Промислове виробництво у поміщицьких господарствах українських губерній на зламі ХІХ-ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Промислове виробництво у поміщицьких господарствах українських губерній на зламі ХІХ-ХХ ст.

Темірова Н.Р.,

д.і.н., професор, Донецький національний університет,

Ключові слова: поміщицьке господарство, промислове виробництво, переробна промисловість, прибутковість.

А. В. Кочубей згадував, що під час розподілу батьківських маєтностей між трьома братами він погодився прийняти Гути - «маєток, який давав достатньо поганий прибуток доти, доки я не влаштував там скляний і не збільшив існуючий винокурний заводи» [16]. Винокуріння було однією з прибуткових статей у Чернятинському маєтку М. М. Львової (Литинський повіт Подільської губернії).

Завод у складі маєтку був придбаний власницею 1864 р. До початку 1890-х років він перебував в оренді і приносив щороку 1 200 руб. прибутку. У 1891 р. орендні відносини припинені і винокуріння здійснювалося за рахунок власниці. Виробничий процес залишався примітивним, тому прибутковість була невисокою - 678 руб. У 1897 р. завод піддано реконструкції. Акцизним відомством було дозволено викурювати до 9,5 тис. л, пізніше цей показник збільшено до 15,6 тис. л. Поряд із Правобережжям помітний розвиток винокуріння отримало в Харківській губернії - тут щороку вироблялося продукції на 3 млн. руб. Найбільшими винокурними заводами були підприємства Кенига (продуктивність - 95 тис. руб.), Строганових (продуктивність - 90 тис. руб.) [17].

Але жодне з джерел промислового збагачення не могло зрівнятися з виробництвом цукру. Бурхливий розвиток цукроваріння припав на межу 40-50-х років ХІХ ст. Промислові заклади організовували поміщики, які мали, де й за що будувати, могли позичити кошти під заставу маєтків. Справжнє піднесення розпочалося в 18811883 роках. Численні дрібні цукроварні в маєтках з «відкритим вогнем» і рабськими умовами праці занепадали, натомість швидкими темпами відбувалася концентрація, множились підприємства з новими технологіями; зростала кількість найманої робочої сили. Після 1881 р. стара технологія добування соку з буряків за допомогою гідравлічного преса була замінена розпилювачами і фільтруючими пресами. Завдяки цьому вихід цукру з берківця зріс від 35 фунтів до 1 пуда 30 фунтів, тобто вдвічі. Майже повне припинення імпорту цукру в 1877 р. До того ж, у Західній Європі відчувався брак цукру, тому вона стала хорошим ринком для експорту. Через утримання цін на високому рівні дивіденди цукроварень коливались від 15 до 20 %, що сприяло розгортанню поміщицького виробництва [18].

Домінувала в цукровому виробництві Київщина. У 1878 р. переробка цукрових буряків сягнула тут 5 800 тис. берківців, на Волині в 1875 р. 7 цукроварень переробили лише 243 тис. берківців. У 1880 р. загальна вартість виробленого на Київщині цукру коливалася від 6 до 8 млн. руб., а на Волині - 2,9 млн. Іншим регіоном цукроваріння було Лівобережжя, хоча, звичайно, він поступався обсягами. Друге місце за розмахом виробництва цукру посідав цукрорафінадний завод Харитоненка, заснований 1869 р. Його річне виробництво становило 4,5 млн. руб. Серед інших поміщицьких підприємств виділялися Михайлівський завод у Глухівському повіті, який належав товариству буряко- цукрових заводів Терещенків, заснований 1855 р. з обсягом виробництва в 3 млн. руб.; Кенига в с. Тростянці Охтирського повіту, заснований 1847 р., з обсягом 2,6 млн. руб.

Некероване з 1881 р. виробництво, усунення нестачі цукру в Західній Європі призвели до надвиробництва. Щоб не втратити позиції, в березні 1884 р. головні цукрозаводчики й акціонерні товариства всієї імперії об'єдналися в цукровий синдикат. Цукровики зібрались у Києві і звернулись до держави з вимогою знизити податки на продаж цукру всередині країни, встановити квоти на виробництво і вирощування буряків відповідно до «реальних потреб». Серед ініціаторів були найбільші цукровиробники - Чацькі, Потоцькі, Бродські, Терещенки, Балашови.

За винятком 1893 р., коли через поганий врожай довелося імпортувати цукор, у наступні роки ринкова кон'юнктура була сприятливою для цукрових магнатів. Такою вона залишалася до 1914 р. Географія експорту була досить широка - європейські та азійські країни. Наприкінці ХІХ ст. в правобережних губерніях вироблялося 69 % цукру Російської імперії. Але в середовищі цих багатих людей не існувало рівності. З боку власників 13 цукроварень на захід від Дніпра і 8 на схід (Бродських, барона Гінзбурга, який володів 10 цукровими підприємствами, Бобринського, власника цукроварні у Смілі і 6-класного технічного училища) відчувалася прихована зневага до багатих парвеню - наприклад, чумацького сина Терещенка, власника 4 цукроварень на Правобережжі і 7 на Лівобережжі.

Розвиток цукрової промисловості був неможливим без ще одного джерела збагачення - лісу. Гостра потреба у шпалах для залізниць, у папері, особливо в деревині швидко призвела до її подорожчання. Поступовий розпродаж величезних лісових багатств Правобережної України був найпростішим засобом протягом десятиліть одержувати готівку при майже повній відсутності банківського кредиту. Тим більше, що ціни на ліс із 1860 до початку 1880-х років виросли у 5 разів [19].

Особливо активно лісові багатства експлуатувалися до 1890 р., доки на цукроварні й винокурні не почало надходити залізницями вугілля з Донбасу. Але оскільки привозити вугілля з Донбасу було дорого, а місцеві запаси бурого вугілля так і не змогли використати, три чверті палива постачали з лісу. У 1884 р. єдина для трьох правобережних губерній копальня бурого вугілля експлуатувалась під Звенигородкою графом Потоцьким спільно з графом Шуваловим. Проте то було низькосортне паливо, добувалось на невеликій копальні, де працювало 60-100 шахтарів. У 1868 р. на території Смілянського маєтку були відкриті поклади бурого вугілля, який спробували використати в цукровому виробництві. Але через дорожнечу та низьку якість через десять років його добування припинили. Основним видом палива, як і раніше, служили дрова. До 1869 р. як паливо дрова застосовувалися на Капітанівському цукровому заводі Бобринських.

На п'яти цукрових заводах графів Бобринських в 1861-1866 років вартість використаних дров становила 144,4 тис. руб., а в 1876-1881 роках досягла найвищого показника - 208,5 тис. руб., після чого розпочалося зниження витрат на дрова через початок застосування вугілля. Протягом 1876-1881 років його вартість склала 14,5 тис. руб., у 1881-1886 роках - 16,5 тис., після чого витрати на нього різко впали. Тільки з 1906 по 1911 роки вони зросли до 41,1 тис. руб., а в 1911-1912 роках - уже до 145,8 тис. [20]. У 1915 р. власники Смілянського маєтку Бобринських, заставленого у Дворянському банку, звернулися до правління банку з проханням дозволити рубку лісу для потреб цукрового заводу. Враховуючи, що залізниці були не в змозі постачити необхідну кількість вугілля, що нестача палива негативно відбилась би на платіжній спроможності маєтку, що за власниками не було недоїмок, їм було дозволено дострокову рубку лісу на потреби заводу [21]. Переважно на вугіллі працював тільки Червонський цукровий завод (Житомирський повіт Волинської губернії). Паливо привозили з донецьких і домбровських копалень [22].

Інші види господарської діяльності в українських губерніях були досить незначними. Зокрема у правобережних губерніях металургійне виробництво, велося на старих запасах вугілля на Волині, концентрувалось у 1882 р. на 11 руднях, які давали 594,5 тис. пуд. продукції. У 1895 р. видобуток 8 рудень склав 978,9 тис. пудів, чого вистачало лише для кількох невеличких залізоплавильних підприємств з кількістю робітників 40-100 осіб. Наприкінці 1880-х - на початку 1890-х років Поділля охопила «фосфоритна лихоманка». У Жмеринці збудували суперфосфатний завод, але родовище швидко вичерпалось. Імпорт мінеральних добрив зруйнував у зародку цей вид промисловості. Через поширення імпорту зменшувалась кількість текстильних фабрик: зі 115 у 1859 р. до 71 в 1888 р. Втручання маєтків у виробництво грубих тканин обмежувалося наданням сервітутів на використання річок для вимочування сировини [23].

Якщо в цілому поглянути на поширеність промислів у поміщицьких маєтках, то побачимо, що в основному вони зосереджувались у великих господарствах. Така ситуація спостерігалася в Костянтиноградському повіті Полтавщини. З 57 промислових закладів 38 розміщувалося у маєтках площею понад 1 тис. дес. Найпоширенішими були млини (33), далі названі цегельні заводи (8), олійниці та крупчатки (по 4), парові млини, кузні, майстерні (по 2) тощо. Єдиний у повіті винокурний завод розташовувався в Карлівському маєтку. Тут перероблялися жито, ячмінь, овес, просо, кукурудза, картопля. Щоденно перероблялося 1 016 пудів сировини, що надавало можливість щороку викурювати від 62,5 тис. до 833 тис. л спирту. Цей завод був одним з найбільших у Росії. Щорічний прибуток становив пересічно 150 тис. руб. Протягом виробничого періоду, який тривав з жовтня по квітень, на заводі працювало близько 100 робітників. У цьому ж маєтку діяв крохмальний завод, який протягом 6-7 місяців переробляв 20-30 тис. пудів пшениці арнаутки. На підприємстві були зайняті 20-25 робітників. З 10 пудів пшениці отримували 4,5 пуда крохмалю. Паровий крупчастий млин перероблював 1 тис. пудів на добу, а за рік - 200-250 тис. пуд. пшениці. Вироблялося борошно шести сортів. На млині зайнято було 30-34 робітники. Окрім цих промислових закладів, у маєтку працювала механічна майстерня з ливарним відділенням. Вона служила для ремонту та виготовлення сільськогосподарських знарядь, зокрема, борін, плугів, парових молотарок. У майстерні працювали 40 майстрів та 20 учнів. Як паливо застосовувалися солома, дрова, а на винокурному заводі і в майстернях - ще й вугілля. Перелічені промислові заклади маєтку Мекленбург- Стерлицьких були найпомітнішими у Костянтиноградському повіті. Серед інших маєтків привертав увагу Циглерівський, в якому функціонували механічна майстерня та паровий млин [24]. У поміщицьких господарствах Кременчуцького повіту Полтавської губернії промисли були представлені значно менше: з 40 обстежених маєтків лише в 7 були такі. Це 3 млини, 2 сукновальні, олійниця, цегельний завод і паровий млин [25].

Характерною рисою поміщицьких господарств підприємницького типу було існування практично замкненого виробничого циклу. Сільськогосподарське виробництво, окрім прямого продукту, якнайменше, давало корм для худоби, останнє дозволяло угноювати ґрунт. Наприклад, у Боро- зенському маєтку (Полтавська губернія) Г. М. Навроцького площею 542 дес. розвивалися рільництво, тваринництво, тютюнництво, лісоводство та цегляне виробництво. Всі ці галузі були взаємо-пов'язані. Дрібні дрова з лісу використовувались у виробництві цегли. Відходи з зерноводства давали солому, полову, висівки, що застосовувалися для відгодівлі худоби. Тваринництво давало добриво, зокрема для тютюнництва [26]. Маєток Миколаївський князя М. І. Трубецького, більша частина якого розташовувалась у Волчанському повіті Харківської губернії, займав 11,8 тис. дес. Провідними галузями господарства були вівчарство, хліборобство, винокуріння, а бджільництво та свинарство мало допоміжний характер. Цінні зернові - пшениця та жито - спрямовувалися на продаж. Вівчарство було збитковим. Важливим для даного господарства була винокурна галузь. Займаючи 5 дес., завод відзначався виробництвом високоякісного вина. Середньорічний прибуток його становив 15,2 тис. руб. У навколишніх селах власнику належали 13 питних закладів. До того ж, підприємство давало можливість утримувати стадо англійських свиней. Працював цегельний завод потужністю в 150-200 штук. Серед інших статей прибутку - три водяні млини, бджільництво, лісове господарство. В цілому чистий прибуток маєтку становив близько 30 тис. руб. [27].

Обстеження маєтків степової України, здійснене І. О. Стебутом, показало, що частина зерна перероблялася на місці, безпосередньо в маєтках, на крупу, борошно, крохмаль, масло, спирт, пиво. У деяких господарствах, як наприклад, Карлівському Великої княгині Олени Павлівни, Диканьці князя Сергія Вікторовича Кочубея, Гаврилівці Борисовських, Сонцевці поміщика Сонцева - працювали парові млини. У Карлівці на заводі з пшениці виготовляли крохмаль. За день перероблялося 120 пудів зерна, з 10 пудів виходило 5 пудів готового продукту, який реалізовували оптом у Харкові, а відходами годували свиней. У цьому ж господарстві діяв олійницький завод, який щоденно переробляв 140-160 пудів для задоволення внутрішніх потреб. Винокурні працювали в Карлівському й Диканському маєтках. У першому перероблялося зерно й картопля, в другому - тільки зерно. На Карлівській винокурні було залучено 75 робітників. Відходами виробництва годували 650 свиней, 200 голів великої рогатої худоби, 5 тис. овець, а також з висівок пекли хліб для робітників. Спирт продавався в Катеринославській і Таврійській губерніях. У Диканьці також варили пиво з ячменю [28].

Отже, промислове підприємництво посідало важливе місце у поміщицькій економіці. Його формування розпочалося ще в дореформений час, але свого розквіту досягло вже після скасування кріпацтва. Аграрно-промисловому комплексу належала першорядна вага у процвітанні великих землевласників України. Спеціалізація диктувалася, передусім, природно-кліматичними умовами. Тому на Правобережжі поширеними були цукроробство, винокуріння; у поміщицьких господарствах Лівобережжя розвивалися переробні галузі, що давали можливість оптимального використання продуктів землеробства: бурякоцукрові, винокурні, пивоварні заводи, млини. На Півдні домінувало зерноводство, переробні галузі відігравали другорядне значення. Промислова продукція приносила поміщикам найвищі прибутки. Багатство концентрувалося у трьох сферах: виробництво зерна з млинарством і винокурінням, буряківництво з виробництвом цукру, лісовирубка з торгівлею лісом. Ці економічні напрямки завдяки високій концентрації капіталу розвивалися швидко і впевнено. Найбільшу економічну перевагу мали кілька десятків потужних виробників збіжжя, які зуміли впоратися з падінням цін на європейському ринку в середині 1880-х років, спричиненим надзвичайно інтенсивною американською експортною політикою. Поміщик пореформеної доби перед нами постає вже не в образі феодала, а як підприємець, капіталіст.

промисловий виробництво український губернія

Джерела та література