Джон Юз. Новоросійське товариство та Юзівка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Джон Юз. Новоросійське товариство та Юзівка

На відміну від багатьох великих міст, виникнення яких визначалося вигодами транспортно-географічного положення, військовою чи адміністративною функціями, сучасний Донецьк (до 1924 р. - Юзівка) зародився і розвивався на базі гірничозаводської промисловості. Динамікою свого росту промислове селище Юзівка мало завдячувати освоєнню багатих сировинних покладів та економічній діяльності підприємців, і зокрема британця Джона Джеймса Юза, який із 1869 р. на цій території розпочав будівництво металургійного заводу та заснував вугільні копальні. Незадовго до цього, в 1866 р., російський інженер А. Мевіус обґрунтував доцільність спорудження залізоробного заводу на правому березі р. Кальміус, недалеко від слободи Олександрівка, адже поблизу було усе необхідне - вугілля, залізна руда, вапняк і річкова вода. Зокрема, вже на початку ХІХ ст. тут з'являються дрібні шахти, а в 1840-х рр. - запрацювали перші великі копальні Олександрівського рудника.

З середини ХІХ ст. за підтримки російського уряду, оцінивши усі можливості отримання величезних прибутків завдяки дешевим вугіллю і робочій силі, на Донбас попрямували іноземні концесіонери. І серед них уже немолодий, 55-річний, інженер-металург Дж. Юз, котрий встиг зарекомендувати себе в Англії як успішний винахідних та підприємець у металургійній галузі.

Народився Дж. Юз 1814 р. у м. Мертір-Тідвіл в Південному Уельсі, яке у той час було одним із найбільших центрів британської металургії, в родині інженера одного з місцевих металургійних заводів. Джон здобув спочатку домашню, а потім непогану технічну освіту і вже в юнацькі роки працював під керівництвом свого батька. Ще змалечку доторкнувшись до світу індустрії і техніки, він відкривав для себе промислове виробництво не в директорських кабінетах, а в промислових цехах, наповнених гулом машин. Ця обставина вирішальним чином вплинула на його подальшу професійну кар'єру. Як і батько, молодий Юз працював інженером на металургійних підприємствах, зокрема, в 1840-х рр. - на ливарному заводі у Ньюпорті. Тут Джон 1844 р. одружився з Елізабет Льюїс, сім'я якої розбагатіла на виробництві й поставках пива для місцевих робітників (у родині Юзів у Ньюпорті народилося 8 дітей).

У цей час підприємець дійшов висновку, що найперспективніша справа в Англії - суднобудування, і не помилився. Згодом Дж. Юз отримав декілька патентів у виготовленні обшивок кораблів. Наприкінці 1850-х рр. він обійняв посаду головного інженера на Мільвольському заводі у Лондоні, а в 1860 р. став його директором. Того ж року йому було видано патент на "покращення виробництва плит для обшивки і зміцнення корпусів кораблів та інших систем, а також забезпечення їхньої стабільності", завдяки якому він став відомим за межами свого регіону.

Відправною точкою початку діяльності Дж. Юза в Росії стала нагальна потреба уряду у модернізації військово-морського флоту в 1860-х рр. Заклопотані проблемою бронювання кораблів, російські чиновники вишукували відповідний матеріал і заводи з його виготовлення в Західній Європі. Найбільше їх задовольнила продукція Мільвольського заводу, яку вони вважали досить надійною. У підсумку, російський уряд розмістив на цьому заводі військове замовлення з метою зміцнення бронею форту Костянтин у Кронштадті.

Так уперше доля англійського винахідника і організатора виробництва Дж. Юза перетнулася з інтересами Росії. В одній із бесід росіяни згадали про багатющі запаси вугілля в Донецькому басейні, які уряд хотів би використовувати для розвитку вітчизняної металургії. Амбітний Дж. Юз побачив тут нову можливість знайти повну ділову самостійність і покінчити зі статусом інженера-раціоналізатора. Йому було запропоновано взяти на себе виконання договору, який уклав уряд з князем С. Кочубеєм у 1866 р. Згідно з угодою, останній зобов'язувався побудувати на Донбасі завод з виготовлення залізничних рейок із місцевої сировини. Але не маючи досвіду у такій справі та не знайшовши підтримки у фінансуванні проекту за кордоном, він облишив цю справу. Дж. Юз у свою чергу оцінив цю пропозицію як дуже привабливу і перспективну. І, як завжди, він з властивою йому невичерпною енергією і глибоким знанням справи узявся за її здійснення.

Валлійця зацікавила можливість побачити Росію і ближче познайомитися з її гірничозаводською промисловістю, самостійно розібратися в новій ризикованій справі. Він уважно обстежує місцевість у районі р. Кальміус, де залягали поклади кам'яного вугілля і залізної руди, детально розпитує жителів навколишніх сіл. Можливості російського ринку захопили британця: "Абсолютно не вкладається в голові, що, незважаючи на все багатство вугілля і заліза, ця імперія так залежить від імпорту... Чи можна повірити, що ми живемо у XIX ст., коли, подорожуючи дорогами, вздовж яких родовища вугілля і заліза, зустрічаєш вози, завантажені машинами, які їдуть з-за кордону! Навіть на залізниці, що сполучає вугільні поля Грушівки з Азовським морем, лежать рейки англійського виробництва!". Зрештою побачене на власні очі та отримані відомості підштовхнули Дж. Юза до твердого рішення викупити концесію у С. Кочубея (за 24 тис. фунтів стерлінгів). У британського інженера-підприємця визріває план освоєння Донбасу, згідно з яким тут передбачалося заснувати шахти, побудувати металургійний завод з повним виробничим циклом та спорудити паровозобудівні.

За "височайшим повелінням" 18 квітня 1869 р. був затверджений договір між російським урядом в особі міністрів шляхів сполучення П. Мельникова і фінансів - М. Рейтерна та британським підданим Дж. Юзом, який більшість сучасників визнала надзвичайно вигідним для останнього. Він брав на себе зобов'язання створити акціонерне товариство ("New Russia Company, Limited" - "Новоросійське товариство кам'яновугільного, залізоробного і рейкового виробництв") для розробки кам'яного вугілля і заснування металургійного заводу у Бахмутському повіті Катеринославської губернії. Дж. Юз разом з іншими британськими акціонерами інвестував у товариство 300 тис. фунтів стерлінгів (еквівалент 3 млн руб.) статутного капіталу, який був розподілений на 6 тис. акцій вартістю по 50 фунтів стерлінгів кожна. Британський підприємець зобов'язувався здійснювати розробку кам'яного вугілля, впродовж дев'яти місяців запустити доменні печі для виплавки чавуну та за два роки завершити спорудження рейкового заводу, який мав працювати на місцевій сировині, а також облаштувати механічні майстерні для потреб підприємства.

Зі свого боку уряд обіцяв Новоросійському товариству премію в розмірі 50 коп. за кожний пуд рейок, отриманих залізницею протягом 10 років, і дозволяв Дж. Юзу спорудити залізничну гілку між заводом і Харківсько-Азовською магістраллю. До того ж надавалася позика, що покривала 3/4 ймовірної вартості цього будівництва. Також валлієць отримав право безмитного ввезення з-за кордону усіх видів продукції, необхідної для облаштування і початкової роботи заводів та шахт.

Зробивши усе необхідне на організаційному етапі становлення Новоросійського товариства, Дж. Юз і невелика група його робітників з головою поринають у практичну роботу, починають будівництво металургійного заводу з робітничим селищем у районі с. Олександрівка, засновують неподалік шахти. Влітку 1870 р. з Британії на Донбас на 8 суднах було привезено устаткування й інструменти, а також приїхало близько сотні фахівців - найважливіших для Дж. Юза робітників та інженерів - в основному з Південного Уельсу, зокрема й спеціаліст з доменної техніки Річардс. Їх маршрут проходив через Середземне, Чорне і Азовське моря у порт Таганрог. Потім доставлена техніка на волах везлася по степу сотні кілометрів.

Два надзвичайно важкі роки пішли на будівництво першої домни. 24 квітня 1871 р. була пущена піч, але через три дні вона зупинилася після того, як з'ясувалося, що неможливо далі підтримувати необхідну температуру. Була потрібна серйозна перебудова домни. Не опустивши рук, Дж. Юз домагається оптимального режиму роботи печі, значно покращує склад шихти, регулює дуття. Але головний його успіх полягав у тому, що вперше в Росії у залізо-виробництві використав мінеральне паливо - кокс. Повторно домна була пущена 5 лютого 1872 р., коли отримано першу регулярну виплавку чавуну. З того часу завод безупинно працював у все зростаючих обсягах. Тоді мало хто міг передбачити, що за чверть століття тут виникне найбільший гірничопромисловий район у Російській імперії. Вдало вибране місце для розміщення підприємства, наявність дешевої робочої сили, а також бурхливе залізничне будівництво сприяли швидкому розвитку виробництва в Юзівці.

У вересні 1873 р. Юзівський (нині - Донецький металургійний) завод почав працювати за повним циклом і незабаром вийшов на перше місце у країні за виробництвом металу. Це підприємство започаткувало велику металургію Донецько-Придніпровського промислового району. 1872 р. почався рух по залізничній лінії Костянтинівка-Ясинувата-Юзівка-Єлєнівка, згодом доведеної до Маріуполя. Вона з'єднала завод і копальні з уже діючою залізничною магістраллю на Донбасі, що сприяло розширенню металургійного виробництва, збільшенню видобутку вугілля.

Дж. Юз був першим і водночас найбільш успішним іноземним підприємцем у гірничій і металургійній галузях промисловості Російської імперії. Своїм стрімким підйомом він завдячував як урядовій програмі з модернізації промисловості, багатствам сировинних покладів українських степів, надійним партнерам у Великій Британії, так і своїм непересічним підприємливості, творчій енергії та працелюбству. На відміну від більшості іноземних підданих у Росії, вирішальним мотивом дій цього підприємця не стали ділові зв'язки з країною його походження. Він звів промисловий комплекс у донецькому степу майже на голому місці не для того, щоб переказувати прибутки на головне підприємство в себе на Батьківщині. Коли 1869 р. Дж. Юз ступив на українську землю, то він залишився тут назавжди.

Оселившись на березі р. Кальміус у мазаній хаті, критій соломою, що стала першим будинком, де жили Юзи, Джон побудував кузню - підсобний цех майбутнього металургійного заводу. Поряд із майданчиком, відведеним для спорудження підприємства, найняті місцеві майстри будували для робітників землянки, дерев'яні бараки, крамниці з каменя-піщаника. Англійська колонія, де мали оселитися інженери і майстри, зводилася окремо. Селище, що з'явилося, було назване іменем керівника товариства - Юзівкою, яка згодом злилася з шахтарським поселенням Олександрівської копальні.

Новоросійське товариство стало предметом пильної уваги урядових структур. Його керівникові постійно доводилося мати справу з обов'язковими нормативами та уточненнями договірних положень із боку контролюючого державного органу. Так, зупинка домен на ремонтно-профілактичні роботи дозволялася лише раз у чотири місяці. В безпосередньому спілкуванні Дж. Юз користувався нормами, риторикою і стилістикою, яка була звичною для самодержавної Росії, намагаючись знайти правильні дії і слова, щоб заручитися підтримкою бюрократії з міністерських кабінетів. Спорудження і подальша робота металургійного заводу Новоросійського товариства не в останню чергу залежали від прихильного ставлення високопосадовців. Адже підприємству були надані державні пільги у формі ексклюзивних замовлень із виготовлення рейкової сталі. Зокрема, в листі від 16 листопада 1879 р. до міністра державного майна Дж. Юз, говорячи про чималі витрати у зв'язку з необхідністю інвестицій у розвиток виробничої інфраструктури та підготовку необхідної робочої сили, які з 1869 р. перевищили 4 млн руб., просив відстрочки чергового обов'язкового платежу для погашення кредитів, наданих йому урядом.

Хронологія становлення і розширення підприємств Новоросійського товариства говорить про те, що Донбас в особі Дж. Юза отримав не лише талановитого інженера, а й енергійного підприємця, який успішно і в стислі терміни організував виробничий процес багатопрофільного металургійного комбінату. Юзівський завод став першим на території українських губерній Росії виробництвом, на якому з місцевих покладів залізної руди виплавляли чавун і переробляли його на залізо і сталь. Із 1886 р. руда доставлялася з родовищ Кривого Рогу, розташованих за 425 верст від Юзівки. Підприємство одним із перших у Російській імперії освоїло прокат залізних, а потім - сталевих рейок, конче потрібних для розвитку мережі залізниць у Донецькому і Придніпровському регіонах. З 1880-х рр. райони видобутку вугілля і руд були інтегровані у мережу розподілу товарів всередині країни і за кордоном, і лише ця обставина гарантувала їхню прибутковість. Залізнична станція, розташована майже в 7 верстах від металургійного заводу, забезпечувала зв'язок Юзівки з російськими та європейськими містами. Через Маріуполь і Таганрог здійснювалися морські перевезення.

Менш ніж за чверть століття обсяги виробництва найважливішої продукції Новоросійського товариства зросли в багато разів. Лише із затуханням динаміки індустріалізації, зокрема у будівництві залізниць, із 1910 р. відбувається спад у виробництві рейок, а після 1914 р. - і по всіх інших групах товарів. Так, із 1880 по 1893 рр. обсяги продукції підприємств Дж. Юза зросли з 806 тис. пудів чавуну і 7 млн пудів кам'яного вугілля до 7,3 млн пудів чавуну і 28,3 млн пудів кам'яного вугілля. На заводах і копальнях Новоросійського товариства вже на початку 1880-х рр. працювало майже 10 тис. осіб. В літні місяці до них приєднувалися ще й сезонні робітники, яких використовували переважно на капітальному будівництві та підсобних роботах. металургійний юз завод

В Юзівці вироблялись вугілля і кокс, чавун, рейки, листові залізо і сталь, прутковий метал та ін. Рейковий завод із 1873 по 1887 рр. взагалі був єдиним підприємством на Півдні імперії, де виготовлялася продукцію зі сталі місцевого походження. В 1899 р. Юзів- ським заводом було виплавлено уже 17,7 млн пудів чавуну. На території селища працювало 9 копалень, які того року видали на- гора 99,2 млн пудів вугілля. Підприємство було оснащене вальцювальними верстатами потужністю в 1400 кінських сил, а також рухомим парком, до якого належали 15 паровозів та 35 причепів для транспортування вугілля. 1897 р. цей завод, що працював за повним металургійним циклом, посідав перше місце з виробництва чавуну у Російській імперії; він також входив до числа найбільших виробників сталі. До початку ХХ ст. в його складі функціонувало 7 доменних і 10 мартенівських печей, 14 прокатних клітей.

Продукція Новоросійського товариства користувалася неабияким попитом як усередині країни, так і за кордоном, що підтверджувалося золотою медаллю Всеросійської промислової виставки 1882 р., державним гербом Всеросійської промислової і художньої виставки 1896 р. у Нижньому Новгороді та гран-прі Всесвітньої виставки в Парижі 1900 р. Символом виставочного павільйону Новоросійського товариства у Нижньому Новгороді стала "пальма Мерцалова" заввишки 5 м та вагою 325 кг, яка була виготовлена з рейкової сталі в Юзівці майстрами Олексієм Мерцаловим та Пилипом Шкаріним. Вона мала 10 широких листків і вінок угорі. Цей витвір зрештою став одним з елементів герба сучасної Донецької області.

Дж. Юз прибув на Донбас з метою заробити великі гроші у зеніті своєї підприємницької діяльності на Батьківщині. В керівництві заводом, як і у сімейному житті, він дотримувався патріархальних принципів. Підприємство в Юзівці перебувало під повним контролем його сім'ї. Тривалий час Дж. Юз не залишав жодного шансу іншим управлінцям. Та й наглядова рада, до якої, крім акціонерів, входив також і він сам, засідала в Лондоні.

У 1880 р. Дж. Юз, поховавши дружину, залишився зі своїми синами Джоном, Артуром, Айвором та Альбертом, які стали його діловими партнерами. Він не терпів жодних ознак непокори ані в сім'ї, ані на виробництві. Упродовж усього свого життя він з антипатією ставився до політичних активістів та організацій. Як підприємець, Дж. Юз опікувався добробутом своїх робітників, однак він ніколи не був благодійником. Добра, як на той час, зарплатня, страхування від нещасних випадків та можливість придбання нерухомості робітниками немов магнітом вабили до Юзівки, на підприємства Новоросійського товариства, не лише мігруючих робітників - ця місцевість перетворилася на справжню Мекку для сезонних працівників та безробітних, котрі прибували на Донбас у пошуках щастя.

За словами історика Т. Фридгута, "Юз був безперечно капіталістом, але твердо керувався принципами власної відданості справі та відповідальності. Він був універсалістом, тобто цінував інших людей за результатами їхньої праці, а не за їх становищем. Його критеріями були технічна ефективність, економічна доцільність і цілісність характеру. До цього можна додати непохитність та впевненість у своїх силах, котрі стали йому в неабиякій пригоді як керівнику Юзівських заводів і відрізняли його від тих людей, котрі намагалися стати в один рівень із ним, не маючи ані задатків, ані досягнень його масштабу".

Важливою запорукою підприємницьких здобутків Дж. Юза на Донбасі була "книга металургійних рецептів" - фоліант у шкіряній обкладинці з металевою пряжкою з правого боку. Вона символізувала не лише безперечну технологічну перевагу західноєвропейської металургії, а й стала зовнішнім атрибутом особистості підприємця, в якій гармонійно поєдналися фахові знання, готовність до ризику та традиції.

"Він був англійцем за походженням, росіянином у душі, і ми можемо зі спокійним сумлінням сказати, що він прагнув бачити Росію промислово потужною країною з не меншою силою, аніж справжній росіянин", - такими словами у червні 1889 р. видання "Новости и биржевая газета", що виходило у Санкт-Петербурзі, попрощалося із Дж. Юзом. Не без долі національного пафосу одного з іноземних підприємців Російської імперії посмертно було зараховано до сонму "росіян". Адже успіхи Дж. Юза в економічній діяльності ні в кого не викликали сумнівів ще за часів його життя, та все ж іноземців-господарників у Росії швидше терпіли, аніж любили. Зрештою, пам'ятник Дж. Юзу в Донецьку, засновнику цього міста, було встановлено лише в незалежній Україні, у 2001 р.

Дж. Юз залишив синам власний статок у 90 тис. фунтів стерлінгів, підприємства і зростаюче промислове селище, яке тривалий час носило його ім'я. Із 17 металургійних заводів, що діяли на півдні Росії в період промислового підйому 1890-х рр., Юзівський був найбільшим. Утім, у 1916 р. Новоросійське товариство припинило своє існування, перетворившись на військовий завод. Це було зумовлене не лише уповільненням темпів індустріалізації та будівництва залізниць, а й моральною застарілістю устаткування підприємств. З 1910 р. товариство робило спроби нівелювати негативні наслідки, впровадивши програму реконструкції виробництва, що вимагала чималих інвестицій, які передбачалося одержати через продаж контрольного пакету акцій на російському ринку.

Окрім введення в експлуатацію нової електростанції, яка з 1914 р. забезпечувала енергією всі підприємства, у тому числі й шахти та рудники, було здійснене фундаментальне оновлення устаткування й усього машинного парку за допомогою англійських та бельгійських партнерів. Після освоєння нових покладів коксівного вугілля в своєму районі (1914 р.) перед Новоросійським товариством, здавалося б, відкрилося велике майбутнє. Однак початок Першої світової війни приніс нові зміни. Товариство зазнало втрат у робочій силі та інженерному персоналі, впав і збут продукції з огляду на зниження числа замовлень та проблеми з транспортом і доставкою. Капітал підприємства на ринку акцій суттєво втратив свою вартість і у 1914 р. коштував лише 25 млн руб. Зменшення його тривало навіть тоді, коли того ж року контрольним пакетом акцій зацікавився Російсько-азіатський банк, й повністю, хоча і з деяким запізненням, зумовленим війною, викупив його у 1916 р. Відтак підприємства, засновані Дж. Юзом, які немов з-під землі виросли у донецьких степах, перейшли у власність великого російського банку.

До 1917 р. урядова адміністрація відмовляла промисловому селищу Юзівка в наданні статусу міста, а тому воно було позбавлене місцевого самоврядування, не мало міської думи або представника губернатора. Територія, на якій розкинулося промислове поселення, орендувалася Новоросійським товариством, що було прямо підпорядковане управлінню міністерства внутрішніх справ та підлягало економічному контролю мінфіну. Статус містечка Юзівка отримала випадково, коли Олександр III за недоглядом на початку 1890-х рр. в одній зі своїх депеш написав "містечко Юзівка". Щоправда, це не мало жодних наслідків для розвитку місцевого самоврядування, однак відтепер в Юзівці, котра ввійшла до смуги єврейського осілості, вільно могли селитися юдеї; до цього право на проживання їм доводилося отримувати шляхом підкупу представників поліції. Коли навесні 1917 р., з падінням самодержавства, Юзівка отримала статус міста, вона стала останнім міським центром згасаючої Російської імперії, в якому напередодні приходу до влади більшовиків відбулися вибори до думи згідно з Міським положенням 1870 р. Тоді ж було створено і міську управу.

Сучасні історики довели, що коли Дж. Юз 1869 р. уперше побував у місцевості, яка згодом отримає назву Юзівка, то побачив не лише голий степ. Перше документально зафіксоване поселення з'явилося тут ще майже за 100 років до цього. 1779 р. російський уряд передав урочище Олександрівка (у цьому поселенні налічувалося понад 300 осіб) у власність старшому лейтенантові Є. Шидловському, а ще раніше, в XVII ст., тут існували козацькі зимівники. Після свого заснування Юзівка почала зростати настільки ж швидко та хаотично, як й інші центри гірничодобувної промисловості в Європі - коли навколишні села перетворювалися на молохів індустріалізації, а фабрики й заводи скуповували території, на яких виростали робітничі поселення. Новоросійське товариство почало формувати навколишній краєвид - окрім власне промислової території виникло своєрідне "місто в місті" з помешканнями для робітників, інфраструктурою, лікувальними й освітніми закладами, власною адміністрацією.

Юзівка може слугувати яскравим прикладом стрімкого розвитку спеціально заснованого промислового селища - від невеликого поселення до міста. При цьому зростання чисельності її населення в межах Російської імперії деякий час за своєю динамікою було таким же високим, як і у Катеринославі. 1870 р. у поселенні Юзівка проживали 380 осіб, серед яких були й вихідці з Великої Британії, що зійшли на берег у порту Таганрога і привезли з собою машинне устаткування та деякі меблі. Після геологічної й геодезичної розвідки на замовлення Дж. Юза вони спочатку поселилися в с. Олександрівка. Із громади в кілька десятків осіб виріс згодом гігант гірничорудної промисловості Донбасу - Новоросійське товариство, яке нерозривно асоціювалося з Юзівкою.

У 1875 р. чиновник міністерства землеробства і державного майна В. Іславін, який побував з інспекцією на Півдні України, писав: "Для степу безцінним є ще й те, що там, де чотири роки тому ріс один тільки бур'ян, з'явилося двотисячне поселення, яке виглядає вже як містечко, з базаром щонеділі, з суровськими, бакалійними та іншими крамницями, де товари продаються за таксою, не вищою за харківські ціни; з англійським готелем, французьким буфетом, німецькою пивною й обов'язковим російським кабаком; з лікарнею на 12 ліжок (і 24 у разі потреби), аптекою, лікарем, фельдшером і всіма необхідними інструментами й запасами. Якщо додати до цього, що для дотримання порядку постійно перебуває в Юзівці поліцейський офіцер з командою з трьох рядових, і що з робітників при заводі організовано санітарний комітет, кожний член якого зобов'язаний перевіряти у своєму околодку хліб та іншу їжу, то не можна не визнати, що в Юзівці життя і справа йдуть рука в руку, і що там зібрано всі елементи для подальшого розвитку та успіху".

Наступного територіального розширення Юзівка зазнала після придбання в 1880-х рр. Новоросійським товариством нових земель у родичів князя П. Лівена (20 тис. десятин). Тим самим представники родини Юзів не лише мали статус великих підприємців у регіоні, а й стали значними землевласниками. Збільшення населення Донбасу зумовлювалося передовсім промисловою міграцією, коли з початку 1870-х рр. сюди попрямували потоки переселенців. Невдовзі в Юзівському гірничому районі осіли 70 тис. осіб, з яких 26 тис. були робітниками. Завдяки підприємствам важкої промисловості Юзівка пережила, особливо в 1890-х рр., період динамічного зростання, яке продовжувалося й надалі, - зокрема, якщо 1884 р. у селищі проживало 5,5 тис. осіб, то в 1897 р. - вже 29 тис.

Узагалі навколо нових центрів видобутку вугілля на Донбасі швидкими темпами зростала металургійна промисловість, що зумовлювало відтік людей із села й вимагало підготовлених інженерно-технічних кадрів. Чутки про те, що на Донбасі можна заробити добрі гроші, швидко досягли навіть Поволжя. У пошуках свого щастя до селища Новоросійського товариства прибували насамперед мігранти з центральних губерній Росії, а також українські селяни з навколишніх районів. Багатьох робітників приваблювали навіть малі поселення навколо Юзівки, джерелом доходу в яких була єдина існуюча там копальня. Із 16 тис. робітників, що у 1880-х рр. працювали на шахтах Донбасу, 88% були мігрантами, а решта - жителями цього регіону.

Етнічний склад місцевого населення був строкатим: росіяни, українці, євреї, поляки, білоруси, вірмени, татари, греки, англійці, цигани, німці та ін. Протягом тривалого часу обличчя промислового селища визначали російські робітники, дрібні крамарі-євреї, ремісники та інші міщани, а також іноземні спеціалісти й підприємці, які були найбільшими промисловцями Юзівки і навколишніх територій. Після ухвалення урядом у 1882 р. "Тимчасових правил" для євреїв, останні почали селитися у Катеринославській губернії, до складу якої входила і Юзівка. Вже на початку ХХ ст. тут проживало понад 50 тис. осіб 37 національностей. У селищі фактично не існувало середнього прошарку - представників "вільних професій", адже вчителі, лікарі і юристи перебували на службі у Новоросійському товаристві. Протидіючі соціальні сили безперешкодно зіштовхувалися між собою і сприяли усвідомленню представниками підприємницького прошарку ліберальних поглядів. Дж. Юз та його колеги дивилися на Донбас як на регіон розташування "міст, що є вотчиною промислових компаній": "Це - не Росія. Це - підприємство!".

Спільною рисою для всіх міст Катеринославської губернії (зокрема сюди, крім Катеринослава, входили Бахмут, Луганськ, Маріуполь, Олександрівськ, Верхньодніпровськ, Новомосковськ, Слов'яно-Сербськ та Павлоград), що охоплювала більшу частину Донбасу, став вплив на них макроекономічних процесів. Після періоду бурхливого росту, який розпочався в 1870-х рр., динаміка приросту населення у цих містах на початку ХХ ст. відчутно знизилася (навіть у такому центрі урбанізації, як Харків, та "місті міграційного буму" - Катеринославі). Капіталізм сягнув південних губерній України і частково поглинув їх, однак повсюдно міста змушені були платити за модернізацію соціальними негараздами та надмірним навантаженням на свої потенційні можливості. Напередодні Першої світової війни світ міських центрів Півдня України, серед яких було і густонаселене селище Юзівка, зазнав різкої диференціації і часткової модернізації, темпи зростання якої підривали вагомі соціальні наслідки зрушень.

Новоросійське товариство самостійно здійснювало планування, будівництво і розвиток Юзівки. "Базарна контора" стала центром комунікацій, покликаним реалізовувати рішення, ухвалені керівництвом підприємства. Тут сходилися воєдино всі лінії муніципального управління. Населення було цілковито усунуте від визначення і реалізації комунальних потреб. Комерційні фірми засновувалися і здійснювали свою діяльність тільки з дозволу товариства. Така практика не мала аналогів ані в Російській імперії, ані в Європі у цілому. У деяких містах ХІХ ст. теж існували окремі сектори, котрі функціонували як осередки промислових виробництв, наприклад "Місто Сіменс" у Берліні чи "Центральний мануфактурний дистрикт" у Чикаго (з 1905 р.), спільними рисами яких була наявність підприємця-засновника, однотипна архітектура, прагматизм, ефективність виробництва і орієнтація на домінуючу галузь промисловості.

Юзівка поділялася на дві частини: південну (заводську) і північну. У першій, яка здебільшого була промисловим майданчиком, все належало до інфраструктури, яка сформувалася навколо підприємства - тут розміщувалися заводські споруди, депо, житловий сектор промислового селища (на 1900 р. - 797 будинків), до яких слід додати робітничі гуртожитки, лікарню, аптеку, дезинфекційну станцію, телеграфний пункт, школу, Спаську церкву на 5 тис. вірян. Взагалі вплив англійської культури значно відобразився в архітектурі та плануванні Юзівки, яка у свою чергу поділялася на "англійську колонію" і "російський квартал", причому останній у зв'язку з його занедбаністю часто називали "Шанхаєм" або ж "Собачими будками", де містилися житлові бараки та "халупи" робітників. В англійській колонії в облаштованих, потопаючих у зелені і квітах котеджах жили керівники, інженери, майстри та службовці Новоросійського товариства. Вулиці в колонії мали тротуари і бруківку, була електрика й водопровід. Далі починався світ найманої праці, підземне царство вугільних шахт.

Підприємство в Юзівці, приділяючи певну увагу соціальним потребам своїх робітників, у 1888 р. заснувало споживче товариство, яке мало свої власні магазини в селищі для забезпечення працюючих продуктами харчування за помірними цінами. До 1915 р. вдалося також розв'язати і непросте питання централізованого водопостачання. Це дало змогу значно поліпшити санітарні умови: товариство відкрило чотири лазні громадського користування з окремими відділеннями для жінок та чоловіків.

Північна частина Юзівки (район нинішнього Центрального універмагу в Донецьку) йменувалася Новим Світом - за назвою базару, який хімік Д. Менделєєв під час своєї наукової поїздки у 1888 р. назвав "страшним" (сучасники доволі швидко почали називати Новоросійське товариство в Юзівці Новим Світом на відміну від Олександрівки, Маслівки чи Нестерівки, які отримали назву Старого Світу). У Новому Світі мешкали торговці, ремісники, чиновники, міщани; на центральній і прилеглих до неї вулицях розташовувалися одно- і двоповерхові житлові будинки, магазини, ресторани, банки, готель, пошта, поліцейський відділок та головна контора товариства. На Торговій площі з 1880 р. влаштовувався ярмарок. Тут невдовзі з'явився і найбільший православний храм Юзівки - Свято-Преображенський собор (1888 р.). Одна за одною виникають і вулиці: спочатку Перша лінія, до неї у 1890-х рр. приєдналися Друга, Третя, а пізніше й Сьома лінії. Напередодні Першої світової війни у цьому найбільшому промисловому селищі Російської імперії було зареєстровано 50 вулиць, 3 парки, 4525 різноманітних житлових будівель, сотні контор, крамниць і торгових яток.

Слід зазначити, що найкрасивішими будівлями у Новому Світі були Свято-Преображенський собор (зруйнований у 1930-х рр.), 8-класне комерційне училище (нині 2-й корпус ДонНТУ по вул. Артема, 58), школа братства Спасо-Преображенського собору (нині вечірня школа по вул. Челюскінців, 49) і готель "Великобританія". У цілому Юзівка була селищем "без центру", що стало характерною рисою урбаністичного розвитку осередків важкої промисловості в Європі (наприклад, у Рурській області, Верхній Силезії та ін.). Розростаючись, вона поглинала численні навколишні поселення, але ознак якого-небудь планування в її розвитку не було.

У 1870 р. при Юзівському заводі була відкрита лікарня, згодом побудовані школи для дітей робітників, англійська школа для дітей британських службовців, лазні, чайні, організована пожежна команда. Новоросійське товариство на свої кошти утримувало православну церкву, ряд інших релігійних установ, а також поліцію.

Уже 1887 р. в Юзівці було понад 300 магазинів і відкритих крамниць, два щорічних ярмарки і базар по неділях (середньомісячний заробіток гірника у цей час складав 25-30 руб.). Як і в багатьох інших містечках Російської імперії, заклади торгівлі здебільшого не мали жодної друкованої реклами, а були прикрашені лише символами відповідних ремесел чи продуктів. Шевці намагалися привернути до себе увагу зображеннями черевика або чобота, на вивісках м'ясників красувалися корова чи вівця і т.д. Більшість людей, що приїздили в базарний день, особливо ж селяни, котрі привозили свої товари в неділю вранці на базарну площу поблизу церкви, переважно не вміли ані читати, ані писати.

Юзівчани по-різному проводили своє дозвілля. Для Дж. Юза, його синів та менеджменту Новоросійського товариства вищої ланки улюбленим способом дозвілля стало полювання, адже Юзівка розташовувалася серед безкрайнього степу, де було безліч здобичі. "Лисиці та зайці водилися тут у таких кількостях, про які можна лише мріяти", - із захопленням згадував Джоунс, домашній учитель сина Дж. Юза - Артура. Мисливських собак в українські степи Дж. Юз привіз з Уельсу. Іншими різновидами дозвілля було катання взимку на ковзанах на заводському ставку, поїздки рівнинними степовими просторами на санях, в які впрягали трійку коней. Гра в гольф, як і теніс, що стали модними видами спорту серед британських співробітників Новоросійського товариства, потрапили до Донбасу разом із шотландськими інженерами. В будинку Юзів щотижня влаштовувалися камерні концерти, до участі в яких запрошувались знані музиканти.

При заводі був організований любительський оркестр, що складався з молодих робітників; у школі проводилися вечори художньої самодіяльності. Російські робітники і службовці разом із британськими грали у футбол, учащали до Англійського клубу, відомого своїми щомісячними танцями, театралізованими виставами й концертами; гуляли у міському саду, відвідували пересувні ярмарки і циркові вистави; на релігійні свята, насамперед Різдво, Великдень і Трійцю, ходили в церкву. Православний собор в Юзівці не обходили стороною й іноземні інженери та службовці - насамперед завдяки "прекрасному хоровому співу". У святкові дні церква завжди була заповнена вщерть. У дореволюційній Юзівці акценти було розставлено чітко: віра, освіта, підприємництво.

Улітку 1874 р. Дж. Юз разом зі своєю великою сім'єю перебрався до побудованого з червоної цегли одноповерхового будинку, який знаходився за 1,5 км на північний захід від металургійного заводу (в 1891 р. до нього добудували двоповерховий особняк). У центрі будівлі були розташовані з'єднані між собою кухня та їдальня, житлові кімнати й покої для гостей. Середня зала, що поєднувала обидва флігелі споруди, мала скляний купол, через який усередину приміщення проникало денне світло. Це була кімната, де зазвичай відзначалися важливі події. Для виступів митців тут було встановлено концертний рояль. Дж. Юз любив гостей та всілякі урочистості й свята. Більшу частину меблів було доставлено з Уельсу.

Інтер'єр прикрашали картини західноєвропейських і російських художників, коштовні килими, ручна вишивка бабусі та дружини, м'які меблі, вкриті чохлами, фотографії в позолочених круглих чи квадратних рамах. Сім'я оточила себе багатьма речами, що нагадували їй колишнє життя, і ніколи не поривала зв'язку між Новим Світом та своєю Батьківщиною. Ззовні будівля теж відповідала скромному функціональному стилю життя свого заможного власника. Загін для собак був неодмінним елементом домашньої обстановки типового мешканця Уельсу; в сусідній стайні утримували двох рисаків, якими Дж. Юз користувався для своїх кінних прогулянок. Фасади будинку влітку були вкриті густими хащами винограду, плюща та акації і нагадували сучасникам англійський девіз: "Мій дім - моя фортеця!". Сини Дж. Юза жили у цьому будинку до 1903 р., потім виїхали з Донбасу назавжди.

Отже, до надання в 1917 р. Юзівці статусу міста (налічувало на той час близько 70 тис. жителів) поселення було містечком однієї компанії - Новоросійського товариства, якому належала уся земля і велика частина будівель, по суті - промисловим селищем. За радянської влади в 1924 р. Юзівка була перейменована у Сталіно, а 1961 р. - у Донецьк, адміністративний центр однойменної області України. У 1970 р. ЮНЕСКО визнала Донецьк найбільш озелененим індустріальним містом світу, "містом мільйона троянд". Сьогодні Донецьк - один з найбільших промислових та фінансових осередків Південно-Східної України, який формує міську агломерацію з чисельністю населення близько 2 млн осіб, "шахтарська столиця" нашої країни.

Размещено на Allbest.ru