Циркуляр ГПУ УССР 1926 р. "Про український сепаратизм" і його вплив на подальшу роботу більшовицьких каральних органів в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Циркуляр ГПУ УССР 1926 р. «Про український сепаратизм» і його вплив на подальшу роботу більшовицьких каральних органів в Україні

Ніколаєва Н.Б.,

кандидат історичних наук,

науковий співробітник історичного факультету,

Київський національний університет ім.

Тараса Шевченка (Україна, Київ)

Розглядаються причини розробки та ухвалення циркуляру ГПУ УССР «Про український сепаратизм» у 1926 р. Проаналізовано основні положення циркуляру та наслідки його виконання. Розглянуто причини негативного ставлення чекістів до представників українських громадсько-політичних та наукових осередків у 1920-х рр.

Ключові слова: ГПУ УССР, ВУАН, чекісти, науковці, інтелігенція, український визвольний рух, українізація.

Дослідження масових політичних репресій більшовицької партії проти українського народу в 1918-- 1991 рр. є одним з важливих завдань української історичної науки. Донедавна більшість архівних матеріалів про ці події були малодоступними та зберігалися у закритих «спецхранах» КПСС-КПУ і ЧК-КГБ, що не давало історикам розібратись у причинах та наслідках репресій. Вкрай актуальним для дослідників є аналіз розпорядчих документів більшовицьких каральних органів. Одним з таких важливих документів є циркуляр ГПУ «Про український сепаратизм» від 4 вересня 1926 р. [4].

На сьогодні спеціальні праці, у яких би детально аналізувався циркуляр ГПУ «Про український сепаратизм» в історіографії практично відсутні. Вперше ним зацікавилися дослідники Ю. Шаповал, В. Золотарьов та В. Пристайко [24, с. 254-267]. В останні роки науковцями було опубліковано ряд важливих збірників документів про політичні репресії сталінського періоду, де вперше було оприлюднено унікальні документи з колишніх радянських «спецхранів» [2; 3 і інші]. Протягом 1991-2015 рр. неодноразово проводилися Всеукраїнські і Міжнародні наукові конференції, де брали участь не лише українські, але й закордонні вчені [11; 12; 22 та інші]. Стало набагато більше відомо про «не заретушовані» біографії керівників Комуністичної партії СРСР і УРСР, які до 1991 р. подавалися у значно урізаному вигляді, про репресії партійного керівництва в роки розгулу сталінських політичних репресій [8; 16 та інші]. Поступово досліджуються раніше зовсім невідомі біографії чекістів, які здійснювали політичні репресії [9; 10; 15 та інші]. Серед найбільш важливих праць про долю репресованих київських викладачів слід назвати дослідження І. Біласа

[2] , С. Білоконя [3], В. Заруби [6], Д. Табачника [21], Ю. Шаповала [23; 24], О. Рубльова [13; 19], Л. Шевченко [25], О. Юркової [26], В. Скопенка, В. Короткого,

І. Тіщенко [17], К. Довганя [5], Н. Литвин [7] та багатьох інших. Про те, що зазначена тематика викликає значне зацікавлення у науковців свідчить факт, що про політичні репресії комуністичного режиму проти української інтелігенції, селян та інших прошарків українського народу у сталінський період історії ХХ століття вже опубліковано кілька тисяч наукових публікацій, які годі перелічити у цьому вступі [18]. Завдяки всім цим науковим працям українське суспільство вже знає досить багато про політичні репресії в роки сталінщини. У процесі наукового аналізу проблеми попередніми дослідниками було з'ясовано причини, мотиви й ідеологічне підґрунтя терору, розв'язаного радянською владою проти українців в 1930-53 рр., виокремлено та проаналізовано специфіку і особливості поширення терору, встановлено безпосередній зв'язок із репресіями в УССР і СССР.

Мета публікації. За допомогою як опублікованих, так і маловідомих документів НКВС та Комуністичної партії України детально з'ясувати причини появи циркуляру ГПУ УССР «Про український сепаратизм» 1926 р. та наслідки його застосування чекістами.

Політична ситуація в Україні у 1920-1940-х роках дещо відрізнялась від московської і загальносоюзної. В Україні у чекістів з моменту встановлення радянської влади був синдром синодом недовіри до всіх українців, а найбільше - до відомих українських діячів, яких в Москві часто називали «націоналістами», «петлюрівцями». Саме це, а також приховане бажання повністю контролювати всі процеси в Україні, в подальшому призвело до розгортання політичних репресій проти всіх, запідозрених в непокорі і інакодумстві. Не змінив ситуацію і проголошений курс на українізацію. Як показали подальші події, це був лише тимчасовий маневр радянської влади, щоб закріпитися в Україні. Як тільки ВКП(б) стала почуватися доволі впевнено, НЕП було згорнуто, розпочалась індустріалізація, колективізація, що призвело до Голодомору 1932-1933 рр. І, звісно, не припинялись політичні репресії, які досягли апогею в кінці 1930-х рр.

Радянська влада і її «бойовий загін» - чекісти, добре усвідомлювали, що після окупації більшовиками України у 1918-1921 рр. боротьба проти українського визвольного руху і українців ще далеко не завершена. Тому керівники каральних органів уважно стежили за ситуацією і розмірковували над тим, як же їм приборкати прагнення українців до незалежності.

Показовим документом, який проклав шлях подалдшим масовим політичним репресіям проти науковців і освітян в Україні слід вважати «совєршено секретний» циркулярний лист ГПУ УСРР від 4 вересня 1926 р. «Про український сепаратизм», розісланий усім регіональним керівникам ГПУ. Документ складався з кількох частин, назви яких говорять самі про себе: «Сепаратизм в історії української контрреволюції», «Сепаратизм після розгрому української контрреволюції», «Зміна тактики: культурна боротьба», «Націоналісти і село», «Самостійницькі ідеї в нинішній час», «Українізація», «Індустріалізація України», «Територія і суверенність», «Сепаратистські настрої в літературі», «Вбивство Петлюри». Документ закінчувався організаційними висновками [4, с. 1-12].

Автори циркуляру - заступник Голови ГПУ УСРР К. Карлсон, помічник начальника секретного відділу ГПУ УСРР Абугов та в.о. начальника 1 відділення секретного відділу ГПУ УСРР Б. Козельський вважали, що українська інтелігенція готує кадри для майбутньої боротьби з комуністами. На їх думку, розгром збройних сил УНР та повстанських отаманів і укріплення радянської влади на Україні разом з початком НЕПу та політики українізації зіграли вирішальну роль у припиненні збройної боротьби українського народу за свою незалежність. Але, на думку чекістів, припинення відкритої боротьби проти радянської влади не означало, що українці остаточно примирились з станом речей, який склався. Оскільки та тактика, яка обіцяла принести найбільш швидкі результати (тактика відкритої війни) привела уряд УНР до поразки, більшість громадян визнали радянську владу, примирились з її існуванням, стали шукати можливостей, як жити в таких умовах. Тим не менше, чекісти помітили, що все це призвело до виникнення нової тактики боротьби, де радянська влада грала роль об'єкта, проти якого було спрямовано нову зброю українців - культурну роботу. Термін «культурна боротьба» прийшов на зміну лозунгам про збройну боротьбу, і ця боротьба отримала величезну популярність, втягнула в себе велику кількість прихильників (колишніх урядовців УНР, лідерів різних політичних партій, культурних діячів, освітян тощо), як їх називали чекісти - «українських контрреволюціонерів» [4, с. 1-5].

На думку авторів циркулярного листа, цілі і завдання культурної роботи зводились до «укріплення та розвитку націоналістичних тенденцій», щоб радянська влада відчула потужність національної української стихії, під тиском якої вона повинна буде здавати одну позицію за іншою. Для цієї мети, на думку чекістів, використовувались всі можливості, українізація давала можливість для групування українців в усіх сферах громадського і політичного життя в УСРР. Зокрема, була створена Українська автокефальна церква, яка, як вважали чекісти, була «оплотом націоналізму та прекрасним агітаційним знаряддям» (її чисельність нараховувала кілька мільйонів віруючих). Співробітники ГПУ запримітили, що повіривши обіцянкам радянської влади про українізацію, у Всеукраїнській академії наук компактно зібрались колишні діячі УНР Виходило так, що в складі СРСР стала розбудовуватись хоч і радянська, але за характером - все ж українська держава. Все це давало підстави чекістам вважати, що «представники українського націоналізму працюють не покладаючи рук над впровадженням в маси націоналістичних почуттів». Безсумнівно, значну роль в такій роботі мало відігравати науковий та освітній сектор, і тому чекісти ніколи не забували про стеження за ним [4, с. 2-8].

Автори циркуляру вважали, що основним поштовхом культурної роботи українців було усвідомлення програшу у визвольній боротьбі 1917-1921 рр. через недостатню національну згуртованість, і тому цей недолік намагалися виправити, тобто добитися достатньої національної спайки в масах. І головне, що вся ця робота проводилась легальними засобами, у рамках українізації, проголошеної радянською владою [24, с. 255-257].

У циркулярі також було вміщено висновки чекістів про самостійницькі ідеї в середовищі українських селян, літераторів, а також інших прошарків населення України, спостереження за економічними прагненнями українців [24, с. 258-266].

Особливу увагу чекісти приділили реагуванню на українізацію з боку українців, які жили за кордоном УССР. У циркулярі наводяться цитати з газети «Діло», яка видавалася у Львові (друкований орган УНДО). Чимало українських діячів за кордоном в той час вважали, що українізація в УССР повинна завершитися переходом всього державного апарату в руки «щирих українців». Фактично це означало б поразку більшовицької партії і усунення її з політичних процесів в Україні. Замість здобуття через українізацію нових активних членів комуністичної партії більшовики стояли під загрозою отримати потужну опозицію, нехай навіть не оформлену в політичні партії. Чекісти помітили, що частина авторів мріяли про створення Великої України, до складу якої входили б Кубань, Зелений Клин і інші території. Такі ідеї, безсумнівно, були загрозою для ідей про «всесвітню революцію», які в 1920-х - 1930-х рр. активно пропагували більшовики [24, с. 259-262].

Під спостереженням ГПУ перебували всі українські літератори. Недаремно один з розділів циркуляру був присвячений «сепаратистським настроям в літературі». Чекісти звернули увагу на твір письменника Могилянського «Вбивство», опублікований в журналі «Червоний шлях». Вони вважали. Що твір був написаний езоповою мовою і присвячувався переслідуванням чекістів проти професора-історика М. Грушевського. Також чекісти відзначали, що за кордоном активно публікувалися твори М. Хвильового, хоча він був членом КП(б)У. Українці за кордоном вважали його «борцем за українізацію» України [4, с. 5-9].

У організаційних висновках Карлсон, Абугов і Козельський зробили висновки, що «на роботу по українській громадськості слід звернути саму серйозну увагу». Більше того, ГПУ УССР було видано окремий циркуляр ГПУ УСРР «Про українську громадськість» від 30 березня 1926 р. [4, с. 10-12].

Отож, чекістами українській інтелігенції, громадськості, церковникам та селянам приділялась особлива увага, як «вкрай ненадійному середовищу». Саме в тональності висновків цього циркуляру і рухалась робота радянських каральних органів у подальші роки.

При цьому треба сказати, що політичні репресії ЧК-ГПУ-НКВД стосувалися не лише українців, але й представників інших національностей - євреїв, росіян, німців тощо. Є всі підстави вважати, що в основі репресій радянських каральних органів проти селян і інтелігенції лежала все-таки не лише національна ознака, але скоріше, висловлюючись чекістською мовою - «політична фізіономія» людей. Всіх, кого запідозрювали у негативному ставленні до радянської влади - ставили на облік неблагонадійних, а згодом, рано чи пізно - репресували.

В першу чергу загрозою для більшовиків були освічені люди, інтелігенція. Досвідчених викладачів, а особливо царських професорів, т.зв. «колишніх людей», більшовицькі вожді, чимало з яких навіть не мали повної середньої освіти, підсвідомо вважали «занадто розумними», небезпечними. Існувало нерозуміння більшовиками інтелігентних людей, чи як їх називали - «колишніх людей», зокрема - їх виховання, поведінки, психології і методів навчальної роботи. Для більшовиків це був малозрозумілий прошарок суспільства (до речі, як і заможні селяни - «куркулі»). Оскільки більшість викладачів отримали освіту ще за царського режиму, який при радянській владі вважався антинародним, то система освіти зазнала знаних змін. Тобто «колишні люди» після встановлення радянської влади виглядали «ненадійними», «підозрілими».

Висновки. Циркуляр ГПУ УССР «Про український сепаратизм» від 4 вересня 1926 р. став одним з важливих «дорожніх стовпів» на шляху посилення політичних репресій в Україні. В ньому чітко було зазначено основних противників більшовиків в Україні, боротьбу з якими чекісти активізували в кінці 1920-х рр. - Українську автокефальну православну церкву, українську інтелігенцію, українське селянство, колишніх вояків армії УНР тощо. В документі було детально розписано, що і як намагалися зробити українці в період після 1921 р., щоб зберегти шанси на відновлення власної державності. Таким чином, політичні репресії не були спонтанними чи непродуманими: чекісти і більшовики уважно стежили за всіма підозрілими їм людьми і мали чітке уявлення, що слід зробити для втримання України в складі СССР. Згодом чекістами були розпрацьовані форми політичних репресій: депортація непокірних селян до Сибіру; проведення політичних процесів над фіктивними протибільшовицькими організаціями - Спілкою визволення України, Українським національним центром тощо; проведення судових процесів за надуманими обвинуваченнями проти представників української інтелігенції, в основному - за т.зв. «шкідництво»; масовий Великий терор 1937-1938 рр., коли репресували всіх неугідних, в т.ч. активних членів КП(б)У У 1930-х рр.

більшість з відомих діячів періоду української революції

1917- 1921 рр. були репресовані ГПУ-НКВД.

На нашу думку, головною з причин масових політичних репресій ленінсько-сталінської доби було прагнення більшовиків за будь-яку ціну втриматися при владі. За документальними даними, більшовиків у

1918- 1921 рр. було в Україні зовсім не багато, українські політичні партії були куди чисельнішими. Соціальна опора російських більшовиків Україні була дуже невелика, хоча все ж поступово підтримка зростала, особливо за рахунок тих, хто тримався влади, щоб зробити кар'єру і покращити умови життя. Тому більшовики на початку свого владарювання всіх, хто був підозрілим, міг бути конкурентом в боротьбі за владу - піддавали «червоному терору», знищували, щоб укріпити свою базу.

Ще однією причиною масових політичних репресій була покладена в основу радянської держави ідея про «диктатуру пролетаріату». Більшовики (більшість з керівництва яких зовсім не були робітниками, але позиціонували себе виразниками волі робітничого класу) прагнули показати свої м'язи, як клас, який раніше не керував, а тепер от добрався до керма. Не слід забувати про прагнення багатьох більшовиків (переважно єврейського походження) здійснити «світову революцію», що міг забезпечити лише «раніше поневолений робочий клас». Ці лозунги були дуже популярними в 1917-1930-ті роки. Між тим про світову революцію інтелігенція ніколи не говорила, розуміючи, що це - маячня. Ніколи про неї не думали і українські селяни, яким найважливіше було питання землі. Так що існувало явне неспівпадіння цілей між більшовиками з одного боку, і значною частиною населення України - з іншого.

Особливу роль у ламанні старих освітніх традицій відігравало бажання більшовиків виховати всю молодь в новому більшовицькому стилі. Саме для цього в школі були створені організації «жовтенят» і «піонерів», а в старших класах і в навчальних закладах - комсомол (комуністичний союз молоді, який розглядався, як майбутнє кадрове поповнення партії). В університетах зявилися партійні ячейки, які, по суті. З кожним роком дедалі більше контролювали загальну тональність навчального процесу. Треба визнати, що стара викладацька школа не могла виховувати молодь в більшовицькому стилі, бо сама була вихована за часів Царської Росії інакше. Отже, комуністам потрібні були менш розумні та вдумливі люди, зате більш слухняні, здатні боротися за справу «всесвітньої революції».

циркуляр сепаратизм український

Список використаних джерел

1. Бажан О. Г., Данилюк Ю. З., Рубльов О. С. Історія під пресом ідеології // Зневажена Кліо: Зб. на пошану акад. НАН України П. Т. Тронька / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: Ю. З. Данилюк (голов. ред.) та ін. - К., 2005. - С.3-74.

2. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2-х т. - К.: Либідь: Військо України, 1994. - Кн.1. - 422 с.; Кн.2. - 428 с.

3. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.): Джерелознавче дослідження. - К., 1999. - 447 с.

4. Циркулярное письмо ГПУ Украины об украинском сепаратизме (4 сентября 1926 г.). - Харьков, 1926. - 12 с.

5. Довгань К. Г. Київський університет в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму (1933-1941 рр.). Автореф. дис. ... канд. істор. наук. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2008.

6. Заруба В. Знищення київської школи істориків М. Грушевського: За матеріалами архіву ВУАН // Сучасність. - 1996. - №5. - С.105-116.

7. Литвин Н. М. Політичні репресії проти наукової інтелігенції в радянській Україні в 1920-1930-х роках (ідеологічні аспекти проблеми). Дис. ... канд. істор. наук за спец. 07.00.01 - історія України. - Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. - Київ, 2006.

8. Лозицький В. С. Політбюро ЦК компартії України: історія, особи, стосунки (1918-1991). - К.: Генеза, 2005. - 368 с.

9. Лубянка: ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ,

1917-1960: Справочник / Сост., введ. примеч.: А. И. Кокурин, Н. В. Петров; Науч. ред. Р Г. Пихоя; Междунар. фонд «Демократия». - М.: МФД, 1997. - 352 с.

10. Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД- КГБ, 1917-1991: Справочник / Сост.: А. И. Кокурин, Н. В. Петров; Междунар. фонд «Демократия». - М.: МФД: Изд-во Йельского ун-та: Материк, 2003. - 768 с.

11. Матеріали Всеукраїнської конференції сумної пам'яті великого терору 1937 року «Злочин без кари», 3-4 листопада 1997 р. / Авт.-сост.: А. А. Кондрацький, М. М. Роженко. - К.: Стилос, 1998. - 270 с.

12. Матеріали науково-теоретичної конференції «Реабілітовані історією. Центральна Україна, 1917-1991 роки», 28-29 жовтня 1997 р. / Редкол.: М. М. Суворов (гол.) та ін.; Кіровоградська облдержадміністрація; Наук.-ред. відділ по підготовці видання «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» та ін. - Кіровоград: КДПУ ім. В. Винниченка, [1998]. - 50 с.

13. Михайло Марченко: [Документи] / Публ. О. С. Рубльова // Укр. іст. журн. - 1996. - №1. - С.119-129; №2. - С.92-116; №3. - С.66-77.

14. Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 рр.: У 2-х т. / Упоряд.: С. Кокін та ін.; Відп. ред. Ю. Шаповал. - К.: Сфера, 2003. - Т.1. - 471 с.; Т.2. - С.473-1093.

15. Петров Н. В., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД, 1934-1941: Справочник / Под ред.: Н. Г. Охотина, А. Б. Рогинского; О-во «Мемориал» и др. - М.: Звенья, 1999. - 503 с.

16. Политическое руководство Украины. 1938-1989 / Сост.: В. Ю.Васильев, Р Ю. Подкур, Х. Куромия, Ю. И. Шаповал, А. Вайнер. - М.: РОССПЭН, 2006. - 544 с.

17. Ректори Київського університету. 1834-2006 / КНУТШ; В. В. Скопенко, В. А. Короткий, Т. В. Табенська, І. І. Тіщенко, Л. В. Шевченко. - Київ: Либідь, 2006.

18. Репресії в Україні. Бібліографічний покажчик / Упор. Є. Бабич, В. Патока. - К.: «Смолоскип», 2007. - 520 с.

19. Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - 648 с.

20. Студенти Київського державного університету - жертви сталінських репресій: рік 1937-й // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2006. - №3. - С.149-154.

21. Табачник Д. В. Феномен тоталітарно-репресивного суспільства в Україні (кінець 20-х - 50-і рр.): Історичний та етнополітичний аспекти: Автореф. дис. . д-ра істор. наук / НАН України: Ін-т нац. відносин і політології. - К., 1995. - 103 с.

22. Тоталітарна держава і політичні репресії в України у 20- 80-і роки: Матеріали міжнарод. наук. конф., Київ, 15-16 вересня 1994 р. / НАНУ: Ін-т історії України НАНУ Ін-т держави і права; Всеукр. та Київське т-во політв'язнів і репресованих; Редкол.: П. П. Панченко (гол.), Є. В. Пронюк (співгол.) та ін. - К.: Ін-т історії України НАНУ, 1998. - 290 с.

23. Шаповал Ю. Україна ХХ ст.: Особи та події в контексті важкої історії. - К.: Генеза, 2001. - 560 с.

24. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. - К.: Абрис, 1997. - 608 с.

25. Шевченко Л. В. Доля керівників Київського університету в 30-і рр. ХХ ст. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей / Ін-т історії України НАН України та ін.; Редкол.: П. Т. Тронько (відп. ред.) та ін. - К., 2002. - Вип.20-21. - С.511-527.

26. Юркова О. Київська історична школа М. С. Грушевського: доля науковців // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. - №1/2. - С.263-280.

Размещено на Allbest.ru