Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософсько-історичні витоки судозахисництва

Пошук справедливості в людському суспільстві - це вічна тема. Навіть у часи, коли люди не тільки не знали слова "справедливість", але й були ще досить далекі від формування суспільного уявлення про таку моральну категорію, зіткнення індивіда з грубим насильством з боку собі подібних, зазнання втрат та збитків з волі сильнішого не могли не породжувати обурення та усвідомлення несправедливості.

Безліч і різноманітність ідей, вчень та шкіл, що виникали в різних далеких одна від іншої країнах, гуртувались навколо певних проблем, що турбували людство, будили думку і спонукали до пошуку шляхів їх вирішення. Такими, на думку В.О. Бачиніна, були: сутність держави та права, відносини особистості і держави, природа влади та справедливості, причини схильності людей до злочинів.

Повне усвідомлення цієї філософської проблеми, аж до спроби и вирішення, було під силу лише суспільству, культура якого піднялася до розуміння необхідності виокремлення з різноманіття ідей, шкіл та напрямів таких, які б максимально відповідали стану розвитку суспільства, його національному духу та ментальності.

За теорією німецького філософа Гегеля, "вісь світової історії" збігається з появою та життям Ісуса Христа, а відтак історія поділяється на два періоди, перший з яких - до Христа і другий - після нього. Набагато пізніше, критично розвиваючи теорію Гегеля, К. Ясперс створив концепцію світогляду, за якою вісь історичного процесу справді існує, але початок і кінець періоду існування такої осі охоплюється шістьма століттями - з VIII по II ст. до н.е.

Саме на цей період історії припадає могутній сплеск розвитку людської думки, філософських вчень та шкіл, культури. Тоді ж здійснені перші спроби дати визначення поняттю "справедливість", які за своєю суттю були схожими, незважаючи на відстань та час.

Найбільш давніми, документально засвідченими спробами сформулювати поняття "справедливість" були створена семітськими племенами та іудеями Біблія, твори філософів Китаю та Греції.

Формування давньокитайської цивілізації відносять до початку XIII ст. до н.е. Одне з положень, які існували на той час щодо імператорської сім'ї, проголошувало, що, коли правитель виявиться несправедливим та порочним, то Небо може позбавити його сакральної благодаті.

Видатний китайський мислитель Лаоцзи вважав за недоцільне боротися з природним лихом чи переробляти природу, а натомість сприймати її такою, якою вона є. Згідно з ученням його учня Конфуція (Кунцзи, 551 -479 рр. до н. е.), мудрим та досконалим є той, хто "не робить іншим того, чого собі не бажає", хто шанує старших, шанобливий з рівними, наділений почуттям обов'язку та справедливості, прагне до знань.

Також слід навести низку положень конфуціанства, датованих серединою І тисячоліття до н.е. Конфуцій вважав за доброчинство, коли вчитель ввічливий, на службі - точний, людяний та справедливий.

Одним із найдавніших відомих сьогодні письмових джерел, де автори звертаються до поняття "справедливість", є Біблія, яка бере свій початок у XIII ст. до н.е. і завершена у II ст. н.е. "Бог - це ще і верховний Суддя, суворий, але справедливий".

Саме в десяти заповідях Мойсея та заповідях іудейського царя Соломона викладені вимоги, що були для того часу вершиною справедливості.

Яскравими та завершеними у своїй досконалості в ті часи (VI-V ст. до н.е.) в питаннях культури та філософії були досягнення грецьких філософів. Так, грецькі досократики вважали, що лише через міру і справедливість людині відкривається шлях до космічних гармоній та вищої досконалості. Платон (427-347 р. до н.е.) був переконаний, що "доброчинність як ідея збігається зі справедливістю, тобто з правильним співвідношенням душевних сил". До доброчинності ж він зараховує три основні грецькі риси: мудрість, хоробрість та стриманість чи помірність. Це означає, що розуміння несправедливості в народі існувало вже задовго до того, коли мислителі того часу відчули необхідність дати науково-теоретичну оцінку цього соціального явища. судочинство право справедливість

Саме Платон спробував дати визначення поняття "справедливість" у суспільному житті. Для нього це такий соціальний лад, де є мудрий розподіл праці між станами, де кожен успішно займається своєю справою та існує твердий і надійний правопорядок.

Поступово суспільство в різні періоди та в різних формах шляхом введення певних звичаїв та санкціонованих державою правил поведінки прагнуло обмежити індивідів, схильних до проявів егоїзму, що спирався на грубе насильство, тобто до несправедливості.

Через те що єдиної оцінки поводження індивіда у суспільстві не існувало, то і поняття "справедливість" не всіма сприймалось однаково. Тому з'являлися і різні позиції щодо вчиненої індивідом дії. Звідси виникнення суспільної необхідності, а згодом і поява судового інституту, який від імені держави захищав би скривджених та карав злочинців. Тільки з появою суду виникала необхідність обвинувачення чи захисту самого вчинку і того, хто його зробив.

Цікавим у цьому плані виявляється погляд на справедливість видатного китайського мислителя Конфуція, який, твердо обстоюючи абсолютне всевладдя вищих і старших, вимагав від них гуманного та справедливого ставлення до нижчих, маючи своє уявлення про ці категорії.

Практика здійснення судових функцій царями чи їхніми намісниками, а потім і феодалами в контексті виникнення захисної діяльності не становить інтересу, адже ці судові процедури не мали такої ознаки судочинства, як змагальність. Навіть легендарне судочинство мудрого царя іудеїв Соломона, попри всю мудрість його рішень, не могло сприяти виникненню професійної захисної діяльності.

У цих декількох коротких пасажах спресовані тисячі років і безліч шляхів розвитку людини та суспільства до виникнення таких інститутів, як держава, право, суд, обвинувач та захисник. Та висновок один - виникненню правових критеріїв передувало набуття певної суспільної культури - моралі та моральності, суспільного уявлення про справедливість. Поняття справедливості стало основою право-регулюючої системи, іменованої "юстицією", що на латині означає "справедливість".

Протягом багатьох століть люди здійснювали "правосуддя" власними силами, караючи кривдників заради помсти у відповідь на скривдження члена своєї сім'ї, племені, клану. З утворенням держави постало питання про запровадження певного порядку, що змусило правителів покласти функцію покарання винних на спеціальні державні органи - суди.

Уважно досліджуючи збережені документальні джерела глибокої давнини, ми можемо по крупицях будувати своє уявлення та свої знання про виникнення та функціонування судів у різних народів у різні часи.

Ще в десяти біблійних заповідях ми знаходимо твердження, що мають суто судовий характер і збереглися в незміненому вигляді і первинному призначенні до наших часів. Одна із заповідей Мойсея говорить: "Не лжесвідчи". І сьогодні лжесвідчення визнаються злочином, що карається в судовому порядку.

Вивчаючи євангельські проповіді Ісуса Христа, де він трактує біблійну заповідь Мойсея "Не вбий", ми знаходимо таку настанову: "Хто скаже брату своєму "пуста голова", підлягає суду". З цього висловлювання можна дійти лише одного висновку, що на території Іудеї до завоювання останньої Римом існували суди. Очевидно, це були релігійні суди, адже іудейська державність трималася на релігійних засадах. Окрім того, відомо, що сам Ісус Христос був засуджений до смертної кари одноосібно прокуратором Іудеї Понтієм Пі латом, який у своєму рішенні повністю спирався на рішення Синедріону - вищого релігійного органу Єрусалиму. Свою незгоду з несправедливим, на його погляд, рішенням Синедріону та відмежовуючись від нього, Пілат підкреслив словами, що навіки увійшли в історію та стали символом пасивного відмежування від участі в певних діяннях: "Я умиваю руки".

Існують літературні джерела, які свідчать про наявність судів та інституту захисників у Єгипті, але відомостей щодо такого високого розвитку юстиції, як у Греції, а потім і в Римі, немає. Давній Єгипет у досліджуваний період історії також досягнув значного ступеню юридичного розвитку. Існували постійні суди. Процес з усного та гласного, яким він буває на нижчих ступенях культури, вже став на писемним і таємним. За свідченням грецького історика Діодора Сицилійського (80-29 рр. до н.е.), обидві позовні сторони двічі обмінювалися позовними паперами, а після того ухвалювалося рішення. "У такий спосіб, - каже Діодор, - єгиптяни вирішують усі позови, вважаючи, що промови захисників сильно замінюють справедливість". Згідно з його твердженням, єгиптяни побоювалися, щоб штучні хитрощі та красномовність ораторів "не спонукали суддів пом'якшувати суворість законів та ставитися з меншою уважністю до вимог справедливості".

Справді, ні в цивільному процесі, ні у кримінальному адвокатура не допускалась у Єгипті. Але вже той факт, що єгиптяни були ознайомлені з небезпеками і темними сторонами адвокатури, свідчить про те, що у них вона існувала раніше, і є докази того, що вона зберігалась для виняткових випадків. Так, в одному з папірусів описано участь адвокатів у цивільному процесі, який відбувався між жерцем та грецьким найманим воїном. Захисниками були два греки. Після подання прохань та пояснень сторін, адвокати також представили по одному писаному мемуару. Отже, в Єгипті адвокатура, вірогідно, з'явилася в найдавніші часи, але і була майже зовсім знищена, не встигнувши розвинутися.

У давній Індії правосуддя вершилося царем, що виконував роль верховного судді, та колегіальними судами. Процес ґрунтувався на принципах усності, гласності та змагальності, як у цивільних, так і у кримінальних справах. Найновішими дослідженнями доведено, що давній Індії була відома адвокатура, до того ж обов'язки правозаступництва та представництва поєднувалися в одному класі осіб.

У давніх іудеїв право ототожнювалося з релігією. Судді вважалися намісниками Ієгови. Головний їх обов'язок - неупередженість та милосердя. Впровадження ґрунтувалося на принципах усності, гласності та змагальності та права підсудних ретельно захищалися. За таких обставин виникнення адвокатури було не тільки можливим, але навіть незворотним. У давні часи захисником міг стати будь-хто охочий. Це допускалося беззастережно і навіть вважалося священним обов'язком.

У більш пізні часи адвокатура набула іншої форми. За талмудичним правом, при судах Синедріону перебували особи, що готувалися стати суддями та носили звання кандидатів. Вони були присутніми на засіданнях та могли виголошувати промови на захист підсудних. Будучи фахівцями, вони більше наближались до адвокатів. Але через те, що вони виступали не на запрошення підсудних та без попереднього погодження з ними, їх все-таки не можна визнати адвокатами в нинішньому розумінні цієї професії.

Згодом у єврейській мові з'являється термін "адвокат", запозичений з латини. Це, мабуть, вказує на те, що іудеї стали запозичувати у греків та римлян інститут захисництва, близький до адвокатури.

Найвищого рівня розвитку судової системи, який реально передував виникненню інституту захисництва, досягли Афіни - найдемократичніша держава давнього рабовласницького світу.

Безпосередній поштовх до злету ораторського мистецтва здійснили знамениті закони Солона. Ці закони передбачали, що кожен афінянин повинен особисто захищати свої інтереси в суді. Судовий процес у тогочасній Греції уможливлював і брав до уваги мистецтво ораторського викладення перед судом позиції сторін. Те, що далеко не всі були здатні захищатися в суді самостійно, призвело до появи логографів, які складали виступи по судових справах.

Реальним поштовхом до виникнення і розвитку інститутів представництва та захисництва, що згодом стали основним змістом діяльності адвокатури, а відтак і провісником формування адвокатського стану, слід вважати появу судів, де як основний принцип було запроваджено змагальність.

Історично поява судів, де була гостра необхідність захисту від обвинувачення з використанням запрошеної підсудним для цієї справи іншої людини, набула свого розвитку в Греції. Сталося це не одразу.

Якщо позивач чи відповідач хотіли особисто обстоювати свої інтереси, але не вміли як слід побудувати свою промову, вони могли скористатися допомогою диктографа чи логографа. Роль останніх зводилася до складання промов, які заучували і самостійно виголошували в суді позивач чи відповідач. Якщо зважити на те, що серед "професіоналів" у цій справі згадуються такі імена, як Інтіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл і Демосфен, то стане зрозумілим, що це була справа шляхетна і доступна далеко не всім. Одним з найавторитетніших знавців історичного походження та організації адвокатури і на території Російської імперії зокрема визнається автор численних праць та публікацій на згадану тему Є.В. Васьковський (1866-1928). До речі, одна з таких праць - "Організація адвокатури" - використовувалася авторами багатьох навчальних посібників і досліджень про адвокатуру. Цей факт лише підтверджує авторитетність російського теоретика адвокатури. На жаль, важко згадати працю на досліджувану тему, де належно оцінювалися б твердження Є. Васьковського щодо філософії адвокатського промислу.

Професія "адвокат" має досить давню історію. Досліджуючи філософію адвокатської професії та її походження, ніяк не обійтися без екскурсу в аннали давньогрецького судового процесу. Саме на прикладі Греції добре простежуються шляхи та логіка виникнення і певні стадії професії, якій судилося згодом перетворитись на нинішню адвокатуру.

На фоні твердження С.В. Васьковського про те, що формуванню та розвитку адвокатури передував період її існування у стадії "незначного зародку", саме на прикладі Греції можна спостерігати класичні поступовість та поступ від абстрактного красномовства до залучення ораторів до виступів у судах. Осмисленим чинником трансформації красномовця в судового оратора була свідомість грецького суспільства, яка влучно виражена крилатим висловом грецького мислителя Аристотеля "Соромно не вміти захищати себе рукою, але ще більш соромно не вміти захищатись словом".

На перших етапах розвитку судочинства у Греції змагальність превалює у формі самозахисту від обвинувачення. Так, у судовому процесі над Сократом згадуються аж три обвинувачі, але не названо жодного адвоката. Сократ захищався сам і був засуджений до страти через прийняття цикути, що він і виконав.

Тенденція до використання захисників на суді набирає сили з розвитком ораторського мистецтва у Греції на фоні його затребуваності в політичній та судовій сферах.

Спочатку форми участі в судовому процесі в якості захисника мали допоміжний та прикладний характер. Але згадана форма допомоги була лише однією з функцій майбутньої адвокатури. Вона була незручною і ненадійною, тому що залишала позивача віч-на-віч із судом у найвідповідальніший для нього час - на період судового розгляду справи. Ще менш зручною і корисною виявлялася допомога логографа чи диктографа у кримінальному процесі, де з часом з'явились обвинувачі у вигляді категорів чи синегорів, серед яких фігурують імена таких видатних історичних постатей, як Перикл, Демосфен та ін. Незважаючи на усвідомлення подібних ускладнень, грецьке правосуддя в питанні подальшого розвитку адвокатури вище від означених досягнень не піднялося.

Історія давньої Греції і, відповідно, грецька мова не залишили нам слова, яке б повністю відображало суть адвокатської професії, тому можна дійти висновку, що Греція періоду доримської навали повною мірою не підійшла до створення заняття, яке ми тепер називаємо адвокатурою. Нездатність Греції на той час піднятися до більш значних висот у цій конкретній справі має свої історичні причини та пояснення. Насамперед це низький рівень розвитку економічних правовідносин. Існують такі твердження, що грецькі тирани, бажаючи досягнути рівності у суспільстві, "... конфісковували майно знаті, видавали закони, захищали бідняків у суді". Але, з погляду на історичні відомості, можна стверджувати, що тут не йдеться про професійний захист, на кшталт адвокатури у римському судочинстві. У Греції діяв також суд Геліеї, створений Солоном, де присяжними виступали 600 геліастів - представників демосу.

Водночас існують історичні факти про допустимість обвинувача на судових процесах грецької геліеї. Так, на суді, що відбувався в 490 р. до н.е. щодо Мільтіада, який програв битву союзникам персів і якого було засуджено до сплати всіх видатків і величезного штрафу, обвинувачем виступав Ксантип. Про наявність у судовому процесі захисника відомості відсутні.

Як уже згадувалося, афінське судочинство вимагало, щоб сторони особисто виступали в суді на свій захист. За таких обставин набувала широкого попиту професія логографа, який спеціалізувався на складанні промов для виступу сторін на процесі. Найбільш відомими професійними логографами в античній Греції вважались Антифон, Сократ, Есхіл, Демосфен та Лісей. Останньому приписується авторство у двохстах судових промовах, з яких до нашого часу збереглося 34. За того ж Солона були створені спеціальні суди, які розглядали спори землевласників з аристократами.

Судова промова в античній Греції починалася зі вступу, якій був розрахований на те, щоб завоювати доброзичливість та увагу суддів. Після виконання такої обов'язкової процедури оратор починав до викладення обставин у вигідному для себе світлі. Невід'ємною частиною виступу була полеміка з іншою стороною, що не завжди правила за ідеал коректності. Закінчувалася промова висновком.

Об'єктивно структура промов нинішніх судових ораторів повністю зберігає практику античних світил.

З часом усталилася практика, коли суд дозволяв, щоб поряд зі стороною на захист її інтересів виступала інша особа - сінегор. Такий захід був вимушеним, адже нерідко судову посаду обіймала людина, недостатньо компетентна в законодавстві. Це вже був реальний крок до появи адвокатів. Загалом, грецька адвокатура була далекою від нинішньої, але це був той зародок, який, за Є. Васьковським, проклав шлях до вищих форм цієї професії.

Уважне вивчення спадщини Платона дає підстави визнавати не тільки факт наявності професії адвоката у грецькому судочинстві, але і стверджувати, що він відігравав вирішальну роль у судовому процесі.

У своїй останній праці "Закони" Платон, говорячи про необхідність жорсткої боротьби проти злочинів, називає серед головних, на його погляд, видів правопорушень: підрив релігії, неповажне ставлення до батьків, викрадення майна. З огляду на це він вимагав смертної кари за святотатство, замах на вбивство, злочин проти батьків та безчесний виступ адвоката в суді з корисливих мотивів.

Отже, можна дійти таких висновків:

1) професія адвоката в період написання Платоном "Законів" уже існувала;

2) Платону були відомі факти безчесних виступів адвокатів з корисливих мотивів;

3) послуги адвокатів були платними;

4) від виступу адвоката залежало надто багато, інакше не можна пояснити вимогу смертної кари за безчесність виступу.

Можна припустити, що "... над Платоном тяжіла..." смерть його вчителя Сократа, якого, на думку Платона, безпідставно звинуватили та засудили до смерті. Мабуть, значну роль при цьому відіграли виступи адвокатів.

Значно вищих щаблів у справі розвитку юриспруденції та адвокатури сягнула римська юстиція.

Юстиція давнього Риму

Виникнення та утвердження легісакційного судового процесу (від лат. legis astsones - "законні дії") в Давньому Римі (Hill ст. до н.е.) стало періодом народження адвокатури. Розгляд справ складався із двох стадій: перша - розгляд справ претором - мала на меті підготувати справу до розгляду, а друга - розгляд по суті. Новий процес означав розгляд справи на основі закону, тобто був урегульований певними нормами та приписами.

Подальші зміни в судочинстві удосконалювали процес та запроваджували відносини судового представництва. Нова форма судочинства сприяла виникненню інституту довірительства та представництва, а згодом і адвокатури.

Проте не слід ототожнювати поняття "адвокатура" і "представництво", які на той час вважалися зовсім різними інститутами. Римське право ясно вказало на цю різницю, окресливши мету представництва. "... Та обставина, - йдеться в інституціях Юстиніана, - що від чужого імені не дозволялось ні позивати, ні відповідати на суді, спричиняла значну незручність, то люди почали судитися через повірених. Бо ж і хворобливість, і вік, і необхідність подорожі та багато інших причин часто заважають їм вести свої справи особисто". Введення інституту представництва було значним прогресивним кроком як у здійсненні судочинства, так і в напрямку створення адвокатури. Представником могла бути будь-яка особа, якій вірив довіритель. Від представника не вимагали знання законів.

Незрівнянно ширші вимоги висуваються до адвоката. З розвитком економічних правовідносин, збільшенням кількості законодавчих актів та ускладненням законодавства виникає потреба у фахівцях, які узяли на себе виконання тих чи інших доручень від людей, позбавлених можливості розібратися в заплутаних лабіринтах законів. Так поступово з'являються люди, які обирають таку діяльність своєю професією, - адвокати.

Перше визначення представництва на території Європи дав у І890 р. німецький юрист і вчений Барнау: "Представництво - ведення справ за інших". З цим багато вчених не погоджувались, вважаючи таке трактування занадто широким. До таких належав і Є. В. Васьковський, який у своїй праці "Исследование принципов организации адвокатуры" зазначав: "Справді, що таке представництво по своїй суті? Воно не що інше, як один із приватних видів інституту цивільного права, що носить назву представництва і складається з того, що одна особа (представник, повірений) здійснює будь-які юридичні дії замість другої (тієї, яку представляють, довірителі) причому всі наслідки діяльності першої переходять на другу".

Широка затребуваність інституту довірительства пояснюється життєвою необхідністю доручати у певних випадках здійснення певних юридичних дій тій чи іншій особі в інтересах іншої особи. Він (інститут) дає можливість здійснювати через представників свою юридичну діяльність таким особам, які самі не можуть цього зробити через будь-які природні, юридичні та моральні перешкоди (хвороба, віддаленість місця діяльності, відсутність правочинності, невміння захищати свою справу на суді і т. ін.).

Про високий рівень римської юриспруденції свідчать документи щодо розвитку представницьких функцій загалом і здійснення їх адвокатом зокрема.

Як бачимо, головною метою представництва римляни вважали позбавлення позивача необхідності особистої явки до суду, нерідко дуже обтяжливої для потерпілого чи позивача.

Якщо за основу адвокатури брати модель, що сформувалася в рамках романо-германської правової системи, до якої де-юре належить і Україна, то всі дослідники і достатньо солідні фахові видання погоджуються, що адвокатура у тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, виникла на території Риму часів республіканського періоду десь на межі ІІІ-II ст. до н.е. У всякому разі ми маємо дані про закон Ліцинія, що датується 204 р. до н.е.

Назва професії походить від латинського advokatus (advokare) -"закликаю на допомогу". В цю епоху адвокатура діяла як приватний інститут. В імператорському Римі адвокатура набула становища особливої корпорації при суді з чітким регулюванням умов адвокатської практики, прав та обов'язків адвокатів. Дисциплінарний нагляд здійснювався судом.

Надалі визначення суті терміна "адвокат" поповнюється і трактується по-різному. В. Даль дає таке його визначення: "... правовед, берущий на себя ведение тяжб и защиту подсудимого"; в "Малій радянській енциклопедії" адвокат - це юридичний консультант". У "Словнику іноземних слів" це слово трактується як переклад з латинської advocatus - іншому: "Адвокат [нім. Advokat < лат. advocaras < advocare призывать на помощь; 1) поверенный по судебным делам, защитник на суде; 2) выступающий устно или письменно в защиту чего-либо." У більш пізньому виданні радянських часів - "Юридичному енциклопедичному словнику": "Адвокат (лат. Advocatus от Advoco призываю, приглашаю - закликаю, запрошую)". Як бачимо, навіть на території однієї держави - Радянського Союзу - переклад і тлумачення слова "адвокат" були досить неоднозначними. "Сучасна українська енциклопедія" російською мовою трактує слово адвокат як "... лицо, профессия которого - оказание юридической помощи гражданам и организациям, в том числе, защита их интересов в суде". Але в цілому є достатні підстави відкинути всі сумніви стосовно того, що професія саме з такою назвою набула свого офіційного статусу на території Римської імперії, де основною мовою була латина, і це заняття було пов'язане насамперед із судом, а його суть полягала у наданні допомоги у вигляді консультування та захисту з використанням юридичних знань.

Літературні та документальні джерела свідчать, що у період республіканського Риму особа, яка виконувала адвокатські функції, характеризувалася за певними критеріями, що визначались відповідним менталітетом суспільства. Адвокатом найчастіше була особа, яка володіла знанням законів і була досвідчена у слові. Адвокат не обов'язково був професійним, але існував за рахунок оплати його праці клієнтами, тобто людьми, що запросили його для надання правової допомоги. Нерідко адвокатами на захист своїх друзів чи знайомих виступали досить знані в Римі люди. І нарешті адвокат діяв лише в інтересах клієнта, тобто особи, що запросила його для ведення справи.

Філософію адвокатської діяльності Давнього Риму можна було б висловити в короткій формулі відомого римського ритора і літератора М.Ф. Квінтіліана (35100 р. н.е.), який вважав, що "кримінальний захисник - це... муж добрий, досвідчений у слові", що відображала ставлення римлян до адвоката як захисника у кримінальній справі, тобто до професії, що набула суспільного і юридичного визнання на території Риму, а потім і Європи.

Цілком природно, що в саме поняття "добрий" римляни вкладали дещо інший смисл, ніж це робимо, скажімо, ми, сучасні єврожителі. Але загалом нинішнє трактування слова "добрий" багато в чому збігається з римським. Історія донесла до нас спогади і міркування таких мислителів Давнього Риму, як Лукрецій, Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Апулей та ін., і можна дійти висновку що, в цілому тлумачення поняття "добра" з часів згаданих авторів не дуже змінилось.

Щодо іншої складової визначення Квінтіліана, то воно дає чітке уявлення про те, що успіх адвоката у кримінальному процесі цілком залежав від уміння володіти словом. Саме красномовності і вмінню заволодіти аудиторією надавалося головне, переважне значення у судовому процесі. Судові процеси Давнього Риму з резонансних справ, як правило, збирали велику кількість місцевої аристократії, яка зналася на ораторському мистецтві і могла як слід оцінити вдалий виступ на судовій арені.

Нині аналогічний підхід до оцінки адвокатської майстерності сповідують правові системи, де широко практикується розгляд кримінальних справ судом присяжних. Філософія інституту суду присяжних якраз у тому, що люди" які залучені до здійснення судочинства, вирішення людської долі, а іноді і життя, не можуть бути професійними юристами. їхньою зброєю на цій дуже відповідальній ниві залишаються власний досвід, суто людські якості, сумління. І, природно, емоції. Саме ці властивості присяжних і є тими об'єктами, на які спрямовані всі зусилля сторін у судовому процесі і насамперед їхніх представників в особі адвокатів. Ця обставина виявилася могутнім каталізатором появи істинних ораторських талантів на судовій ниві.

Історія Давнього Риму зберегла відомості про участь адвокатів у справах, що розглядалися і вирішувалися як одноосібно різними правителями, що виконували за своїм статусом і судову функцію, так і в судах. Наприклад, у справах, де суд вершився проконсулами Риму або судом, як представники інтересів своїх довірителів допускались адвокати. Якщо захисту потребувала особа, яка не мала змоги запросити платного захисника, представником могли бути родичі чи знайомі. Так чи інакше діяльність адвоката завжди була пов'язана із судочинством.

Перші більш-менш докладні, згадки про адвокатуру як про справу благородну і достойну, належать до середини першого століття нової ери існування людства. Але точкою відліку, з якої почав офіційно та за прямим призначенням використовуватись сам термін "advokat < лат. advocatus < advocare", слід вважати останнє сторіччя до нашої ери. Так, відомий римський мислитель, політичний діяч, літератор та офіційний наставник і вихователь майбутнього імператора Риму Нерона Сенека (Луцій Анней), який помер у 65 р. н. е., був адвокатом.

Певне уявлення про роль адвоката в римському суспільстві можна скласти, прочитавши апологію Апулея. На судовому процесі він, звертаючись до проконсула Риму Максиміліана Клавдія і членів сенату, говорив: "... і ось тут, адвокати Еміліана з лайкою накинулись на мене і стали звинувачувати в занятті магією, а під кінець, - у вбивстві мого пасинка Понтіана".

Наведена цитата дає певне уявлення про те, що: по-перше, інститут адвокатури існував і діяв у судах, які вершилися, в тому числі, і одноосібно (члени сенату відігравали роль присяжних лише з дорадчим голосом); по-друге, адвокати, виконуючи роль представників свого довірителя на суці, користувалися цим досить вільно і не лише з метою захисту свого довірителя, але і звинувачували від його імені.

Водночас із подальших висловлювань Апулея можна дійти висновку, що обвинувачувальна роль була все ж непритаманною для адвоката функцією. Кількома рядками нижче можна прочитати: "... Отже, вперто уникаючи небезпечної ролі обвинувача, він (Максиміліан) міцно тримається за безкривдну роль адвоката".

Тобто вже в ті далекі часи (І-ІІІ ст. н.е.) закладався і діяв фундаментальний принцип адвокатури, який і нині є живим і непорушним - звинувачення в усіх його формах не є функцією адвоката. Адвокат лише захищає. Він не може вдаватися до обвинувачення будь-якого, навіть у тих випадках, коли цього потребують інтереси його клієнта. Це зовсім не означає, що адвокат позбавлений права і можливості звернути увагу суду на такі обставини, які погіршують стан його підзахисного інкримінуванням останньому якихось злочинних чи аморальних дій, вчинених іншими. Для цього є досить багато способів і прийомів, які аж ніяк не порушують фундаментальних етичних принципів адвокатури.

Про Марка Ліцинія Красса нам відомо, що це був знатний полководець, який придушив повстання Спартака. Але мало кому відомо, що Красс у 71 р. до н.е. виступав у суді захисником інтересів Гая Орати, а його процесуальним суперником у цій справі був відомий політичний діяч Риму Марк Антоній на прізвисько Оратор, який захищав інтереси іншого клієнта.

Значний внесок у подальший розвиток юриспруденції загалом і адвокатури зокрема зробили такі видатні історичні постаті Риму, як Цицерон, Юстиніан, Ульпіан та інші.

Отже, суть адвокатури визначали певні фундаментальні критерії:

а) адвокат - це професійний юрист, тобто людина, що володіє знанням законів і має досвід у веденні цивільних та кримінальних справ;

б) адвокат не є державним службовцем і живе за рахунок оплати його праці клієнтами, тобто людьми, що запрошують його для надання правової допомоги;

в) адвокат діє лише в інтересах клієнта - особи, що запросила його для ведення справи;

г) адвокат керується законами держави за місцем виконання своїх обов'язків;

г) адвокат дотримується правил етики, напрацьованих практикою і корпусом юристів за місцем виконання своїх обов'язків.

Державі, в якій динамічно розвивається економіка, потрібні стабільні закони, що забезпечують цей розвиток. їй вигідно, коли в країні є достатня кількість грамотних юристів, спроможних забезпечити населення якісними послугами в усіх сферах буття. Це знижує кількість зловживань, злочинів і в такий спосіб зменшує кількість особистих трагедій, що, в свою чергу, забезпечує стабільність у суспільстві. Так вважали юристи Давнього Риму. Саме завдяки цим поглядам світ дістав чітку та науково обґрунтовану правову систему, яка стала основою юриспруденції найбільш розвинених держав Євразії.

Висновок. Рим створив усі передумови для виникнення і розвитку професії під назвою "адвокат". Але з огляду на певні обставини - розквіт тиранії, навалу варварів, занепад і падіння Риму - тут не відбулось об'єднання людей цієї професії у спільноту за професійною ознакою. У Римі були адвокати, але не було адвокатури.

Ренесанс європейської адвокатури

Середньовіччя з його спустошливими варварськими війнами, феодальними тенденціями та похмурим торжеством інквізиції надовго зупинили хід цивілізації на євразійському континенті. Були розтоптані та забуті численні пам'ятки культури і цивілізації. Не обійшло це лихоліття і сферу судочинства як одну із гілок зруйнованих цивілізацій.

У період європейського Відродження становлення адвокатури відбувалося в різних країнах по-різному. На тлі тривалого руйнівного Середньовіччя, залишки якого ще тяжіли над Європою до початку XVI ст. з'являлись нові народи і народжувалися держави, перед якими відкривались невідворотні перспективи майбутнього соціального та державного прогресу.

Вибухнувши на благодатній апеннінській території десь на початку XIV ст., доба Відродження поступово, обходячи з великими труднощами заповідники Середньовіччя і феодалізму, невпинно і переможно завойовувала європейські простори.

З появою державного устрою та судових установ відроджувався заснований на берегах Тібра і збережений історичними анналами інститут судового захисту - адвокатура.

В Англії роль перших захисників у позовах приписують т. зв. "фехтувальникам", які пропонували свої послуги, мандруючи з міста до міста ще у ХІП ст. Офіційна роль захисників ("баристерів") у суді вперше була визнана королем Англії Едвардом. Слід зауважити, що саме англійська адвокатура вдалася до більш-менш вузької спеціалізації у певних галузях права, про яку згадується у праці І. Ю. Гловацького: 1. Конституційне право; 2. Історія права; 3. Право судочинства; 4. Майнове право; 5. Публічне право.

Адвокатурі Німеччини відводиться виняткова давність походження - дохристиянські часи. Але лише в добу Відродження вона набула свого юридичного визнання та законодавчого оформлення. І хоча згадки про адвокатуру зустрічаються в більш ранніх законах, одними з найважливіших віх Відродження німецької адвокатури визнаються: закон від 1555 p., яким вводилася присяга, від 1654 p., яким визнавалася морально-етична складова адвокатської діяльності, та Баварський кримінальний кодекс 1753 р.

Історично ранні кроки у плані запровадження адвокатури здійснені галами, що населяли територію нинішньої Франції. Як це нерідко відбувається в історії, прогресу народів сприяють кровопролитні війни. Гали за свій прогрес у праві заплатили велику ціну. Іноді пишуть: "До честі римлян, вони після захоплення ними Галії не запроваджували там своє право проти волі місцевого населення. Воно добровільно сприймало римське право як своє". Навряд чи тут доречно посилатися на честь римлян. Жорстокість, яку проявив Юлій Цезар після завоювання Галії, настільки вражаюча понад мільйон знищеного населення, - що про добровільність там не йшлося. Галам не залишалось іншого вибору, і вони сприйняли римське право, а отже, і юриспруденцію.

Після завоювання галів франками франко-римська система стала основою майбутнього французького права. Слід зазначити, що інквізиція вже знала і використовувала інститут адвокатури avoues, тобто посадових церковників, які вели справи інквізиції, виступали обвинувачами в церковних судилищах та виконували деякі адміністративно-управлінські функції. Отож, виникнувши у XII ст. у статусі avoues і змінивши протягом півтора віків із десяток найменувань (clamatores plaideurs, process plaid emperlies, conteurs plaideurs, chevaliers es luis), французька адвокатура набула свого нинішнього найменування і поважного стану, який з певними змінами зберігається і тепер.

Важливо нагадати про головне - саме адвокатське середовище було і залишається у Франції елітним корпусом, що поповнює парламент (сягало 300 адвокатів) та лави вищих урядовців.

Шлях адвокатури до свого загального визнання в Росії був нелегким і навіть тернистим. Усі, без винятку, диктатори розглядали представників цієї професії майже як своїх ворогів. Росія не була винятком. Катерина II свого часу писала: "Адвокаты и прокураторы у меня не законодательствуют и никогда законодательствовать не будут, пока я жива, а после меня будут поступать моим началам". Трохи пізніше Микола І, наставляючи Голіцина, вигукнув: "А кто погубил Францию, если не адвокаты?! Нет, князь, пока я буду царствовать, России не нужны адвокаты, проживем и без них". Такі погляди панували не тільки у кріпосній Росії, але і на освіченому Заході. "Я бажаю, - заявляв Наполеон Бонапарт, - щоб можна було відрізати язика адвокату, який користувався ним проти уряду". А трохи раніше в сусідній Німеччині Фрідріх Великий іменував адвокатів "п'явками". В. І. Ленін (Ульянов) відкрито ганьбив своїх колег, обзиваючи останніх "буржуазной сволочью". И.В. Сталін характеризував адвокатський стан нецензурно.

І все ж, незважаючи на різко негативне особисте ставлення до адвокатури, більшість названих правителів вимушені були піти на створення такого інституту, як захист прав обвинуваченого чи підсудного. І робили вони так не з власного бажання. Прогресивно налаштовані державні та політичні особи, а згодом і цілі верстви суспільства зрозуміли, що інквізиційне судочинство є зайвим в умовах народження демократичних ідей, що пропагували рівність, свободу, справедливість. Існування істинно справедливого судочинства можливе лише за наявності інституту захисту від обвинувачення. А останнє можливе лише за умов існування інституту незалежної адвокатури.

Історія ренесансної адвокатури охоплює три ступені розвитку цього інституту. На першому етапі зайняття адвокатурою - приватне ремесло. У цей період адвокати або являють собою розрізнену масу, або об'єднуються на засадах цехового устрою. Перший етап характеризується відсутністю єдиних для усіх писаних правил та будь-якого керівництва з боку держави. Це, так би мовити, хаотична підприємницька самодіяльність, перехідний період до більш керованого стану.

Право пишатися найстарішою адвокатурою Старого світу належить Великій Британії. Корені суто англійської моделі професійної організації тягнуться з початку XIV ст. Якогось єдиного урядового нормативного акта щодо розбудови та діяльності адвокатури в Англії не існує. Якщо дотримуватися класичного триступеневого розвитку адвокатури у світі, то доведеться визнати, що англійська так і залишилася на другому цеховому ступені розвитку. Двокамерна модель з поділом на баристерів та солістерів, які свого часу об'єдналися з аторнеями, зберігається вже досить довго. Порівняно з солістерами баристери вважаються привілейованою кастою з правом виступати в усіх судах, у тому числі і найвищих.

Першими на європейському просторі від цехового устрою відмовилися Німеччина (1780) та Франція (1790). На цій стадії адвокат є державним службовцем. У Пруссії аж до кінця XIX ст. функції адвокатів покладалися на особливих членів суду. Цілком природно, що така структура адвокатури не відповідала істинним потребам судового захисту. Державні адвокати не були вільними у виборі позиції і, відповідно, не мали довіри з боку клієнта.

Швидше за всіх у Європі свій шлях до професійної незалежності подолали адвокати Франції. Могутнім поштовхом до перетворення адвокатури на високорозвинену, самодостатню і вільну організацію були буремні події, які відбулися у Франції під впливом ліберальних ідей французьких просвітителів.

Велику послугу французьким судовим ораторам XVIII ст. і Франції загалом зробив парламент держави, створивши суд присяжних. "Судове красномовство Франції багато в чому зобов'язане своїми успіхами суду присяжних та змагальній формі розгляду кримінальних справ", - стверджують авторитетні фахівці.

Французькі адвокати опинилися в більш сприятливих умовах, аніж їхні зарубіжні колеги. У Франції вже в середині XVIII ст. було створено орган, що давав можливість розвивати політичне красномовство. Таким органом був парламент.

Саме ці умови сприяли тому, що французькі майстри судового слова вписали яскраві сторінки в історію світового судового красномовства. Вони зуміли засвоїти все найкраще за спадщини основоположників світового судового ораторського мистецтва, якими слід вважати Демосфена, Есхіла, Лікурга, Цицерона, Гортензія і Катона. Але засвоїти чужий досвід - це ще далеко не запорука успіху. Описуючи вимоги, що висуваються до адвокатів, наш земляк, відомий судовий оратор М.П. Карабчевський, зазначав: - Від адвоката-оратора вимагають серйозної юридичної та загальнолітературної підготовки, живого, спостережливого розуму і значної дози творчого інстинкту, здатного, так би мовити, одухотворити та викликати до життя німі сторінки об'ємних форматів справи. Своє захоплення адвокатською ораторською школою Франції висловлював і відомий російський судовий діяч і літератор К.К. Арсеньєв.

Класична модель європейської адвокатури в різних варіантах відтворює, так би мовити, двопалатну структуру. Англія, Франція, дореволюційна Росія пішли шляхом поділу адвокатського стану на т. зв. "стряпчих" і адвокатів. Адвокат - це елітний ступінь правозахисної ієрархії, якого можна досягти за певних умов: наявності певного стажу, складання іспиту тощо. Така конструкція створює позитивний стимул для прагнення до зайняття вищого щабля в ієрархічній системі адвокатури.

Про адвокатуру США неможливо говорити як про єдиний організм, який керується якимось федеральним законом чи іншим нормативним актом. Тут доречно згадати відомі слова Г. Сковороди: "Кожному городу нрав і права". У кожного штату держави є своє розуміння статусу адвоката. Між цими уявленнями досить значна невідповідність. Головною ознакою американської конституції загалом, як і окремих штатів зокрема, є наголос не на питаннях регламентації чи розбудови адвокатури, а на декларації права обвинувачуваного на захист. Характерним для організації адвокатури США є створення на добровільних засадах сильних місцевих асоціацій штатів, які, знову ж таки, добровільно об'єднуються в Американську асоціацію адвокатів, яка існує близько 130 років. Федерації та асоціації штатів незалежні від Федеральної асоціації. Але рекомендацій останньої в питаннях з юридичної етики вважають за потрібне дотримуватися.

Размещено на Allbest.ru