Проблема русинської державності в бездержавні часи Ст. Оріховського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема русинської державності в бездержавні часи Ст. Оріховського

Остапчук Г.О.,

доцент кафедри філософії

Аналізуються ренесансні світоглядні позиції Ст. Орловського на проблеми державності в контексті польсько-українських реалій XVI ст.

Ключові слова: державність, верховенство права, верховенство закону, моральний закон, освічена монархія, природне право, суспільний договір, спільне благо.

ренесансний орловський польський гуманізм

Українська державність має тривалу історію. Ще більш тривалою є історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичних дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Україна є складною нелінійною системою, системотворчим показником якої є українці. У ході свого соціально-історичного розвитку вони витворили самобутні світоглядні концепти. Найдинамічнішим її концептом є політична воля українців, опираючись на яку, вони ідуть своїм історичним шляхом, розвивають національну свідомість, освоюють терени державності, перетворюють всій етнос у націю, будують разом із іншими етносами на своїх теренах державу як титульна нація.

Ідея державності, шляхи та засоби боротьби за її реалізацію, пошук оптимальних форм організації влади, аналіз причин, що призводили до втрати Україною державно-політичної самостійності, були центральними проблемами філософських підходів до розуміння вітчизняного державотворення на всіх історичних етапах його розвитку. Епоха «сонної тиші», українське пізнє Середньовіччя декларує себе як період світського, державницького пошуку у смутні часи бездержавності.

Період поширення ідей ренесансного гуманізму з к. XIV - поч. XVI століття в історії філософської думки України дослідники оцінюють по різному з огляду еволюційності розвитку, оскільки послідовність розвитку від нижчих форм до вищих не завжди була чітко виразною. І. Франко стверджує, що це був час занепаду духовності, «... не було ані іскри живої думки, не було зерна духовного інтересу, який би з тої механічної праці робив справді живе органічне діло», [8, с. 216] на відміну він нього, М. Грушевський вважає, що ці віки були «... не безплідними днями нашого життя» [1, с. 5], Є. Маланюк характеризує добу ренесансного гуманізму як запізніле та несамостійне явище нашої культури, що розвивалися всуміш з духовними традиціями княжої доби.

Найвизначнішою постаттю серед мислителів епохи українського ренесансу є українсько-польський історик, політичний письменник, філософ Ст. Оріховський, котрий чітко усвідомлював і пропагував окремішність українського народу, обороняв інтереси, проявляючи не лише етнічну самосвідомість, а й етнонаціональний патріотизм, властивий для Ренесансу. Світоглядні позиції Ст. Оріховського були сформовані на українському національному ґрунті, але в контексті польсько- української держави. У політичному трактаті «Зразковий підданий» гуманіст заявляє: «Я русин, гордий цим, охоче говорю про це всюди» [6]. Мислитель називав себе Роксоланом - він заявляв, що вітчизна його - Русь, тобто Україна, «сувора й неосвічена, яка завжди шанувала Марса, а Мінерву щойно тільки шанувати почала. Адже Русь раніше не дуже відрізнялась родом і звичаями від скіфів, з якими межує. Проте, спілкуючись з греками, прийняла від них символіку й віру, покинула свою скіфську неосвіченість і дикість і тепер лагідна, спокійна і врожайна виявляє великий потяг до літератури латинської й грецької» [4]. Русь вважає він провінцією Польщі в державному підпорядкуванні. Подібне мислитель зазначає і в листі до Яна-Франциска Коммендоні від 10 грудня 1564 року: «Вітчизна моя, Русь, простягається над рікою Тиром, яку жителі надбережних околиць називають Дністром, - біля підніжжя Карпатських гір, пасмо яких відокремлює від Угорщини. Народ той, ведучи збройну боротьбу проти своїх сусідів, волохів і татарів, не займався ніколи наукою і філософією, зупинившись на освіті середньої міри, частково слов'янській, частково латинській, на такому ступені, який був необхідний для ведення служби Божої і до вироблення законів» [4]. Отже, Ст. Оріховський відчуває себе філософом саме цього народу - русинського. Характеризуючи філософсько- правовий світогляд Ст. Оріховського, Н. Сумцов писав, що «...він був одним із перших східнослов'янських прибічників концепції суспільного договору в походженні держави. Він розглядає державу як зібрання громадян, поєднаних узгодженим правом і «спеціальною вигодою», де щастя народу є найвище право» [7, с. 74].

Походження держави гуманісти позиціонували цілком земними мотиваціями - свободою волі, вищою необхідністю, вродженою схильністю людей до співжиття і договором. Мислитель уперше в історії західноєвропейської та вітчизняної культури сформував та обрав методологічною основою осмислення державно- правових інститутів концепцію природного права; одним із перших в історії вітчизняної правової думки підтримав теорію суспільного договору походження держави; став першим українським мислителем, який у своїх філософських трактатах обґрунтував окремі елементи правової держави (верховенство права, верховенство закону, принцип поділу влади на гілки та їх розмежування, визнання держави гарантом прав і свобод людини та безумовним носієм обов'язків перед нею); значну увагу приділив феномену свободи і принципам справедливості, рівності та не відчужуваності прав людини.

У «Наученні» прослідковується ідея виникнення держави з суспільного договору, який виражав волю народу та його суверенність; зв'язок між моральним поступом і працею для держави, оберігання державної цілісності. Спроби природного пояснення явищ суспільного життя і походження держави були ще в античності і знайшли своє класичне завершення у працях філософів ХУП-ХУПІ ст. Платон змальовує абстрактну систему ідеальної держави, Аристотель відтворив сучасні йому суспільні відносини грецьких-держав-полісів, у Ціцерона держава - це зібрання народу об'єднаного спільним правом і спільною користю, Ф. Аквінський, Августин розуміють державу як засіб для реалізації моральних і релігійних цілей індивіда, держава як досконале утворення заради вічного спасіння. В теоретичних міркуваннях про ідеальну державу мислитель спирається на вчення Платона, Аристотеля, Ціцерона, але є розбіжності: у Аристотеля дві основи виникнення держави - вища необхідність і свобода волі, у Ст. Оріховського залежна від умов життя воля індивіда і вроджений інстинкт до суспільного життя. Застосовуючи античні та ренесансно-гуманістичні ідеї він перевагу надає вродженій спільності людей до суспільного життя.

Мета держави - гарантування прав і добробуту індивіда, але у громадянина більше обов'язків перед державою, його діяльність повинна спрямовуватися передусім на інтереси держави і суспільства. Саме в цьому відмінність його поглядів на ідею індивідуальної свободи порівняно з ідеями, які висловлювали мислителі західної Європи, де інтереси спільного блага меншою мірою обтяжували особисту свободу громадян. Перегукуючись з Платоном, Аристотелем Ст. Оріховський вважав, що мета держави полягає не тільки у створенні безперечних умов існування для її членів і спрямування їх на шлях доброчесності, але й у тому, щоб стати запорукою їхнього щастя, яке і є найвищим благом.

Оригінальною є позиція Ст. Оріховського стосовно «моральної основи» держави, його погляди часто протиставляють з поглядами Н. Макіавеллі. Ст. Оріховсь- кий пропагував і розвивав ідеї природного права, вважаючи, що воно - вище від людських законів, тому закони в разі потреби можна змінювати. Добробут, злагода і спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді відповідно до законів природи. Згідно з поглядами Н. Макіавеллі, людина у своїй внутрішній суті не є ані доброю, ані поганою, але вона схильна до того, щоб бути поганою. Отже, політик не може покладатися на позитивне в людині, але має приймати переваги негативного і діяти в такий спосіб. Тому не потрібно боятися бути страхітливим, оскільки це єдиний спосіб, щоб тримати народ у страху. Ідеального державця мають «і обожнювати, і жахатися» [2, с. 57]. Проте Ст. Оріховський має відмінні погляди щодо людської моралі та чеснот, котрі не завадили б для тогочасного і сьогоднішнього суспільства. «Живи і ти заради спільного добра, де всім серцем відчуваєш, що потрібен. Живи серед труднощів і страху - двох найкращих учителів юності, які спочатку різними способами тебе виховуватимуть, а згодом напоять розсудливістю і дадуть належну пораду», - проголошує гуманіст [4]. На думку мислителя «... король, є ніби сторожем держави. Бо сторож жодну річ з того, що стереже, не може назвати своїм. Інакше він не сторож цих речей, а господар. Так само не давай підстав запідозрити тебе у пожадливості, навпаки, вселяй у них надію на щедрість. Другий шлях, який викликає велику доброзичливість підлеглих до правителів, - це твоя ласка до тих, хто тебе оточує. Ця настанова є вельми важливою» [4]. Мета держави для Ст. Оріховського полягає не тільки в стримані пристрастей і ворожості, які притаманні людям за умов їх розрізненого існування, а й побудова такої спільноти, де б панували добробут, щастя і загальне благо. Опорою всіх суспільних гараздів є передусім мудрість. «Я хочу бачити, що ти не лише полюбляєш мудрих людей, а й живеш із ними і їм відданий, настанови їхні слухаєш, читаєш і їх дотримуєшся, а також у згоді з ними правиш. Усувай від себе людей похітливих, жадібних, злочинних, хвалькуватих, а також блазнів» [4]. По-друге, важливу роль відіграє справедливість. «Йдеться про справедливість, про цю чесноту; якщо хочеш зажити в країні слави найсправедливішого, мусиш добре дбати». Гуманісти розглядали справедливість як відповідність життя окремих людей і суспільства природному праву і моральному законові, що зобов'язує людину виконувати Божі заповіді. Вважалось, що почуття справедливості дане кожній людині і в цьому всі люди рівні між собою. Зокрема, Ст. Оріховський вважав справедливість душею держави і найпершою з доброчесностей, на основі якої повинно відбуватися вирішення будь-яких справ. Усі інші чеснот «повинні повернути виникаючу з них користь» для блага держави; і лише від справедливості цього не вимагається: вона знаходить своє місце в стосунках між окремими людьми і станами, як необхідний, істотний елемент функціонування державної машини. Держава, писав Ст. Оріховський, повинна дбати про справедливість, пам'ятаючи слова пророка Ісаї: «мета справедливості - мир, а миру- спокій і безпека навіки» [9]. Мислитель цінував справедливість і вважав, що вона можлива у суспільстві лише за умови рівності усіх громадян стосовно права. «За правління тирана при розподілі посад багато важать гроші, влесливість; мають значення банкети, учти і блуд, а надто - підлабузництво, що ним всяка тиранія живиться. Тиранам здається, що саме в цьому суть життя. Якщо хочеш показати себе несхожим, будь при поділі посад пильнішим і справедливішим, не бери хабарів, бо гроші засліплюють очі мудрим і знеславлюють чесних» [9].

У поглядах на форми державного правління Ст. Орі- ховський перегукується з античністю, і найдосконалішими вважав монархію та республіку. Монархія - це влада одного справедливого мужа, що веде громадян шляхом закону і добра; вона є більш природною формою правління, ніж республіка, тому, що «... в Макрокосмі Бог один править всесвітом, а в Мікрокосмі всі члени підкорені правлінню серця» [3, с. 87]. Республіка, як вираз народного суверенітету, є ідеальним ладом, але зважаючи на обставини, що склалися, перевагу надає сильній владі світського державця (як у Н. Макіавеллі, Ж. Боден). Негативно ставиться до князівства, зокрема Литовського, але не критикує князівської форми правління в Україні. В теорії держави обґрунтовує ідею станової монархії, обмеженої законом, що вище від короля і править державою; залежність правителя від права, обов'язок оборони права і закону. «Скажи, що у твоїй батьківщині править не людина, а закон. Отже, коли тебе запитають: хто ти? - відповідай побожно і правдиво так: я король - вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнувся віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон скаже» [6]. Мислитель вибудовує тріаду «право - віра - справедливість», його погляди еволюціонували від християнської ідеї рівності всіх перед Богом до визнання рівності всіх перед законом.

Ст. Оріховський - один із перших в Європі ідеологів освіченої монархії, що обмежувалася б лише впливом радників і моральними принципами. Представники епохи Відродження прагнули впровадити методи виховання можновладців в яких не старалися подати реальний портрет короля-повелителя, а наділяли його рисами, які хотіли б в ньому бачити, вірили, що справжню людину формує не тільки природа, але й цілеспрямоване виховання. Всі негаразди державного правління, на думку Ст. Оріховського, пов'язані з неналежною освітою та вихованням, тому потрібно звертатися до вивчення практик інших народів, їх історії та культури. Це допомагає збагнути справжню цінність своїх законів і звичаїв, а головне, зрозуміти закони розквіту та занепаду держави, різницю між свободою та неволею. Для освіченого, зразкового правителя нового типу основними чеснотами є: слава, розсудливість, щедрість, терплячість, лагідність, поміркованість, скромність, відвага, мужність, чесність, смиренність, покірливість [4]. Цінуючи таку вроджену якість як розум, Ст. Оріховський, проте, вважав, що лише розуму недостатньо без належної освіти і виховання. Монарх повинен учитись і прагнути до знань, оскільки, незнання ведуть до тиранії. «Всю велику купу доблестей в душах ... я перевіряю ніби й далекими, але вірними сторожами нашої душі - розумом і знанням», мудрість є свого роду захисницею. «Я хочу бачити, що ти не лише полюбляєш мудрих людей, а й живеш із ними і їм відданий, настанови їхні слухаєш, читаєш і їх дотримуєшся, а також у згоді з ними правиш. Усувай від себе людей похітливих, жадібних, злочинних, хвалькуватих, а також блазнів» [9]. Одноосібно керувати державою монарх не може, має мати вірних помічників, порадників, сенат. Ці розмисли актуальні і надзвичайно суголосні нашому часові. Згідно них, тиран не має сенату або якщо має, то сенат той нікчемний гурт людей, бо тиран пильнує, щоб видатні люди в такій державі не зростали ні в благородстві, ні в науці, ні в доброчесності, виганяє з неї відважних, шляхетних, розумних вчених чи багатих мужів. А в Речі Посполитій король повинен обирати у спільники найкращих і найвидатніших, талановитих, сенат добирати так, щоб король був королем, батьком, а не тираном. До державної служби не можна допускати людей нікчемних і заплямованих. Із вище зазначеного бачимо, що Ст. Оріховський виразно й постійно протиставляє конституційну, гуманну монархію тиранічній, і це стане згодом традиційним при осмисленні ролі правителя українськими філософами, ідеологами. Автор бачить Україну не як окреме державне тіло в певному зв'язку з Польщею, а як провінцію цієї держави, але вважає, що центр цієї держави має переміститися в Україну, отже, державно її піднести, оскільки вона відіграє ключову роль у безпеці Польщі, Європи.

Цікавою в ренесансному світогляді мислителя є ідея спільного блага, за якою король повинен турбуватися насамперед про благо народу, яке виступає як найвищий закон держави. Король призначений для держави, а не держава для короля. У «Наученні» автор закликає шляхту до чину, тобто до дії, заради спільного блага, заради підвищення вартості та значущості праці для загалу. Служіння спільному благу вимагає таких моральних якостей, як благочестя, доброчесність, справедливість, безкорисливість, спираючись на котрі, можна виховати гідного громадянина. «Головним нещастям для держави є урядники, яким не про чесноти, ані про вітчизну йдеться, а лише про зиск, про гонор, власну промоцію і своїх родичів, а передусім про гроші» [3, с. 106]. Для блага держави необхідно щоб «.твої сенатори не повинні зупинятися над «моє» і «твоє». Хай цього не обговорюють, не вирішують: це інших суддів стосується. Хай сенатори стануть отцями держави, далекими од чварів, - дружніми, лагідними. Хай душу мають не затуманену ворожістю, не обплутану ненавистю, не сліпу від заздрощів. Хай щиро та чистосердно бачать, що шкодить, а що корисне для держави. Цього не може бути, доки вони самі виступатимуть суддями власних справ» [9]. Звертаючись до магната Яна Тарновського, як людини найвищих чеснот, Ст. Оріховський говорить про Україну, де повні обори і комори, де роботою не доведені до злиднів. Україна для нього це найбільш небезпечна частина держави, і потрібно не лише захистити слабке місце в ній, але й збудувати там фортеці, як опору свободи, прогнати татар і турків. Міста України бачаться Ст. Оріховському пристанищем священиків та купців. За королем сюди підуть хоробрі мужі, а не ганебні блазні, тому монарх має не цуратися свого підданого народу, не втікати від нього, а уникати неслави, жити в Русі (Україні). Якщо він прагне справедливості й слави, то має нагоду досягнути їх. Тоді вороги почують про славу короля, як у воєнній справі досвідченого, припинять напади і самого імені його боятимуться. Варто відчути сенс суворої слави і йти до неї шляхом мудрості, справедливості, могутності та стійкості, а не шукати слави між людьми. Ст. Оріховський пише мудре повчання просвіченому монархові як «зразковий підданий» - це повчання вчителя учневі, не звинувачуючи його і не засуджуючи, а лише викладаючи власні думки як програмові для монарха. Своє послання Ст. Оріховський писав чужоземному правителеві України, вболіваючи за її долю як справжній син, як теоретик гуманізму й відродження національної держави. Ренесансне державотворче мислення виникло в Ст. Оріховського не через схильність до порожнього фантазування чи бажання творити міф дійсності; воно стало результатом принципового бажання поліпшити життя та світ, через що іноді елементи його ідей з часом ставали реальними чинниками життя. Ідея української національної держави ніколи не зникала навіть у найтяжчі часи чужоземного поневолення, «сам факт якого, - на думку І. Лисяка-Рудницького, - ще не припиняє життя нації, доки у суспільстві є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб'єктом» [3, с. 7]. Така воля в українського народу була постійною, і за більш-менш сприятливих обставин давала дивовижний спалах національної свідомості, як те бачимо вже у XVI ст. у постаті українського мислителя Ст. Оріховського.

Список використаних джерел

1. Грушевський М. С. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т.5. Кн.1. / Упоряд. та приміт. C. K. Росовецького. - К.: Либідь, 1995. - 256 с.

2. Макиавелли Никколо. Государь. Искусство войны. - М.: Эксмо, 2013. - 373 с.

3. Литвинов В. Станіслав Оріховський. Історико-філософський портрет / Литвинов В. - Київ: Академперіодика, 2014. - 350 с.

4. Оріховський Ст. Научення королеві польському Сигізмунду- Августину. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/human/hum04.htm

5. Оріховський Ст. Про турецьку загрозу слово друге (До польського короля Сигізмунда). - Режим доступу: http://litopys.org. ua/human/hum.htm

6. Оріховський-Роксолан С. Листи // ІЗБОРНИК. Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації, 2002. - Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/old14_16/old14_08.htm

7. Сумцов Н. Ф. Станислав Ориховский / Сумцов Н. Ф. // Киевская старина. - 1988. - №11.

8. Франко І. Історія укр. л-ри. Частина перша: Від початку українського письменства до Івана Котляревського: у 50 т. - Т.40 / І. Франко. - К.: Наукова думка, 1983. - 560 с.

9. Українські гуманісти епохи Відродження (Антологія): У 2 т. Упоряд. В. Литвинов; перекл. з лат. В. Литвинов та ін. - К.: Наукова думка, 1995. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/human/hum.htm

Размещено на http://www.allbest.ru/