МОВА ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Мова - стародавня форма спілкування людей та рушій прогресу. Виникнувши на багато тисячоліть раніше писемності, мова зберігає в собі запаси відомостей про життя людей не тільки в недавньому минулому, але й в стародавні археологічні епохи. Для багатьох слов'янських народів, писемність яких виникла порівняно пізно, мова, усна традиція аж до початку II тисячоліття нашої ери служили основним сховищем багатовікового історичного досвіду.

Писемність одного народу могла виникнути на основі писемності іншого: германські племена використовували писемність римлян, східні слов'яни - грецький алфавіт. Мова, на відміну від писемності, ніколи не могла бути запозичена на стороні. Збагачуючись за рахунок іншомовних слів, мова кожного народу в своїй основі має корені, конструкції, які склались у глибокій давнині. Багато слів сучасної мови - пришельці з кам'яного або бронзового віків. Для систематизації понад трьох тисяч відомих науці мов вченими створена особлива класифікація, яка заснована на більшій чи меншій внутрішній спорідненості тих чи інших мов. Найбільшою спільністю мов є мовна сім'я. Таких сімей нараховують близько п'ятнадцяти. (Більшість населення Європи говорить на мовах індоєвропейської сім'ї.) Менш значними є мовні гілки, за ними йдуть мовні групи.

В Європі мають перевагу мови трьох гілок індоєвропейської сім'ї: германської, романської, слов'янської.

Сучасні лінгвісти відстежили давні зв'язки між більшими мовними сім'ями: індоєвропейською, афразійською (або семіто-хамітською), а також іще більшими ностратичною та сіно-кавказькою. Зараз мовами цих сімей розмовляє понад половини людства.

Афразійські мови поширені на Близькому Сході та більшій частині Північної Африки; від Єгипту та Ефіопії - до берегів Атлантики, Найвідоміша мова цієї сім'ї - арабська, цією мовою написаний Коран - священна книга мусульман. Із давніх мов до афразійської сім'ї входили давньоєгипетська, аккадська (давньовавілонська), фінікійська та іврит (давньоєврейська). Народи цієї сім'ї утворили найдавніші писемності - ієрогліфи, клинопис - і, мабуть, перші міста (наприклад Ієріхон у Палестині у VI ст. до н.е.).

Кирилиця , в якій використано грецьку писемність, мала 43 знаки, її створювали наприкінці IX - початку X ст. учні Кирила та Мефодія в Преславі. В її основу було покладено зрозумілий східним слов'янам південнослов'янський мовний діалект, тому вона й переважала на землях України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії.

Ностратична сім'я мов включає мови всієї Європи та більшої частини Азії (крім Далекого Сходу). Найвідоміша гілка цієї сім'ї - індоєвропейська. Вона складається з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови.

1.Індійська: хінді, урду, а також мертва мова санскрит.

2.Іранська: перська, афганська, таджицька, осетинська, а також мертві мови: давньоперська, скіфська, сарматська, сакська.

3.Слов'янська: польська, чеська, словацька, російська, українська, білоруська, сербохорватська, болгарська, македонська.

4.Балтійська: литовська, латиська, а також пруська.

5.Германська: норвезька, шведська, датська, англійська, ісландська, а також готська.

6.Романська: португальська, іспанська, французька, італійська, провансальська, румунська, а також латина, умбрійська, окська.

7.Кельтська: ірландська, бретонська, уельська, гальська.

8.Грецька: новогрецька, а також класична грецька та мікенська.

9.Іллірійська: мертві мови франійська, іллірійська, дакійська.

10.Анатолійська: мертві мови хетська, палайська, лувійська, лідійська.

11.Албанська.

12.Вірменська.

13.Тохарська - мертва.

Високий ступінь спорідненості індоєвропейських мов вчені пояснюють їх походженням від єдиного генетичного предка - індоєвропейської прамови. Мається на увазі, що близько 5 тис. років тому в певному обмеженому регіоні Євразії мешкав народ, від мови якого походять всі індоєвропейські мови. Перед наукою постало завдання відшукати цю прабатьківщину всіх індоєвропейських народів та простежити шляхи розселення останніх. Але поки єдиної думки з цього питання немає.

Перший відомий нам індоєвропейський народ - хети. Жили вони в центрі Малої Азії, іноді вторгалися у Дворіччя, воювали з Єгиптом за часів Рамзеса II (XIII ст. до н.е.).

Іраномовні кочівники-скіфи утворили в IX ст. до н.е. першу державу у Причорномор'ї. Сармати та алани (близькі родичі давніх парфіян, предки сучасних осетин) заснували на рубежі нової ери перші поселення на Дніпрі. Можливо, слово "Русь" походить від аланського слова "роухш" - світлий. Назви річок Дон, Дніпро, Дунай також походять від аланського слова "дон" - вода.

Друга велика гілка ностратичної сім'ї - уральська. До неї входять мови ненців, хантів, мансі, а також угорців та багатьох народів Поволжя (удмуртів, мордви, марійців), Прибалтики (естонців) та Північної Європи (фіннів, карелів, комі та саамів). На початку нової ери народи цієї мовної групи населяли, можливо, всю лісову смугу Східної Європи.

Пізніше сюди прийшли з заходу слов'яни, місцеві племена змішалися з ними, засвоївши нову для себе руську мову. Літопис зберіг імена цих племен: меря, мурома, весь, чудь, водь. Багато із слів цих зниклих мов збереглося на карті Росії: Москва, Вологда, Ладога, Муром, назви річок Нева, Ока, Яуза, озер Неро, Ільмень, Онезьке, Чудське.

Ще одна велика гілка ностратичної сім'ї - алтайські мови. У середні віки носії цих мов (гуни, тюрки, монголи) розповсюдилися по всьому Степу, витіснивши або підкоривши кочівників - індоєвропейців. З тих пір більша частина народів Середньої Азії говорить тюркськими мовами. Це алтайці (теленгіти і телеути), тувинці, хакаси, киргизи, казахи, узбеки, туркмени. Тюркомовні народи живуть на Кавказі (турки, азербайджанці, балкарці, кумики) у Поволжі (башкири, татари, чуваші) та в Сибіру (якути).

Найдавніша згадка про руську мову на території сучасної України належить до 858 р. Слов'янський просвітитель Костянтин (Кирило), описуючи своє перебування у кримському місті Херсонесі (Корсуні) під час подорожі з Візантії до хазар, зазначає, що "человька гобрьгь глаголюща руською беседою".

Найдавніша згадка про те, що писемність існувала на східнослов'янських землях, у тому числі й на території сучасної України ще до запровадження християнства, належить також до 858 р. Просвітитель Костянтин знайшов Псалтир і Євангеліє, "руськими письменами писано". Про існування писемності в Київській Русі свідчать і договори з греками (911, 944), тексти яких вміщено у "Повісті минулих літ". Тут зазначається, що у руських послів були грамоти, підписані князем.

Найдавніша пам'ятка слов'янської писемності - "Київські глаголичні листи", датовані кінцем X - початком XI ст. Ці сім невеликих аркушів глаголичного письма зберігаються в Центральній науковій бібліотеці АН України у Києві.

Уперше українську народну мову було піднесено до рівня літературної наприкінці XVIII ст. з виходом у 1798 р. першого видання "Енеїди" І. Котляревського, який вважається зачинателем української літературної мови. Друга гілка алтайських мов - монгольська -- охоплює центр Азії та східну частину Великого Степу, до неї входять мови монголів, бурят, калмиків, ойратів. Третя гілка - тунгусо-маньчжурська - поширена у Приамур'ї та Сибіру, сюди входять мови маньчжур, евенків, нанайців, удегейців. До алтайської сім'ї приєднуються також корейська та японська мови, хоча вони зазнали великого впливу китайської мови, котра не споріднена з алтайськими мовами.

До складу ностратичної сім'ї в ходять й інші великі гілки: картвельські мови (серед них грузинська) та дравідійські (телугу, тамільська та інші мови Південної Індії). Дравідійськими мовами говорили творці першої цивілізації в долині Інда - будівельники міст Хараппа та Мохенджо-Даро. Можливо, до дравідійської сім'ї входила й мова древнього Елама. Прослідкувати спорідненість мови давнього Шумера з іншими мовами стародавності чи наших днів поки що не вдалося, хоча в російській та українських мовах збереглись окремі шумерські слова. Наприклад, слово "руда" можливо походить від шумерського "УРУДУ" ~ мідь, метал, а слово "темя" - від шумерського "темен" - середина, опора. До того ж шумери були першими металургами й будівельниками.

Цікаві зв'язки виявлено нещодавно між деякими мовами Кавказу (абхазько-адигськими) та великою сіно-тібетською сім'єю, мовами яких розмовляють народи Китаю, Тібету, Бірми та частини Індії. Ясно, що всі ці несхожі між собою народи, які належать до різних рас, не можуть бути у близькій спорідненості. Але схожість мов доводить, що частина предків сучасних китайців і тібетців декілька тисяч років тому жила поруч з предками сучасних абхазців і адигів, чеченців і аварців, давніх урартів і хурритів. Можливо, жили вони десь на Закавказзі, а потім частина їх переселилась у гори Кавказу (мабуть, під натиском сусідів). Друга частина вигнанців поступово переселялася все далі на схід; там вони навчилися вирощувати нові корисні рослини (просо, коноплю, рис) і брали участь у створенні китайської цивілізації в долині річки Хуанхе. Найбільше мов серед українців знав Агатангел Кримський (1871- 1942) - український письменник, вчений, перекладач. Коли його запитували, скільки мов він знає, відповідав: "Мабуть, із шістдесят, а то й більше!". У дитячі роки він вивчив німецьку, французьку та англійську мови. В юнацтві оволодів грецькою, турецькою, італійською, давньоєврейською, санскритом. Мови він вивчав до кінця життя, став ученим - орієнталістом світового рівня, спеціалістом з арабістики, тюркології та іраністики і лишив по собі понад тисячі наукових праць. Він перший доніс до українського читача безпосередньо з оригіналів східну поезію, зробив переклад цілої її антології з ІХ-ХV ст., додавши вступні наукові довідки.

Кожна мова, давня чи сучасна, - це пам'ятник одного з народів, який жив колись на землі чи живе зараз. Відомо, що народи не вічні: вони виникають і зникають через декілька віків, все це - за якимись природними законами, які нам іще не зрозумілі. Наприклад, римляни як народ з'явилися, можливо, у VII-VI ст. до н.е. і зникли у І-ІVст. н.е. разом із загибеллю Римської імперії. Сучасний італійський народ сформувався на тих самих землях значно пізніше, у Х-ХІІ ст., коли нащадки римлян, готів, франків, лангобардів, арабів і норманців навчилися мирно уживатись один з одним і відрізняти "своїх" від "чужих". Подібні процеси відбувалися і на території України.

Зачатки писемності слов'яни мали ще за далекої давнини. Вони застосовували близькі до письма "предметні" способи передачі повідомлень у вигляді "рисок та резів". Згодом вони почали вживати піктографічне, чи фразеографічне, письмо, що являло собою спрощені умовні знаки, малюнки замість слів.

В VII-VIII століттях слов'яни почали використовувати грецьку абетку для передачі своєї мови. Це засвідчує знайдена 1969 року істориком С.Висоцьким абетка з 27 літер, надряпана на стіні київського Софіївського собору (на ґрунті XI ст.); 23 літери абетки були грецькі. Вчений вважає, що то було письмо, яке існувало за кілька століть до спорудження собору, за часів Ярослава Мудрого ним вже не користувалися. Знаки, що схожі на літери, виявлено на мідних бляхах, посуді, виробах з кістки, викопаних під час досліджень курганів, на цеглинах із стародавнього горщика з Гніздовського кургану під Смоленськом, на якому зберігся напис "гороухща" ("гороушна" - гірчиця).

Можливо, на основі грецької абетки, доповненої і пристосованої до східнослов'янської системи звуків, було написано Євангеліє і Псалтир, які, за свідченням моравопаннонського "Житія" Кирила, що дійшло в багатьох списках, Костянтин-філософ бачив у Корсуні (Херсонесі) під час подорожі до хазарів 858 року. Це могли бути так звані "руськы письмены". Костянтин зустрів тут одного русина і "беседовал с ним", а незабаром і сам почав розмовляти цією мовою, "и мнози ему дивляха".

Про існування писемності на Русі до 988 року свідчать також арабські та західні джерела. Ахмед Ібн-Фадлан, описуючи похорон "руса" 921 року, розповідав, що після спалення померлого на насипаному пагорбі вкопали великого стовпа з білої тополі, на якому написали "ім'я цього чоловіка й ім'я царя русів". Арабський вчений Аль- Масуді в книзі "Золоті луги" (перша половина X ст.) також свідчив про наявність писемності у східних слов'ян (пророцтво, паписане на камінні у слов'янському храмі).

За перші значні пам'ятки давньоруської писемності вважають двомовні угоди Русі з греками 911 та 945 років. Навіть перший літописний звід виник, згідно з останніми дослідженнями, в межах 966-977 рр. Літописці активно використовували епічні "сказаній", народні перекази, билини, що надало літописам неповторного національного колориту.

Але після прийняття християнства 988 р. на Русі розповсюдилася нова писемність, абетка якої була складена братами-проповідниками з грецького міста Солуну (зараз - Фессалоніки) Костянтином (Кирилом) та Мефодієм.

Спочатку виникла глаголиця - від старослов'янської назви літери "Г" - глаголь. Вона нагадувала ієрогліфи, а її 40 графем на основі фонетики староболгарської мови - це стилізовані знаки, в яких закладено предметно-понятійні прообрази з притаманною кожному знаку буквенно-звукового письма символікою. З цілої низки наук, які вивчають ті чи інші аспекти мови, особливий інтерес для краєзнавців представляє ономастика та її розділи - топоніміка і антропоніміка.

ТОПОНІМІКА ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ РІДНОГО КРАЮ

Ономастика - наука, яка вивчає власні імена, а історична ономастика вивчає історію власних імен. З одного боку, ця наука примикає до лінгвістики, з іншого, - до історії. Історик шукає в ономастичному матеріалі відомості про певні аспекти минулого рідного краю. А філологів вона цікавить з точки зору розвитку мови.

Крім цього, в ряді пунктів ономастика тісно зливається і з географією, етнографією, соціологією. Об'єднує їх і матеріал досліджень. Наприклад, літописи, розрядні книги, підсумки перепису тощо, які є основними документами для історичних досліджень, є також і невичерпним джерелом для ономастики. Але ці документи (географічні назви, імена та прізвища і т. ін.) історик, лінгвіст, етнограф, географ і соціолог аналізують по-різному, з різною метою та для одержання різної інформації.

Історичний потенціал, який є в імені, знаходить своє відображення в тому, що воно багатьма нитками пов'язане з різноманітними сферами людської культури. Воно виникає в колективі, з потреб колективу і відображає риси, що мають значення для колектива, який знаходиться на певному ступені історичного розвитку. Епоха і рівень знань людства накладає свій відбиток на ім'я. Звертання до окремих ономастичних основ і моделей завжди історичне, тому доповнення в ономастичне дослідження історичним моментом вкрай необхідне.

В ономастиці історика-краєзнавця найбільше за все цікавить топоніміка та антропоніміка. Топоніміка - це наука про походження географічних назв (від грецьких слів "topos" - місце й "оnyma" - назва, найменування, ім'я), але топоніміка - поняття загальне. В сукупності її значень існує своєрідна градація. Топоніміка включає такі поняття: 1) гідроніми (назви річок, озер, колодязів і т.д.); 2) фоніми (назви курганів); 3) ойконіми (назви населених пунктів); 4) спелеоніми (назви печер, скельних навісів); 5) ороніми (назви хребтів, гір, долин, ярів, впадин і ущелин); 6) хороніми (назви країв і країн).

Проте в краєзнавстві виникає потреба детальнішої класифікації географічних назв. Серед гідронімів можуть виділятися: лімноніми (назви озер), потамоніми (назви річок), гелоніми (назви боліт). Серед ойконімів виділяються полісоніми (назви міст). В містах можуть існувати агороніми (назви площ), годоніми (назви вулиць), ергоніми (назви підприємств) та ін.

Для топоніміки характерні свої специфічні методи досліджень. Основну роль відіграють польові дослідження, збір первинного матеріалу, виявлення природних, історичних і етнографічних особливостей певного регіону, особливостей, які визначають своєрідність топонімів.

Топоніміка використовує методи, які притаманні історичній науці, - роботу з архівними матеріалами, аналіз письмових джерел. На службу топоніміці поставлені методи, які властиві географічній науці - картографічний, просторово-порівняльний та ін.

Велике значення має етимологія географічних назв, тобто пояснення їхнього походження, усвідомлення первинного змісту назви того чи іншого об'єкта.

Будь-яка географічна назва має своє значення. І переважна більшість їх виникла стихійно, проте зовсім невипадково: беззмістовних топонімів немає. Втім, частина з них цілком "прозора". Місто Львів, наприклад, заснував князь Данило Галицький у XIII ст. і назвав ім'ям свого сина Лева. Не може бути двох думок щодо топонімів Івано-Франківськ, Запоріжжя, Піщанка.

Однак багато топонімів розгадати не так легко. Що, наприклад, означають назви Карпати, Прип'ять, Чернігів, Харків чи Азовське море? Щоб відповісти на ці запитання, вчені-топонімісти проводять багаторічні кропіткі дослідження, звертаючись до здобутків історії, мовознавства, географії, етнографії, археології та інших наук. Але деякі топоніми України, які дійшли до нас із глибини віків, і досі не вдалося розшифрувати. Невідомо, наприклад, походження назв міст Фастів, Тульчин, найменування озера Світязь. Є чимало гіпотез, здогадок, проте багато з них ще чекають пояснень, які б задовольнили допитливих.

Наприклад, село Великі Сорочинці (Полтавська обл.) відоме з 20-х років XVII ст. На початку XVIII ст. Сорочинці - "укріплений городок", обнесений земляним валом з дерев'яними баштами на бастіонах. У цих баштах містилося правління Миргородського полку, на чолі якого стояв полковник Данило Апостол. 1709 р. під час Північної війни шведський король Карл XII так і не штурмував цей укріплений "городок"; поселення не було зруйноване. Відомим на всю Російську імперію містечко зробив М.Гоголь (1809-1852), який тут, до речі, й народився. Походження його назви так і не було з'ясовано. Існує кілька переказів; один з них - класичний приклад так званої народної етимології, коли до готової назви добираються можливі (частіше неможливі) попередники. Цей переказ твердить, що колись із пограбованого татарами монастиря сюди прийшло аж сорок ченців, які й заснували тут поселення ("сорок ченців" - Сорочинці).

Місто Керч (Крим) у VI ст. до н.е. звалося Пантикапей і було грецькою колонією. Назву цю дехто пояснює даними скіфської мови, де панта - "шлях", а капа - "риба". У ІХ-ХІ ст. воно належало до Тьмутараканського князівства і називалося Кърчевъ. Від цієї назви і виводять сучасне Керч. Одні перекладають його як "гора", другі виводять із тюркського слова кертик - "виїмка, розріз", треті пов'язують із давньоруським "кърчи", що означає "коваль", четверті дотримуються думки, що це корчить - "корчувати", а ще - "къръкъ" - "горло", "шия". Остаточно первісне значення назви Керч так і не встановлено.

Місто Очаків (Миколаївська обл.) стоїть на тому місці, де в III--І ст. до н.е. була давньогрецька колонія Алектор. З 1492 р. це вже турецьке укріплення Каракермен ("Чорна фортеця". Після XVII ст. фортецю було названо Ачи-кале, тобто "Фортеця біля виходу у відкрите море". Сучасна назва, на думку дослідників, походить від турецького багатозначного слова очак (аджаг) - "рід", "рудник", "вогнище ", " рівчак". Є ще й така думка: турецька назва Ачи-кале у російській мовній практиці перейшла в Ачаков (по-українськи - Очаків). Остаточно походження назви не встановлено.

Географічні назви служать серйозним доповненням документальним довідникам про давно минулі віки. Топоніміку через це називають мовою землі. їй довірили зберігати пам'ять про себе минулі епохи, зниклі народи і культури. В Європі, наприклад, Саксонія отримала свою назву від німецького племені "саксів", Бургундія - від давньонімецького племені "бургундів". А Париж пов'язаний з назвою гальського племені "парісії".

Таке звичне для нас слово "Європа" тлумачилося по-різному в різних народів. Мабуть, ця назва походить від фінікійського слова "Єреб", що означає "морок, Захід", а у греків ця сама територія мала назву "Єуропе". Назва країни в Латинській Америці - Аргентина, що означає "срібло", пов'язана з легендарними уявленнями про казкові багатства цієї країни.

У давнину люди не розрізняли загальних і власних назв. Так, під словом "вода" наші пращури розуміли і річку, і море, й озеро, і джерело, і воду в посудині. Освоюючи нові місця, людина надибувала нові річки, джерела, озерця чи гори, які чимось відрізнялися від уже відомих. Виникала потреба в їх розрізненні. Так народжувалися власні назви, або топоніми, наприклад: Велика Вода, Мала Вода, гора Чорна, гора Біла тощо.

Минав час... З'являлося все більше власних назв, особливо тих, що пов'язані з природою. Якщо на березі якоїсь річки росло багато сосен, її називали Соснівкою. Згодом ця назва поширювалася на все русло річки. Річку, в якій водилося багато бобрів, іменували Бобрівкою. Рікам, горам, окремим урочищам, серед яких жили наші далекі предки, давали імена роди чи племена різних народів. На території України в різні часи жили різні кочові народи. Згодом вони переселялися в інші місця, а деякі, розгромлені сильнішими, зникали назавжди. Та назви, які вони дали річкам, озерам, вершинам гір, байракам, залишилися й передавалися від племені до племені, від народу до народу. Частина цих топонімів дійшла до наших часів, багато з них видозмінені, старі назви нерідко витлумачують по-новому.

Чим більші річки, тим довше зберігалися їхні назви. Цікаво, що чим довшою була річка і чим більше народів жило на її берегах, тим більше назв мали окремі частини річища. Так, верхня течія Дунаю, де жили фракійські племена " даки", була відома під іменем Дунавій, тоді як ту частину, що розташована нижче, на берегах якої мешкали племена "гети", називали Істр. Адже й Дніпро мав різні назви: Борисфен - Бористен, Данапріс - Данапер, Славута - Славутич.

Можна впевнено сказати, що значна частина топонімів - творіння кількох народів. Є, приміром, у басейні Десни дві річки з однаковою назвою - Дівиця. На березі однієї з них притулилося село Салтикова Дівиця. Звідки ця назва? Здається, пояснюється все легко. Насправді відповідь далеко не проста.

Найменування це дуже давнє, взяте з індоєвропейської мови. Звучало вони колись як "дхеціна" - джерело, течія. Людям, які жили пізніше, ця назва, як це часто буває, стала незрозумілою, і вони переосмислили її на схожу до попередньої, але зрозумілу. За тисячі років таке переосмислення могло відбуватися кілька разів, аж доки не набуло сучасного звучання. Пізніше назву цієї річки переселенці віднесли у теперішню Липецьку область Росії, отже й там є три Дівиці.

До індоєвропейських найменувань належать також назви таких річок: Стрий - правої притоки Дністра, та Остер (в давні часи Встр, Остр, Остредь) - правої притоки Десни. В індоєвропейській мові "стр" означало - річка. Пізніше у праслов'ян цей корінь звучав як "стр" - у значенні "текти, струїтися, текуча вода, річка".

Про походження назви цих річок існують й інші думки. Одні вчені виводять від скіфо-сарматського "стр" - швидкий. Звідси, мовляв, стріла, стрижень, струг, струмінь та ін. Інші вважають, що гідронім походить з балтійських мов і що "стр" означає "річка". Проте всі ці мови - дочки індоєвропейської прамови, тож не дивно, що цей корінь звучить у них подібно.

Найбільшою річкою Лівобережної України є Десна. Походження її назви пов'язують із давнім слов'янським словом "десънъ" - правий, обумовлюючи цю назву тим, що слов'яни, рухаючись вздовж Дніпра на північ, зустріли праворуч річку і назвали її Десною, тобто "Правою". Деякі дослідники, підтримуючи цю гіпотезу, саме слово "десънъ" виводять з іранського "дасіна" - права. Інші вчені гадають, що назва утворилася поєднанням двох основ: "дна" і "сна". Гадають, колись цю річку у верхній течії називали Сна, а в нижній, при впаданні в Дніпро, - Дна. Згодом ці дві назви злилися докупи - Де-сна, при цьому "н" у першій (нижній) частині випало, а звук "а" змінився на звук "е": Дна - Сна, Д - н - а(е) - сна, Де-сна, Десна. Але є ще одна думка, назву Десна виводять від скіфського -сна, -сно, -сне "вода, річка".

Проте найбільш обґрунтованою гіпотезою вважають виведення гідроніма з індоєвропейського кореня д / де - "яскраво блищати, світити", до якого згодом приєднався іранський елемент - "сън", спільний для гідронімів Де - сна, Сн - ов, Сн - опот та ін. Існує ще одна Десна у басейні Південного Бугу. Назву її, ймовірно, перенесли туди у XVIII ст. переселенці з Лівобережжя.

До групи гідронімів можна віднести і такі назви: Заболотівщина - частина с. Безуглівки, що знаходилася за болотами. Заболіття - куток с. Велика Кошелівка в заболоченій місцевості. Рокита - частина села Вертіївки, в минулому заболочена територія. Подоли - поле у с. Талалаївці. Колись на цьому полі надто розливалася вода, і жінки говорили, що води уже по подоли. ономастика історія краєзнавець топоніміка

Назви водоймищ Кроіиине болото, Терехове озеро у с, Вертіївка, Лапине болітце у с. Перебудова, Полещуків ставок у с. Колісники пов'язані з прізвищами людей: Крошка, Терех, Лапа, Полещук. Назва Псел, вважають, походить від давньогрецького "пселос" - темний. Однак це не підтверджено. Більше згоди щодо слів "піс", "пес" - луки, вологі міста. Замелай- назву болота виводять від слова "мгла", "імла", "мла", бо берегами боліт тяглися колись великі ліси з непролазними хащами.

А зараз дещо відійдемо від гідронімів і спробуємо дослідити ойко- німи Чернігівщини.

Одне з найдавніших міст нашої країни - Чернігів - колишнє стольне місто Сіверської землі. У літописі Чернігів вперше згадується під 907 р. Відомо також, що на місці Чернігова у VІ-VІІІ ст. існувало кілька невеликих поселень, з яких, очевидно, він і виріс.

Назву пов'язують з чорним лісом, що тут зростав. Інші дослідники виводять її з імені князя Чорного, який бився проти хазар. До наших часів у Чернігові збереглася "Чорна Могила", в якій нібито було поховано князя. Проте, як довели розкопки, місто було засноване значно раніше, отже, і топонім існував задовго до народження князя Чорного. Вчені вважають необґрунтованими й спроби вивести найменування міста від імені легендарної княгині Чорни (Цорни). Деякі вчені відшукали у назві міста прізвище Черніг, або Черниг.

Можна припустити, що назва міста виводиться зі слова "чернига". Це один із варіантів (відомі й інші - "черниця", "черника") давньої назви чорниць - поширених у Поліссі ягід. Мабуть, спершу "Черниговим" називали урочище, де було особливо багато чорниць, далі вона перейшла на якесь із давніх поселень на місці майбутнього Чернігова.

Виводять назву "Чернігів" і від слова "серна" - (Сернігів), які у великій кількості водилися в навколишніх лісах.

Наші предки взагалі полюбляли осідати в місцях, багатих на гриби, яблука чи груші, ягоди, інші рослини, або ж там, де водилися дикі тварини. Рослинний та тваринний світ чи не найширше представлений на карті Чернігівщини: Кропивне, Вербівка, Калинівка, Грушівка, Рокитне, Берізка, Опеньки, Липів Ріг, Вишневе, Тополя, Тростянець, Боровики, Березна, Дібровне, Бобровиця, Козелець, Короп, Лосинівка, Куликівка тощо.

Кропивне - назва села, яка походить від великої кількості кропиви, що росте у селі й зараз. Закропивна - урочище лісу у с. Григорівна. У лісі за великими заростями кропиви росли гриби, і місцевим жителям потрібно було її обминати. Ландарівщина - урочище лісу у с. Бобрик, де росла велика кількість конвалій (рос. назва - "ландыши"). Ольха - урочище лісу в с. Кукшин, де переважно росла вільха (рос. назва "ольха"). Дубина - місцевість у селі Стодоли. Колись давно на цьому острівці росла діброва твердолистих порід. Зараз там поле. Назва урочища лісу Барамики у с. Вертіївка походить від соснового лісу - "бір" (рос. назва "бор").

Вважається, що село Бурківка дістало свою назву від великої кількості буркуну, розповсюдженого у цій місцевості. Житниковій долині у с. Стодоли таку назву дано через рослини, які вкривають щороку всю долину - житниця. Помазанка - урочище лісу у с. Вертіївка з їстівною травою, яка нібито чимось помазана. Часнички - колись урочище у с. Бурківка - дістало назву від рослини, схожої на часник, яка тут була дуже поширеною.

Лосинівка - раніше на місці великого села були степи з болотами і річкою. На цих землях монахи створили слободу під назвою "Лосині голови". Ця назва дана тому, що у високих травах, чагарниках, у заростях боліт блукали лосі, й нерідко можна було спостерігати лише їхні голови. Річка В'юниця у с. Кропивна названа через велику кількість в'юнів, що колись тут водились. У Горобцевій долині с. Талалаївки восени збиралося багато горобців, які цвірінькали на всю долину. Урочище Соловйове, Чайчина долина у с. Бурківка - місця проживання і гніздування солов'їв і чайок.

Багата історія Чернігівської землі теж знайшла відбиток в її ойко- німах: Козацьке (Бобровицького р-ну), Пушкар (Козелецького р-ну), Чумак (Ріпкинського р-ну), Шведчина (Семенівського р-ну), Москалі (Чернігівського) та ін. На північний схід від Чернігова вище за течією Десни лежить давнє руське місто Новгород-Сіверський. А назва його означає: "Нове місто в Сіверській землі, де живуть сівери". Біля Новгорода-Сіверського, над р. Десною, є село Комань - від назви половців "кумани" або від старослов'янського слова "комоні" - коні. На річці Удай, притоці Сули, було засновано місто Прилуки - одне з важливих укріплень проти половецьких набігів. Слово "прилук, прилука" походить від праслов'янського "лук, лик" - вологі низовинні луки, розташовані в закруті річки. Борзна - в основі старослов'янське "борзь" - швидкий. Очевидно річка, біля якої стоїть місто, колись мала швидку течію. Батурин - від старовинного слова "батура" - фортеця, укріплення. Варва - назва є похідною від р.Варви, притоки Удаю. Назва ж самої річки в свою чергу походить від слова "вар", тобто кипляча вода "вода, що б'є ключем",

Місцеві назви - усне джерело, яке допомагає вивчати рідну історію, береже пам'ять про різні події та людей, які тут жили.

В селі Данине в стародавні часи був пункт для збирання данини з навколишніх сіл. На Гончарівці у с. Колісники, мешкали люди, які займалися гончарним ремеслом і продавали свій товар односельцям. Гончарова долина - територія у с. Стодоли, що належала сільській громаді, з дозволу якої тут зупинялися гончарі, випасали своїх коней і продавали керамічні вироби.

Правий берег річки Остер у с. Липовий Ріг називають Тамарівщиною, а поряд знаходиться Панський гай - це були землі поміщика Макарова, який мав дочку Тамару (Макаров був у дружніх стосунках з Т.Шевченком, поет присвятив йому вірш "Барвінок цвів і зеленів"). Кошулин ліс у с. Перебудова був власністю пана Кошули. Шпакове у с. Стодоли - це колишній парк відпочинку, насаджений на початку XIX ст. на землях пана Шпаковського. Наумівський хутір пов'язаний з землями пана Наума Виницького, який жив у с. Кунашівка наприкінці XVIII ст.

Церковна дубина - урочище лісу площею 40 га у с. Велика Кошелівка. Воно було засаджене повністю дубом і на початку XX ст. належало церкві. Церковний ліс у с. Бобрик теж належав до церковних земель.

Ладан - поселення, що виникло на місці божниці Лади, богині веселощів, кохання, щастя. Любеч - від слів, в основі яких "дорогий, милий, любий" у розумінні - "любче, любиме", за переказами, був батьківщиною богатиря Добрині Никитича. Назву Макошине виводять від імені язичницького божества Макоші або від імені першопоселення Макоша.

Носівка - назва суперечлива. "Нос" - земля, береги, що впадають в ріки; мис, коса, гряда; або - від імені Нос. Седнів - поселення витримало тривалу облогу татар, за що жителів прозвали "седнями".

Назви населених пунктів можуть підказати сучасникам, звідки прийшли їх предки на цю землю. Так, наприклад, в Бобровицькому районі знаходиться село Свидовець. Свидовець - це один із найвищих гірських масивів у Карпатах, отже, зрозуміле і походження цієї назви на Чернігівщині. Напевно, мало хто із чернігівчан знає, що походження слів з Карпатського регіону характерні для Посейм'я і Подесення. Наприклад, слово "глаганка", "глоганка" та деякі інші його відмінкові форми означає коров'яче або овече молоко, заправлене висушеним шлунком, і зустрічається лише в Карпатах і на Чернігівщині.

Цікавим є й інший факт. Молоко вівці ніколи не вживали в їжу в Білорусі та Росії. Водночас це був один із основних продуктів харчування в Карпатах. Але існує ареал на Чернігівщині (Козелецький, Чернігівський, Ріпкинський, Городнянський, Менський, Щорський, Сосницький та Корюківський райони), де раніше теж доїли овець. До речі, й овече молоко тут називали карпатським словом "бринза".

Є на Чернігівщині й ойконіми, залишені тюркомовним населенням. В Носівському районі є село Сулак (та річка Сула). Її назва - це видозмінене тюркське слово "сулау" -"мокре місце", "су" -- вода.

Бахмач - від тюркського слова "баштан". Краєзнавець О.Знойко висловлює припущення, що київські та чернігівські князі тут поселили печенігів чи інших полонених тюрського походження, які й назвали так своє поселення. Назву Ічня краєзнавець Ю.Виноградський пов'язує з татарським "ічень" - водопій, стоянка для коней. Талалаївка, за словником Б.Грінченка, походить від слова "талалай", що означає "базіка, балакун". Але можливо, що назва походить із тюркського "талай" - стояча водойма.

Розшифровка топонімів - справа непроста і потребує кропітких досліджень, праці з джерелами, консультацій з представниками різних наук, інакше помилка неминуча.

Наприклад, ось таке пояснення назви річки Ворскли. Петро І після Полтавської битви, плаваючи річкою на човні, зронив у воду монокль - округле скло, яке служить замість окулярів. Довго шукали солдати те скло у воді, та так і не знайшли. І тоді Петро І начебто сказав: "Віднині ця річка буде називатися Ворскла". Це народна етимологія (від грецького "етімон" - істинне значення слова). Виникла вона за подібністю звучання, звичайно, без урахування історичних фактів. Адже річка Ворскла в літописі згадується під 1105 роком, тобто майже на 700 років раніше, ніж жив Петро І, тому її назва має зовсім інше значення і походження.

Річку в давні часи називали Ворскол. Одні топонімісти найменування виводять від аланського слова "Ворьс" - білий та тюрського "кол" - вода. Таку назву алани могли дати за білуватий колір води у верхній течії річки, де вона протікає серед крейдяних порід, частково розчиняючи крейду. Тоді річка спочатку була відома як Ворьс, тобто Біла, а вже пізніше тюрки, які з'явилися на її берегах, додали свою частинку "кол". Так утворилася назва Ворскол, тобто Біла вода. На думку інших дослідників, назва походить від давніх слов'янських слів "вор" - бір та "скол" - світла, вона означала: "світла річка, що протікає в бору".

Змінюється людство, зазнає змін населення, але ономастичні назви залишаються. Такі назви становлять собою правдивий мовний релікт, якнайкраще збережений залишок мови, якою за давнини розмовляли тутешні люди.

Наприклад, довга суперечка про прабатьківщину слов'ян була розв'язана, в тому числі й за допомогою ономастики.

Походження назви "слов'яни" пояснювали по-різному. Тепер мовознавцями доведено, що корінь -слову -слав - є дуже давнім і первинно означав "текти, литися, зрошувати". Вчені роблять припущення, за яким назва слов'ян означає "мешканці тих місць, де багато річок, озер чи боліт", і справді свої поселення слов'яни здавна будували там, де багато води. Про це писали стародавні арабські та візантійські письменники.

З назвою "слов'яни" пов'язано багато топонімів, зокрема й гідронімів. Ось вони: Славець - притока Міхідри в басейні Серету, названа від однойменного лісу, з якого вона витікає; Славинка - притока Росі в басейні Дніпра; Славечка - притока Прип'яті; Славка - притока Латориці в басейні Тиси, а також річки Славська, Слов'янка, Славигощ тощо.

Із самою назвою "слов'яни" пов'язано й багато топонімів у Польщі, Чехії та Словаччині, Югославії, Хорватії та Словенії. Найбільше скупчення географічних назв із коренем -слову -слав зустрічаємо між басейном Вісли, верхів'ям річок Одри, Ельби і Дністра та середньою течією Дніпра. Топоніми, як бачимо, допомагають визначити територію, на якій жили слов'яни в минулому. А археологічні знахідки повністю підтверджують дані ономастики.

Размещено на Allbest.ru