Диференціація свідомості українського селянина в умовах економічних перетворень 1921-1927 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ СВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНИНА В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ 1921 - 1927 РОКАХ

Переживаючи досить складні моменти у процесі розбудови національної держави, Україні потрібен досвід минулих епох, однією з неоднозначних сторінок яких був неп. Саме у цей період радянському керівництву вдалося реалізувати нову суспільно-політичну модель, створивши у свідомості сучасників принципи майбутнього суспільства, головною ідеєю якого став комунізм. Ряд заходів у сфері економічного життя, аграрних відносин, освітній галузі, українізації партійного апарату призвели до остаточного реформування масової психології, менталітету українського населення у 1920-х рр.

Життя та діяльність українського селянства в період непу знайшли своє відображення у творчому доробку вчених, починаючи з 1920-х рр. До найбільш ґрунтовних робіт того часу, присвячених селу, слід віднести дослідження М. Гуревича [1], В. Якиманського [2], О. Осліков- ської [3]. Серед наукових праць 1950 - 70-х рр., в яких спеціально досліджувалася аграрна політика радянської влади відбудовчого періоду, варто виділити доробок Б. Мигаля [4], І. Ганжі [5], Р. Ляха [6], В. Сидорова [7], В. Марочка [8] та ін. Серед сучасних напрацювань явним кроком уперед стали дослідження С. Кульчицького [9], О. Ганжі [10] та ін. У цілому, здобутки вітчизняної та закордонної історіографії дають можливість виявити взаємозв'язки економічного спротиву селянства, пов'язаного з аграрною політикою більшовиків і натуралізацією селянського господарства, а також подіями, що, зрештою, призвели до політичних трансформацій ленінської доктрини і нової економічної політики радянської влади.

Революція та громадянська війна стали каталізаторами, з одного боку, тотальної ідеологізації народів колишньої Російської імперії, а з іншого - стали базою, на основі якої відбувалася руйнація традиційних основ народної культури. В період революційних подій 1917 - 1920 рр. та на етапі появи УРСР національна свідомість українських селян зазнала впливу ідеологічних чинників, що пропонували злиття особистості, її індивідуальності з загалом, з масою класу. Це відбувалося в руслі двох доктрин, одна з яких претендувала на поліконфесійність, намагаючись замінити собою православну церкву, а інша - проголошувала загальнопланетарний інтернаціоналізм. Однак цей напрям відчутно послабився в очах народних мас після української незалежності 1917 - 1919 рр., оскільки ігнорував питання національної держави.

Основна маса населення спрямовувала своєї рефлексії у більш матеріальному напрямі - до землі-матін- ки, яка на думку Д. Ібрагімової, в очах селян одвічно була тотожною землеробству, яке виступало космічним процесом, що поєднує час і простір, духовну і матеріальну сфери, людський світ і природу [11, 109]. Попри усі настанови більшовиків, селянин залишався практиком, і тому, якими б не були привабливі і багатообіцяючі комуністичні гасла, вони залишалися для нього порожнім відволіканням, якщо не базувалися на найважливіших для нього економічних інтересах.

Вихід був один: скінчити грабунок селянства, змінити екстремістський руйнівний підхід до завдань будівництва в місті і селі, що перешкоджав підйому виробничих сил і виявився основною причиною поглибленої економічної і політичної кризи, з якою зіткнулися більшовики на весні 1921 р. Тому на Х десятому з'їзді РКП(б) Ленін зауважив, що тільки взаємодомовленість із селянством може врятувати соціалістичну революцію [19, 342]. Цей з'їзд дав поштовх не тільки до реорганізації класових підходів у створенні більшовицької держави, а і до реформування всієї державної політики. З огляду на національні особливості українських селян, комуністична доктрина потребувала негайного перегляду, що якнайкраще охарактеризувала промова на з'їзді В. За- тонського: "Національний рух був пробуджений революцією. Цього ми не добачили, певним чином проґавили. Ми проґавили той момент, коли піднялося абсолютно природне почуття власної гідності в масах, і той селянин, який звик раніше дивитись на себе з презирством, дивитися з презирством на свою мужицьку мову, почав підводити голову і вимагати значно більше від того, що він вимагав раніше, за царату” [13, 127].

Від кооперування села до кооперування ідеологій та психології - така була теоретична настанова, розпочатого непом, напряму. Оскільки попередній період військового комунізму вже не вбачався зразковим, треба було переглянути певні тактичні підходи радянської влади до подальшого розвитку суспільства. В. Ленін зміг це зробити, незважаючи на те, що лише за декілька місяців до проголошення в країні рад всезагальної кооперації, відстоював зовсім інші позиції. ''Капітуляція” більшовиків перед ринком, економічними законами означала капітуляцію на теоретичному, доктринальному рівні, що створило вакуум у психічній оболонці свідомості не тільки селянської ментальності, а й ментальності членів ВКП(б).

Соціальна революція, що надала можливість втілення комуністичної парадигми в реальне життя, не призвела до виникнення необхідної психічної установки - стереотипу. Натомість залишався живучим стереотип власника, господаря, що не могло не відобразитися навіть на такій стійкій організації, як ВКП(б). “Серед повітових міських організацій, - зазначено в приписі до звіту про діяльність Одеського губкому за 1922 р., - один з проявів нової економічної політики, явище господарчого нагромадження комуністів, намагання створити більш тривке матеріальне становище, всмоктування в міщансько-обивательське середовище і, як наслідок, відставання від партжиття, обмеження розумових інтересів” [14, 21]. Такі прояви прямої оберненості інсталяційних процесів в ментальності не тільки членів ВКП(б), а й українського селянства, були пов'язані з прорахунками не тільки в ідеологічній площині. кооперація українізація менталітет селянство

Ідеологічний принцип, навколо якого обертався весь процес інтегрування кооперації в селянське середовище, тісно пов'язувався з перетворенням кооперації дрібнобуржуазної - в кооперацію соціалістичну. Проте, якщо теоретично концепція кооперативного руху була вже відпрацьована і розглядалася як проміжна на шляху експорту пролетарської революції в найширші верстви населення, то практична сторона її реалізації, пов'язана з класовою переорієнтацією кооперування, була ще попереду і мала забезпечуватися політично виваженою роботою кооперативних органів і відданими радянській владі працівниками. Про цю запобіжну міру йдеться у зразковому плані роботи губкомів партії, схваленому на засіданні організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У 14 жовтня 1921 р., де пропонувалося розпочати кампанію з оволодівання комуністами і членами комнезамів низовими, сільськими й волосними осередками кооперації, прийняттю партійними осередками рішень про обов'язковість вступу комуністів до кооперативів, ознайомлення широких партійних і безпартійних мас із завданням кооперації та її організаційним будівництвом [15, 34].

За даними ЦСУ УРСР, до 1923 р. було кооперовано 45,5% господарств, які вирощували цукрові буряки, 62% - хміль, до 30% - постійних постачальників молока. Сільськогосподарські кооперативні товариства користувалися правами: відчужувати шляхом продажу та обміну сільськогосподарські продукти, купувати необхідні їм матеріали і засоби, відкривати майстерні, заводи і підприємства, складати умови договорів, мати представництво в судових органах [16, 1]. Це були роки справжнього “ренесансного” підприємництва і достеменно бурхливого господарювання селянства. На кінець непу в українських селах діяли близько 70 тис. невеликих підприємств з переробки сільськогосподарської продукції. Серед них продовольчі культури займали 35,3 % оброблюваної землі, кормові - 25,1 %, круп'яні - 11,7 %, кукурудза - 10,6 %, технічні - 8,2 %. На початок 1927 р. сільськогосподарських товариств в Україні було 10875 одиниць, що об'єднували 1541687 селянських господарств [17, 11].

Сільськогосподарська кооперація на 1928 р. охопила 82,5% селянських господарств України. Крім спеціалізованих та кредитних, існували змішані кооперативні товариства, в яких разом функціонували індивідуальні, заможно-середняцькі та колективні господарства. Такі товариства були досить диференційовані. Серед членів сільськогосподарських кооперативів незаможні селяни становили 43%, середняки - 48%, заможні - 9%. Частка незаможних господарств в коопсоюзах протягом 1920-х рр. постійно збільшувалася, чому сприяла державна політика в галузі сільськогосподарського безповоротного кредиту, який тільки у 1926 - 1927 рр. становив: на землевпорядкування - 1360000, на боротьбу з посухою - 3000000, на переселення - 2000000, з фонду бідноти - 5125000, пільгового кредиту по лінії сільськогосподарської кооперації - 3750000 [17, 22].

Отже, незважаючи на економічну політику більшовиків у 1921 - 1927 рр., політику та ідеологію кооперації, селяни сприймали її суперечливо. Не останню роль у цьому процесі зіткнення менталітетів відіграла і диференціація селянської свідомості. Якщо запропонована комуністами селянська рівність мала б допомогти проле- таризації села, то економічні підходи не могли не визива- ти відрази. Приватна власність завжди була невід'ємним елементом селянського менталітету й як тільки більшовицька влада вичерпала мирні засоби боротьби з нею, то розпочала чергову війну з селянством - колективізацію.

Література

Гуревич М.Б. Питання сучасного селянського господарства України. -- Х., 1927.

2. Якиманський В. Бюджети селян в 1923/1924 роках. -- Х, 1927.

3. Осликовская О. 900 степных селянских хозяйств (К вопросу о дифференциации села). -- Одесса, 1927.