Історичні процеси на Європейському континенті XIV – початку XVI століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Грюнвальдська битва

Славнозвісна Грюнвальдська битва відбулася 15 липня 1410 р. між військами Тевтонського ордену й об'єднаною польсько-литовсько-російсько-українською армією поблизу с. Грюнвальд (Східна Пруссія, тепер Польща).

У XIII ст. німецькі рицарі заснували орденську державу в Пруссії та здійснювали спустошливі походи на литовські, білоруські, українські й російські землі. На початку XIV ст. хрестоносці напали на Польщу, захопили Гданське Помор'я і відрізали Польщу від Балтики. На заході їхні володіння зімкнулися з Бранденбургом і вони отримали змогу поповнюватися новими загонами німецьких рицарів.

Незабаром Тевтонський орден спрямував свої удари на Литовську провінцію Жемайтію, захоплення якої дало б хрестоносцям можливість об'єднатися з силами іншого ордену - Лівонського, який визнавав владу Великого магістра Тевтонського ордену. Лівонський орден захопив землі латишів і естів, загрожував Литві й Московській державі.

Уклавши Кревську унію 1385 р. і ставши польським королем, Ягайло взяв зобов'язання спрямувати зусилля Литви і Польщі на визволення їхніх земель від німецьких рицарів.

Кревська унія - проголошене 14 серпня 1385р. у м. Крево (Литва) об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги та великого литовського князя Ягайла. Головною метою Кревської унії було об'єднання сил двох держав для спільної боротьби проти агресії Тевтонського ордену. Згідно з умовами Кревської унії Ягайло ставав польським королем, залишаючись водночас великим князем литовським. Литовське князівство зберігало за собою незалежність, але в ньому істотно посилився польський вплив. Виконуючи умови унії, в 1385р. Ягайло разом з усіма своїми підданими прийняв католицтво. Частина українських і білоруських земель, які до того входили до складу Великого князівства Литовського, було приєднано до Польщі. Проти унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, під тиском яких угода не була реалізована на практиці.

Навесні 1409 р. почалося повстання в Жемайтії, яке підтримали Ягайло і Вітовт. Однак противники уклали перемир'я, термін якого закінчувався влітку 1410 р. За цей час німецькі рицарі несподівано залишились без союзників - угорський король Сигізмунд Люксембурзький вів війну з Туреччиною і Венецію, тому не зміг надати дієву допомогу, відмовився брати участь у війні й Лівонський орден, побоюючись мати у себе в тилу вороже настроєні Новгород і Псков. Союзники, навпаки, крім власне польських і литовських військ залучили на свій бік українців, росіян, добровольців із Чехії, Сілезії та Молдови.

Лівонський орден - католицька державна і військова організація німецьких феодалів у Східній Прибалтиці на латвійських і естонських землях у 1237-1561 рр., відгалуження Тевтонського ордену, що вела загарбницькі війни проти Литви і Русі. Зазнав поразки у Льодовому побоїщі в 1242 р. розпався в період Лівонської війни 1558-1588 рр.

Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. у Пруссії між поселеннями Танненберг і Грюнвальд (у зарубіжній літературі її називають битвою під Танненбергом). На правому фланзі союзників розташовувалися польські війська під командуванням Ягайла, а на лівому - литовські, українські, російські та ін., очолювані Вітовтом. Вони і почали наступ першими. Однак їхня кіннота потрапила у завчасно підготовлені хрестоносцями ями, прикриті згори землею, і це дало змогу рицарям контратакувати силами важкої кінноти. Воїни Вітовта відступили у болотисту, лісисту місцевість, де важка кіннота рицарів втратила переваги і була розгромлена піхотинцями. На правому фланзі рицарі змусили відступати також і польські війська, однак там великий магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгенген припустився фатальної помилки, кинувши на поле бою останні резерви, що дало змогу військам союзників завдати остаточної поразки військам ордену - їх більша частина була знищена, а інша потрапила у полон. Тевтонський орден уже не міг проводити свою агресивну політику.

Занепад тевтонського ордену

Кінець XIV - початок XV ст. - період розквіту військової могутності Тевтонського ордену, що одержував велику допомогу від західноєвропейських феодалів і Папи Римського. У боротьбі проти цієї грізної сили об'єдналися польські, російські та литовські війська. 1409 р. між Тевтонським орденом, з одного боку, та Польщею і Литвою - з іншого, знову спалахнула війна, що отримала назву Великої. Вирішальна битва між армією ордену та польсько-литовсько-російсько-українськими військами відбулася 1410 р. під Грюнвальдом.

Епохальне значення битви полягає у тому, що було ліквідовано військову і політичну могутність тевтонців, розвіяно їхні плани щодо панування в Східній Європі. Марно орден шукав допомоги у папи і Вселенських соборів, що в цей час намагалися зміцнити розхитаний авторитет католицької церкви.

Під об'єднаними ударами Польщі і повсталих міст Тевтонський орден був змушений визнати себе переможеним і відмовитися від політичної самостійності. Згідно з умовами Торунського миру, що був укладений 1466 р., Польща отримала поморські землі з Гданськом, Кульмську землю та частину Пруссії. Інші землі, що залишалися за орденом, стали васальними володіннями Польщі. Магістр ордену зобов'язувався складати присягу польському королю і позбавлявся права самостійно укладати договори й оголошувати війну.

У першій чверті XVI ст. історія Тевтонського ордену була багата на цікаві події. 1525 р. гросмейстер тевтонців Альбрехт Гоген-цоллерн в'їхав до Кракова - столиці Польщі - в білому плащі "священного воїнства", прикрашеному чорним орденським хрестом, а вже через тиждень підписав з Польщею мир не як гросмейстер ордену, а як герцог Пруссії, що перебувала у васальній залежності від польського короля Сигізмунда. Згідно з умовами договору всі старі привілеї, якими користувались тевтонці, втрачалися, однак усі права і привілеї прусського дворянства (майбутнього юнкерства) залишалися в силі. А ще через день на старому ринку Кракова Альбрехт, стоячи на колінах, присягнув на вірність королю польському.

Таким чином, 10 квітня 1525р. народилася нова держава. Тевтонський орден було ліквідовано заради існування Пруссії. Нова держава взяла на озброєння старі орденські принципи.

Утворення московської держави (XIV - початок XVI ст.)

Процес об'єднання російських земель в єдину централізовану державу розпочався в XIV ст.

У другій половині XIII ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Великокнязівська влада владимирських князів значно послабшала. На периферії Північно-Східної Русі сформувалися нові князівства, передусім Московське і Тверське.

Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського iгa. Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди.

Традиційно виокремлюють три об'єднувальні етапи: 1) кінець ХІІІ - 80-ті pp. XIV ст.; 2) 80-ті pp. XIV ст. - 1462 p.; 3) 1462-1533 pp.

Перший етап об'єднання - кінець XIII - 80-ті pp. XIV ст. У цей час у Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за велике владимирське княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби мало вирішитися питання про те, яке князівство стане політичним центром об'єднання російських земель. Наприкінці XIII ст. значні переваги в господарському розвитку, а отже, і реальні можливості стати таким центром мало Тверське князівство.

Однак незабаром у нього з'явилися суперники, насамперед Московське князівство.

Московські великі князі майже всі без винятку вміли поєднувати позірну покірність з відчайдушно сміливими, зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або Рязанського князівств, Новгородської республіки або Орди.

Звичайні для доби середньовіччя політична виверткість, зрада союзників, а також готовність йти на приниження, уявні виявлення покірності та вірності сформували зрештою психологію підступності і лицемірства як основну рису тодішніх умілих дипломатів, якими і були московські князі.

Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського Данило (1276-1303) не міг розраховувати на Владимирський стіл за правом старшинства. Як далекоглядний політик він вважав за краще розширити свої удільні володіння: 1301 р. Данило Олександрович відвоював Коломну в Рязанського князівства, 1303 р. - Можайськ у Смоленського.

Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією Москви-ріки - важливого торговельного шляху. Посилило позиції Московського князівства і мирне приєднання багатого Переяславського уділу.

Ставши московським князем після смерті свого батька, Юрій Данилович почав боротьбу з Твер'ю за великокнязівський владимирський стіл, а фактично - за політичне верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років тривала ця боротьба, арбітрами в якій були золотоординські правителі.

1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра загинув Юрій Данилович і на московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Калита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике княжіння, а й надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдавши за допомогою ординського загону удар своєму головному суперникові.

Правління Івана Калити (1325-1340) відіграло особливу роль у посиленні влади московських князів. Він був першим із російських князів, хто отримав право збирати з усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він зумів установити союз московської великокнязівської влади з Церквою. Переселення двох митрополитів Київських: українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира-на-Клязьмі, а потім митрополита Київського - українця Петра - до Москви - відіграло велику роль в утворенні єдиної! держави.

Іван Калита розширював московські володіння різними способами: військовою силою підкорив Ростовське князівство, купував ярлики на окремі землі - Галич, Углич, Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив Москви в Новгороді. Іван І також купував у інших князівствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель навколо Москви. Іван Калита утверджував могутність і право Московського князівства бути центром об'єднання російських земель, по суті, за підтримки Орди, якій справно сплачував данину. Він заклав основи такої політики в боротьбі зі своїми супротивниками, яка робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації.

Продовжувачами політики Івана Калити стали його сини - Семен Гордий та Іван II Красний. Після Івана II московським князем став 9-річний Дмитро Іванович (1359-1389). Водночас ярлик на велике княжіння отримав від золотоординського хана суздальсько-нижньогородський князь Дмитро Костянтинович. Розгорнулася гостра боротьба між ним і московським боярством, яке підтримував митрополит Олексій (останній фактично очолював московський уряд). 1363 р. Москва здобула остаточну перемогу.

У роки правління Дмитра Івановича було зведено московський Кремль (1367-1368). Це ще більше зміцнило позиції Москви в боротьбі з противниками всередині російських земель, а також з Литвою і Ордою, які були союзниками Тверського князівства, що поновило наприкінці 60-х років спроби досягти верховенства в російських землях. Дмитро Іванович, спираючись на підтримку численних російських князів, що визнали верховенство московського князя, в 1375 р. примусив Твер підкоритися Москві.

Зі зміцненням становища Московського князівства як "збирача" російських земель змінювалася його політика щодо Золотої Орди. З 1374 р. Дмитро Іванович припинив виплату їй данини, а у вересні 1380 р., зібравши під свої знамена полки майже всіх російських земель, здобув перемогу в битві з ординцями на Куликовому полі на березі правої притоки Дону - р. Непрядви.

Куликовська битва 1380р. - битва руських військ, очолюваних великим князем владимирським і московським Дмитром Івановичем Донським, з монголе-татарами, на чолі яких стояв правитель Золотої Орди темник Мамай, на Куликовому полі. У 1378р. на р. Вожа військо московського князівства розбило татарські війська Бегича. Мамай вирішив зломити міцніючу могутність Русі, посилити її залежність від Орди. Він зібрав військо чисельністю 100-150 тис. осіб, до якого крім монголів входили також загони черкесів, осетин, вірмен, деяких народів Поволжя, наймані загони кримських генуезців. Союзником Мамая був великий князь литовський Ягайло. Дмитро Іванович, довідавшись наприкінці липня про наближення монгола-татар, звернувся із закликом до руських сил зібратися в Коломні. Військо чисельністю близько 150 тис. осіб, що зібралося там, було досить однорідним: головне ядро становили москвичі (переважно ремісники та селяни без військової підготовки та досвіду), а також озброєні загони руських земель, котрі визнавали владу московського князя, українські та білоруські загони. Війська Новгородської, Тверської, Нижньогородської, Рязанської та Смоленської земель у поході участі не брали. План походу полягав у тому, щоб запобігти з'єднанню Мамая на р. Ока зі своїми союзниками і перетнути йому шлях у верхів'ї Дону. Похід війська тривав більше місяця і лише 8 вересня руські війська, переправившись на правий берег Дону, туди, де в нього впадає р. Непрядва, розташувалися на Куликовому полі. На чолі війська став передовий полк, за ним - великий полк, поряд на флангах - полки правої та лівої руки, а за ними - резерв (кіннота). За лівим флангом у лісі розташувався засадний (запасний) полк, очолюваний князем Володимиром Андрійовичем Храбрим та князем Дмитром Воброком-Волинським. У тилу російських військ були ріки Дон та Непрядва, а також глибокі яри, що робило неможливим відступ. Водночас така позиція ускладнювала обхідні маневри монголо-татарської кінноти. Військо Мамая стояло розгорнутим строєм: у першій лінії розташувалась кіннота, а в другій - піхота. Битва розпочалася традиційним на той час поєдинком богатирів русича Пересвєта і татарина Чалубея (обидва загинули). Потім татарська кіннота, зім'явши передовий полк, почала тіснити великий полк; руські війська зазнали великих втрат; був убитий боярин Михайло Бренюк, який воював під прапором великого князя. Сам Дмитро в одязі рядового воїна був серед воїнів того самого полку. Натиск монголо-татар зупинили лише після введення в дію резервного полку руських військ. Мамай переніс головний удар на лівий фланг і почав тіснити руські полки. Та несподіваний потужний удар свіжих сил засадного полку в тил по флангах татарського війська і перехід у наступ інших руських полків привели до повного розгрому Мамаєвого війська, залишки якого руські війська переслідували ще 50 км від Куликова поля.

Історичне значення цієї перемоги було величезне. Вона хоч і не визволила від ординського володарювання, але зміцнила авторитет Москви як центру об'єднання розрізнених російських князівств. Поразка, якої зазнали основні сили Золотої Орди, прискорила її розпад. Вона зменшила розміри данини і визнала право московських великих князів передавати велике Владимирське князівство у спадщину.

Другий етап об'єднання руських земель - 80-ті рр. XIV ст. - 1462 р. - характеризується подальшим територіальним розширенням Московського князівства.

Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой), приєднавши Дмитров, Стародуб, Углич, Кострому та інші території, вживав заходи, спрямовані на посилення влади великого князя. Він ліквідував залишки місцевого самоврядування і цілком підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень: відтепер бояри і дворяни мали виступати з тими князями, у володіннях яких знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він зобов'язав служити великому князеві московському.

Старший син Дмитра Донського Василь І став правителем за заповітом батька, без санкції Золотої Орди. За період його правління до Москви були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець і Таруса. Тоді ж, на початку 90-х рр., активізувалися спроби Московського князівства обмежити самостійність Великого Новгорода. Боротьба, що тривала кілька років зі змінним успіхом, привела до укладення 1398 р. мирного договору.

Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян (басейн р. Вичегда) та комі-перм'яків (землі вздовж Верхньої Ками і р. Чусова).

Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час правління якого вибухнула феодальна війна. Головне питання, що вирішувалося під час збройних сутичок, полягало у тому, кому з князів правити у Москві - визнаній столиці Північно-Східної Русі. Претенденти на великокнязівський московський престол виражали дві протилежні тенденції подальшого розвитку країни: галицькі князі (дядько Василя П - Юрій, сини Юрія - Василь Косий і Дмитро Шем'яка), які виступили проти Василя II, спиралися значною мірою на торговців, ремісників і вільне селянство Півночі; Василя II підтримували військовослужбові землевласники центральних регіонів. Перемога Центру над Північчю стала провісником перемоги кріпосницьких відносин.

До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою, значно перевищувала за розмірами володіння інших князів, які до цього моменту втратили суверенітет. Політичну залежність від Москви змушений був визнати 1466 р. і Великий Новгород, а 1460 р. Псков звернувся до великого князя Василя II за захистом від Лівонського ордену.

З середини 50-х років XV ст. удосконалюється система державного управління. Відбувається поступовий перехід від уділів до системи повітів. Влада в них концентрується в руках намісників, якими, як правило, стають бояри великого князя. З приєднанням до Москви уділів влада намісників поширюється і на них.

Бояри (старослов'ян. "бой" - воїн, боярин, великий, або тюрк, "бояр" - багатий, знатний) - верхівка панівного класу феодального суспільства в Київській Русі, Росії, Молдові та Румунії. Процес класоутворення сприяв тому, що широкий за змістом термін "боярин" спочатку стосувався лише багатих і знатних служилих людей, але з часом став означати не лише служилу знать, членів дружини, а й місцеву неслужилу знать. Уже в XI ст. диференціювалися на "великих" та "менших". Консолідація боярства та зростання економічної могутності в X-ХНІ ст. супроводжувалися значними грошовими нагромадженнями. Суспільний вплив боярства зумовлювався також наявністю у них дружин із воїнів та слуготроків. Економічна могутність та високе суспільне становище сприяли активним виступам бояр проти князівської влади в Новгороді вже наприкінці XI - на початку XII ст., у Ростовсько-Суздальському та Галицько-Волинському князівствах у другій половині XII ст., що було виявом внутрішньокласового антагонізму, який розростався у міру становлення боярства як класу-стану. В Росії під час правління Івана IV було значно підірвано політичну роль боярства, а на початку XVIII ст. Петро І остаточно ліквідував цей інститут. Після захоплення території України литовськими та польськими феодалами у другій половині XIV ст. частина великих боярів перейшла на бік завойовників, а деякі з них отримали титули князів. Середні бояри перетворилися на військових слуг, урядовців, а також одержали шляхетські привілеї та земельні пожалування. Отже, в XV- XVI ст. боярство втратило привілейоване становище. В Румунії клас феодалів (з XIII-XIV ст.) було ліквідовано лише в 1946р. аграрною реформою.

Права і привілеї намісників визначалися статутними грамотами, норми яких були започатковані ще "Руською Правдою". Зміни в системі місцевої адміністрації випереджали реорганізацію центрального апарату.

У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського боярства. Бояри очолювали Государів двір, що становив військово-адміністративну корпорацію.

До виконання державних доручень, нарівні з боярами і дітьми боярськими (дворянами), почали залучатися так звані служилі князі, що втратили спадкові уділи. кревська грюнвальдська тевтонський московська

Певних змін зазнала судова система. Також було проведено монетну реформу і відновлено випуск загальнодержавної монети на великокнязівському дворі. Загалом це сприяло подальшому зміцненню влади великого князя московського.

Третій етап об'єднання російських земель навколо Москви, їхнє звільнення від ординського володарювання й одночасно формування державного апарату великокнязівської влади, оформлення Московської держави припадає на 1462-1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана III (1462-1505) і Василя ПІ (1505-1533).

За Івана ПІ, що став співправителем Московської держави ще за життя батька, Василя Темного, тривало збирання земель "під руку" Москви. Він приєднав Ярославль (1463), Ростов (1474), Твер (1485), В'ятку (1489), ліквідував незалежність Великого Новгорода, спочатку оточив і взяв місто 1478 р., а потім поступово конфіскував землі новгородського боярства і переселив їхніх власників у центральні райони.

31476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді, а 1480 р. майже безкровно закінчилося протистояння росіян і ординських військ біля однієї з приток Оки - "стояння на Угрі", визначивши остаточне визволення Русі від васальної ординської залежності.

Іван ПІ став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського самодержавства, не тільки значно розширивши територію країни (до її складу увійшли землі марі, мордви, комі, карелів та ін.), а й укріпивши її політичний устрій та державний апарат, зміцнивши міжнародний престиж Москви.

Падіння Константинополя під ударами турків 1453 р. і одруження Івана III з візантійською принцесою Софією Палеолог 1472 р. дали можливість великому московському князеві проголосити себе наступником візантійських імператорів, а Москву - столицею всього православного світу. Це відобразилося в концепції "Москва - третій Рим", сформульованій на початку XVI ст. Державним гербом Московської держави став (як у Візантії) двоголовий орел, а сам великий князь 1485 р. йменувався великим государем усієї Русі.

Прагнучі подолати феодальну знать, Іван III послідовно формував систему служилих станів. Бояри, присягаючи на вірність великому князеві, завіряли свою вірність особливими "клятвеними грамотами". Московський государ міг позбавляти їх державних посад, конфісковувати вотчину.

За Івана III запроваджено помісну систему - дарування служилим людям (дворянам) у володіння на правах неуспадкованої особистої власності вільних земель (маєтків) за несення військової або цивільної служби. Таким чином, у Московській державі склалися крім удільної три системи землеволодіння: державна, що включала дворцевий великокнязівський уділ, церковно-монастирська та помісна.

Поступово ускладнювались функції державного управління. З'явилися посади казенного дяка- керівника Казенного двору - і піддячих, що відали діловодством. З кінця XV ст. сформувалася Боярська дума - вищий державний консультативний орган при государі. У Думу крім московських бояр входили також колишні удільні князі.

З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності 1497 р. було запроваджено новий збірник законів - Судебник, що встановив єдині податкові норми, загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III передусім захищав життя і власність феодала-землевласника.

Судебник обмежував право селян іти від свого феодала на інші землі суворо визначеним терміном - за тиждень до осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тижня після нього з обов'язковою виплатою "пожилого".

Чинність Судебника означала початок прикріплення селян до землі.

У XVI в. тривав процес розширення території Московської держави. Після перемоги над Литвою 1603 р. до Москви відійшли землі за верхньою течією Оки, вздовж берегів річок Ясен, Сож і Дніпра. Всього до складу Московської держави увійшло 25 міст і 70 волостей. 1510 р. було ліквідовано самостійність Пскова, а 1514 р. після чергової війни з Литвою до Москви відійшов Смоленськ. І нарешті, 1521 р. припинило існування Рязанське князівство.

Отже, територія країни збільшилася настільки, що вона перетворилася на найбільшу державу Європи. З кінця XV ст. "Московія", як раніше її називали іноземці, почала йменуватися Росією.

Размещено на Allbest.ru