Українська лівиця Галичини у міжвоєнний період ХХ ст.: церковно-релігійні аспекти діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівського інституту банківської справи, Університет банківської справи НБУ

Українська лівиця Галичини у міжвоєнний період ХХ ст.: ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ

Бегей І. І. кандидат політичних наук, докторант,

доцент кафедри суспільних дисциплін

Львів

В історико--політологічному дискурсі проаналізовано ставлення українських партій лівого спрямування (Комуністична партія Східної Галичини, Комуністична партія Західної України, Сель-Роб, Українська соціал-- демократична партія, Українська радикальна партія, Українська соціалістично--радикальна партія, Українська партія праці) до церковно- релігійних інституцій Другої Речі Посполитої. Зокрема охарактеризовано програмно--ідейні положення лівих партій у церковно--релігійній сфері, визначено їх відношення до Греко--католицької та Римо--католицької церков, політики уряду щодо викорінення православ'я на етнічно українських землях. Доведено, що партії соціалістичного спектру (УРП--УСРП) негативно ставилися до церкви та духовенства, проте позитивно оцінювали роль релігії в житті людини, тоді як комуністична течія української лівиці (КПЗУ, Сель--Роб та ін.) поширювала атеїстичні переконання, які базувалися на марксистсько-- ленінському світогляді.

Ключові слова: українські ліві, церква, релігія, партія, політична програма. партія лівий галичина церква

Українська лівиця в Галичині у міжвоєнний період ХХ ст. була роз'єднана ідейно, організаційно та перебувала у постійному взаємному поборюванні.

Спільних точок перетину у комуністичної та соціалістичної течії української лівиці (крім негативного ставлення до політичної системи Другої Речі Посполитої) було надзвичайно мало. Одна із них - негативне ставлення до церкви та її інституцій.

Релігійні аспекти у діяльності української лівиці Галичини - малодосліджена проблема в українській політології. Її окремі аспекти вивчалися українськими та польськими дослідниками в контексті значно ширших проблем. Мета статті - охарактеризувати програмно-ідеологічні положення партій лівого спектру у церковно-релігійній сфері та проаналізувати практичний досвід їх діяльності.

На початку 1920-х рр. у Галичині значної популярності набули комуністичні гасла. Партії цього ідеологічного спрямування (Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ), Комуністична партія Західної України (КПЗУ), а згодом - Українська соціал- демократична партія (УСДП) та Сель-Роб) в умовах польського владного режиму сповідували атеїстичні переконання, проте через переслідування влади не могли поширити свій вплив серед населення регіону. Одним з найголовніших завдань цих партій було піднесення партійної свідомості, поглиблення “марксистського світогляду в рядах”. “До цього часу [1925 р. - І.Б.] справа партосвіти серйозно відставала, тому що партія основну увагу зосереджувала на організаційному зміцненні”, - відзначали комуністи [1, арк. 9].

У практичній роботі комуністи керувалися творами Маркса-Енгельса-Леніна. Останній, зокрема, у праці “Соціалізм і релігія” відзначав, що “релігія повинна бути оголошена приватною справою - цими словами передають звичайно ставлення соціалістів до релігії... Державі не повинно бути діла до релігії, релігійні громади повинні бути зв'язані з державною владою. Кожен повинен бути цілком вільний сповідувати яку завгодно релігію або не визнавати ніякої релігії, тобто бути атеїстом, яким і буває звичайно кожен соціаліст.” [2, с. 133].

У 1925 р. комуністи посилили “зв'язки з масами” і створила всі необхідні умови для “поглиблення марксистської свідомості її членів”. “Політика пролетаріату є науковою політикою, - відзначали представники Сель-Робу. - Спирається вона на законах, що кермують суспільством, законах, які відкрив нам К.Маркс. Без вивчення тих законів, без вивчення марксизму не може бути мови про здібність партії руководити політикою пролетаріату і відповідати за успіх класової пролетарської боротьби. Оволодіти зброєю марксизму - мусить стати одним з найголовніших завдань найближчої нашої роботи” [1, арк. 9]. Проте, висока релігійність населення Західної України, незначні впливи комуністичних сил на суспільно-політичні процеси у другій половині 1920-х рр., що пояснюється, з одного боку, згортанням українізації на Наддніпрянщині, з іншого, - посиленням впливу національно-державницьких сил у Галичині, не дозволили КПЗУ, Сель-Робу реалізувати програмні положення у церковно-релігійній сфері.

Значно більше зацікавлення викликає церковно- релігійна програма Української радикальної партії (УРП), Української соціалістично-радикальної партії (УСРП) та Української партії праці (УПП). Остання, на відміну від соціалістів-радикалів, стояла на позиціях віротерпимості. У статті “До слів митрополита Шептицького” відзначено: “Ми до релігійних справ не чіпаємося. Виступаємо тільки проти тих духовних, які використовують своє становище священика і лучаться в святий чи такий спосіб з ворогами народу. Ми в також противні релігійній війні між католицизмом а православним. Нехай собі існує і розвивається одно і друге, щоб тільки на користь народу. Але щодо православ'я, то будемо рішучо поборювати всякі спроби поляків, щоби з українського православ'я зробити собі слугу своєї політики, як також будемо поборювати всяке москвофільсько-цареславне баламуцтво православних духовних. Українські православні священики повинні всі як один бути щирими українцями і забути всяке російське царство і польське москвофільство. Щодо української греко- католицької церкви в Галичині, то не можемо мовчати, коли бачимо, що чужі сили запрягають нашу католицьку церкву як народню суспільну установу до воза своїх ріжних інтересів і поганяють як хочуть. Не можемо мовчати, коли бачимо, що чужі сили упосліджують наш народ під оглядом церковних свобод, коли заводять в національно-церковнім життю повний застій і мертвеччину, коли з української католицької церкви в Галичині роблять знаряддя своєї політики” [3, с. 1].

Таким чином, УПП констатувала, що виступає “противником нахабної пропаганди одного віросповідання на шкоду другого” і “не хоче допустити до віроісповідньої боротьби, котра і національно- політично роздвоїла би український народ, та унеможливила би успішну боротьбу за краще завтра цілого народу” [4, с. 1].

На практиці представники УПП поширювали конфронтацію на релігійному ґрунті, у підсумку - “майже загал духовенства, не лиш станув проти нашої партії, але й проти неї став баламутити народ. Деякі священики, а є їх чимало, ту свою роботу проти нас робили дуже нечесними способами, злочинно надуживаючи свою душпастирську владу: в церковних брацтвах, на проповідници, при сповіді, взагалі при виконанню всіх душпастирських обов'язків” [4, с. 1].

Чимало критики представників УПП викликала політична лінія прихильника українсько-польського порозуміння єпископ Г.Хомишина, який вів переговори із Станіславівським воєводою. Г.Хомишин і у 1920-х рр. викликав відверте роздратування серед значної частини української громадськості [5, с. 14]. Не менше критики УПП спрямувало на Українську Християнську організацію та її керівників, особливо - О. Назарука [6, с. 1].

Як уже зазначалося, УПП, як зрештою й соціалісти- радикали, критикувала утворення православної церкви під патронатом Польської влади. “То правда, що таке “польське” православіє для українців у Галичині тепер шкідливе, бо його ширять під опікою поляків москвофільські батюшки, які кажуть, що українці і росіяне, то всьо равно”, - заявляли представники УПП [7, с. 1]. Крім духовенства ГКЦ, УПП критикувала т.зв. “сетантські церкви і спільноти” [7, с. 1].

Толерантне ставлення до релігії демонстрували радикали. Основи їх церковно-релігійної платформи сформувалися під впливом І.Франка, який відзначав: “Погляньмо докладно! В що вірить наш народ? Скажете: він вірить в Бога. Певна річ, але не менше певна також, що вірить і в чорта... і в чари в відьми і в хмарників та ворожок, і що низька, поганська віра є у нього властивою, практичною вірою, тобто тою, котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя.” [8, с. 4].

З цих причин, відзначали радикали, партія “яко політична хлопська партія не вдається в релігійні справи, значить не виступає ані проти релігії ані за нею, полишаючи справу релігійного виховання тим, котрі до цього з уряду приставлені. Та про те радикали не зрікаються права від часу до часу сказати тим релігійним при ставникам правду в очі, коли вони замість виховувати народ в правдивій релігійності, впоюють в нього ненависть, погорду та воронування до інших, найблищих братів за те тільки, що ті держаться іншої політики, ніж панотчик” [8, с. 4].

Більше того, “радикали ніколи не виступають і не виступали ані проти віри в Бога, ані проти жадної основи правдивої релігійності. Противно, до всіх людей щиро релігійних, а затим чесних і не фарисеїв, радикали мають глибоке пошанування, тим більше, що таких людей в наших часах дуже не багато. Так само не виступали і не виступають радикали проти головних установ церковних, проти церковних тайн і обрядів, а тільки виступали і виступають і будуть виступати завжди проти надуживання тих установ і обрядів до визискування, обдирання і отуманювання народа” [8, с. 4].

Радикали критикували опонентів, які невірно трактували їх релігійну програму. “Коли вірити більшій часті українських газет, то повстання радикальної партії було найбільшим нещастям для нашої галицької України за останніх 30 літ, - відзначали вони. - Нещастя було в тім, що та партія завела, мовляв, роздвоєння між селянством і отцями духовними і через те підкопала головну основу українського народного розвою. Радикальна партія почала юдити народ проти попів, а тим самим і проти церкви і тим причиняється до винародовлення Українців, бо українська народність найсильніше опирається на церкві, а церква стоїть на нашім патріотичнім духовенстві” [8, с. 4].

Радикали звинувачували українське духовенство, яке “само повірило тим балаканням, признало радикалів своїми найгіршими ворогами й виповіло їм війну не на життя, а на смерть. Радикали зробилися в очах наших попів якимись Татарами, песиголовцями, що грозяться з'їсти все попівське насіння з корінням. Про небезпеку радикального нашествія говориться в приватних товариствах, при картах і при вині, на соборчиках і на прилюдних зборах, на проповідях і на місіях” [9, с. 4].

“Навіть якби то була правда, - продовжували вони, - що радикали бунтують народ проти попів, то чи випливає з того, що вони бунтують його проти церкви і проти віри? Чи попи самі є церква? Ні, вони є тільки слуги церкви, а церква - то є всі вірні, отже і ті самі радикали. Чи коли я говорю, що чийсь слуга є кепський, я тим самим бунтую проти господаря? Здається, що це очевидна дурниця, а прецінь такі дурниці повторяють різні покликані й непокликані оборонці нашого попівства. І як би ще ота нагінка за радикалами була спричинена правдивою вірою, правдивою релігійністю у наших попів! Власне противно! О скільки їх знаємо, значна частина їх сама ні в що не вірить, сама живе без релігії в душі, кормиться тільки голим обрядом” [9, с. 4].

Утворення УСРП (1926 р.) не змінило ідеології радикалів. Соціалісти-радикали констатували, що негативно ставляться не до релігії, а до церкви. Представники УСРП відзначали, що “в агітаційних цілях викрикають проти нас, що радикали поставили собі як ціль нагінку на попів і боротьбу з вірою. Очевидно це неправда, бо до віри ми цілком не мішаємося, хоч з другої сторони поборюємо всякі забобони і їх наслідки, а проти управи церкви і духовенства тільки за те виступаємо, що вони сили і впливів, які на протязі віків досталися їм навіть не самим їх трудом, не повертають у користь народу. Найболючіше воно в теперішню пору, коли по програній війні ми мусимо одродитися від споду до верхів на всіх ділянках приватного і прилюдного життя. Отож і церква і духовенство повинні би на змінених підставах станути до праці: до будови нової України [10, с. 3].

Соціалісти-радикали констатували, що вважають “релігію за приватну справу людей і як хто собі вірить - хай і вірить. Однак не можна мовчати, коли бачиться наслідки такого релігійного розєднання людей, та коли стає ясно, що те розєднання використовують вороги для політичних цілей. Українське селянство витрачує свої сили в боротьбі за такі дрібниці, що в житті щоденному не уявляють ніякої вартості, а забувають, що є важніші справи, за які справді варто постояти і боротися” [11, с. 6].

Ідеолог УСРП М.Стахів констатував, що “прийняття християнства в нашій старій Русі-Україні має всестороннє значіння: чисто релігійне, культурне й політичне” [12, с. 2]. Не зосереджуючи особливої уваги на політичному аспекті події, він відзначав її важливе культурне значення: “Саме релігійне похристіянщення мало велике позитивне культурне значення для нашої нації, втягуючи її в круг світових культурних інтересів” [12, с. 2].

Проте, відзначаючи надзвичайно важливе значення релігії для культурного розвитку українських земель, ідеолог партії наголосив, що “її вплив на розвиток нашого національного життя не у всім і не завсіди був позитивним” [12, с. 2]. Політик відзначав недоліки греко-католицької церкви, її вплив на суспільно- політичні процеси у новітній період історії України, показав “усю шкідливість” взаємозв'язку “політика- церква-релігія” для українського громадянства. “Усі ті відємні наслідки, розуміється, не дотикаються морально-релігійної науки Ісуса і не випливають з неї, а є вони чисто суспільними явищами старої візантійської традиції”, - констатував він [12, с. 2].

Обурення радикалів викликав факт домінуючого становища римо-католицької церкви, адже у Конституції Другої Речі Посполитої (1921 р.) передбачалося, що РКЦ буде керуватися власними законами. Однак, відносини між державою та Церквою в подальшому мали бути відрегульовані спеціальним конкордатом з Ватиканом [13, c. 100-101], який власне і був підписаний 10 лютого 1925 р. і забезпечив Католицькій церкві широку автономію. Також соціалісти-радикали нещадно критикували єпископів ГКЦ за “сприяння утискам православної церкви”, та “відсутність підтримки національно-культурних процесів у краї” [14, s. 138]. “Мета в клєрикалів остала та сама: не випустити хлопа зі своїх рук і як найбільше благ використати від можних світа цього за свій вплив на народню душу”, - відзначали соціалісти-радикали [15, c. 2].

Порівнюючи соціалістичний і капіталістичний уклад у ставленні до релігії, соціалісти-радикали однозначно констатували: “Людина, перед якою лежать два шляхи: гинути в капіталізмі з голоду, але спасти душу, і навпаки, врятувати своє життя й людей соціалізмом, хоч би проти цього був сам папа - піде за соціалізмом. Бо ж соціалістичні партії є байдужі до віри своїх членів...” [16, c. 2].

Таким чином, представники лівих політичних партій Західної України негативно ставилися до релігії, проте зважаючи на релігійність місцевого населення були змушені адаптувати програмні принципи до реалій часу. Існували також суттєві відмінності між соціалістами та комуністами. Перші критикували релігійні догми виходячи із національних принципів (критика “польського костелу”, угодовства окремих греко-католицьких єпископів тощо), другі - керувалися працями класиків марксизму-ленінізму, які заперечували необхідність релігійності суспільства.

Список використаних джерел

1. Центральний державний архів громадських об' єднань України. Ф.6. Оп.1. Спр. 94.

2. Ленін В. Соціалізм і релігія / В.Ленін // Повне зібрання творів. К.: Політвидав України, 1970. Т.12. 539 с.

3. До слів митрополита Шептицького // Праця. 1928. 1 липня. С. 1.

4. Віз і перевіз. УПП і духовенство // Праця. 1928. 8 квітня. С. 1.

5. Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного і громадсько-політичного діяча / О.Єгрешій. Івано-Франківськ: Нова зоря, 2006. 168 c.

6. Християнство, чи Назаруківство? // Праця. 1928. 10 грудня. С. 1.

7. Гей, до школи, школярі ! // Праця. 1928. 26 серпня. С. 1.

8. Франко І. Радикали і релігія / І.Франко // Громадський голос. 1925. Ч.34. С. 4.

9. Франко І. Радикали і попи / І.Франко // Громадський голос. 1925. Ч.39. С. 4.

10. Духовенство і Україна // Громадський голос. 1923. Ч. 7-8. С. 3.

11. Релігійне замішання на Волині // Громадський голос. 1934. Ч.21. С. 6.

12. М.С. 950-ліття христіянства України / М.С. // Громадський голос. 1938. 2 липня. С. 2.

13. Пилипів І. Греко-Католицька Церква в суспільно- політичному житті Галичини (1918-1939) / І.Пилипів. Тернопіль: Економічна думка, 2011. 428 c.

14. Wolinski J. Polska i Kosciфl Prawoslawny Zarys Historyczny / J.Wolinski. Lwow: Wydawnictwo zakladu narodowego im. Ossolinskich, 1936. 214 s.

15. “Парохіяльна освіта” // Громадський голос. 1931. Ч.28. С. 2.

16. Зварич Д. Клир і громадські справи / Д.Зварич // Громадський голос. 1931. Ч.3. С. 2.

Размещено на Allbest.ru