Військово-господарська колонізація Донбасу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Військово-господарська колонізація Донбасу

військовий господарський колонізація донбас

Як вже зазначалося у попередньому розділі, ще від початку XVI ст. українці почали за допомогою «меча та плугу» активне господарське освоєння земель сучасного Донбасу. Після завершення московсько-литовської війни 1500-1503 рр. певна кількість українського люду подалася шукати кращого життя у межиріччя Дніпра та Дону й, осівши тут, почала займатися уходництвом -- ловити рибу, відстрілювати звірів, заготовляти сіль тощо. Козацтво організовувало свої структури тут самовільно, всупереч постанов будь-яких тогочасних державних органів влади. У цей час при гирлі Кальміуса, на місці давнього венеціансько-генуезького міста Адомахи засновується укріплений козацький форпост Домаха, який пізніше отримав назву Кальміуська Слобода За окремими джерелами, наприкінці XVIII ст. Кальміуська Слобода нарахо-вувало близько 500 дворів. Саме на основі цього українського поселення та місцевої фортеці невдовзі виникло місто Маріуполь, що переважно було заселене депорто-ваними російським урядом з Криму греками.. Тоді ж на землях при впадінні у р. Казенний Торець (Тор) у Сіверський Дінець споруджується Козацька або ж Гола Пристань. На річці Вовчій у межах сучасного села Олексіївка виникає ще одна Козацька Пристань, де українські козаки готували свої чайки для походу на Чорне море. Окрім того, на берегах річок Вовчої, Кальміуса, Кринки, Солоної і Торця встановлюються козацькі сторожі, караули та пікети-«бекети».

Під час відомих походів через Донецький степ на чолі з князями Дмитром Вишневецьким (Азовські походи 1559-1560 рр.) та Михайлом Вишневецьким (Астраханський похід 1569-1570 рр.), після повернення військ додому, багато козаків залишилися тут на «постійне місце проживання». Наприкінці XVI ст. у межах річок Сіверський Донець та Кальміус діяв загін запорозького отамана Матвія Федоренка (Федорова). Московським урядовцям О. Зінов'єву та Ф. Кіреєву доручалося провести своєрідні переговори із запорож- ськими козаками та довідатися як вони себе поводять щодо російських «служилих людей», чи пропускають московські посольства до Криму, чи не нападають на кримських послів тощо.

«Опасность украинской колонизации для России заключалась в том, что селившиеся украинцы не приносили присяги Федору Ивановичу. Следовательно продолжали оставаться подданными Речи Посполитой. Поэтому русское правительство опасалось такого освоения земель черкасами (українцами. -- Т.Ч.)... Но процесс расселения украинцев на границах Российского царства продолжался, и московское правительство остановить его не могло», -- зробив висновок щодо української колонізації сучасних земель Донеччини та Луганщини російський історик А. Папков.

Присутність українців у давні часи на землях Північного При- азов'я засвідчують багато історичних джерел. Зокрема, у 1626 р. запорозький отаман О. Шафран розповідав: «...И черкасы (українці. -- Т.Ч.), Олексей с товарищи, сказывали как они с Дону поехали и перевезлись через речку Аксай, которая пришла с Поля и пала в Тузлу, а Тузла -- в Дон, под казачьи городки. пошли вверх по Тузлу, а шли Тузлом 3 дни. И, покиня Тузлов вправе, пошли степью влево и пришли на Кальмиус (виділ. -- Авт.)». Весною 1638 р. у відвойованій у турків фортеці Азов близько 10 000 українських козаків хотіли «стати особо і жити особо».

У заснованих українцями в межах колишнього Дикого Поля населених пунктах встановлювалася козацька влада на чолі з «старшими отаманами». Так, у соляному містечку Тор (суч. Слов'янськ Донецької обл.) отаманував Семен Забузький, про що свідчить один з його листів до воєводи сусіднього російського м. Валуйки: «Від мене Семена Забузького, старшого отамана війська Його королівської Милості Запорозького государю Павлу Федоровичу Леонтєву, валуйському воєводі його царського величества, много чолом б'ємо. Писав ти до нас про тих ворів, що погромили дворянина Михайла Засєкіна і козаків, що йшли по государевому указу. Отже того дворянина громили Мокій та Тимошко: я їх не застав, а тоб затримав. А відомо тобі чиню, що той Мокій і Івашко сліпий живуть в Миргороді -- вони знають всіх своїх товаришів; а старшим був у них Кирій -- той живе у Голтві, а інших я не знаю. Вони самі знають про себе і своїх товаришів. По сім тобі багато чолом б'ю. Писано з Тору, 1642 р. червня 12 дня (виділ. -- Т.Ч.)».

Від 1648 р., коли розпочалося революційне повстання українського народу та утвердження під проводом гетьмана Б. Хмельницького Української козацької держави Військо Запорозьке налагоджує дипломатичні стосунки з Кримським хаством та Військом Донським. У перервах між військовими діями та після значних перемог козацького війська розпочинаються мирні переговори з урядом Польщі. Невдовзі встановлюються контакти (на рівні обміну послів) з Московською державою, Османською імперією, Молдавським й Трансільванським князівствами. У 1649 р. започатковується українська дипломатія з Великим князівством Литовським, Валашським (територія суч. Румунії) і Молдавським князівствами, з 1650 р. -- Австрійською імперією та Венеціанською республікою, трохи згодом -- з Шведським королівством та Брандебургським кюрфюр- ством (територія суч. Німеччини).

Поступово гетьманський уряд Б. Хмельницького починає поширювати свою владу на великий обшир між Дніпром та Доном. У 1649 р. між Чигирином і Стамбулом було укладено торгову угоду, яка називалася «Договір між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та народом Руським про торгівлю на Чорному морі» (т. зв. Чорноморська конвенція). У її 1-му пункті відзначалося, що «Цісар Й[ого] М[илість] Турецький дозволяє Козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст і островів, по Білому (Середземному. -- Т.Ч.) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю, товари, що їх захочуть продавати, купувати і міняти за своєю волею зупинятись у портах, в'їжджати в них, коли захочуть, без жодної затримки, перешкоди і труднощів». Згідно з 7-м пунктом українсько-турецької угоди, гетьманський уряд новопосталої держави також мав контролювати річку Дон, щоб козаки, які перебували там, не чинили жодних «розбоїв» та не виходили на своїх човнах у Чорне море: «Якщо на Дону яке свавілля сталося б і звідти вийшли б на море для розбою, козацькі галери разом з турецькими мають свавільників ловити та карати і взаємно один одному допомагати, щоб море було чисте і вільне». Отже, територія басейну Дону входила до переліку геополітичних інтересів держави Б. Хмельницького.

Як засвідчують джерела, ще у першій половині XVII ст. за сіллю у район сучасного Слов'янська (у ті часи це місто мали назву Тор) приїжджали козацько-чумацькі валки, які складалися з ватаг до півтисячі осіб. Уходники з Новгород-Сіверщини засновували тимчасові соляні промисли у Торі, входячи у торгівельні стосунки з татарами. Зокрема, у 1653 р. на р. Тор варили сіль близько 400 українців. Як засвідчує документ, тут знаходилися «зарубежные черкасы с 400 человек без жен и без детей, не на жительство для соляного варения, изб и них и крепостей никаких нет, стоят обозом, а отаман де ы них черкашенин Иван Лысой города Полтавы, а наваря де они соли пойдут к себе, а иные де черкасы приезжают для соленого варения и живут на Тору недели по две и по три».

Універсал гетьмана Б. Хмельницького від 15 січня 1655 р. засвідчував, що під його владою знаходилися вся територія від Ізюм- ського перевозу до Дону: «...Від самарських же земель через степ до самої ріки Дону, де ще за гетьмана козацького Предслава Лянц- коронського козаки запорожські свої зимівники мали (виділ. -- Т.Ч.)». Тобто можна стверджувати, що з цього часу Донбас входив не тільки до сфери політичних та господарських інтересів Української козацької держави, але і входив до її складу. Інша справа, що з цим не завжди погоджувалися уряди Кримського ханства, Московського царства та Османської імперії.

У результаті великого міграційного відтоку козацтва та цивільного українського населення з Правобережної України у район прикордоння Московського царства з середини XVII ст. починає формуватися Слобідська Україна, до піденної території якої входили землі сучасного Донбасу. Слобожанщина перебувала під владою російських царів, однак за внутрішнім устроєм дублювала полково- сотенний устрій Української козацької держави. У межиріччі Дінця й Тору виникають такі українські поселення як: Бахмут (суч. Арте- мівськ, районний центр Донецької обл.), Маяки (Маяцьк; суч.: с. Маяки, Слов'янського р-ну, Донецької обл.), Тор (суч. Слов'янськ Донецької обл.), Городок (суч.: смт. Райгородок, Слов'янського р- ну), які стали сотенними центрами Ізюмського полку українського козацтва. На лівому березі Сіверського Донця були засновані слободи Андрієві Лози, Бишкін, Савинці та інші поселення, які з часом перетворилися на повноцінні села.

Переважна більшість населення цих міст, містечок і сіл становили українці, які переселилися сюди з Поділля, Східної Брацлав- щини та правобережної Київщини. Майже повністю українцями було заселене таке порубіжне місто Московського царства як Ко- роча («Красний город на Корочі») Сьогодні м. Короча є районним центром Бєлгородської області Російської Федерації.. Окрім того, багато українців проживало у таких тогочасних російських містах і містечках як Білгород, Єлець, Єфремов, Курськ, Вороніж, Кроми, Козлов, Лівни, Михайлів, Оскол, Ольшанськ, Орел, Усерд, Цареборисів, Цареолек- сіїв та Яблунів. Джерела засвідчують, що росіяни сприймали українців не інакше як іноземців та називали українських поселенців «черкасами», «іноземними черкасами», а пізніше -- «малоросіянами». Зокрема, в одній із чолобитних на ім'я воєводи Білгорода за 1647 р. читаємо: «...Б'ють чолом холопи твої білгородські черкаси іноземці 62 чоловіки. За твоїм, государ, указом дано нам холопам твоїм, в Білгороді, вверх по Сіверському Донцю Білу Палату, сінні покоси з гирла до верху».

Про те, що населення Донеччини та Луганщини, а також прикордонних російських міст визнавали владу українських гетьманів засвідчив промовистий факт участі жителів містечка Маяки (Мая- цьке), які організували збройний загін та взяли участь у антиро- сійському повстанні гетьмана Івана Брюховецького у 1668 р. Очевидець тих подій залишив такий запис про ті події (мовою оригіналу): «А ныне... маяцкие люди и черкасы по прелестным воровским листам изменника Ивашки Брюховецкого великому государю изменили и город сожгли и приказного человека Василия Рябини- на убили и, разоряя город, пошли к нему Ивашку с изменником с Ивашком Серком и ныне тот город пуст». Як бачимо, перед тим як прийти на допомогу І. Брюховецькому на Лівобережну Україну, жителі московського Маяцка (більшу частину з яких складали «черкаси», тобто українці) вбили місцевого представника царського уряду -- «приказного человека», спалили вщент місто та приєдналися до загонів запорозького отамана Івана Сірка.

Відомо, що протягом 1687-1709 рр. гетьман Іван Мазепа організовував постійні військові сторожі у Дніпрово-Донському межиріччі. Вже у 1690 р. на річках Міус, Берди і Кальміус перебували «ватажні люди», які були послані туди гетьманом для протидії кримським і азовським татарам. А у 1694 р. український гетьман на чолі багатотисячного козацького війська вирушив у напрямку Біл- городчини, щоб відбити можливий татарський напад. Перед тим І. Мазепа вислав у район просування татарської орди до р. Вовчої розвідку, яка доповідала, що кримський хан хоче напасти на «дальні поблизу Дону» московські поселення.

Влітку 1696 р. гетьман І. Мазепа очолив великий військовий похід у пониззя Дніпра під час якого у район рр. Кальміуса і Міуса були відправлені спеціальні підрозділи для влаштування там військових сторож і постійних «караулів». Як засвідчував документ: «...А перед тем нашим с Коломка походом, послал я гетман, полковника полтавского с выборным полку его товариством, и полковника конного Ивана Рубана с полком ево... к реке Вовчей для обнятия сторожами и караулами, належитых мест; как на той реке Вовчей, вверх к вершинам Миюсу и Кальмиюсу... откуда мочно тем караулом всякие неприятельские видети переходы....Полтавского сотника Микиту Плечника, с семидесят и шестьми того ж полку; а с семидесят и четырьма человека конного товариства, в поля дальние, имянно к Бердам, и Молочным [Водам], чтоб там помешкали и присмотрелися, будут ли неприятели бусурманы орды крымские итить под Азов, сею стороною Азовского моря. (виділ. -- Т.Ч.)».

Від середини XVII ст. історичний Донбас входив до володінь Запорозької Січі, кіш (уряд) якої на той час перебував на Чорто- млицькому мисі. Окрім військових функцій, козаки Чортомлиць- кої Січі також займалися господарськими справами на історичній Донеччині, привозячи звідти рибу, при цьому вона вже була засолена. Це свідчить про існування на місцевих річках спеціальних солеварних промислів. Запорозькі козаки засновують рибні промисли не лише на північному узбережжі Азовського моря, між Доном і Бердою, але і на Єйській косі. Вони проводять широку торгівлю рибою та сіллю з купцями Правобережної та Західної України.

Політика гетьманських урядів України та Запорозької Січі приводить до того, що під прикриттям козацької фортеці Домаха у гирлі Кальміуса з'являється Кальміуська козацька слобода, яка забезпечувала українцям вихід до Азовського, а відтак і Чорного моря. У листі про зведення Новобогородицької фортеці за 1688 р. гетьман І. Мазепа писав: «...И ныне та же чернь (запорозькі козаки. -- Т.Ч.) с Беред (р. Берди -- Т.Ч.) з добычи соленой возвратясь и из городов для добычи рыбной шатость плодить, а во время нашего на Самаре бытия являлись они запорожцы во всем были склонны, а то делалось потому что для добычей на розные места порасходились...».

Протягом другої половини XVII -- початку XVIII ст. виникає багато українських поселень вздовж річок Богучар і Айдар на Лу- ганщині, серед яких найбільшими стали Білолуцьк Сьогодні смт. Білолуцьк належить до Новопсковського р-ну Луганської обл., Стара Біла (Старобільськ) Місто Старобільськ є районним центром Луганської обл., Осипівка, Закотне Село Закотне належить до Новопсковського району Луганської обл. та ін. Більшість з них заснована вихідцями з Правобережної та Слобідської України. Про те як, наприклад, 1650-х рр. засновувався сучасний Слов'янськ свідчив бахмутський козацький полковник Ф. Шидловський повідомляв, що: «В прошлых де годах до 1654 года за Белгородскою чертою за рекою Северским Донцом на Крымской стороне у соленых пяти озер соль варили приезжие всяких чинов люди, черкасы, наездом и стаивали у того промыслу обозами, и в том же году. построен соленой городок Тор и призваны на житие черкасы.».

Як вже було зазначено, українцями також було засновано містечко Райгородок на Донеччині, про що свідчить запис у книзі харківського полковника Г. Донця за 1684 р.: «.У гирлі річки Тор і між річкою Сіверський Дінець, поблизу Козацької пристані, де було наказано перенести Маяцький город, побудовано земляний городок мірою городовою стіни 174 сажені. По тому городку 2 башти з проїзними воротами і 4 глухих кутових, у тому числі одна -- земляна. Поблизу міста ров у глубину і в ширину по 3 сажні, вал у вишину 3 сажні з гребенем, у підошви 3 з половиною сажні. А всередині того города до валу для міцності приставлені деревяні припалки... А в той город призваний осадчим українець Семен Бронка. Він осадив священника і українців 5 сімей. У цьому городі для оберігання залишені на заставі Харьківського полку козаків 20 з заміною».

Дуже багато козацьких зимівників було утворено в межах території сучасної Луганщини на річках Лугані, Сіверський Донець, Міущик та Луганчик: Кам'яному Броді (у межах суч. м. Луганськ), Красному Ярі (суч. Жовтневий р-н, м. Луганськ), Сухій Балці (суч. село Піонерське, Станично-Луганського р-ну Луганської обл.), Ма- каровому Яру (с. Пархоменко Краснодонського р-ну), Кружилів- ській Балці (с. Кружилівка Краснодонського р-ну), Підгоринному урочищі (суч. районний центр м. Слов'яносербськ), Лисичому Байраці (суч. м. Лисичанськ), Черкаському Броді (суч. м. Зимогір'я Слов'яносербського р-ну), Шовковому Протоці (суч. с. Шовкова Протока Лутугинського р-ну), Боборовому Урочищі (суч. с.Іванівка Антрацитівського р-ну), Глибокому Яру (суч. смт. Красний Кут Антрацитівського р-ну), Чорнухиному Байраці (смт. Чорнухине Перевальського р-ну, Луганської обл.) тощо. Як бачимо, багато історичних «козацьких» назв збереглося й донині, хоча багато стародавніх українських назв було змінено.

Близько 10 тисяч українських козаків разом з родинами переселилися у 1680-х рр. у межі Ізюмської фортеці. Саме українці з Правобережної Гетьманщини заснували на території Слобідської і Східної України Ізюмський козацький полк, який поширював свій полково-сотенний устрій на землі історичної Донеччини та Луган- щини.

Українські козаки від середини XVI ст. протистояли колонізації Донбаського лісостепу з боку Війська Донського. Так у 1706 р. донські козаки скаржилися, що «малороссияне Изюмского полка также во владениях верховых казаков всякое разорение чинят, лес рубят, хлебные поля скотом своим топчут, в одоньях жатный хлеб берут, землю пашут и сено на лугах косят, 10 мая Луганской станицы казака, ехавшего для торга с рыбою, ограбили и убили». У 1744 р. кошовий отаман Війська Запорозького Яким Ігнатович послав на Кальміус своїх представників для переговорів з козаками Війська Донського. При цьому запорозька делегація мала відстоювати право українців на вилов риби та мисливство на річках Кальміусі, Кальчику, Єланчику, Міусі і Темернику. При цьому, як стверджували у той час українські козаки, територія Війська Запорозького Низового поширювалася включно до р. Дон, а не до Кальміуса.

27 серпня 1747 р. російська цариця Елизавета Петрівна з цього приводу навіть була змушена видати імператорський указ, в якому зазначалося: «Бахмутские жители и других городов и слобод малороссияне в отведенное Войску Донскому места в Леонтьевы и Глухие буераки и рубят селитбеной и дровяной лес, которого немало опустошили, и возят на продажу в Бахмут и Тор». Українці та той час контролювали вирубку лісу в Теплинському, Староайдарсько- му, Трьохізбянському, Краснянському та Сухарівському юртах вздовж Сіверського Дінця.

Кальміуська паланка Війська Запорозького Низового Про історію Кальміуської паланки Запорозької Січі, яка поширювала свої адміністративні інститути на велику територію сучасного Донбасу читайте у 6 підрозділі книги. у 1755 р. нараховувала 61 зимівник у 9 урочищах. У цей час, як відзначали дослідники, запорозька колонізація впевнено просувалася до Чорного та Азовського морів на південні землі, за допомогою «плуга», тобто господарської діяльності, а не «меча». Запорозькі козаки все більше починали займатися землеробством, будуючи на берегах річок Донбасу зимівники, а не укріплені військові фортеці. Треба відзначити, що у цей час багато хто з осілих козаків намагався уникнути обтяжливої військової служби, посилаючи замість себе до українського війська своїх найманих робітників. Така загрозлива тенденція набула великих масштабів та змусила керівництво Нової Січі видати розпорядження, щоб «самим господарям доброхітно прибувати» до війська.

У 1756 р. за розпорядженням гетьмана К. Розумовського на Січі мали робити перепис козаків, з огляду на що кошовий отаман

Г. Федоров повідомляв, що його важко зробити. Це аргументувалося тим, що козаки живуть «на далекій від Січі відстані, по низу Дніпра, також в Кальміусі, угорі Самари, у Великому Лузі, і при інших річках, що від Кальміуса неподалік знаходяться». У 1765 р. кошовим урядом було скасовано всі обмеження щодо заснування слобод, а переселенцям з Центральної та Північної України дозволялося селитися в межах території по р. Оріль до Сіверського Дінця.

Жити в межах Кальміуської паланки, як охоплювала велику частину території сучасного Донбасу, у той час означало знаходитися «при кордоні», що передбачало постійну небезпеку не лише від московських сторож, донських козаків, але і татарських орд. Відомо, що під час чергового татарського нападу на Січ у 1768 р. певна кількість козаків з Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового переховувалися у містечку Бахмуті, де була міцна фортеця.

Протягом першої половини 30-х рр. XVIII ст. для захисту південно-східних рубежів України була зведена система фортифікаційних оборонних споруд, що отримала назву Української лінії. Вона складалася із суцільного високого земляного валу з 16 фортецями і 49 редутами, а також слобідських поселень, з жителів яких комплектувалися фортечні гарнізони. Гарнізони цих степових поселень у Дніпрово-Донському межиріччі формувалися в основному з українського населення. Оборона лінія мала загальну довжину 285 км. і пролягала вздовж кордонів Полтавського та Харківського полків, від Дніпра при впадінні в нього річки Орелі й до річки Сіверський Дінець. У 1765 р. на прикордонних землях Запорозької Січі та Слобідської України побував П. Румянцев, який залишив свої враження про українські поселення в Донецькому степу: «...Обширных и в разсуждении благословенных плодоносиями и всеми естественными дарованиями обагащенных Малороссийских и Слободских селений., кои вовсе б населять за линию (Українську лінію. -- Т.Ч.) пересечь же, а только позволить иметь там скотоводство и хуторы подвижные тем и таким жителям только, кои твердо оседлыми внутри линии в лежащих селениях и в окладах положенными состоят (виділ. -- Авт.)».

Протягом середини XVIII ст. на землях Східної та Південної України оселилося дуже багато поселян, більшість з яких були запорозькими козаками. Переважна більшість цих козаків були вихідцями з Чернігівського та Полтавського полку Української козацької держави. На основі колишніх хуторів, зимівників та слобід вони засновували вже справжні села і містечка. Так слобода Андрі- ївка на річці Вовчій перетворилася на велике село, яке продовжувало носити ім'я свого засновника Андрія Сологуба. В урочищі Макарів Яр на Сіверському Дінці на честь запорожця Макара Безрідного ще у 1738 р. було засновано зимівник, який згодом перетворився на селище. Серед опису зимівника донецького полковника Івана Гараджі не тільки хата, але й корчма «на два покої з сіньми», солодовня, пивоварня та льох для льоду.

У 1756 р. було зроблено реєстр козацький господарств на території Донеччини та Луганщини, що входили до Кальміуської палан- ки Війська Запорозького Низового. Згідно з цим списком, що був укладений за розпорядженням гетьмана К. Розумовського, українські козаки проживали «понад [Азовським] морем на Зінцевій балці», «понад морем Підгоряни», «на Кленоватій балці», «понад річкою Кальміус», «понад річкою Кальцем», «над річкою Дубовою», «над Білосарайським лиманом», «понад річкою в Бердах», а також «над Свідоватою балкою». Господарями січових зимівників на теренах колишнього Дикого Поля були козаки Лесько Рудь, Антон Череда, Ігнат Садило, Степан і Павло Білі, Іван та Петро Малії, Іван Залізний, Семен Діденко, Федір Крачко, Андрій Горб, Іван Замула, Петро Шійка, Омелько та Павло Головки, Степан Ніс, Максим Муж, Максим і Яким Сторчоуси, Яків Журба, Клим Кравець, Петро Скік, Лесько Лисиця, Петро Лисенко. Іван Вівчар, Тишко Шрам, Федір Кшелій, Єсько Товмач, Трохим Лисий. Павло Решетило, Федір Самарський, Іван, Ігнат. Михайло та Прокіп Чорні, Кіндрат Рижко, Петро Велегура (майбутній кальміуський полковник), Петро Карась, Нечипір Лисий, Мусій Топаль, Михайло Білоус, Грицько Сухий, Омелько Рипало, Василь Відлога, Степан Щербина, Яким Таран, Ониско Черевко, Андрій Невпряга, Самійло Пластун. Нечипір Швець, Андрій Смирний, Петро Старий (бердянський отаман), Тиміш Часник, Іван Литвинко, Павло Біздун, Федір Довгий.

Федір Рудий, Андрій Ткач, Яким Дядько, Іван Коношко та Максим Пучка.

Одним з головних промислів донецьких козаків було рибальство. Рибалили вони не тільки на Сіверському Дінці, Кальміусі та Міусі, але й на Азовському морі. 23 вересня 1762 р. кальміуський полковник К. Чорний рапортував кошовому отаману П. Калнишев- ському про те, що його козаки, які рибалили на Єйській косі Азовського моря потрапили у полон до донських козаків. 11 жовтня 1767 р. кальміуський полковник І. Чердак доповідав П. Калнишев- ському про нахабне виселення донськими козаками запорозьких промисловців з «лівого берега» річки Кальміус. Як засвідчує документ, козаки на чолі з П. Велігурою побудували на Ляпиній косі Азовського моря не тільки кілька десятків хат («дач»), але й промислові «заводи» та «два кабаки», де продавали виноградне вино. Кальміуські козаки не тільки продавали вино, але й займалися торгівлею риби, для чого організовували постійні виходи на «каюках» в Азовське море. Запорозькі козаки не лише постійно ловили рибу на Чубурській та Єйській приморських косах, але й на «кубанській стороні» Азовського моря. У 1766 р. комендант фортеці Св. Дмитра (суч. Ростов-на-Дону, Російська Федерація) повідомляв, що українські козаки мають там цілі риболовецькі заводи.

Згідно з документальним описом риболовецьких поселень «у бар'єрних містах від річки Берди до Кальміуса і навіть до Таганрога» у Приазов'ї в 1768 р. знаходилися такі українські населені пункти «по річці Берда по ту сторону в частині Кримського володіння», «на Пересипі проти лимана», «в Сведоватій балці», «по річці Зеленій», «по річці Камишуватій», «в урочищі Воноградному», «при річці Білосарайці», «в балці Сирній», «на косі Білосарайка», «у гирлі Кальміуса», «на косі Лапіній», «увверх ріки Кальміуса і Кальчика», «на Петрушиній косі», «на Золотій косі», «на Семенівській косі» - всього близько 100 більших та менших поселень. Ось як про це свідчив німець Йоган Гільденштедт у 1773 р., проїжджаючи при- азовськими землями: «...Мы достигли речки Грузкого Еланчика, в которой и теперь струилась вода. Поэтому надо полагать, что она берет свое начало в тридцати верстах отсюда на север; верстах же в пятнадцати на юг она впадает в Азовское море. Глубина ее здесь полтора фута, а ширина десять шагов. Близь устья ее несколько хуторов Черкасских (українських. -- Т.Ч.) казаков, имеющих неподалеку рыболовни».

У межах «волностей» Запорозької Січі купці з України-Гетьман- щини займалися на теренах Приазов'я торгівлею. Відомо, що військовий товариш Василь Тимофієнко (Тимофеєв) мав «відкуп» на торгівлю протягом 1774-1779 рр. на Азовській, Дмитрівській, Дніпровській і Таганрозькій лініях. Військовий товариш Максим Со- бецький намагався отримати дозвіл на торгівлю спиртним в Азовській та Новоросійській губерніях, а козацький сотник Атанасій Юрченко (Юрьєв) навіть хотів взяти собі у «відкуп» Бердянські соляні озера.

Одним з найбільших поселень Кальміуської паланки була слобода Миколаївка-Рудева (суч. с. Миколаївка Павлоградського р-ну Дніпропетровської обл.), яка у 1768 р. нараховувала 323 чоловіків та 310 жінок. Про те як виглядали українські козацькі села, яким були їхній побут та культура господарювання засвідчує залишений місцевим вчителем опис початку ХІХ ст. села Стародубівка Маріупольського повіту. Стародубівський вчитель звертає увагу на бездоганний стан сільських церкви та школи, а також інших громадських будівель села. Наголошується на чистоті й охайності садиб та вулиць Стародубівки, козацькі звичаї і традиції, високу релігійність її мешканців, особливе ставлення до дітей та старих людей, вживання здорової та поживної їжі, носіння «щьогольського», тобто козацького, одягу тощо.

Згідно з описом зимівника полковника донецької Барвінків- ської паланки Про Барвінківську паланку Війська Запорозького Низового, яка поширювала свій устрій на північну частину сучасної Донеччини більш докладно у підрозділі 6-му нашої книги. І. Гараджі 1770-х рр. у нього на збереженні перебувало більш ніж 22 тон зерна, а в запасниках його млина на Сіверсько- му Дінці ще 15 тон. Крім того, за садибою донецького полковника росло дві загороди жита та загорода пшениці. В одній із будівель зимівника знаходився землеробський реманент у вигляді трьох плугів з лемехами і череслами, коси і серпи, що вказувало на землеробську спрямованність господарства.

Німець Йоган Гільденштедт, який у 1773 р. проїзджав прикордонними землями Війська Запорозького Низового, свідчив про існування на східному березі р. Міус селищ заснованих українцями, яких він називав «малоросіянами»: «Павловская крепость есть четырехугольный редут, имеющий двести шагов поперечнику; он построен на возвышенном восточном берегу Миуса. В пяти верстах от этой крепости на север, с крутым поворотом на восток, по прямой же линии не более как в трех верстах, находится также недавно построенная малороссийская деревня, называемая Первым Малороссийским селением или Сараматскою слободою; последнее название свое она получила от впадающей насупротив ее в Миус речки Сараматки».

Після знищення Запорозької Січі у 1775 р. російськими військами землі козацьких Донеччини та Луганщини увійшли до складу Азовської і Катеринославської губерній багатоетнічної Російської імперії. Згідно з переписом 1778 р. українців в Азовській губернії нараховувалося 75 тисяч 338 чоловіків та 61 тисяча 568 жінок. Якщо від початку XVI ст. Дике Поле було майже незаселеним краєм, то на кінець XVIII ст. українці, завдяки своєму міцному національному характеру та потужній воєнній організації, змогли успішно заселити територію великої частини Степового кордону Європи.

Размещено на Allbest.ru