Східна й Західна Україна: до витоків дискурсу протистояння

Размещено на http://www.allbest.ru/

Східна й Західна Україна.: до витоків дискурсу протистояння

Політика коренізації завершилася в Донбасі тоді, як виконала всі покладені на неї тактичні завдання. За рівнем усвідомленої радянізації Донбас кінця 30-х рр. не поступався Харкову і значно випереджав низку значно менш індустріалізованих регіонів. Офіційна радянська свідомість та показний інтернаціоналізм перетворилися на візитку промислового осердя України. Це, однак, не означало, автоматичну відсутність щоденних проблем у стосунках між етнічними громадами, що його замешкували. Причин для їхнього поглиблення, хоча й у притлумленному вигляді, не поменшало.

Приєднання Західної України в неочікуваний спосіб позначилося на історії Донбасу: кілька специфічних соціальних груп опинилися тут внаслідок драматичної історії західноукраїнського регіону. Йдеться передовсім про так званих “військовополонених”. Нагадаємо, що у вересні 1939 р. вступило в дію положення про військовополонених. 19 вересня НКВС видав наказ “Про організацію таборів військовополонених”, відповідно до якого виникло відповідне Управління при НКВС СРСР (УПВ), в якому педантично виписувалась дислокація закладів та організаційні засади їхньої діяльності. Три з восьми новоутворених таборів облаштували на території УРСР -- у Путивлі (нині -- Сумська область), селищі Козельщині (Полтавська область) та Старобільську (Луганська область).

Як склалася доля польських військовополонених, сконцентрованих у 1940 р. в Старобільському таборі, дотепер достеменно невідомо. Частину хворих, інвалідів і літніх людей було звільнено. Відпустили також певну кількість офіцерів запасу колишньої польської армії (українців і білорусів за походженням) попередньо перевіривши їх “на благонадійність”. Інші військовополонені (етнічні поляки): співробітники двуйки, поміщики та осадники підлягали суду Особливої наради.

У доповідній комісара Управління у справах військовополонених та інтернованих (УПВІ) НКВС СРСР С. Нехорошева заступникові наркома внутрішніх справ В. Меркулову, датованій 22 квітня 1940 р., повідомлялося, що лише з 5 по 22 квітня 1940 р. із Старобільського табору були етаповані 1 717 полонених польських офіцерів і генералів. Луганський дослідник, старший викладач місцевої Академії МВС В. Снєгірьов, стверджує, що останні були доправлені до Харкова, де й розстріляні НКВС. Трупи жертв ховали в котловані поблизу с. П'ятихатки у передмісті Харкова. Хоча військовополонені і не перетворилися на органічну складову людності Донбасу, їхня доля, однак, унаочнювала загальну тенденцію життя регіону.

Від вересня 1939 р. до червня 1941 р. територія Української РСР загалом, Південно-Східна Україна зокрема, перетворилися на справжню транзитну зону, якою пересувалася величезна кількість польських військовополонених, біженців з території колишньої Польщі, а також в'язнів тюрем і таборів, яких перевозили з місця на місце з метою “розвантаження” тих чи інших місць позбавлення волі, фільтрації. Загалом упродовж 1939-1941 рр. на території Української УРСР УПВІ НКВС були облаштовані та діяли 9 стаціонарних приймально-пересильних і виробничих таборів для військовополонених та інтернованих. Розростання мережі репресивних закладів, перетворення їх на звичайний атрибут радянського ландшафту відіграло неабияку роль в справі упокорення суспільства. Власне, потроху вся країна перетворювалася на військово-виправний табір. І територія Донбасу не випадала з цієї загальної тенденції.

Другою групою західняків, що опинилися в той час на теренах Донбасу, були завербовані на промислові об'єкти. Вербовка селян та безробітних, біженців та мігрантів з колишніх польських земель за завданням Наркоматів СРСР розпочалася в жовтні 1939 р. Представники підприємств діяли у тісній співпраці з органами держбезпеки. Транспортування до майбутніх місць роботи і забезпечення їх відповідними документами -- тимчасовими довідками на право проживання у тих чи інших місцевостях Радянського Союзу -- перебувало у компетенції НКВС. Нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія 9 грудня 1939 р. розіслав відповідну телефонограму-інструкцію, де окрім ретельного тлумачення порядку забезпечення документами учорашніх біженців встановлювався чіткий порядок транспортування до нових місць проживання та роботи. Біженців на Донбас відправляли наче засуджених. Кожен ешелон “для підтримання у ньому порядку під час руху і запобігання відставання біженців” супроводжувався старшим оперативним співробітником від НКВС УРСР, двома помічниками і міліцейською командою з 10-12 осіб. По прибутті на місця призначення українські остарбайтери знову потрапляли до рук НКВС, оскільки їх просто з вагонів приймали люди з цього відомства. Про доставку нової партії робочої сили з західного регіону України кожні п'ять днів на стіл Л. Берії лягала чергова доповідна.

У ті ж грудневі дні 1939 р. залізничними коліями України на схід прямували вагони не лише з мобілізованими. Під приводом “знищення тимчасових житлових будівель поблизу залізниць” і подальшої паспортизації населення відбувалося “зачищення” режимних місцевостей у районах важливих залізничних транспортних вузлів Південно-Західної залізниці. Під “тимчасовими житловими будівлями” малися на увазі так звані “шанхайки”, “китайки” -- будівлі, нашвидкуруч споруджені із підсобного матеріалу, а також землянки, де тулилися у непристосованих до нормального життя умовах іноді цілі родини. Шлях людей, що були вилучені під час цієї акції у районах поблизу залізничних вузлів: Київ-Дарниця, Жмеринка, Козятин, Фастів, Новоград-Волинський, Коростень, Бердичів, Житомир Південно-Західної залізниці; Знаменка, Вапнярка, Котовська, Одеса, Роздільна та інших населених пунктів Одеської залізниці, Бахмач, Ворожба, Конотоп Московсько-Київської залізниці тощо лежав не лише у віддалені місцевості СРСР, але й у виправно- трудові табори півночі Радянського Союзу.

Задля об'єктивності слід зауважити, що рішення про виїзд на Донбас окремі західноукраїнські селяни і безробітні, а також біженці робили усвідомлено, оскільки це давало шанс отримати паспорт або тимчасове посвідчення особи, яких селяни Радянського Союзу, за винятком мешканців певних місцевостей (у місцях розташування радгоспів, МТС, режимних територій І і ІІ категорій), не мали аж до 1974 р. Не у всіх пов'язані із цим надії справдилися, адже біженці, мобілізовані для роботи у вугільній промисловості Донбасу, у порівнянні з іншими своїми земляками, зазнавали суттєвої дискримінації в отриманні документів, що посвідчували особу. Якщо колишні мешканці Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської і Тернопільської областей, що прибули за мобілізацією, або самі зголосилися на роботу в шахтних селищах [за окремими виключеннями -- Ает.], пред'явивши відповідні документи (свідоцтво про народження, довідку з попереднього місця проживання і соціальний стан) отримували паспорти, то ті особи, що походили з території Польщі, яка відійшла до Німеччини, вважалися біженцями і отримували лише тимчасові посвідчення на проживання .

Вартий уваги факт, що суцільна паспортизація шахтарського регіону завершилася через шість років після введення паспортної системи в СРСР. 1939 р. з'явився відповідний Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про видачу паспортів особам, що проживають у шахтних селищах”. Тоді ж відбулася і “зачистка” цих населених пунктів, регламентована відповідним наказом НКВС СРСР від 10 липня 1939 р.: паспорти видавалися лише особам, що працювали на шахтах, у закладах і організаціях, що обслуговували вугільні підприємства, пенсіонерам та інвалідам, а також членам родин військовослужбовців. Всі решта, хто не отримав паспорти, протягом двох місяців мусили виїхати з шахтних селищ після відповідного попередження і взяття від них підписок .

Втім і цю “пільгу” (паспорти) радянська влада згодом примудрилася знівелювати, убезпечивши себе від можливих втеч з шахтних селищ мобілізованих “західняків”. Відділи кадрів відбирали паспорти у “остарбайтерів” донецького регіону, видаючи їм довідки- посвідчення особи. Так само було вчинено і у 1943 р., коли на відбудову шахт Донбасу, зруйнованих гітлерівцями під час окупації, вкотре мобілізовували мешканців Західної України й інших регіонів СРСР.

Загалом упродовж 1939-1940 рр. з Західної України, Буковини і Бессарабії на підприємства вугільної промисловості України прибуло близько 35 тис. осіб. На тлі багатомільйонного населення регіону це була крапля в морі. Варто лишень дивуватися, як негативізм від цієї обмеженої в часі взаємодії етнічних конгломератів переріс межі власне регіону, міцно затвердившись в наступних поколіннях донбасівців та західняків. Причини для цього, звичайно, були. Мобілізовані втрапили під щільний контроль НКВС, оскільки переважну більшість їх становили саме ті українці, які тікаючи з польської території, зайнятої німцями, опинилися і без роботи, і без житла й тому полишили рідну землю у пошуках нової долі. Цей, мовою спецслужб, “контингент” вважався небезпечним, оскільки міг містити німецьку агентуру, “перекинуту для розвідувальної і підривної діяльності на територію СРСР”. 3 липня 1940 р. на місця було розіслано директиву заступника наркома внутрішніх справ УРСР М. Горлинського, у якій особливі наголоси робилися на ситуації з так званими “поворотцями” -- тими, що намагалися дезертирувати й виїхати у будь-який спосіб до Західної України. Спецоргани, виконуючи директиви свого начальства, звично підключили до процесу населення мережу сексотів, партійні та комсомольські організації. Врешті упередженість щодо них вийшла далеко за режим секретності, охопивши на побутовому рівні обивателів. Своєю чергою західняки, тікаючи з шахтних селищ, де вони не змогли адаптуватися до нових умов життя та праці, діставалися Києва і скупчувалися там на залізничному вокзалі, шукаючи можливостей повернутися на рідні землі. Іноді траплялися і ексцеси, породжені обуренням людей та їх незадоволенням труднощами, які доводилося їм долати.

З цього моменту з категорії людей, що підлягають особливому нагляду, вони перетворювалися на злочинців. Нагадаємо, що самовільне полишення робочих місць відповідно до Указу Верховної Ради УРСР від 26 червня 1940 р. вважалося дезертирством, яке каралося згідно з карним законодавством із втратою набутих раніше дозвільних документів. Втім, масової втечі з Донбасу це не зупинило.

Не давала позитивних наслідків ані “розкладова робота серед вказаних контингентів”, ані відловлювання втікачів і передача їх в розпорядження Особливої наради НКВС СРСР. Суди загальної юрисдикції у відповідності з наказом Народного комісара юстиції і прокурора Союзу СРСР від 27 червня 1940 р. № 72/117 мали розглядати справи на біженців і колишніх безробітних із західних областей УРСР, Бессарабії і Північної Буковини, завербованих для роботи у промисловості, як на порушників Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня того ж року про трудову дисципліну і самовільне залишення роботи. Ті ж утікачі, що за тих чи інших обставин опинилися у режимних місцевостях 1-ї категорії, перш за все, великих містах України -- Харкові і Києві, притягалися до відповідальності за статтею 34 Положення про паспорти, затвердженого РНК СРСР 10 вересня 1940 р.

23 грудня 1940 р. серед вказівок наркома внутрішніх справ УРСР І. Сєрова керівному складу УДБ УНКВС по Харківській області щодо напрямків оперативної роботи чимала увага була приділена роботі з вихідцями з Західної України, що прибули на роботу. У їх середовищі активно шукали шпигунів і по-антирадянському налаштованих осіб, пропонуючи особливу увагу звертати на міжособистісні стосунки поміж ними. На цю та іншу роботу чекістам відводилося два місяці і навіть пролунала погроза, що у разі відсутності “відповідних зрушень” у роботі неминучими стануть більш серйозні заходи впливу до керівництва лінійних відділів УНКВС у Харківській області. Отож, адміністративний примус залишався визначальним інструментом поповнення робітничого контингенту Донбасу напередодні великої війни. Негативні наслідки тодішньої соціальної інженерії дуже боляче відлунюються в сучасній Україні.

Размещено на Allbest.ru