Організація провінційного управління Османської імперії XVI ст. за даними канун-наме

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Організація провінційного управління Османської імперії XVI ст. за даними канун-наме

Марія Ковальчук

Анотація

У статті на основі даних султанських канун-наме розглядається організація провінційного управління Османської імперії у XVI ст. Зазначається, що систему влади на місцях формували представники військово-адміністративної, судової та фінансової ліній османського управління, головним завданням яких було налагодження і зміцнення зв'язків між провінцією та центром.

Ключові слова: Османська імперія, провінційне управління, еялет, бейлербей, санджакбей, сіпахі тімарли, кадій, дефтердар, канун-наме.

провінційний управління османський адміністративний

В Османській імперії для здійснення владних повноважень султан опирався на розгалужений адміністративний апарат, який складали тисячі чиновників, а більшість рішень державного значення ухвалювалися у різних органах центрального управління. Однак управління великою територією, контроль над виконанням наказів, налагодження відносин між різними групами багатоетнічного населення імперії, яке переважно проживало не у столичному регіоні, а в провінції, потребувало постійного чіткого функціонування органів влади на місцях.

При розгляді питання організації провінційного управління Османською імперією у XVI ст. було використано окремі розділи загальних праць з історії Османської імперії (як правило, вони мають назву «Провінційна адміністрація») за авторства Х. Іналджика1, Е. Іхсаноглу, І.Х. Узунчаршили. У своєму дослідженні кембріджський історик С. Шоунамагається реконструювати схему державного управління Османської імперії, з'ясовуючи методи формування її адміністративного апарату. Для характеристики відносини центральної та провінційної влади у другій половині XVI ст. в нагоді стала монографія американського дослідника М. Кунта. Дані ґрунтовного дослідження А. Біркена «Провінції Османської імперії» прислужилися при складанні таблиці про типологію територій Османської імперії.

Праобраз майбутньої системи провінційного уряду Османської імперії почав формуватися ще у другій половині XIV ст. Саме в цей час з'явилося кілька елементів урядування: делегування намісникам функцій військового командування та надання наділів з зобов'язанням виконувати військову службу. Проте, поняття провінції у якості основної територіальної одиниці з призначеним султаном управителем до кінця XV ст. в Османській імперії не існувало

У перші роки існування Османського бейліка улубеї Осман (1281-1326) та Орхан (1326-1359) розділили територію на володіння своїх синів та членів родини. До другої половини XIV ст. вже стало за традицію виділяти землі під управління синам султана, які б несли військові обов'язки та мали найвищу адміністративну владу, тобто займали посаду санджакбея (8апсакЬеу) в очолюваному ними санджаку (8апсак -- тур. «хоругва», інша назва -- ліва) -- першопочатково це була основна одиниця адміністративно-військового устрою Османської імперії. До 1595 р. султани продовжували відправляти своїх старших синів у провінції у якості губернаторів, але постійні внутрішні чвари між можливими спадкоємцями престолу призвели з часом до скасування такої практики. Баєзід II до того, як стати султаном, управляв Амасією, Селім І до свого сходження на престол був намісником у Трабзоні, його син, Сулейман І -- у Кафі, Манісі та Едірне, Селім II був санджакбеєм у Коньї та Манісі, Мурад III -- в Акшехірі та Манісі.

Згідно з військово-адміністративною лінією управління османськими територіями управляв бей -- воєначальник, який представляв владу султана. Найбільшою адміністративно-військовою одиницею Османської імперії був бейлербейлік (ЬегІеуЬеуІїк). Ця назва вперше згадується в османських джерелах у 1362 р., однак термін «бейлербейлік» поступово був заміщений поняттям еялет (еуаіеі). З середини XVI ст. за ознакою організації управління утворюється декілька видів еялетів. Османські еялети поділялися за своїм статусом на два види -- тімарли (Іітагії) та сальянелі (8а1уапе1ї). На території перших -- Румелія, Буда, Анатолія, Караман, Дулькадар, Рум (Сівас), Ерзурум, Діярбакир, Алеппо, Дамаск, Тріполі Сирійське -- вже міцно утвердилася система санджаків, османське право та османська адміністрація, склалася тімарна система; у других тімарна система була відсутня, всі податки збиралися від імені держави та розподілялися на місцеві потреби: платня військовим, управлінцям, інша частина надходила до державної скарбниці. Всі арабські еялети базувалися на системі сальяне: Єгипет, Йємен, Абіссінія, Багдад, Басра, Лахса, Тріполі Лівійське, Туніс, Алжир.

Берлейбей займав найвище місце у військово-адміністративній ієрархії системи управління, очолював еялет (з 1591 р. термін «бейлербейлік» використовується як означення канцелярії бейлербея (ЬегІеуЬеу -- «бей над беями») та управляв військами підлеглих собі санджаків. У ранній османській історії бейлербей був командуючим провінційними військами (сіпахі-тімаріотами). Така посада існувала за Сельджукідів та !льханідівп. Перша посада бейлербея була

започаткована з утворенням першого бейлербейліка Румелії, та протягом усієї османської історії, разом з посадою бейлербея Анатолії, вважалася найбільш престижною в провінційному управлінні. Цю посаду мали змогу зайняти християни, які пройшли школу аджемі огланів (про це -- у наступному розділі), направлялися до провінцій і там мали змогу пройти усі сходинки чиновницької вертикалі з низів до верхівки.

Одним з важливих факторів для призначення на посаду управителя (місцевого представника султана) була його лояльність до двору. Отримуючи призначення на посаду, бейлербеєві надавалися інструкції щодо його діяльності на посаді. Термін перебування на ній не був конкретно визначений: одні займали свої посади короткий термін, правління інших бейлербеїв розтягувалося на десятиліття.

На зразок османського центрального уряду -- Диван-і Хюмаюн -- бейлербей очолював свій провінційний уряд. Окрім бейлербея, до його складу входили дефтердар, кадій, діван ефендісі, секретарі. Провінційний Диван займався вирішенням поточних місцевих питань, скарг, більшість з яких стосувалася тімарної системи (в тих еялетах, в яких вона діяла). Бейлербеї були дуже тісно пов'язані з економікою та оперували значними грошовими сумами. Так, у XVI ст. прибутки бейлербея становили від 800 тис. до 1 млн. і більше акче, санджакбеї отримували від 150 тис. до 200 тис. акче на рік.

Нижче за бейлербея в ієрархії розташовувався санджакбей (sancakbey), який стояв на чолі меншої за бейлербейлік адміністративно-військової одиниці -- санджака. Він був правителем тієї території, де мали тімари його сіпахі. Як командири провінційних військ, санджакбеї мали чисельні обов'язки, які не обмежувалися лише військовим часом. Під своїми знаменами вони збирали сіпахі та джебелю, разом з кадієм мали право суду над тими, хто не з'являвся до війська, шукали таким заміну. У мирний час вони займалися надсиланням листів з проханням про надання землі тим тімаріотам, які відзначилися у поході чи на війні.

Управління провінцією Османської імперії в XVI ст.

До компетенції санджакбея входили питання громадської безпеки на місцях. Посадовою функцією санджакбея була поліцейська: «Обрання міри покарання для розбійників, шахраїв, крадіїв та вбивць є обов'язком стража порядку та спокою в області -- санджакбея». Однією з вигідних сторін посади санджакбея була можливість збору деяких податків на свою користь: «Однак в ліві Айдин ресм-і ганем та збори за проступки з реайятів невільних тимаров цілком належать санджакбею». Тим часом, канун-наме вілайєту Геліболу встановлював законодавчі обмеження у зборі визначених податків цією посадовою особою: «За санджакбеєм дохід з вуликів записаний не був, і він виключався з розподілу податку за вулики. Відтепер санджакбеї у тій ліві нехай не втручаються в збори з вуликів з власників тімарів. Якщо ж вони розпочнуть втручатися, то кадії нехай заборонять це. Якщо ж заборонити неможливо, то нехай донесуть до Високого двору»; і далі: «Зеамети та тімари воєначальників та комендантів фортець є вільними. Тому санджакбеї нехай не чіпають їхніх зборів бад-і хава. Відносно власників тімарів та тімарів, що належать мужам фортеці, вище було роз'яснено. Збори бад-і хава та податок ресм-і гердек з їхніх дівчат належить санджакбею. Інших же нехай він не чіпає».

Санджакбей одноосібно не міг карати, не одержуючи присуду кадія, як і кадій самостійно не виконував своїх вироків: «Санджакбеї нехай не втручаються в тімари ... які є вільними. Хіба лише в тому випадку, коли [хтось] присуджений до повішення або відсікання [якогось] органу. В цьому випадку нехай доручають виконати покарання людям санджакбея за посередництвом кадія. Того, хто заслужив покарання, нехай карають там, [де він проживає], не змушуючи відправляти його в округ іншого кадія або в інше місце». У кінці XVI ст., зі зростанням ролі бейлербея в провінційному управлінні, престижність посади санджакбея падає.

Меншою адміністративною одиницею в межах санджака -- казою -- керував каймакам (з араб. -- «намісник, заступник»), ще меншою -- нахійє, яка включала в себе близько 10 сіл, розташованих навколо великого села або хутора, -- управляв мюдюр (ши^г) -- староста. Субашилики (території, які управлялися субаши, що виконували правоохоронні функції в санджаку) входили до санджака, самі ж субаши жили у містах і командували сіпахі, які мешкали у селах їхніх округ.

Найнижчу сходинку у військово-адміністративній ланці управління займав сіпахі-тімаріот. Сіпахі мали проживати в тому санджаку, де знаходився їхній тімар та інше майно, отже, були прикріплені до певної місцевості: «Місце проживання субаши та сіпахі санджака та все їхнє майно має знаходитися в [цьому] санджаку. І нехай [він] не знаходиться більш ніде, окрім [свого] санджака. Якщо ж вони опиняться за межами санджака, то це повинно стати причиною їхнього звільнення.».

Сіпахі тімарли не займали посад, а, скоріше, виконували певні адміністративні функції у тімарі, який отримували не у володіння, а використання (в основному, збирали податки для держави та для себе) на час, коли виконували свою військову службу. Соціальний статус сіпахі не передавався від батька до дітей -- служба у війську сіпахі не була спадковим заняттям для їхніх нащадків, тому усі права та обов'язки, у тому числі матеріальні, пов'язані з тімаром, належали виключно сіпахі, окрім килидж-тімара, який він мав право передати синам.

Сіпахі виконували наступні функції та обов'язки:

по-перше, забезпечували реайята землею. Для того, щоб отримувати від реайї податки, для сіпахі бажаним було спочатку знайти для нього наділ. «Землі сіпахі, призначені для реайятів, за виключенням його чіфтліка хасса та інших його земель, після того, як їх отримає хтось за (правом) тапу, назад взяті бути не можуть» ;

по-друге, контролювали своєчасне надходження податків та штрафів від селян. З реайята, який сплатив ресм-і чіфт, сіпахі не мав права вимагати його повторної сплати: «Власник землі нехай не вимагає ресм-і чіфт повторно, примушуючи тих, за якими записаний чіфт або півчіфта: «Засій -- но 2, 3 або більше чіфтів». Ресм-і чіфт закріплений за чіфтом землі». Так само, при передачі повноважень сіпахі новоприбулий сіпахі отримував прибуток від попереднього сіпахі, а не від селян». Разом з санджакбеєм сіпахі збирали штрафи, а з бейлербеєм -- збори за злочини та порушення, які ділили порівну. Власнику реайята належало право стягувати штраф з розбійників, вбивць, крадіїв у разі, якщо винний за шаріатом або звичаєм отримував прощення. За допомогою кадія стягував джизьє та іспендже з тих реайя, які не хотіли сплачувати ці податки. Разом з тим, сіпахі частину отриманих ним податків сплачував на користь того ж санджакбея та бейлербея, у підпорядкуванні яких він перебував, та до державної скарбниці;

по-третє, зобов'язані були здійснювати нагляд за станом землі -- слідкувати, щоб селянин не залишав землю необробленою та контролювати якість посіву. Якщо реайят залишав своє село, то сіпахі того тімара, куди приходив реайят, мав дізнатися, звідки він прийшов та повідомити сіпахі та селян, щоб вони забрали свого реайята. Власники тімара мали право силою примушувати селян обробляти землю та виконувати їхні обов'язки;

по-четверте, проводили обмір землі: «Якщо сіпахі захоче дізнатися про розмір землі реайята: «За тобою у дефтері записаний чіфт або півчіфта, а у тебе більше», то ніхто нехай не перешкоджає, і за законом нехай вимірює»;

по-п 'яте, вимірювали отриманий врожай;

по-шосте, контролювали передачу землі іншим власникам -- вирішення разом з каді ситуацій зі спадкуванням, продажем землі;

по-сьоме, регулювали відносини осілого та прийшлого (сторонніх реайятів та юрюків) населення. Всі піймані реайєю у вільних тімарах бездомні тварини, раби-утікачі, окрім яя, мюселлемів та султанських юрюків, належали власнику тімара.

За провинності сіпахі несли відповідальність відповідно до норм шаріата та закону перед бейлербеєм та кадієм.

Чиновники військово-адміністративної ланки управління -- бейлербеї, санджакбеї, інші командуючі -- отримували земельні наділи (хасси, арпалики), які відрізнялися від звичайних тімарів розміром прибутків, який з них можна було отримати та тим, що вони не успадковувалися, а володіння ними залежало від займаної посади: «Є хасси іджмалю, коли кожен, заступаючи на велику чи малу посаду, отримує власні хасси. І навіть, коли хтось з таких втрачав посаду, а на його місце назначався інший, то йому переходили і всі ті хасси попереднього власника». Це були так звані землі «вільного володіння»: їхні власники не були тісно пов'язані з землею та місцевою адміністрацією.

Поряд з беєм судову владу у провінції здійснював представник ільмійє (група вчених) -- кадій. Посади бея та кадія були взаємопов'язаними, Накази кадій отримував безпосередньо від султана, у своїх правових рішеннях незалежав від бея. Х. Іналджик пише, що османи вважали цей розподіл влади як істотно важливий для справедливого правління.

Типологія територій Османської імперії у XVI ст.

Судова гілка влади функціонувала паралельно з військово-адміністративним управлінням (навіть судові округи не завжди збігалися з територією санджака), тому, з одного боку, це породжувало незалежність гілок місцевої влади та, з іншого, їхній взаємний контроль.

Організація судової влади в провінції базувалася на системі кадиликів -- малих -- каза та великих. Кадії в казах, окрім вирішення адміністративних питань, займалися проблемами міст на територіях, які входили до них. Відповідником до кази був кадилик (каііік) -- територія, яка підлягала правовій юрисдикції каді -- судді, який також мав адміністративні обов'язки. Кадії укадиликах розділяли свої повноваження з бейлербеєм та санджакбеєм, займаючи важливе місце в провінційному управлінні. Перед ними несли відповідальність службовці, субаши, сіпахі, які здійснювали адміністративне управління над різними групами населення.

З середини XVI ст. внаслідок загострення боротьби між ільмійє та капикулу за посади кадіїв великих міст, які за статусом відповідали посаді санджакбея, призначення на усі судові посади в кадиликах від кадіаскерів перейшло до компетенції великого візиря, але затверджував на посадах все одно султан. Для того, щоб провадити справедливе судочинство, кадій займав свою посаду в одному місці протягом нетривалого часу, зазвичай близько року (вважалося, що за цей час він не встигне встановити тісних відносин з населенням тієї території, на яку поширювалася його юрисдикція). Проте, на практиці, це виглядало трохи інакше. В Османській імперії кадії міцно інтегрувалися в державну систему -- починаючи з періоду свого навчання, призначення на посаду, вони одночасно представляли ісламську державу та світську бюрократичну, будучи посередником між людьми та державою та інтерпретатором морально-релігійних та правових смислів на локальному рівні. Американська дослідниця К. Беркі називає кадіїв джерелом єднання центру та периферії. У XVI ст. кадій міг піднятися до рангу санджакбея або навіть бейлербея.

Згідно з джерелами, судді мали широке коло повноважень: окрім вирішення судових суперечок, вони також наглядали за збором податків, діяльністю вакуфів, контролювали встановлення цін на продовольство, регламентували прибутки сіпахі, торговців, ремісників, брали участь у процедурі підготовки до продажу рабів-утікачів, яких спіймали у вільних тімарах: «Після того, як закінчиться передбачений звичаєм термін, спіймані, з дозволу кадія, виставляються на продаж на ринки». Кадії слідкували за виконанням повинностей реайї -- якщо вони їх не виконували, кадій мав примусити їх це робити. Він мав повноваження забороняти санджакбею та сіпахі збирати більші за закріплені у законах суми штрафів у санджаку. Кадії для виконання поставлених завдань керувалися і шаріатом, і світським законодавством.

Фінансову гілку влади на місцях очолював дефтердар (хазіне дефтердари), який збирав державні прибутки з кожної території та вирішував усі фінансові питання. Найпрестижнішими вважалися посади провінційного дефтердара у Єгипті та Алеппо -- у 1550-х рр., посадовці, які їх займали, отримували 150 тис. та 230 тис. акче на рік відповідно. Дефтердарам допомагали кетхудаси (kethtidasl) та тахрір еміні (їаЬгіг етіпі), які працювали при підготовці реєстрів разом з кятібами, вони також розпоряджалися грамотами на хасси та зеамети; та тімар дефтердари, який опікувався роздачею звичайних тімарів. Зазвичай, на ці посади обирали кандидатів з числа улемів, які відзначалися своїми заслугами та чесністю. Він міг напряму зв'язуватись зі столицею і подавати скарги на бейлербея та інших адміністраторів. З іншого боку, бейлербей міг усунути з посади кадія або дефтердара, які зловживали своєю владою, але про це він мусив негайно повідомити у столицю. Таким чином, це була справжня система перевірок та балансів у владі у провінції.

Окрім османських провінцій, якими управляли османські чиновники, в орбіті імперії знаходилися також залежні території з особливим статусом): шеріфат Мекки, Кримське ханство, Молдавія і Волощина, князівство Седмигороду, республіка Дубровник, князівства грузинські та черкеські. У васальних державах османи інколи наділяли місцеві династії автономією у внутрішніх справах, але примушували їх сплачувати щорічну данину та поставляти допоміжне військо для походів. Певні регіони вони вважали за краще зберігати як пограничні бейліки або васальні князівства.

Отже, органи центрального управління імперією розділялися на такі структурні гілки: військово-адміністративну (від тімаріота, санджакбея, бейлербея до великого візиря), судово-релігійну (судді-кадії, казаскери, шейх-уль-іслам), та фінансову. Саме за допомогою них підтримувалися міцні зв'язки між провінціями та центральним урядом, що сприяло централізації управління Османською імперією. В адміністративному та фінансовому плані управління відбувалося у межах еялету, санджака (ліви), кази, нахійє, в судовому -- у визначених кадиликах. Управлінці відносилися до верстви аскері. Правові взаємовпливи та заборони підтримували стійку рівновагу між цими гілками влади. Одні з них -- бейлербей, санджакбей, субаши, дефтердар, кетхуда, діздар, представляли світську (ехл-і урф), а інші -- кадій, муфтій, наїб, мюдерріс -- релігійну (ехл-і шер) владу Османської держави.

Бейлербейліки (еялети) Османської імперії