товариства, не маючи права юридичної особи і права власності, могли укладати угоди приватно-правового характеру, пов'язані з витрачанням культового майна, наприклад, про найм півчих, про поставку дров, про ремонт книг [6, 53].

Архівні джерела свідчать про активну позицію віруючих мешканців сіл щодо використання своїх суб'єктивних прав, виконання визначених законодавством обов'язків та захисту порушених прав. Прикладом цьому є оскарження у 1924 р. уповноваженими релігійної общини с. Осечі рішення народного суду Конотопського округу до Чернігівського губернського суду. Віруючі були не згодні з вердиктом суду у справі, за позовом Конотопського окружного виконавчого комітету, про розірвання договору оренди Преображенсько-Миколаївської церкви [6, 73]. Зважаючи на активну позицію віруючих, органи влади мали утримуватися від закриття культових будівель у сільській місцевості, за винятком випадків, пов'язаних із загрозою громадській безпеці відповідною культовою спорудою [5,73].

Із архівних джерел також відомі факти бездіяльності посадових осіб при розгляді звернень віруючих. Так, у червні 1924 р. до Шевченківського окрліквідкому на Київщині надійшла заява від 50 віруючих мешканців с. Нетреби про реєстрацію статуту. Станом на серпень 1924 р. статут не був зареєстрований і віруючі були позбавлені можливості виконувати свої служби. Згодом віруючі звернулися до Київського губліквідкому з проханням здійснити заходи із реєстрації статуту релігійної общини, а до вирішення питання по суті - тимчасово дозволити користуватися храмом [7, 22].

У циркулярі Народного Комісаріату внутрішніх справ за N° 248 від 22 червня 1923 р. констатувалося, що не вісі релігійні общини виконують взяті на себе, за укладеними договорами, зобов'язання, і, головним чином, це зобов'язання по страхуванню майна. Тому визначався обов'язок релігійних общин надати оцінщикам державних страхових установ необхідні відомості та провести за рахунок релігійної общини сплату страхових зборів [8, 51].

У грудні 1922 р. до ліквідаційної комісії зверталися члени общини християн адвентистів сьомого дня зі скаргою на відмову Ніжинського повітового виконавчого комітету надати дозвіл на розміщення вивіски молитовного будинку.

Зокрема, вони вказували на те, що:

1) вивіски мають молитовні будинки інших релігійних общин;

2) статут їхньої общини затверджений Ніжинським повітовим виконавчим комітетом;

3) сама релігійна община не вбачала ніяких перешкод для відмови у поданні такого договору [9, 14].

Така аргументованість тверджень суб ' єктів звернення вказує на досить високий рівень їх правової культури, активну позицію щодо реалізації, визначених законодавством, суб'єктивних прав.

Таким чином, сформоване в УСРР законодавство про культи, основу якого склала Конституція 1919 р., визначало право на свободу совісті. Мешканці сіл активно, за власною волею, у встановленому адміністративними нормами порядку, реалізовували право на створення релігійних общин, зверталися до органів державної влади з питань захисту своїх прав. У свою чергу, органи державної влади суворо контролювали виконання віруючими обов'язків та дотримання ними встановлених заборон.

Література

1. Голодний М. Радянське законодавство про релігійні культи. -- К., 1974.

2. ПащенкоВ.О. Держава і православ'я в Україні: 20-30-ті роки ХХ ст. //Пам 'ять століть. -- 1993. -- № 2.

3. Історія української Конституції / Упор. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко -- К., 1997.

4. Яшин П.П. Релігія, державо і право: Навч. посіб. -- Х., 1998.

5. Державний архів Чернігівської області (далі -- ДАЧО). -- Ф. Р-17. -- Оп. 1. -- Спр. 74. ДАЧО. -- Ф. Р-203. -- Оп. 1. -- Спр. 1964.

7. Центральний державний архів вищих органів влади України. - Ф. 3984. - Оп. 1. - Спр. 409.

8. ДАЧО. - Ф. Р-67. - Оп. 1. - Спр. 38.

9. ДАЧО. - Ф. Р-2867. - Оп. 1. - Спр. 8.

Размещено на Allbest.ru