Розвиток сільського господарства, промислів та релігії у Київській Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сільське господарство та промисли

Сучасні дослідники одностайні в тому, що за середньовічних часів якраз село було формуючим осередком феодалізму, що зумовлювалося його роллю у становленні й розвитку тогочасних суспільних відносин. Це стосується як давньоруської феодальної держави у цілому, так і періоду ранньофеодальної монархії. Праця селянства -- основної верстви середньовічного люду -- забезпечувала отримання левової пайки додаткового продукту. Як зазначав із цього приводу Ф. Бродель, навіть у XV--XVIII ст. світ являв собою усе ще велику селянську країну, де близько 80--90 відсотків людей жили плодами землі, Й тільки ними. Основою сільськогосподарського виробництва були землеробство й тваринництво.

Панівною галуззю, на думку В. Й. Довженка та інших дослідників, на Русі було землеробство. В цей час відбуваються революційні зміни в розвитку техніки землеобробітку: перехід від розпушення ґрунту до його підрізання, переміщення та обертання шару, для чого були необхідні нові знаряддя праці. В останній чверті І тис. н. е. основним знаряддям обробітку землі залишалося рало з вузьколезим або широколезим наральниками. Для південних земель розселення східних слов'ян, за класифікацією Ю. О. Краснова, характерними були одноручні прямогрядильні рала зі стійкою між грядилем і наральником (перший тил -- найбільш універсальний), а також прямогрядильні, але з наральником, вставленим у грядиль знизу, з прямим (тип 3) або вигнутим наральником (тип 2); прямогрядильні рала з наральником, що поєднувався з грядилем за допомогою двох стійок (тип 4). Усі вказані типи відрізнялися за сферою застосування на різних ґрунтах. Рало як один із видів землеробської техніки залишалося у користуванні протягом усього середньовічного періоду (рис. 10).

Проте використання чорноземних ґрунтів лісостепової (а в пізніші часи -- й степової) смуги, вихід на вододіли, уведення в культурний обіг значних земельних ділянок були неможливими за умов існування лише старої системи землеробства з розпушувальною технікою -- вона виступала вже стримувальним чинником зростання продуктивності землеробства. Назріла необхідність впровадження плужної оранки, за якої шар ґрунту не розпушується й залишається на місці, як раніше, а відрізається у вертикальній площині череслом та підрізається горизонтально лемешем, піднімається ним, зсувається вбік, а тому частково або Й повністю перевертається за допомогою відвалу. Позитивні можливості плуга давали змогу уводити в орний фонд нові землі -- вкриті травою з переплутаним корінням важких чорноземів. За археологічними даними, лемеші та чересла -- робочі частини плуга -- відомі вже в XI ст.

Еволюція формальних ознак лемеша, що має безпосереднє відношення до змін техніки обробітку землі, простежується за знахідками самих знарядь: від симетричних лемешів, які разом із череслами забезпечують глибоку оранку з підрізанням та переміщенням шару, перехідних типів лемешів із певними ознаками асиметрії до асиметричних, здатних на цілковите перевертання грунту. Окрім розвитку ознак асиметрії, фіксується збільшення розмірів та ваги лемеша й чересла, що давало можливість обробляти важчі фунти (рис. 11).

Замість стандартної для рала парної упряжі, піц час оранки плугом застосовувалися дві чи й більше пар волів або коней (залежно від стану ґрунтів).

Окрім упряжних знарядь, у рільництві застосовувалися й допоміжні, ручні -- мотики і заступи. Вони на деяких ділянках виконували роль основних (зокрема в городництві та садівництві). Мотики були двох типів -- втульчасті із загнутими бортиками і з горизонтальним вушком. Заступи також двох типів -- залізні й, частіше, дерев'яні із залізним окуттям.

Збирання урожаю, як і за попередніх часів, здійснювалося серпами. Вони були двох типів, пристосовані до найбільш ефективного збирання пшениці, жита та інших культур.

Рис. 10. Давньоруське рало

Рис.11. Середньовічний плуг

Подальша обробка зерна здійснювалася відповідно до біологічних властивостей злаків. Підсушка у сушарках і жаровнях, а також у стодолах. Зерно зберігали у спеціальних ямах або сховищах, де частину приміщення відгороджували дошками для зсипання зерна. У багатьох садибах з цією метою використовувалися комори, улаштовані в житлових будинках, дерев'яна чи керамічна тара.

Для зони Українського Полісся характерною залишалася підсічна система землекористування, яка уможливлювала збільшення площі ріллі завдяки випалу лісових ділянок і підживлення ґрунту органічним добривом -- попелом.

Накопичення археологічних матеріалів відкрило нові можливості для вивчення тваринництва: виявлені залишки приміщень для утримання тварин, знаряддя праці, предмети побутового вжитку, що використовувалися у тваринництві, а також кістки, залишки продуктів у льохах, господарських ямах, житлах та культурному шарі.

За даними археологічних та палеонтологічних досліджень галузей тваринництва, переважало розведення великої рогатої худоби (35--37 відсотків загальної кількості стада). Вона належала до породи великих грубокістних тварин (корови, бугаї, воли). Друге місце належало свинарству. Третє-четверте місця поділяли конярство та розведення дрібної рогатої худоби. Вирощували також різні породи домашньої птиці.

Серед виявлених знарядь праці, що використовувалися у тваринництві, переважають коси, форма яких була пристосована до ботанічного складу трав. Так, під час укосу лісових ділянок використовували косу-горбушу з коротким вістрям. Для роботи на відкритих ділянках, на ниві, застосовували інший тип коси -- з вузьким, довгим клинком, із довгим косовищем, що сприяло пайційршому прокосу. Крім того, коси відрізнялися між собою й хронологічно: порівняно невеликі використовувалися у X--XI ст., а більші за розмірами -- пізніше.

Як допоміжні знаряддя відомі граблі та вила. Серед іншого інвентарю, що застосовувався у тваринництві, зафіксовані цвяхи для підковування коней, самі підкови, пута із замками, підкови для тяглових тварин -- биків, дзвінки-калатала (підвішували на шию корові, аби знайти її, якщо заблукала в лісі або чагарнику), пружні ножиці для стрижки овець.

Діяльність сільського (як і міського) ремісника також була певною мірою пов'язана із розвитком тваринництва, як джерела різноманітної сировини для обробки кістки, ткацтва, виготовлення одягу та взуття зі шкіри тварин, вичинки хутра й іншими видами обробки продуктів скотарства.

Поряд із сільськогосподарським виробництвом існували також різні промисли, передусім -- переробка зерна на крупи та борошно. Найбільш архаїчним способом було обдирання та часткове грубе розбивання злаків за допомогою ступ. Для розмелювання зерна на дрібну крупу та якісніше борошно використовувалися ротаційні жорна. Виготовлялися також рослинна олія, тваринне масло (про що свідчать знахідки деталей спеціального пресу, мутовок та маслоробок), сир. Спеціальній обробці для тривалого зберігання піддавалися м'ясо та риба. Як і в минулому, значну роль відігравало збиральництво.

Серед досліджуваних матеріалів зафіксовано залишки смолокуріння, вигой ки дьогтю, виготовлення деревного вугілля.

Мисливство забезпечувало сільське, а часом і міське населення значною часткою м'яса, шкірою та хутром диких тварин. Порівняно невелика кількість мисливської зброї на досліджених пам'ятках зумовлювалася використанням інших, ефективніших способів полювання, без використання зброї чи таких, де вона відігравала другорядну роль.

Рибальство репрезентоване знахідками знарядь ловлі (гачки, блешні, гарпуни, ості, грузила для сіток) та остеологічними матеріалами. Бортництво представлене лише поодинокими знахідками спеціалізованих ножів-медорізок.

Сільськогосподарське виробництво та промисли розвивалися на площах відкритих поселень -- селищ, розташованих здебільшого на берегах водоймищ, а іноді на вододілах. Вони займали надзаплавні тераси, миси, дюни та підвищення у заплавах річок. Площа таких ділянок була різною -- від-0,2--0,6 до 8--10 га (іноді й більше), але в середньому 2--3 га. Типовою для них вважається рядова забудова, якщо цьому не перешкоджали топографічні умови місцевості (рис. 12).

На початку II тис. н. е. з'являються археологічні свідчення про появу селянських дворів. Слід зазначити, що формування садиб на селі розпочалося дещо пізніше, аніж у місті. Навколо них зводилися дерев'яні огорожі, що свідчило про розвиток приватної власності. У цей же час фіксується також поява серій навісних замків. Індивідуальний двір-садиба найповніше відповідав потребам індивідуального господарства Київської Русі.

Досліджена одна із таких садиб на селищі Автуничі -- на півночі Чернігівської області. Вона функціонувала (тобто перебудовувалася і розвивалася) протягом чотирьох етапів, від кінця X -- початку XI ст. до зламу XII-- XIII ст. До її складу входили житло-майстерня гончара, а також супутні допоміжні споруди. Виявлені гончарні горна та невеликі глиняні кар'єри, а неподалік житла -- снопосушильні та смолокурні. Побутово-господарські об'єкти розміщувалися між житловими і виробничими.

Рис. 12. Селище в урочищі Ревутове на Канівщині

(реконструкція В. О. Петрашенко та В. К. Козюби)

Одне із найкраще досліджених селищ давньоруського часу -- Комарівське -- розташоване поблизу Переяслава-Хмельницького. У різні роки на розкопаній площі у 3,5 га тут зафіксовано близько 30 жител кінця X -- початку XIII ст. Площа поселення -- 8--10 га. Одночасно на ньому могло розміщуватися 15--20 житлових комплексів (площа однієї садиби становила 0,2 га). Житла здебільшого з трохи заглибленими котлованами або (пізніші) наземні, на підкліті. Розташовані рядами, на відстані 20--25 м одне від одного, вони становили єдиний житлово-господарський комплекс, до якого входили житлові споруди, господарські будівлі та ями. Речові знахідки представлені сільськогосподарським та ремісничим інвентарем, а також предметами універсального призначення (наральники, серпи, жорна, рибальські знаряддя, ножі, сокири, ножиці, долота, свердла і т. ін.), прикрасами і, найбільше, керамічними виробами чи їх фрагментами.

Наявні археологічні матеріали засвідчують досить високий рівень розвитку сільськогосподарського виробництва за часів Київської Русі, а також значний вплив сільського люду на створення потенційних можливостей усього давньоруського суспільства. Вивчення останнім часом пам'яток цієї археологічної категорії дало підстави дійти важливого висновку: в IX--XIII ст. між містом і селом у багатьох сферах життя існували паритетні відносини.

Християнство і пережитки язичництва

У 988 р. Київська Русь офіційно стала християнською країною, хоча цей процес, звичайно ж, був доволі тривалим. Уже на монетах Володимира Святославича -- злотниках і срібляниках -- князь зображувався в імперських регаліях: з короною на голові та хрестом у правиці. Зображення Христа і напис "Володимир на столі" надавали владі великого князя київського сакрального змісту. В середньовічній владній символіці хрест наділявся синтезуючою силою, котра поєднувала земне і небесне.

Найбільшою церковною спорудою Києва став християнський собор в ім'я Богородиці, котрий дістав назву Десятинної церкви. Він розміщувався на території князівського дитинця і його було видно здалеку. Будувався з 989 по 996 р. У його спорудженні брали участь візантійські майстри. У 1240 р. столиця Київської Русі, її основні споруди були зруйновані монголо-татарами, тому достовірних даних для точного відтворення архітектурно-археологічних деталей собору ми не маємо. Завдяки дослідженням фундаментів удалося встановити тип споруди та особливості будівельної техніки. Це був великий храм, в основу плану якого було покладено хрестовобаневий варіант тринавного триапсидного храму. З трьох боків його оточували галереї, котрі, мабуть, були споруджені дещо пізніше, або лише перебудовані на початку XI ст. Західна частина ще не зовсім з'ясована. Завершувалася споруда багатьма банями. Серед руїн були виявлені численні мармурові деталі -- сліди внутрішнього оздоблення -- капітелі колон, уламки різьблених плит. Збереглися також фрагменти мозаїчних підлог, викладених із мармуру, пірофіліту та інших різнокольорових порід каменю (рис. 13).

За часів князювання Ярослава Мудрого головним (і найвеличнішим) храмом столиці Київської Русі вважався Софійський собор. За деякими даними, він споруджений на тому самому місці, де раніше розмішувався однойменний дерев'яний храм. Прикрашений різнокольоровими майоліковими плитками, з підлогою, інкрустованою мозаїками, розписаний яскравими фресками, оздоблений численними композиціями, собор вражав сучасників довершеністю своїх форм.

Це був п'ятинефний хрестовобаневий храм із хрещатим підбаневим простором та амфіладами бокових нефів, що його оточували. Як зазначає Ю. С. Асєєв, п'ятинефний тип нерідко трапляється у візантійській архітектурі, проте не в такому варіанті: у київському соборі застосовано не складну, а просто хрестовобаневу систему. Із трьох сторін його оточують два ряди відкритих галерей -- двоповерхова внутрішня і одноповерхова зовнішня. Із заходу до собору між зовнішніми галереями прибудовані дві башти, в яких широкі сходи вели на другий поверх -- "полаті". На другому поверсі містилися дві великі світлі зали, призначені для князя та його оточення. Собор завершувався тринадцятьма банями, з яких середня (найбільша) являлася центром споруди. Головний архітектурний ефект будівлі полягав у її складній і водночас гармонійній композиції.

Підсумовуючи питання церковного будівництва на півдні Київської Русі, зауважимо, що майже половина всіх церковних споруд розташована саме в Києві. Тут їх кількість у X--XI ст. дорівнює кількості аналогічних будівель XII-- XIII ст. Така ж закономірність (щоправда, у скромнішому кількісному вираженні) простежується в Переяславі. В Чернігові XI ст. датуються два храми, а на територіях інших південноруських міст -- по одному. Значно збільшується кількість церков, зведених на півдні Київської Русі у XII--XIII ст. Окрім залишків кам'яних споруд, у різних місцях виявлено речі культового вжитку: хороси, підсвічники, кадила, що засвідчує наявність тут на початку II тис. н. е. дерев'яних церков чи каплиць.

Співвідношення місцевих традицій і ортодоксального християнства простежується у певних рисах поховальної обрядовості перших століть II тис. н. е.

Рис. 13. Десятинна церква

(реконструкція М. В. Холостенка)

Зокрема, типовий для візантійського регіону звичай перепоховання померлих через певний час на Русі зафіксовано лише в окремих монастирях Києва та Чернігова, а також у Василеві та його околицях на Дністрі. Східні слов'яни, враховуючи психологічну специфіку їхнього ставлення до померлих, ховали їх раз і назавжди. Робили це на фунтових кладовищах, у прямокутних ямах, розміщених в основному вряд; супроводжувальний інвентар відсутній. сільськогосподарський київська русь християнський

Певний вплив обрядовості з Візантії простежується у звичаї проживання чи поховання в печерах, що зафіксовано в кількох випадках на території Середнього Подніпров'я, Середнього Подністров'я та Волині. Найвідомішою у цьому відношенні є Києво-Печерська лавра.

Християнське віровчення знайшло відображення і в натільних хрестах із металу, перламутру чи сланцю, хрестах-складнях (енколпіонах) та образках круглої або прямокутної форми із зображеннями різних святих -- Христа, Марії, Георгія, Миколая, Пантелеймона. На одному з уламків горщика XII ст., виготовленого місцевим ремісником Автуницького сільського поселення, вдалося прочитати частину напису "(Боже) поможи рабу твоєму М...". Про співіснування старих і нових вірувань у свідомості окремих людей свідчать знахідки язичницьких і християнських символів в одних і тих самих археологічних комплексах. Іноді протилежні з релігійного погляду речі могли поєднуватися в окремому виробі (наприклад, хрест у колі чи всередині підвіски-лун-ниці, або звернення до Бога на язичницькому амулеті типу кабанячого ікла).

Археологічним об'єктом, що переконливо підтверджує існування релігійного синкретизму в перші століття II тис. н. е., є сам курган XI--XII ст. У цьому похованні насип -- символ язичництва в поховальній обрядовості -- поєднується з обрядом інгумації, що проводилася уже в ямі, тобто виконувалася за канонами нової релігії.

Яскравими прикладами побутування двовір'я можуть слугувати вироби прикладного мистецтва. Серед них найпоказовішими є круглі амулети-змійовики візантійського походження, що здобули особливу популярність на Русі. На одному боці такого оберегу було зображення Христа, Богородиці, архангела Михаїла чи ще якогось святого, а на другому -- фігура чи сама лише голова з волоссям у вигляді змій (міфологічний мотив, генетично пов'язаний з античною Медузою Горгоною). На багатьох із виявлених екземплярів присутні грецькі написи-заклинання проти зображеного на них демона -- вже не Торгони. Написи на змійовиках називають цього демона "істера" (давньоруський переклад -- "дно", проте це слово можна тлумачити й інакше: "внутрішнє, утроба, її хвороби та демон, що їх спричиняє"). Певно, мається на увазі хворобливий демон жіночої статі (рис. 14).

Язичницькі мотиви простежуються також на деяких жіночих прикрасах. Це срібні двостулкові браслети-наручі та не менш відомі колти з емалями. Перші з них стягували довгі й широкі рукава сорочок, що вдягалися жінками перед ігрищами, а під час танців знімалися. Другі являли собою фрагменти головного убору. На браслетах часто викарбовувалися зображення жінок у танці, скоморохів, гуслярів, тобто все те, що засуджувалося церковниками як язичницьке. А колти нерідко прикрашалися зображеннями птахів-сирен, "деревами життя" -- символами будови Всесвіту. Проте варто зауважити, що у вищих суспільних колах ці речі носилися вже не для демонстрації перед духівництвом і поступово замінювалися сюжетами суто християнськими.

Язичницькі мотиви у православній атрибутиці простежуються навіть через багато століть. Так, царські ворота іконостасу чернігівського Борисоглібського собору були виготовлені зі срібного язичницького ідола, якого, за переказами, заховали в землю жерці під час хрещення місцевих жителів за князювання Володимира Святославича. Для виготовлення самого ідола були використані арабські срібні монети -- дирхеми, а після його виявлення у пїзньосередньовічні часи срібло знайшло нове застосування -- як матеріал для створення християнської святині.

Численні археологічні матеріали засвідчують, що процеси і явища, які зародилися за часів ранньофеодальної монархи, знайшли свій розвиток у наступному історичному періоді - за часів феодальної роздробленості.

Рис. 14. Амулет-змійовик

Размещено на Allbest.ru