Підпорядкування Київської митрополії Москві: загадки московського посольства до Туреччини 1686 р. у світлі Османських джерел

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підпорядкування Київської митрополії Москві: загадки московського посольства до Туреччини 1686 р. у світлі Османських джерел

патріархія митрополія посольство московський

Наприкінці XVII ст. Московська держава завдяки приєднанню Лівобережної України розпочала експансію у Причорномор'ї. Упродовж 1676-1681 рр. відбулася її перша війна з Османською імперією, але Бахчисарайський мир 1681 р. не приніс їй бажаних результатів . Згодом Московське царство, приєднавшись до Священної ліґи - військового союзу Австрії, Венеції та Польщі проти Турецької імперії - 1695 р. оволоділо турецькими та кримськими фортецями на Таванській переправі, а 1696 р. захопило фортецю Азак (Азов), здобувши доступ до Чорного моря. Водночас Османська держава після війни зі Священною ліґою в 1683-1699 рр. втратила: Угорщину, Трансильванію, Поділля, частину Правобережної України. У цій ситуації приєднання 1686 р. Київської митрополії Константинопольського патріархату до Московського відповідало задачам російського просування у Причорномор'я, розриваючи тісні еклезіастичні зв'язки між Україною та Османською імперією у другій половині XVII ст.

Поданий аспект спонукає до розгляду справи поглинення Київської митрополії Московською патріархією в контексті османсько-українсько-московських взаємин через залучення турецьких і західноєвропейських першоджерел, які досі не вводилися в науковий обіг. Пласт турецької архівної документації й тогочасних хронік дозволяє зосередити історичні пошуки у вузькій площині - на аналізі вагомих подій, пов'язаних із церковним життям гетьманської України, участі в них османської верхівки. Таку можливість передусім надає документація дивану (державної ради) Османської імперії, де скрупульозно занотовувалися всі верховні розпорядження щодо різних аспектів державного життя. Оскільки від'єднання Київської митрополії від Константинопольської патріархії здійснювалося за посередництва московського посольства 1686 р. до Едірне, інформація про це мала неодмінно потрапити в офіційні реєстри. Натомість її відсутність може вказувати на нез'ясованість обставин передачі митрополії Москві та спотворення донині відомого опису цього процесу. До нашого часу канцелярські записи дивану саме за 1686 р. дійшли у формі «зошита скарг» (османотур. «§ікауеї defteri»). Отже ми залучили османські документи для перевірки відомих на сьогодні обставин відділення Київської митрополії від Константинопольської патріархії. Увагу зосереджено на московському посольстві 1686 р. в Едірне.

Усталений в історіографії опис московського посольства 1686 р.

Передача Київської митрополії відбулася у червні 1686 р., коли патріарх Діонісій IV, згідно з рішенням собору архієреїв грецької церкви, видав грамоти гетьманові І. Самойловичу та українським вірянам про те, що поступається митрополією московському патріархові. Собор також визнав київським митрополитом Гедеона (Святополка-Четвертинського), якого 1685 р. в неканонічний спосіб висвятив у цей сан московський патріарх Йоаким.

Утім згадані події відомі за обмеженою кількістю джерел. Основне з них - рукописний збірник «Икона, или изображение великие соборные церкве всероссийской и всех северных стран патриарша престола приключившихся дел в разные времена и лет». У 1872 р. цей документ видрукувано в багатотомному археографічному виданні, де з'явилося й відповідне дослідження професора Київської духовної академії С. Терновського, котрий, окрім «Иконы…», послуговувався 14-м томом «Історії Росії з найдавніших часів» С. Соловйова. Цей російський історик, описуючи події 1686 р., використовував збірник №4 Синодальної бібліотеки Московського патріархату. Отже дослідження подій 1686 р. з перспективи XIX ст. спиралося по суті на два першоджерела: «Икону…» та збірник Синодальної бібліотеки.

Головне місце в історії з Київською митрополією, починаючи з праць С. Терновського та С. Соловйова, відводилося московському посольству на чолі з дяком Нікітою Алексєєвим до Едірне 1686 р. Після неканонічного висвячення в київські митрополити Гедеона (Святополка-Четвертинського) посланець мав доставити константинопольському патріархові Якову грамоти від московських царів і патріарха Йоакима з проханням визнати в новому сані Гедеона та передати Київську митрополію Москві. Дорогою до дяка Н. Алексєєва пристав представник І. Самойловича - козацький полковник Іван Лисиця. Навесні 1686 р. посли прибули до резиденції султана Мегмеда IV - міста Едірне. С. Соловйов зазначає, що Н. Алексєєв водночас мав завдання поскаржитися на «переманювання» османцями людей із лівого берега Дніпра на правий.

Бажаючи владнати справу Київської митрополії таємно від Порти, московський дяк зустрічався в Едірне з єрусалимським патріархом Досифеєм Нотарою. Він просить останнього переконати константинопольського патріарха Діонісія, який у березні 1686 р. заступив свого попередника Якова, передати митрополію, утім безрезультатно. Н. Алексєєв почав перемовини й з Діонісієм. Нічого не домігшись від патріархів, дяк звернувся до великого візира (садри - азама) та, усупереч секретності справи, попросив того вплинути на першоіє - рархів. За твердженням С. Терновського й С. Соловйова, османський сановник виконав це прохання. Патріарх Досифей змінив свою позицію та отримав від московського посланця 200 золотих.

Далі дяк зустрівся з Діонісієм, який саме прибув до султанської резиденції в Едірне для затвердження у сані патріарха. Той пообіцяв передати митрополію щойно повернеться до Стамбула та отримає на це згоду архієрейського собору. У червні Н. Алексєєв одержав від патріарха грамоти, що підтверджували зміни у статусі митрополії, та вручив йому від московських царів 200 золотих монет і соболині шкурки. Після цього посольство повернулося до Москви.

В історичній літературі усталилася версія, що великий візир погодився на таке вирішення церковного питання задля збереження миру з Московією, підписаного 1681 р. На той час Османська імперія три роки як воювала зі Священною ліґою, тож конче бажала запобігти загрозі з півночі. Утім відразу після передачі митрополії, восени 1686 р., московське військо отримало наказ рушити на Крим. Сама місія Н. Алексєєва мала місце, коли Москва підписувала «Вічний мир» із Річчю Посполитою (21 квітня 1686 р.), приєднуючись до Священної ліґи.

Факт, що османська верхівка перед загрозою війни відмовилася від впливу на церковно-політичне життя в Україні, викликає обґрунтовані сумніви. Вони знаходять підтвердження вже у самому московському звіті про посольство Н. Алексєєва: адже бажаючи владнати церковну справу потай від Порти, той нібито саме завдяки їй і досягає мети. Підозри щодо такого усталеного опису подій 1686 р. підтверджують і османські джерела.

Згадки про московське посольство 1686 р. в османських документах і літописах

У Національному архіві Туреччини (Стамбул) відсутні основні протоколи засідань дивану Османської імперії за 1686 р. Але секретарі держради з 1649 р. вели також важливі записи у формі «зошитів скарг» («шикаєт дефтер - лері», османотур. «§ікауеґ defterleri»), до яких заносилися султанські накази, видані за рішеннями дивану щодо різноманітних скарг. Зберігся один із таких реєстрів, котрий за мусульманським календарем охоплював період від початку місяця джумадеульахіре 1097 року гіджри (кінець квітня 1686 р.) до 22 зільгідже 1098 р.г. (29 жовтня 1687 р.) (далі в тексті - «Шикаєт дефтері 1097-1098 рр.»). Оскільки цей реєстр вівся у складний для османців період війни зі Священною ліґою, до нього потрапило й чимало важливої державної інформації, що мала б міститися у протоколах дивану. Так, на сторінках «Шикаєт дефтері 1097-1098 рр.» знаходимо й розлогі відомості, що стосуються посольства Н. Алексєєва та І. Лисиці (див. додаток).

Проте, на відміну від московських джерел, канцелярський документ анітрохи не зачіпає церковних питань, при цьому на двох аркушах висвітлюються інші аспекти місії. Султанські рескрипти повторюють одну з умов Бахчисарайського миру, що закріплювала безперешкодне пересування мешканців Лівобережжя в османських володіннях із метою риболовлі, добування солі та мисливства; дають дозвіл на звільнення з перебування в неволі у стамбульського адміралтейства українських і російських бранців; затверджують повернення послів на Батьківщину (див. додаток).

Зокрема в наказах ідеться, що прибулу від гетьмана «поткал-козаків» (в іншому місці - «барабаш») до двору султана людину потрібно допровадити на острів «Поткал» (Запоріжжя). Допровадити її з рештою османських адміністраторів має й «гетьман Украйни Яні» - грецька форма імені «Іван», що можна пояснити грекомовним середовищем як Константинопольського патріархату, так і драгоманів. Під іменем «Яні» в історію XVII ст. ввійшов наказний гетьман Правобережжя Іван Драгинич. Проте з 1683 р. він не фіґурував на адміністративних посадах у підпорядкованій османцям частині України. Очевидно тут ішлося про самого гетьмана «барабаш» і «поткал-козаків» І. Самойловича, від якого до Едірне прибув посланець?

Між тим, І. Самойлович того самого 1686 р. виступав проти укладення Москвою «Вічного миру» з Річчю Посполитою та її походу на Крим 1687 р. Його син Григорій очолив старшину, яка не погоджувалася з антитурецькою політикою Москви. Підтверджена й таємна дипломатія гетьмана з Кримським ханством.

Нелогічно, утім, щоб османці видавали розпорядження гетьманові, від якого прибув посол. Хоча директива могла бути номінальною та відображати прагнення Порти бачити підпорядкованим їй лівобережного реґіментаря. У цьому контексті «книга скарг» може засвідчувати невідомі зв'язки між турками та лівобережною старшиною, отже знову суперечити російським джерелам про передачу Київської митрополії.

Ще більше суперечить відомим матеріалам щодо подій 1686 р. одна з османських хронік, в якій оповідалося про московське посольство - «Історія Силагдара». Твір належав перу Силагдара Фіндіклі Мегмеда Аґи (1658-1726/1727 рр.), котрий із 1676 р. описував події, свідком яких він був. У першій частині свого літопису - «Продовження підсумку» («Зейл-і Фезлеке», <йеу1-і Fezleke») хроніст під 1097 р.г. (1686 р.) умістив текст «Прихід московського посла», де описувалася аудієнція Н. Алексєєва в падишага Мегмеда IV:

«Згаданого місяця (джемазіульеввеля) двадцятого дня (14 квітня 1686 р. - Авт.) в неділю московського посла запрошено до дивану падишага та влаштовано прийом; після того, як нагородженого його халатом, він у залі аудієнції обличчя проволік по землі; мовив він зміст свого листа: молитва за падишага, і наша дружба з високою державою, як і досі, у силі, та що торгівці з його сторони прибувають безпечно живі-здорові, і підданці [царські] не зазнають насилля, народ татар під контролем, [тож] нашого посла хай, не затримуючи, відішлють [назад], і в Терсане-і Аміре утримуваних сорок за іменами московитів із козаками без викупу-плати звільнять, на кримському кордоні соляне родовище нам передадуть, і посла нашого відішлють до Стамбула; після того, як, він, зустрівшись із нашим благодійником патріархом-ефенді, нашу посвяту Богові йому звістить, хай за нас помолиться, прийшовши до церкви біля воріт Фенера. Його величність падишаг усміхнувся, мовивши:

«Бач, що мій ефенді малий кафір написав?'. Згодився на всі прохання мій покровитель, тільки велів їм: щоби від пожадання соляного родовища відмовилися; як потрібно буде, без ватаг, без оруддя війни прийдуть, сорт [солі], який забажають, за поточною ціною буде, назад підуть; таким трибом написано відповідь на його [посла] лист, той через Чорне море шляхом на Крим вирушив у свій край».

Опис поведінки султана, слова посла щодо виконання умов османсько - московського миру (про це йдеться і у «Шикаєт дефтері 1097-1098 рр.») переконують: хроніст був ознайомлений із діяльністю посольства Н. Алексєєва. Фраґмент дає нам і дату аудієнції дяка - 14 квітня 1686 р.

Один із важливих нюансів повідомлення - іронія Мегмеда IV щодо Московської держави, яка демонструє: османці аж ніяк не поспішали чимось їй поступатися. Це засвідчує й розпорядження султана наприкінці аудієнції. Видавши московській стороні сорок невільників - радше символічний жест, аніж поступка - він відмовив Москві в користуванні соляними покладами. Накази султана та повідомлення посла за змістом узгоджуються й із записами «Шикаєт дефтері 1097-1098 рр.».

У поданому тексті Силагдар також не згадував ані про особливі прохання посла щодо церковних справ, ані про тодішнього великого візира Сари Сулеймана - пашу, до якого звертався Н. Алексєєв згідно з російськими істориками XIX ст. Натомість у попередньому фраґменті він розповідав, що в березні 1686 р. візира призначено командувачем на західному фронті. 19 квітня той вирушив до Белграда. Весь період із середини березня до цієї дати султанський сановник був зайнятий підготовкою до воєнного походу. Чи вистачало йому часу заглиблюватися у справи московського посольства? Питання потребує вивчення.

Відомо також, що Діонісія IV Серогланіса було обрано патріархом у березні 1686 р. Згідно з С. Терновським, на момент зустрічі послів із патріархом він прибув до Едірне для затвердження у цьому сані султаном. У реєстрах османського дивану, де велися записи щодо церковних справ («рівкоровіик defterleri»), зберігся запис про скасування «пешкешу» для патріарха, датований саме 17 квітня 1686 р. Отже якраз на час візиту Н. Алексєєва патріарх отримав привілеї від османців, і навряд чи міг долучатися до якихось міжнародних інтриґ, однією з яких була й справа Київської митрополії.

Зрештою османські джерела ставлять запитання щодо самої зустрічі московського дяка з патріархами Досифеєм та Діонісієм. Якщо вони справді відбулися, то в першій половині квітня до аудієнції у султана. Проте з «Історії Силагдара» зрозуміло, що посол просив дозволу зустрітися лише з Діонісієм, і не в Едірне, а у Стамбулі після 14 квітня. Окрім того, просив не великого візира, а безпосередньо - султана.

Свідчення «Звіту з Константинополя»

Узгоджуються з турецькими джерелами та не менш суперечать відомій версії про московське посольство свідчення австрійця Йозефа Гаммер - Пурґшталля, котрий у своїй праці «Історія Османської імперії» зазначав про приїзд Н. Алексєєва 1686 р.: «У відповідь на місію до Росії останнього чаву - ша, прибув російський посланець у супроводі почту з дванадцяти осіб: він запропонував поновити капітуляцію, за умови, що вони (росіяни - Авт.) мусили б відійти з земель під Києвом, та взяв дозвіл на відбудову грецької церкви». У двох примітках автор подавав джерело інформації: укладений італійською мовою «Звіт із Константинополя» («Relazione di Costantinopoli»), цитуючи його:

«І трапилося таке, що прийшов посланець московський з 12 особами: претендував на фортецю, яка перебувала неподалік Києва у володінні турок, і на це отримав підтвердження капітуляції. Травня 1686. Cod. 884 p. 501. d.

Представник московський отримав усякі почесті та задоволення, і побачив, що французи домоглися реставрації церкви, тому греки попросили московитів умовити Порту відбудувати одну церкву з тих, які були спалені багато років тому, і в такий спосіб греки одержали дозвіл на реставрацію своєї церкви Святого Іоанна в Константинополі поряд із портом Балата, розташованої неподалік від моря; крім того Висока Порта дарувала московитам частину України, щоби нею користувалися козаки від Москви до Умані. Cod. 884. 1686 p. 562 und 564».

Отже з фраґменту випливає, що московське посольство перебувало в Едірне з метою підтвердити умови Бахчисарайського миру 1681 р. Коментар та вказана примітка ориґінального німецького тексту Й. Гаммер-Пурґшталля доволі заплутані, однак - завдяки турецькому тлумаченню - з тексту зрозуміло, що османці погодилися на підтвердження бахчисарайських положень та відбудову церкви Св. Іоанна Предтечі (Продрома), поставивши росіянам вимогу відступити від земель біля Києва. Московське посольство, справді, добилося реставрації цього храму в Балаті, про що згадував і С. Соловйов. Але, як зрозуміло зі «Звіту з Константинополя», його укладачам не було нічого відомо про передачу Київської митрополії.

Й. Гаммер-Пурґшталль розкриває вагомий нюанс. За підтвердження мирної угоди османці вимагали від Москви звільнення територій поблизу Києва. Австрійський історик слідом за Силагдаром та «книгою скарг» також свідчив про їхнє небажання йти на поступки Московському царству. На користь саме такої позиції Високої Порти говорила і її політика переманювання мешканців лівого берега Дніпра на Правобережжя після Бахчисарайського миру 1681 р. Вона очевидно суперечила його умовам, проте мала місце до османсько-московської війни 1686-1700 рр. Зафіксовані у «Шикаєт дефтері 1097-1098 рр.» привілеї османців тим, хто мав намір прибувати в їхні володіння з Лівобережжя, також засвідчують їхню непоступливість Московії станом на 1686 р.

Отже «Звіт із Константинополя» доповнює османські джерела, підкріплює висвітлення в них перемовин Порти з Москвою та слідом за ними нічого не згадує про церковні справи посольства Н. Алексєєва. Важливо й те, що цитований фрагмент подає незафіксований у російських джерелах склад посольства - дванадцятеро осіб. Очевидно, що відомості «Звіту з Константинополя» узгоджуються з османськими. Таким чином, два турецьких джерела та одне західноєвропейське, узгоджуючись між собою, розходяться з донині відомим описом московської місії 1686 р. Це наштовхує на думку: передача Київської митрополії в підпорядкування Московського патріархату відбулася за до кінця нез'ясованих обставин, в іншій формі, аніж було досі відомо.

Нові джерела щодо діяльності посольської місії Москви в Едірне 1686 р. як важливої складової у справі підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії засвідчують суттєві розбіжності з усталеним нині трактуванням. При цьому самі ці матеріали, різні за походженням, не суперечать одне одному. Основна відмінність із російськими полягає в тому, що вони цілковито оминають увагою церковну подію, яка мала б лежати в основі діяльності московського посольства. Натомість їх інформацію зосереджено на фактах, про які майже нічого немає в російських джерелах. Повідомлення предметно торкаються умов Бахчисарайського миру 1686 р. та його поновлення, претензій Московії на соляні поклади поблизу Криму, переселення мешканців із Лівобережжя Дніпра у володіння османців, звільнення російських та українських полоняників, відбудови церкви Св. Іоанна Предтечі в Балаті тощо. Також, усупереч усталеним в історичній літературі наративам С. Терновського та С. Соловйова, «Шикаєт дефтері 1097-1098 рр.», фраґменти «Історії Силагдара» та італомовного «Звіту з Константинополя» засвідчують небажання османців іти на поступки Московському царству, до яких, очевидно, належала і справа Київської митрополії. Нез'ясованим залишається й питання кількості учасників місії Н. Алексєєва, нові дані про яку також відрізняються від попередніх. Окрім того, свідчення з османської сторони суперечать російським і щодо самого факту зустрічі московського посланця зі східними патріархами за посередництва великого візира.

Така низка розбіжностей ставить під обґрунтований сумнів достовірність відомого російського опису передачі Київської митрополії Москві, а отже й леґальність відпадіння українських церковних територій від Константинопольської патріархії. Теорія, нещодавно вже висунута в іншій формі російським дослідником В. Лурьє на основі досі відомих джерел, таким чином набуває нової актуальності. Щоб зрозуміти проблему, її доцільно ширше розглянути в контексті релігійного життя Османської імперії, на тему чого опубліковано вже чимало нових матеріалів. Чи вигідно було константинопольському патріархові позбутися 1686 р. своїх територій, а османцям - утратити можливості впливати на політичне життя в Гетьманщині? Питання залишається відкритим для розгляду.

Імовірно, усі деталі у справі про втрату українською церквою свого укладу можуть прояснити досі невивчені джерела. До таких належать записи московського Посольського приказу за 1685-1686 р., що стосуються посольства Н. Алексєєва - інструкції царського уряду послам та їхні звіти про перебіг місій. Залишаються недослідженими й документи Константинопольської патріархії стосовно передачі Київської митрополії. Потрібні більш ретельні пошуки в турецьких архівах. Не виключено, що нові нюанси допоможе виявити й глибший аналіз збірника №4 Синодальної бібліотеки та оригінальних матеріалів «Иконы…» (частину яких перекладено з грецької мови), а не їх передруків XIX ст.

Викривлений/неповний опис посольської місії 1686 р. в російських документах, нез'ясованість усіх аспектів передачі Київської митрополії Московській патріархії, зафіксована в османських джерелах та у «Звіті з Константинополя», переконує: це питання у сучасній перспективі може набути гострої ваги. Пошук історичної правди допоможе зрозуміти значення церковного чинника для Османської імперії, розкрити підґрунтя російських зазіхань на українські церковні території, а окрім того - проллє світло на легальність перебування впродовж декількох століть українських церковних територій у підпорядкуванні Московської патріархії.

Отримавши повідомлення про те, що досі наперекір султанському агднаме та всупереч встановленню миру, чинилися напад та ворожнеча щодо Московського краю і реайя пала - нок, котрі поблизу Азака, який у межах ісламу, із тебе спитали й тобі вичитали. Написано ж, що нині раз так, спокійні вони і зброї не носять, хай тоді певно й безпечно прибувають, щоби заробити грошей, і їхньому прибуттю та відбуттю ніхто не перешкоджатиме, і звільнити Московському краєві та населенню паланок полоняників - хай би у чиїх руках були - що досі в іслам не навернулися та захоплені були наперекір найяснішому агднаме та всупереч встановленню миру після мирної угоди, і надалі з жодних причин не нападати на [Московський край та населення паланок] і не ворогувати з ним.

Размещено на Allbest.ru