Размещено на http://www.allbest.ru/

Галичина за часів князя Ярослава Осмомисла

Ярослав Володимирович Осмомисл у 1153 році після смерті свого батька князя Володимира Галицького посів на галицький престол. До цього часу Ярослав вже три роки був одружений на Ользі, дочці князя Юрія Довгорукого, і в 1151 році у них народився син, якого на честь діда назвали Володимиром.

Крім Володимира, у Ярослава пізніше було ще три дочки: найстаршу, на (ім'я невідоме) ще малою посватали за майбутнього угорського короля Стефана III (Іштвана), але шлюб цей у 1164 році розладнався і вона вдруге вийшла заміж за новгородського князя Мстислава Ростиславича; друга - Сфросинія, була дружиною Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича (Ярославна зі "Слова о полку Ігоревім"); третя - Вишеслава, була дружиною польського князя Одона, сина Великого князя Польського Мешко III Старого.

Був ще один син Олег (Мстислав), але про нього йтиметься далі.

Ярослав правив Галичем з 1153 по 1187 рр. ставши одним з най- сильніших і найбільш поважних у давньоруському суспільстві володарів. Про нього з шаною пишуть літописи "Був же він князь (Ярослав. - Авт.) і мудрий, і красномовний, і богобійний, і поважний в усіх землях, і славен військами, - бо де була йому обидь, то сам він не ходив полками своїми, а посилав їх з воєводами. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і жебраків годуючи. Чорноризький чин люблячи і честь їм воздаючи од могутності своєї, він в усьому сповняв закон божий, до церковників сам приходячи і дбаючи добре про них" (Іпатіївський літопис).

"З усіма князями він жив у злагоді й раді, особливо дбав про порядок своєї землі і тому всім сусідам був страшний. Ніхто не смів на нього нападати, тому що воєводи його, безперестану грекам, уграм і чехам допомагаючи, були уміли в ратних справах і хоробрі в битві. Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилася в людях, тому що умільці та ремісники з усіх країн до нього приходили і городи населяли, котрими збагачувалася земля Галицька в усьому. По Дунаю він городи укріпив, купцями населив; тим, які торгували через море в Греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маєтностей допомагав. Він був щедрим, милостивим і правосудним, через те безліч іноземців йому служило. Навчений був, багато книг читав. У церковному чині багато що виправляв, і клір влаштовуючи і навчаючи, зловір'я скореняв, а мудрості і правдивої віри навчав і вчити спонукав. Ченців же і їхні прибутки призначив для навчання дітей" ("Літопис Руський" за В.Татищева).

Ярослав Володимирович Осмомисл (ЗО р. XII - 1187) син князя Володимира (Володимирка) Володаревича та Софії дочки угорського короля Коломана (Кальмана). Князь Галицький 1153-1187 рр. Літопис характеризує його як "князя мудрого й красномовного, богобоязненого, поважаного по чужих землях і славного своїми полками". Поширив територію князівства колонізуючи Дністер, посідання його доходили до Дунаю. Зміцнив союз з Угорщиною та Польщею шлюбом своїх дочок з королем Стефаном III (Іштваном) та князем Одоном. Спирався на поміч князя Суздальського і великого князя Київського Юрія Довгорукого з дочкою якого (Ольгою) був одружений. У 1164 р. дав притулок суперникові візантійського імператора Мануїла І Андроніку Комніну, а в 1167 р. уклав із Мануїлом союз. У 1165 р. визнав ленну залежність від імператора Священної Римської імперії Фрідріха І Барбароси. За неповними даними його дружини приймали участь у III Хрестовому поході проти султана Єгипту і Сірії Юсуфа Саладіна (Салахаддіна) (1138-1193).

Князь заснував єпископську кафедру в Галичі. Але у внутрішніх справах повністю залежав від галицьких бояр, котрі втручалися навіть у приватне життя князя.

Прозваний у "Слові о полку Ігоровім" Осмомислом. Значення цього слова має декілька тлумачень: від восьми його думок чи турбот; від знання восьми мов; від того, що він був розумний за вісім чоловік і т.д.

Невідомий автор "Слова о полку Ігоровім" продовжив характеристику Ярослава Володимировича: "... Галицький Осмомисл Ярославе! Високо сидиш ти На своїм золотокованім престолі, Підперши гори угорські Своїми залізними військами, Заступивши королеві дорогу, Зачинивши ворота на Дунаї, Через хмари каміння кидаючи, Суд по Дунай радячи. Грози твої по землям течуть, Одчиняєш ти браму Києву, Стріляєш із отчого столу золотого На султанів у далеких землях".

Галицький князь підтримав суперника імператора Візантії Мануїла І майбутнього імператора Андроніка Комніна. У 1164 році, як пише літописець, "Ярослав, з великою любов'ю прийняв у себе Андроніка Комніна, котрий після повернення до Константинополя наказав написати на стінах побудованого ним палацу сцени з минулого життя, в тому числі різні епізоди полювання на турів (зубрів) під час його перебування в Галичині у князя Ярослава".

Літописи і автор "Слова" змальовують могутнього володаря, який мав велику владу, але це було перебільшенням.

Ярославу нелегко було втриматися на галицькому престолі: місцеві бояри йому не довіряли, принижували його, навіть якось на початку князювання не дозволили приймати участь у битві, заявивши, що і без нього обійдуться. Князів які правили Галичем, обирали на зборах - "Віче". Але само Віче було в руках багатих та сильних володарів земель - бояр. Галицькі князі знаходились в такій залежності від віча, точніше бояр, що вони не тільки слідкували за політичною діяльністю князів, але й за домашнім життям. князь осмомисл єпископський

Галицьке боярство являло собою історичний феномен, якого не знали інші князівства й землі Південної Русі. Історикам невідомий початковий етап становлення економічної й політичної сили бояр Галицького князівства. На сторінках літописів та хронік вони несподівано з'являються вже сильними й пихатими.

Особливістю державного пристрою Галицько-Волинської землі було те, що вона довгий час не ділилася на долі. Як і в інших російських землях, найвищими органами влади були князь, рада бояр і віче. Ступінь політичного впливу і влада кожного їх цих органів були тут різні. Провідну роль в політичному житті виконували бояри. Вони розпоряджалися княжим столом, запрошували і зміщували князів. Корпоративним органом галицького боярства була Боярська Рада (Боярська дума). Князі шукали собі підтримку у віче. Проте віче не стало реальною силою.

Не всі жителі міста мали право брати участь у вічових зборах. Таке право належало вільному чоловічому населенню міста. Жінки, діти, холопи і закупи (тобто люди, які тимчасово втратили свободу) не були членами вічових зборів.

Народ на віче скликався особливими глашатаями або дзвонами.

Покликання князя, що складає одне з основних прав віча в усіх староруських землях, в Галичині та на Волині, робиться правом Боярської думи. Головною підставою участі в думі служило власне право, що належить "старим" боярам, а пізніше князям і панам, тобто крупним землевласникам.

Вся Галицько-Волинська земля ділилася на воєводства, на чолі яких стояли воєводи, що призначалися з числа боярства. Як правителі провінцій бояри, зі свого боку, роздають менші адміністративні одиниці - волості - в управління "меншим" боярам.

Бояри (від. старослов'янського - бій-воїн, великий, або тюркського-бояр-багатий, знатний) - верхівка панівного класу феодального суспільства в Київській Русі, Росії, Молдавії, Румунії. Термін "боярин" спочатку вживався лише стосовно багатих і знатних служивих людей; з часом став позначати, крім служивої знаті, членів дружини й місцеву не служиву знать. Консолідація боярства та зростання його економічної могутності супроводжувалися значними грошовими накопиченнями. Суспільний вплив боярства зумовлювався також існуванням у них дружин, що складалися із воїнів та слуг-отроків.

Нахабство та зухвалість галицьких бояр мали під собою ґрунт.

По-перше: Галич розташовувався далеко від стольного Києва і великий князь Київський не міг завжди знати, що відбувається на окраїнах підвладних йому земель. А це було боярам вигідно.

По-друге: Галицька земля пізніше інших отримала собі князя. Велике галицьке боярство встигло до цього часу посилитися. Вони захоплювали землі, села та багатіли. А коли Київська Русь розділилась на окремі князівства, у галицьких князів не було сил приборкати бояр. Вони захопили кращі землі та закріпачили смердів. Бояри нічим не були зобов'язані князю. В руках великих бояр була зосереджена господарська міцність, тобто сила.

По-третє: нечисленна князівська династія Ростиславичів, правнуків Ярослава Мудрого, не змогла прибрати до рук бояр; у найбільш великих і багатих вотчинах хазяювали бояри. Бояри мали і своє військо - дружини.

По-четверте: М.Грушевський зміцнення боярства пояснює ще й тим, що в Галичині протягом чотирьох поколінь правила та сама династія, не було припливу дружин чужого походження і представники тих самих боярських родин посідали незмінно високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок яких одних бояр заступали інші. Земська аристократія злилася з дружиною.

Бояри порядкували в князівстві, безцеремонно втручались у взаємини князя з іншими володарями Русі й зарубіжними князями, королями. Вони тримали під контролем навіть особисте життя Ярослава Осмомисла, примушуючи його жити з нелюбою дружиною.

В перші роки сімейного життя, коли був живий тесть Ярослава, великий князь Київський і Суздальський Юрій Довгорукий, стосунки з дружиною були нормальними, принаймні літописи та інші письмові джерела мовчать про розлад у сім,ї.

Ярослав, розуміючи, що без підтримки тестя престол важко втримати, був вірним союзником Юрія Довгорукого. Він виконував його доручення, ходив у похід до Луцька, посилав йому на допомогу війська.

У той самий час йшла боротьба Ярослава з претендентом на Галицьке князівство його двоюрідним братом Іваном Ростиславичем (Берладником).

Вперше Іван Берладник залишив слід у галицькій історії у 1145 році, коли він був зовсім молодою людиною. На той час він був князем невеликого Звенигородського князівства на території Галичини, васалом свого дядька Галицького князя Володимира Володаревича.

На початку 1145 р., як оповідає літопис, князь Володимир, батько Ярослава Осмомисла, виїхав з Галича на полювання. Одразу ж незадоволені "галичани послали по Івана Ростиславича до Звенигорода і ввели його до себе в Галич". Коли князь Володимир повернувся з полювання, виявилося, що брама його міста зачинена. Володимир пішов до інших міст, щоб зібрати військо, а потім взяв Галич в облогу і почав штурм. Облога тривала три тижні. Іван Берладник неодноразово здійснював вилазки, під час яких, згадує літописець, "багато падало людей з обох сторін". Однак утриматися в Галичі Ростиславичу не вдалося. Наприкінці третього тижня він з дружиною зумів вирватись з оточення й піти на Дунай, а потім до Чернігова.

Іван (Іванко) Ростиславич Берладник (7-1161 (1162)) - син Звенигородського князя Ростислава Володаревича, до 1145 р. - Звенигородський удільний князь, вигнаний дядьком, галицьким князем Володимиром за спробу захопити Галич.

З 1145 р. з'являється в межиріччі Дністра й Дунаю. Отримав прізвисько "Берладник". Частина істориків вважає, що він княжив у місті Берладі (сучасне місто Бирлад у Румунії), що стоїть на однойменній річці, яка впадає до притоки Дунаю Серета. Служив з власною дружиною як найманець (князь-ізгой) при дворах багатьох князів: київського, чернігівського, смоленського, суздальського. Домагаючись галицького престолу, очолив дунайську вольницю "берладників" (в розумінні літописців: голодранців, волоцюг, розбійників). Загинув у Греції у м. Салуні. За даними сучасників, був отруєний агентом галицького князя Ярослава Осмомисла.

Втративши вотчину, Звенигородське князівство, Іван Берладник зі своєю дружиною служив різним князям, інколи починаючи власні авантюри. Тому він був постійним джерелом хвилювання не тільки для галицьких князів, але і для сусідів. Допомагаючи зятю, великий князь Київський і Суздальський Юрій Довгорукий в 1156 році захопив князя Івана Берладника і посадив до суздальської в'язниці, а потім, бажаючи зробити Ярославу подарунок, відправив його до Галича.

Але проти видачі Берладника виступила частина князів, яких підтримав митрополит Київський Костянтин І і всі ігумени. "Гріх тобі є (князь Юрій Довгорукий), - говорив митрополит, - цілувавши йому хреста, ти держиш (його) в такій біді і навіть іще хочеш видати на вбивство".

Юрій Довгорукий змінив своє рішення та наказав відправити Берладника назад в Суздаль. На зворотному шляху полоненого відбив Чернігівський князь (через рік - великий князь Київський) Ізяслав Давидович, до якого Іван Ростиславич пішов на службу. Він керував княжою дружиною та підтримував зв'язки з опозицією в Галицькому князівстві.

Поки Берладник був на волі, Ярослав не міг спати спокійно. Тому в 1158 році він направив до Києва небачене до того часу посольство, до якого входили поляки, угорці та представники сусідніх князівств, з вимогою видати князя Івана Ростиславича. Як повідомляє літопис, Ярослав "підмовив всіх князів руських, короля угорського, польських князів, щоб були йому помічниками на Івана".

Сьогодні важко визначити, чому стільки правителів погодилися на участь власних підданих в цьому посольстві. Можливо, тут зіграли роль особисті зв'язки Осмомисла або власні цілі сусідів, для яких вольниця Івана Берладника являла небезпеку, або багаті подарунки, або щось інше.

Великий князь Київський і Чернігівський Ізяслав Давидович відмовився видати Берладника. Але коли посли відбули додому, а князі стали готувати дружини, щоб силою вирішити цю проблему, Ізяслав дав зрозуміти князю Івану, що тому буде безпечніше піти. Берладник втік на Дунай, де зібрав під свої знамена великий загін.

Як пише літописець, "Іван же став у містах Подунайських, і прийшло до нього половців багато, і берладників у нього скупчилося 6000". З ними він обложив даниною рибальські поселення, контролював торгівлю на Дунаї, захопив декілька міст і навіть заволодів торговим портом Олешшям на Дніпрі. Коли Берладник обложив галицьке місто Ушицю з сильним гарнізоном, то, як розповідає літопис, "смерди вилізли через стіну до Івана, і перебігло їх до нього триста чоловік".

Між тим київський Ізяслав і галицький Ярослав зі своїми союзниками в 1158 р. (за іншими даними 1159 р.) почали міжусобну війну. Ярослав пішов до Києва. Ізяслав повернув до себе на службу Берладника і покликав на допомогу степняків-берендеїв та половців хана Вашкорда.

Спочатку Ізяслав перемагав. Він узяв в облогу Ярослава і його союзників у Бєлгородської фортеці. Але в Ярослава гарно працювала розвідка. Він знав, що берендеї незадоволені тією сумою грошей, що їм пообіцяли за участь у військових діях на стороні Ізяслава київського, і вирішив зіграти на цьому. Ярослав запропонував більшу суму, і кіннота берендеїв перейшла на його бік. Він відбив наступ київських полків і сам перейшов в наступ.

Ізяслав війну програв і невдовзі загинув. Іван Берладник втік до Візантії, з якою в Ярослава Осмомисла були налагоджені добрі відносини. Тітка Ярослава - Ірина Володарева була дружиною двоюрідного брата імператора Ісаака Комніна.

У 1161 році (за іншими даними 1162 р.) у візантійському містечку Салуні князь Іван Ростиславич Берладник загинув від руки підісланого Ярославом вбивці.

Головний ворог Ярослава Осмомисла був вбитий, і начебто ніхто не наважувався ставати на дорозі сильного та хитрого князя. Однак на нього чекала нова проблема. Не все було гаразд у сім'ї Осмомисла.

Одружений батьком з політичних мотивів Ярослав не любив свою дружину Ольгу і віддалив її від себе. На те було кілька причин: перша

(меркантильна) - в 1157 році в Києві був вбитий його тесть, великий князь Юрій Довгорукий, на допомогу і підтримку якого він розраховував; друга - на наш погляд, головна, пов'язана з почуттями князя, він просто закохався.

Предметом його кохання була Анастасія (Настася) - донька галицького боярина Чагри (Чагровича).

Це кохання виявилося не якимось швидкоплинним почуттям, котрі були знайомі Ярославу до цього часу, а ні з чим не зрівняною пристрастю, яка зводила його з розуму. Для князя більше не існувало ніяких інших жінок, крім його єдиної коханої Анастасії. Почуття князя до Анастасії було глибоке й щире. Воно перейшло на їх сина Олега (Мстислава). Подружня мораль того часу, та ще й на княжому дворі, не була надто сувора. В сусідніх країнах мати коханку для князя або короля вважалося звичайною справою.

Наприклад, вже відомий нам візантійський імператор Андронік Комнін, побачивши на вулиці гарну дівчину, віддавав наказ привезти її до нього в заміський палац. Крім того, Андроніку був властивий і чорний гумор. Бравуючи відношеннями з жінками, імператор наказав прибити під дахом Форуму роги вбитих їм оленів, відкрито натякуючи на участь константинопольських чоловіків.

Щоправда, випадки, коли можновладці щиро закохувалися, теж були. Але рідко.

Наприклад, сучасник Осмомисла англійський король Генріх II Плантагенет (батько Ричарда Левове Серце) в сімнадцять років закохався в Розамунду Клиффорд. І хоча пізніше за політичними мотивами він одружився з Елеонорою Аквітанською (вона була старша від нього), кохання до Розамунди він проніс через усе життя. їх сина Годфрі король зробив канцлером, а Розамунда мирно дожила свої дні в будинку, збудованому неподалік від палацу Генріха II.

Подібні випадки були і в князівствах Київської Русі. Це цілком співвідносилося з мораллю того часу.

Княже оточення потурало куди гіршим вибрикам, якщо вони не погрожували інтересам того оточення. В цьому випадку родичі Анастасії мали сильний вплив при дворі, і це викликало незадоволення й заздрість інших бояр. Анастасія та її син Олег були суперниками та смертельною загрозою законної дружини Ольги і старшому сину Ярослава Володимиру. Олег, хоча і незаконний, але все ж таки княжий син, тобто князь. Крім того, в Галичі почали говорити, що Осмомисл хоче відправити Ольгу до монастиря і одружитися з Анастасією.

Галич розколовся. Серед бояр існувала партія на чолі з Чагровичами, яка виступала за передачу трону бастарду Олегу, якого супротивники неповажливо називали "Настасьєвичем". Партію княгині Ольги очолював боярин, колишній воєвода, Костянтин Сірославич і васал Осмомисла Туровський князь Святополк Юрійович. Вони бажали, щоб влада перейшла до Володимира.

В столиці князівства перевага була на боці Анастасії та її прихильників. Ярослав Осмомисл відкрито визнавав кохану своєю справжньою дружиною, справа залишалась за малим - церковним вінчанням.

Княгиня Ольга, розуміючи, що програє, наважилася на відчайдушний крок: разом з Володимиром на початку 1171 року вона втікає з Галича до Польщі, як було домовлено з великим князем Польським Болеславом Кучерявим (1120-1173).

Цей вчинок викликав цілу низку подій. В Галичі Ольга, ображена дружина, Ярослава не турбувала. Але конфлікт, який княгиня винесла на суд Польщі та Русі, створив небезпечне політичне ускладнення. Ярослав вжив дипломатичних зусиль, аби повернути дружину та старшого сина. Цим вірогідно, пояснюється те, що через вісім місяців Ольга з Володимиром залишають Польщу і їдуть на Волинь, до противника Ярослава князя Святослава Мстиславича. Ольга та Володимир просять у князя допомоги, обіцяючи за це частину території галицького князівства.

Літопис свідчить: "...Володимир тим часом послав (посла) до Святослава до Мстиславича, прохаючи в нього міста Червена: "Хай, там сидячи, добре мені буде слати в Галич. Якщо ж я сяду в Галичі, то Бужськ твій поверну і три міста додам до нього". Святослав тоді дав йому Червен і хреста йому цілував, що допомагатиме йому".

А в цей час прибічники Ольги в Галичі розповсюджують чутки про майбутній напад поляків та угорців, про гнів руських князів на Ярослава за те, що він начебто вирішив віддати престол незаконному синові. В Галичі говорили, що Анастасія - відьма, яка зачарувала князя. Врятувати князя від чаклунки - справа, яку Бог підтримає.

Успішні заколоти частіше за все визрівають в тіні трону. При дворі завжди знайдуться люди, які знають, куди болячіше вдарити. Напевно, Ярослав Осмомисл, з яким рахувались і імператор Священної Римської імперії, і імператор Візантії, а зовнішні вороги якого були знищені, не підозрював, що йому вдома може загрожувати небезпека. Чутки він ігнорував і навіть, залишивши Галич, відбув на полювання. Тоді все й почалося.

Коли Володимир разом із матір'ю в листопаді 1171 року під'їжджав до міста Червен, їх наздогнав посланець з Галича. Він розповів княжичу від імені галицьких бояр: "Поїдь уборзі. Батька твого ми схопили і приятелів його, Чагрових людей, побили. А ось твій ворог - Настаська у наших руках".

Доки Володимир і Ольга поспішали до Галича, бояри, не гаючи часу, продовжували справу. Весь рід бояр Чагровичів та їх прихильників вирізали. Анастасію, як чаклунку, спалили на головному майдані міста. Її сина Олега кинули до в'язниці, а пізніше "вигнали в заслання". Князя Ярослава, зломленого зрадою та приниженням, відпустили на волю під контроль боярської партії. Але з князя взяли клятву ("водили до хреста"), що він не буде мститися заколотникам і буде жити з дружиною як годиться чоловіку. Ярослав таку клятву дав, але зачаїв у душі люту ненависть.

Зовні Осмомисл виконував умови угоди з боярами. Він ні слова не сказав проти повернення сина та дружини.

Літописи мовчать про те, що було в Галичі після цього заколоту. Значить, нічого гідного, з їх точки зору, не відбувалося.

Влада в князівстві перейшла до рук княгині та бояр. Але не надовго.

Ярослав чекав, він підкорився боярам, щоб зберегти престол. Але минуло два роки, галичани розчарувались у нових володарях, і багато хто з сумом згадував про минулі часи. Ярослав вирішив використати момент і почав потроху прибирати ініціаторів заколоту.

Стосунки князя з дружиною теж не покращилися, між ними була спалена Анастасія. Тому влітку 1173 року Ольга разом з сином вимушена була тікати в Луцьк до князя Ярослава Ізяславича, що обіцяв вимогти від Осмомисла самостійну волость для Володимира.

Князь Ярослав Галицький був у такому гніві, що вирішив будь-якою ціною повернути дружину та сина назад. Використовував він для цього дуже ефективний засіб. За три тисячі гривень срібла він наняв великий польський загін, який відправився до Луцька і став палити міста та села. Офіційно ніякого зв'язку між цим розбоєм та Осмомислом не було, але Ярослав Луцький зрозумів, що означає цей крок. Він вирішив, що краще не сперечатися зі своїм сусідом та відправив Володимира разом з матір'ю до брата княгині Ольги великого князя Суздальського Михайла Юрієвича. Звідти Володимир перебрався в Чернігів до свого тестя, князя Святослава Всеволодовича. Княгиня Ольга повернулася до Галича, але незабаром повинна була знову втекти. Переїжджаючи з місця на місце, вона врешті-решт опинилась у місті Володимирі над Клязьмою. І як пише літописець: "... у рік 6689 (1181) місяця липня в четвертий день приставилася благовірна княгиня Ольга, наречена в чернецтві Єфросинією і покладена у святій Богородиці Золотоверхій у Володимирі (Суздальському)". Померла княгиня своєю смертю чи їй допомогли - ми напевно не дізнаємось. Але після смерті Ольги Ярослав одразу ж почав репресії проти боярської опозиції, що не мала лідера. Спроба Володимира зайняти місце лідера не вдалася. Коли почалося знищення активних учасників страти Анастасії, Володимир втік. В 1184 році Володимир Ярославич опинився на Волині у князя Романа Мстиславича та попросив у нього притулку. Роман, остерігаючись його батька, запропонував Володимиру забратися з його князівства.

Починається довгий шлях Володимира від князя до князя. Інгвар Ярославич, князь Дрогобужський його нагнав, Святополк Юрійович, князь Туровський його не прийняв, Смоленський князь Давид Ростиславич велів йому їхати до його дядька Всеволода Велике Гніздо в Суздаль. Але і тут йому не знайшлося місця. Великий князь Київський, його тесть, Святослав Всеволодович також не дав йому притулку.

Молодий галицький наступник об'їхав усіх великих князів Русі і жоден з них, чи то союзник, чи то ворог Ярослава Осмомисла не наважився надати йому притулок. Можливо тільки уявити собі, яку велику дипломатичну роботу провів Ярослав, якщо князі, неспроможні навіть на видимість одностайності, були єдині в небажанні прийняти ізгоя.

Залишалося тільки Новгород-Сіверське князівство, де правив Ігор, одружений на сестрі Володимира Єфросинії Ярославні. Сім'я Ігоря не в приклад галицьким родичам була дружною. Можливо, як раз кохання до дружини і підштовхнуло Ігоря здійснити вчинок, на який не наважився жоден із князів. Ігор "прийняв (Володимира) з любов'ю, і склав йому честь велику, і два роки держав його в себе, а на третій рік помирив його з отцем його", - пише літописець.

Ярослав переміг. Він домігся того, що Володимир повернувся додому, "молячи про милість", і залишився жити в Галичі під наглядом. Всі ініціатори та активні учасники вбивства Анастасії або самі зійшли в могилу, або були знищені. На довгі шістнадцять років розтягнулася помста Ярослава за свою кохану. Перед смертю у 1187 році князь Ярослав Осмомисл заповідає Галич їх сину з Анастасією Олегу. В той час ніхто не смів суперечити князю. Але відразу ж після поховання бояри знову підняли бунт.

Ігор Святославич (1151-1201 (1202)) - князь Новгород-Сіверський (з 1178 чи 1180) і чернігівський (з 1198), син чернігівського князя Святослава Ольговича. Був одружений на дочці Ярослава Осмомисла Галицького Єфросинії, від якої у нього було п'ятеро синів (Володимир, Роман, Олег, Святослав, Ростислав) і дочка. У 1169 і 1173 pp. разом з Владимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським брав участь у походах на Київ. З 1180 р. неодноразово вступав у союзи з половецькими ханами у боротьбі проти інших руських князів. Проте посилення їх нападів на Південну Русь вимусило Ігоря Святославича спільно з іншими князями в 1185 р. виступити проти половців. Похід закінчився поразкою, а сам Ігор Святославич потрапив в полон, звідки йому вдалося втекти. Похід 1185 р. послужив сюжетною основою "Слова о полку Ігоревім".

Історик XVIII ст. і початку XIX ст. М. Карамзін так писав про Осмомисла: "він мав істинні державні чесноти, рідкісні в тодішні часи: не шукав завоювань, але, задовольняючись своєю чималою областю, пікся про благоденствування народу, про квітучий стан міст, землеробства; для того любив тишу, озброювався єдино на ворогів і посилав рать з боярами, думаючи, що справи цивільні ще важливіші військових для государя".

Князь Ярослав, який умів балансувати у складній політичній грі, виявляв витримку в найекстремальніших умовах, добре пам'ятав та ніколи не забував і не вибачав образ, закохався у просту жінку, був їй Вірним, але не зміг її захистити і цим згубив. А князь хотів для себе та Анастасії небагато, всього лише маленького особистого щастя.

У 1938 р. під час археологічних розкопок у львівському соборі св. Юра історик Я.Пастернак знайшов труну з останками князя Ярослава Осмомисла. Напередодні війни 31 серпня 1939 року Я.Пастернак перепоховав прах князя у каплиці під храмом, яку раніше використовували для поховання вельможних осіб. Разом з останками князя він залишив скляну капсулу з запискою, де посвідчував, що кістки належать Ярославу. Наприкінці XIX ст. вони були знову знайдені.

"Попадають мужі твої від меча, а лицарство твоє - на війні"

Книга пророка Ісаї [3;25]

Размещено на Allbest.ru