Мисливські промисли

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мисливці на бізонів

Якщо північ України у верхньому палеоліті входила до так званої мамонтової смуги Європи, то надчорноморські степи були світом мисливців на бізонів. За льодовикової доби цей неповторний світ простягався далеко на південь. Адже північна берегова лінія Чорного моря через падіння рівня моря пролягала на 150 км південніше від сучасної - по широті гирла Дунаю, півострова Тарханкут, Керченської протоки. На стоянках Велика Аккаржа під Одесою, Анетівка, Сагайдак у Пониззі Південного Бугу, Нововолодимирівка у Присивашші, Амвросіївка, Муралівка, Янісоль у Донбасі кістки бізонів кількісно абсолютно переважають рештки інших тварин.

Основним способом полювання на бізонів у палеоліті було колективне заганяння стада тварин до яру. У такому полюванні брала участь уся община, а іноді й кілька сусідніх. Стадо тварин гнали до яру чи берегового урвища. Бізони мали поганий зір, густою масою бігли за лідером. А той, помітивши урвище, не мав змоги змінити напрям руху, і передні ряди стада під тиском задніх зривалися до яру, де їх добивали мисливці (рис. 15).

Рис. 15. Полювання на бізонів (реконструкція О. О. Кротової та П. В. Корнієнка за матеріалами стоянки Амвросіївка на Донеччині)

Вполювавши в такий спосіб велику кількість тварин, мисливці влаштовувалися табором неподалік створених на місці забою запасів м'яса, які нерідко забезпечували общину їжею на кілька місяців. Сліди такого колективного заганяння бізонів до яру виявлено на стоянці Амвросіївка у Донбасі. Тут досліджено стародавній яр, заповнений кістками сотень бізонів, серед яких траплялися кістяні наконечники списів, крем'яні ножі для розтину туш. Поруч розкопана стоянка, де власне й жили мисливці, що вполювали велике стадо первісних биків. Основною зброєю мисливців на бізонів над чорноморських степів були списи з кістяними наконечниками, по краях оснащеними гострими крем'яними пластинками.

Такі місця масового забивання бізонів відомі у преріях Північної Америки, де їх у такий спосіб добували протягом останніх 10 тис. років, аж до початку XIX ст.

Особливо масовими були колективні полювання на бізонів восени. Влітку тварини набирали максимальної ваги, а їхні м'ясо та шкура набували найвищої якості. До того ж зимові холоди сприяли тривалому збереженню м'яса. Вполювавши стало бізонів під час осінньої міграції тварин, община могла благополучно пережити зиму в захищеній від холодних вітрів річковій долині.

Виявлення дослідниками фактів харчування бізонів узимку гілками кущів у прирічкових заростях, а навесні й улітку травою на плато річкових вододілів дало змогу відтворити річний господарський цикл мисливців на бізонів льодовикової доби. Схоже люди зимували на місці осіннього колективного забивання бізонів у річкових долинах, а навесні слідом за травоїдними виходили на степові пасовиська на плато. Восени мисливці слідом за тваринами спускалися в затишні річкові долини для нового колективного полювання і зимівлі. Тому, на відміну від великих зимових стійбищ річкових долин, на плато відомі численні невеликі короткотривалі стоянки. Разом з тим колективні полювання на стада бізонів, схоже, відбувалися і на літніх пасовиськах, далеко від великих річок, про що свідчать їхні сліди на стоянках Амвросіївка, Листівка II.

Бізон забезпечував мисливців степу всім необхідним - калорійною м'ясною їжею, шкірою для одягу, взуття, покриття жител. З рогу і кістки робили знаряддя і предмети побуту, зі шкур, вовни, сухожилля - мотузки для господарчих потреб. Мозок використовували для вичинки шкур, а гній як паливо у безлісому степу. Провідна роль бізона спричинила виникнення його культу, сліди якого простежені на стоянці Листівка ІІ на Південному Бузі.

Мешкали степові мисливці на бізона в легких портативних житлах конічної форми, на зразок чуму народів Сибіру, або тіпі американських індіанців. У такому круглому в плані житлі, що мало каркас із жердин і покриття зі шкур, мешкала сім'я чисельністю 8-10 осіб. На місці таких сімейних жител залишилися скупчення крем'яних виробів, кісток тварин, вугілля та попелу від вогнищ діаметром 8-10 м - так звані крем'яниці, відомі на багатьох степових стоянках.

Степові мисливці на бізонів мешкали в Надчорномор'ї 20-10 тис. років тому. Поступове вимирання бізонів зумовило зростання ролі промислу коня. В наступну, мезолітичну, добу провідну роль у мисливському господарстві Надчорномор'я відігравало полювання на тура.

Мисливці прильодовикових гір

Своєрідні природні умови, що склалися в горах, спричинили певну специфіку способу життя палеолітичних мисливців гірського Криму та Карпат. У горах Європи значно збільшилася площа альпійських лук, які майже зімкнулися з холодними тундро-степами рівнинних територій. Разом із тим у долинах передгір'їв завжди зберігалися лісові масиви, в яких мешкали нестадні травоїдні - благородний олень, кабан, косуля. Стадні тварини прильодовиків'я (коні, бізони, північні олені, сайгаки) здійснювали сезонні міграції навесні на багаті пасовиська полонин Карпат та яйли Кримських гір, а восени з холодного високогір'я спускалися на пасовиська рівнин біля підніжжя гір.

Люди мешкали в долинах передгір'їв, здійснюючи мисливський контроль над стадами прильодовикових травоїдних, що сезонно мігрували, а також полюючи на згаданих нестадних тварин гірських лісів. Печерні стоянки гірських мисливців прильодовиків'я відомі в долинах гірських річок Криму (Сюрень, Аджи-Коба, Шан-Коба, грот Скелястий, Буран-Кая) та Карпат (Молочний Камінь).

Мисливці на північного оленя

В останні тисячоліття льодовикової доби місце вимерлого мамонта в середній смузі Європи від Франції до Північної України зайняв тундровий олень. Тому фінальний палеоліт (13-10 тис. років тому) називають добою північного оленя.

Восени величезні стала оленів, рятуючись від зимових холодів, мігрували на південь, а навесні - у зворотному напрямку, на північні пасовиська. Ці особливості поведінки тварин сприяли періодичним колективним полюванням на незмінних міграційних шляхах оленів. Такі полювання здійснювалися восени і навесні за допомогою гарпунів та луків і стріл у місцях традиційних переправ стад через ріки та озера (рис. 16). У тундрових мисливців Сибіру недалекого минулого вони називалися поколками.

полювання бізон мисливець палеоліт

Рис. 16. Полювання на північних оленів на річковій переправі в Поліссі 10 тис. років тому (реконструкція Л. Л. Залізняка та П. В. Корнієнка)

Під час переправ олені ставали легкою здобиччю мисливців. Протягом короткого часу вони вбивали сотні тварин, створюючи запаси їжі на зиму. Міграція передувала першим морозам, завдяки яким заготовлене м'ясо можна було зберігати протягом довгих зимових місяців. Саме біля цих запасів оленини община мисливців зимувала в кількох чумах.

Олені забезпечували тундрових мисливців усім необхідним: м'ясом, жиром, шкурами для одягу, взуття та покриття чумів. З оленячих рогів виготовляли предмети побуту, наконечники мисливської метальної зброї, зі шкур та сухожилля - мотузки. Мозок та печінку тварин використовували для вичинки шкур.

Навесні запаси м'яса вичерпувалися або воно псувалося від тепла. Втім починалася нова весняна міграція оленів на північ. На річковій переправі влаштовувалося нове колективне полювання, яке забезпечувало мисливців їжею у літній період. Щоб зберегти м'ясо протягом теплого літа, у впольованих оленів виймали нутрощі, не знімаючи з тварини шкуру. Всередину туші клали каміння, і черево зашивали. Потім туші кидали в річку, попередньо прив'язавши їх ремінцями за ногу. В холодній проточній воді м'ясо зберігало свіжість протягом кількох місяців. Поблизу м. Гамбурга в Німеччині неподалік стоянок палеолітичних мисливців на дні давньої річки знайшли скелети оленів із каменями поміж ребер. Це свідчить про давність згаданого способу зберігання м'яса в тундрі.

Таким чином, основними елементами річного господарського типу мисливців на північного оленя були осіннє та весняне забивання тварин, що сезонно мігрували, на їхніх традиційних переправах через ріки. Завдяки створеним запасам м'яса общини харчувалися протягом більшої частини року. Звичайно, протягом усього року цей раціон доповнювався за рахунок індивідуального полювання на оленів за допомогою лука та стріл, добування диких гусей та качок, що влітку линяли, збирання їхніх яєць тощо.

Різке потепління 10 тис. років тому зумовило відхід північного оленя з середньої смуги Європи далеко на північ, у тундру. За ними рушили й палеолітичні мисливці на оленя, що мешкали на території Польщі, Литви, Білорусі та Північної України - представники так званої Свідерської культури. Саме вони близько 10 тис. років тому заселили неозорі простори від східного узбережжя Балтії до Північного Уралу, які нещодавно звільнилися від льодовика і заростали тайгою.

Устрій мисливських суспільств

З появою людини сучасного типу (Homo sapiens) відбулося становлення справжнього людського суспільства, головним підрозділом якого була родова, екзогамна община. Общини складалися з окремих сімей. Група обший утворювала первісне плем'я.

Сім'я виконувала функцію відтворення та виховання потомства. В середньому вона налічувала 5 - 7 осіб і складалася з батька, матері, кількох дітей, одного-двох представників старшого покоління, іноді якогось родича. Одружувалися лише на жінках із сусідніх общин. Дружина переселялася до чоловіка. Сім'ї жили в окремих житлах і вели власне господарство. Тому стоянки мезолітичної доби складаються зі скупчень археологічних решток діаметром близько 10 м (археологи називають їх крем'яницями і вважають слідами мешкання окремих сімей). У центрі такого скупчення знаходять рештки сімейного житла на зразок чуму, діаметром близько 5 м, поблизу якого розташовані окремі вогнища, місця обробки кременю, шкур, господарчі ями, різноманітні залишки виробництва.

Статевий поділ праці всередині сім'ї передбачав, що основними функціями чоловіків були полювання, рибальство, обробка кременю. Все інше (домашнє господарство, нагляд за дітьми, вогнищем, житлом, збирання рослинної їжі, транспортування майна під час постійних перекочувань) покладалося на жінок. Саме такий поділ праці етнографи зафіксували у відсталих племен, соціальний устрій та спосіб життя яких відповідає суспільствам кам'яної доби.

До речі, сучасна археологія та етнографія не дають підстав стверджувати про існування періоду матріархату в історії людства. За кам'яної доби полювання було найважливішою і найскладнішою галуззю забезпечення життя людського колективу. Тому чоловік-мисливець у переважної більшості мисливських народів мав виший соціальний статус. Він був главою сім'ї і ватажком общини. Причому лідерами общин були не наймудріші і найстаріші їх члени, а найбільш вправні мисливці у розквіті сил.

Община - головна економічна ланка первісного суспільства, яка складалася з кількох сімей і господарювала на окремій мисливській території. Сім'я могла певний час вести господарство самостійно, мешкаючи в окремому житлі й добуваючи їжу окремо від споріднених з нею сімей. Однак вона господарювала на мисливській території, яка вважалася власністю усіх сімей, що утворювали первісну родову общину. Цілковита економічна незалежність сім'ї у первісному суспільстві була неможливою через низьку продуктивність праці. Окремий сімейний колектив через свою нечисленність не міг бути життєздатним протягом тривалого часу. Смерть батька чи матері загрожувала загибеллю усій сім'ї. Це змушувало споріднені сім'ї об'єднуватися у первісну родову общину для колективного господарювання на спільній мисливській території. За даними етнографії та археології, більшість родових общин кам'яної доби складалися з 5-7 споріднених сімей загальною чисельністю 25-40 осіб.

Ролові общини були екзогамними. Іншими словами, шлюби між членами споріднених сімей, що складали общину, заборонялися. Чоловіки мали брати дружин із сусідніх общин.

Плем'я - групи сусідніх екзогамних общин, об'єднаних шлюбними стосунками. Обмін шлюбними партнерами між сусідніми общинами сприяв їх зближенню. Член колективу міг полювати на землях сусідньої общини, якщо з неї походили його мати чи дружина. Водночас він був зобов'язаний допомагати родичам із сусіднього общинного колективу. Все це сприяло формуванню общинами одного племені спільного діалекту, матеріальної та духовної культури.

Племінні об'єднання сусідніх общин з єдиною мовою та культурою, на думку вчених, були першими етнічними спільнотами. Виникли вони внаслідок утвердження в суспільствах Homo sapiens екзогамії, яка завдяки обміну шлюбними партнерами з сусідами зумовила зближення груп сусідніх общин. Отже, етнічний поділ - визначальна, видова особливість людини сучасного типу, що виникла разом з останньою ще в пізньому палеоліті. Групи однотипних археологічних пам'яток з однаковими матеріальними рештками (археологи об'єднують їх в археологічні культури) здебільшого є слідами мешкання первісних етнічних утворень.

Вважається, що густота розселення мисливців прильодовикової Європи не перевищувала одну людину на 100 км2. Виходячи з площі України (603,7 тис. км ), доходимо висновку, що в пізньому палеоліті на цій території мешкало не більш як 3-5 тис. людей.

Размещено на Allbest.ru