Сторінки історії праболгар у творчому доробку В.Н. Жук

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сторінки історії праболгар у творчому доробку В.Н. Жук

Н.І. Самойленко

Історія Болгарії знайшла відображення у науковому доробку широкого кола вітчизняних дослідників, серед яких неможливо не згадати ім'я Віри Никанорівни Жук (1928 - 2008), кандидата історичних наук, доцента, заслуженого працівника культури України, авторки (самостійно чи у співавторстві) понад 650 публікацій різноманітної жанрової (наукові статті, монографії, довідники, довідки, енциклопедичні видання, нариси, методичні рекомендації на допомогу викладачам, брошури, а також статті, інформації та повідомлення у масових періодичних виданнях, публіцистика) та тематичної (краєзнавство, архівна справа, історія Полтавщини, етнографія, джерелознавство, історична болгаристика) спрямованості. В 1955 р. вона з відзнакою закінчила історико-архівний відділ історичного факультету Київського державного університету імені Т. Шевченка, після чого тривалий час працювала у Державному архіві Полтавської області, згодом, із червня 1978 р. до вересня 1986 р., до виходу на пенсію, - в Полтавському державному педагогічному інституті (тепер - університет) ім. В. Короленка. Отже, в науковому доробку В. Жук органічно поєднався досвід архівіста, викладача, історика та невтомного практика. Аналіз її творчого спадку, безсумнівно, представляє інтерес із точки зору з'ясування внутрішньої логіки розвитку вітчизняних болгаристичних досліджень.

Основні напрями наукової діяльності В. Жук у галузі болгаристики - економічні, культурні та інші зв'язки України і Болгарії, Полтавщини та Болгарії у XIX - XX ст. Маючи широкий науковий виднокіл та інтереси, впродовж майже півстоліття дослідниця вивчала маловідомі сторінки українсько-болгарських взаємин крізь призму краєзнавчих розвідок. В останнє десятиліття В. Жук чимало уваги приділяла перебуванню сучасних українських етнічних земель у складі Великої і Чорної Булгарії, історичній долі етносів, які проживали на цій території, їх взаєминам між собою. Історія праболгар, яка вже знайшла відображення у вітчизняній науці (розвідки Д. Березовця, О. Приходняка, П. Пеняка, В. Скирди, О. Бубенка, В. Міхеєва та ін.) природно увійшла у коло наукових інтересів вченої: досліджувалися етногенез праболгар [1, 8,56,57, 71 - 172,232,268,269,277 - 280; 2, 10 - 15], життя і діяльність представників їх правлячої еліти Булюмара-Шеке, Кубрата, Шамбата [1, 78 - 109,270; 2, 17 - 18; 3, 8 - 11; 4, 18 - 28; 5, 15 - 19; 6, 57 - 58], відомості про яких почасти зафіксувала давньоруська літописна традиція, де вони згадувалися під іменами відповідно Щека (Булюмар-Шеке), Хоріва (Кубрат), Кия (Шамбат). Велику роль у цьому відіграла співпраця з відомим істориком із м. Казані (Татарстан) Ф. Нурутдіновим. Їх пов'язувало тривале листування, обмін думками, поглядами, новинками в розвитку історичної науки. Завдякизусиллям Ф. Нурутдінова збереглися та були введені в науковий обіг унікальні пам'ятки давніх болгар - поема вченого, державного діяча, митця, просвітника, уродженця міста Башту - Києва Мікаїла Шамси Башту «Шан кизи дастани» («Поема про доньку Шана»), звід давньо- булгарських літописів «Джагфар Тарихи» та карачаєво- булгарські літописи, що проливають світло на „білі плями” не тільки в історії болгарського народу, але й України і, конкретно, Полтавщини. Ці унікальні джерела дають можливість по-новому поглянути на вітчизняну давню історію та роль у ній давніх булгар. В зазначених історичних джерелах чимало фактів із давноминулих часів, зафіксованих у інших документах, переплетені з легендами, є відомості щодо проголошення у середині ІХ ст. руського бейліка - князівства у Подніпров'ї, зі столицею в Києві, викладена програма заснування Бул- гаро-руської держави з центром у Переяславці-на-Дунаї («Нариман Т арихи»).

Булгарські літописи офіційно визнані не усіма сучасними істориками. Дехто з них намагається їх заперечувати та критикувати, проте, з іншого боку, чимало дослідників їх використовують [7]. До їх кола належала і В. Жук. Вона звернула увагу на той факт, що відомості, які містяться у цих джерелах, у дореволюційний період та пізніше по крихтах вишукували окремі вчені у матеріалах арабських, візантійських, українських, перських (іранських), китайських авторів. Зокрема, американський вчений-славіст, син відомого радянського академіка В. Вернадського, автора теорії ноосфери, Г Вернадський, який не був знайомий з давньоболгарськими літописами, а використовував інші джерела, писав у своїй праці з історії Давньої Русі [8] про події, що відбулися після смерті володаря Великої Булгарії Кубрата, куди після її розпаду пішов зі своєю ордою і заснував нову державу В. Жук також апелювала до розвідок академіка НАН України, історика діаспори О. Пріцака, котрий не читав літописів давніх болгар, але за іншими джерелами писав у свій час, що князь Володимир спочатку прийняв мусульманство, а потім християнство [2, 9]. Слід згадати легенду давньоруської літописної традиції, в якій розповідається, як Володимир приймав послів із різних держав, вислуховуючи похвали кожного своїм релігіям. В. Жук небезпідставно вважає, що саме болгарські літописи можуть пояснити причини такого кроку Володимира. У дещо зміненому вигляді легенда про прихід послів із пропозиціями прийняти ту чи іншу релігію вміщена ними в VII ст. Володар Великої Булгарії Кубрат (у першій чверті VII ст. прийняв хрещення у Візантії) у 642 р. обрав мусульманство. Саме тоді арабський халіфат повів наступ на Велику Булгарію, але щоб уникнути кровопролитної війни і врятувати багатоплемінну ранньофеодальну державу від розпаду, Кубрат прийняв іслам та пішов на мир з арабами [2, 10]. Отже, як історичне джерело болгарські літописи є достатньо вірогідними для ідентифікації давніх подій.

Ці історичні джерела, на думку В. Жук, допомагають уточнити відповідь на багато питань, які вжез'ясовані у світовій науці, проте не в українській, зокрема щодо Малоперещепинського скарбу та його етнічної інтерпретації. У болгарських істориків (а також російських, німецьких, австрійських) не викликає сумнівів, що скарб є похованням володаря Великої Булгарії - Кубрата, здійсненим близько 668 р. Ця версія знайшла відображення в болгарських навчальних посібниках та підручниках. Однак деякі сучасні українські дослідники висловлюють сумніви з цього приводу [9, 28], що виглядає не достатньо обґрунтованим. Ретельно вивчаючи історичну постать Кубрата як лідера європейського рівня (для свого часу), В. Жук підтвердила спостереження зарубіжних вчених щодо Малоперещепинського скарбу [10, 104 - 106; 11, 81 - 84]. Звертаючись до давньобол- гарських літописів, дослідниця висловлює свою позицію щодо процесу етногенезу болгар - наукової проблеми, яка ще допоки не знайшла однозначного тлумачення. Тривалий час навіть навчальні посібники з історії південних та західних слов'ян вважали їх тюркомовними кочовими племенами та лише згодом почали згадувати тюркських болгар як їх окрему гілку [12, 203].

Відповідаючи на питання щодо причин розбіжностей у вирішенні вищезгаданого питання, В. Жук вказує на дві обставини. По-перше, самі праболгари вважали всі ті народи, які мешкали на територіях їхніх давніх державних об'єднань чи місць проживання, своїми предками або спорідненими з собою. По-друге, вони були одним із державотворчих етносів у Тюркському, Західному та Східному Тюркських, Аварському і Хозарському каганатах, у Великій Булгарії, у Волзькій Булгарії, у Болгарії на Балканах - Першому Болгарському царстві, а потім і в Київській Русі та Московській державі (Східно-Руських князівствах) [2, 10]. Говорячи про історичні витоки праболгар, вона солідаризується з тими болгарськими вченими, які, починаючи з 1990-х рр., обстоювали теорію східноіранського походження цієї етнічної спільноти. Це, зокрема, П. Добрев (Добрев П. Произходът и прародината на българите в светлина на комплексните дани // Български векове: Списание за история на българите. - София, 1999. - Т. 1; Добрев П. Неопзната древна България. - София, 2001), Г. Бакалов (Бакалов Г. Малко известни факти от историята на древните болгари // Наука. Съюз на учените на България. - Т. 15. - Кн.1), Д. Димитров (Димитров Д. Прабългарите на северното и западното Черноморие. - Варна, 1987) та Г Костов (Костов Г. Хан Кубрат - будівничій «Magna Bulgaria» й прадавня історія України // Хроніка 2000. Український культурологічний альманах. - К., 1994. - .№3 - 4), які доводили думку, що праболгари мали східноіранське коріння, мігрували та певний період часу мешкали у південно-східній частині Центральної Азії. Разом з іншими дослідниками (О. Бурмов, Р. Барієв), вона наголошує: праболгари, як і всі народи, - не расова і не біологічна, але історична спільнота. Праболгарська народність - результат багатовікового розвитку, впродовж якого вона асимілювалася з багатьма етносами та до остаточного визначення набула спочатку тюркського характеру, а згодом слов'янизувалася [1, 80].

Таким чином, історична болгаристика у творчому спадку В. Жук була різноманітною як тематично, так і хронологічно. Апеляція до широкого кола історичних джерел, у тому числі відомих вузькому колу науковців, їх ретельний аналіз, досконала робота з фактом, широкий науковий виднокіл були типовими для її розвідок. Опосередковано це сприяло руйнації кон'юнктурних нашарувань та неадекватних уявлень стосовно не тільки історії Болгарії у вітчизняному її варіанті (етнічна еволюція протоболгар, зв'язки українського та болгарського народів на регіональному рівні на різних етапах їх історичного розвитку та механізми їх збереження), але й національної історії дослов'янського періоду. Болгаристичні розвідки В. Жук, зокрема щодо етногенезу праболгар, завжди кореспондувалися з науковими спостереженнями зарубіжної та сприяли поступу національної болгаристики. Наукова та практична цінність ціх студий незаперечна, адже сприяє адекватному відтворенню минулого. Попри ту обставину, що за межами Болгарії теорія східноіранського походження пращурів болгар не набула всезагального визнання, науковий доробок дослідниці об'єктивно сприяє розширенню джерелознавчої бази для вирішення питання про історичні корені одного з найдавніших етносів на європейському континенті. З іншого боку, аналіз наукового спадку дослідниці допомагає позбутися застарілих стереотипів відносно рівня та характеру розвитку української славістики та ставить на порядок денний завдання про комплексний підхід на підґрунті різних наукових дисциплін вивчення історії праболгар як перспективний напрям дослідження вітчизняної ранньосередньовічної доби.

Література

жук болгарія краєзнавчий український

Жук В.Н. Із сивої давнини. Нариси з історії України та Полтавщини (VIIст. до н.е. -- XVIн.е.). -- Полтава, 2005.

ЖукВ.Н., Нурутдинов Ф.Г.-Х. Новий погляд на історію Полтавщини й України (За давньоболгарськими літописами). -- Полтава, 2008.

Жук В.Н. Велика княгиня Ольга // Постметодика. -- 1993. -- № 2.

Жук В.Н. Про Кия та час заснування Києва // Постметодика. -1997. -- № 4.

Жук В.Н. Три імені Полтави //Постметодика. --1998. -- № 4.

Жук В.Н. Собор болгар України на Полтавщині // Постметодика. -- 2002. -- № 1.

Железный А. Ислам на киевских горах // Товарищ. --1998. --Хя3 9; Железный А. О нашем земляке Микаиле Шамси- Башту // Товариш. --1997. -- ХяХя 21, 22, 23; Железный А. Загадки киевских топонимов // Товариш. --1997. -- № 24; Бегунов Ю.К. История Руси. -- Т. 1: С древнейших времен до Олега. -- СПб., 2007.

Вернадский Г.В. История России. Древняя Русь. -- М.; Тверь, 1997.

Полтавщина. Історичний нарис / Редкол.: Б.В. Год та ін. -- Полтава, 2007.

Жук В.Н. Курбат -- володар Великої Булгарії // Болгарський щорічник. -- К., 2006. -- Т. 6.

Жук В.Н. Давні болгари // Слов 'янський збірник. -- Вип.1. -- Полтава, 2002.

Історія західних та південних слов 'ян з давніх часів до ХХ ст. : Курс лекцій / За ред. В.І. Ярового. -- К., 2001.

Размещено на Allbest.ru