Сумна доля отамана Петра Калнишевського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сумна доля отамана Петра Калнишевського

У 1803 р. на Соловецьких островах у Білому морі на півночі Російської імперії помер останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Протягом тривалого часу він керував не тільки донецькими та луганськими козаками, які входили до Кальміуської, Єланецької та Барвінківської паланок, але і був правителем для усього населення Східної та Південної України.

Після знищення Запорозької Січі російськими військами у 1775 р. у багатьох українських містах і селах кобзарі почали співати зажурливих дум і пісень, серед яких була й така, що «брала за душу» не одну людину:

Пішла Москва куренями -- запаси забрала,

а московські генерали церкви обдирали.

Та взяли срібло, взяли злото,

ще й воскові свічі.

Остається пан кошовий з писарем у Січі.

Васюринський козарлюга не п'є не гуляє,

а він пана кошового вірненько благає:

«Дозволь, батьку, пан кошовий,

нам на башті стати --

найстаршому генералу з пліч

голову зняти»

«Не дозволю, милі братці, вам на башті

стати,

бо єдина кров християнська --

гріх нам проливати».

«Не дозволиш з палашами --

дозволь з кулаками,

а щоб слава не пропала

поміж козаками!»

Так за допомогою старовинного пісенного тексту описувалися сумновідомі події завоювання російськими військами Січі. Це відбулося на початку спекотливого червня 1775 р., коли загартований у багатьох боях відважний кошовий отаман Калниш чомусь заборонив козакам оборонятися перед майже багатотисячною армією, що прийшла на Запоріжжя за наказом імператриці Катерини ІІ.

В одному з народних переказів (що і як вищенаведену пісню було записано у ХІХ ст.) знищення Січі описувалися так: «Сподобалася цариці Катерині запорозька земля. От вона й задумала звести з неї запорожців. Задумала та й прибігла сюди аж із самісінького Петербурга, та й стала отут саме, де стоїть у Капулівці млин, -- на горі. Стала й давай закликати до себе запорожців, начебто в гості. ...Приходять запорожці прямо до цариці, віддають їй чолом, чи як там треба, а вона зараз і питає їх:

НА чи всі ви, дітки, прийшли?

Шсі, мамо!

І нікого на Січі не лишили?

Ш нікого, мамо, на Січі не лишили, окрім хіба тих, що криві, або сліпі, або вбогі.

[Ну помоліться ж тепер Богу та попрощайтесь зі своєю Січчю, бо більше вам її не побачити. Не з тим я прийшла до вас, щоб не панькатись, а щоб руйнувати.

Як тільки вимовила цариця оці слова, зараз же кинулися до запорожців москалі, позаковували їх в кайдани, повідбирали в них худобу та й порозсилали кудись світ за очі».

Можливо, мудрому отаману й справді не хотілося проливати християнської крові, адже на Січі на той час перебувало не більше ніж півтисячі запорожців -- останні розійшлися на відпочинок по зимівникам. А може він згадав розгром царськими військами Чортомлицької Січі у 1709 р., коли, незважаючи на багатоденний збройний спротив запорожців, росіяни все ж таки знищили осердя козацької вольниці, яке невдовзі відродилося з попелу.

Тим не менш трагічною помилкою стало рішення кошового отамана зберегти життя собі та своїм побратимам. Імператриця Катерина ІІ не взяла до уваги попередні великі заслуги українського козацтва у російсько-турецьких війнах й завоюванні Криму і не прислухалася до прохань старшини щодо їхньої подальшої вірної служби. Протягом 1775 р. було ув'язнено і заслано до Сибіру майже всіх запорозьких ватажків -- отже народний переказ про «заковування в кайдани» січовиків був правдивий.

Про самого січового отамана Калниша в Україні ніхто нічого не знав аж до другої половини ХІХ ст. Лише влітку 1862 р., перебуваючи на засланні в Архангельській губернії український вчений-народник Петро Єфименко (чоловік відомої вченої-історика Олександри Єфименко) «правдами і неправдами» потрапив до архіву Архангельського губернського правління, де ознайомився з справою під назвою «Дело по сообщению государственной военной коллегии конторы об отсылке, для содержания в Соловецкий мона- стирь кошевого Петра Калнышевского. Июля 11-го дня 1776 г.». Лише тоді стало відомо, що останній отаман Запорозької Січі був ув'язнений на далеких Соловецьких островах, де довгий час протягом наступних століть (аж до 80-х рр. ХХ ст.) діяла найстрашніша каральна установа Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Але перед тим як розповісти про нелегку долю Петра Івановича Калнишевського на Соловках, звернімося до його насиченого різними подіями життєвого шляху.

Народився Петро наприкінці ХVП--початку ХVШ ст. в селі Пустовійтівка поблизу містечка Ромни на Слобожанщині (суч. Сумщина). Козацька родина Калнишевських очевидно переселилася сюди з Правобережної України десь перед роками буремної Хмельниччини. Петро мав молодшого брата Семена, який був священиком в містечку Смілому, що неподалік від Пустовійтівки. Поки що не вдалося відшукати документів, які б розкрили життєдіяльність Петра Калнишевського до 1750 р., коли той записався козаком Кущівського куреня Новопокровської січі. Знаємо, що з 1754 до 1762 рр. він перебував на посаді військового осавула, а в 1759 та 1761 рр. -- похідного полковника Війська Запорозького Низового. У 1762 р. запорожці обирають його кошовим отаманом. Зважаючи на військову і політичну вмілість, а також визначні особисті якості Петро Калнишевський близько десяти разів переобирався на найвищій посаді Запорозької Січі й був беззмінним отаманом з 1762 до 1775 рр.

Під час свого отаманування Калнишевський перетворив запорозькі землі на житницю не лише всієї України, але й Росії. Тоді на території сучасних Донецької, Запорізької та Дніпропетровської областей до вже існуючих додалося ще близько 4-х тисяч хуторів-зимівників, а населення «вольностей» Війська Запорозького Низового збільшилося більше на десятки тисяч козаків-хліборобів. Люди нижчих станів втікали сюди з центральних районів України, де вже запроваджувалося кріпацтво. Січовий уряд взяв народну колонізацію під свій контроль, не дозволяючи представникам російської влади втручатися у цей процес. Саме у 60-х--першій половині 70-х рр. XVIII ст. тут з'явилося багато нових містечок і сіл. Серед них -- відоме до цього часу село Петриківка, яка була названа на честь запорозького отамана Петра Калнишевського. З архівних документів відомо, що 20 лютого 1772 р. отаман піклувався перед Київським митрополитом про відкриття та освячення у новому селі церкви.

В умовах наступу Російської імперії на автономні державні права Запорозької Січі П. Калнишевський тричі на чолі козацьких делегацій вів переговори з урядом імператриці Катерини II в Санкт-Петербурзі. У північній столиці він добивався скасування мита на товари запорозьких купців; вимагав повернення під січову юрисдикцію земель, що були захоплені Військом Донським; вирішував питання фінансування українських козаків та їхньої участі у військових операціях російської армії тощо. Окрім того, кошовий отаман також неодноразово зустрічався з урядовцями і дипломатами Османської імперії і Кримського ханства, відстоюючи перед ними міжнародний статус Війська Запорозького Низового.

Окремо треба відзначити велику меценатську діяльність кошового отамана у справі підтримки православної церкви в Україні. На його кошти були збудовані: Церква Святої Трійці у рідному селі Пустовійтівка (1773 р.), Церква Святої Покрови в місті Ромнах (1770 р.), Церква Святих апостолів Петра і Павла в Києво-Межи- гірському монастирі (1768 р.), Церкви у Лохвиці (1763 р.) та Петриківці (1769 р.). Також кошовий отаман фінансував будівництво багатьох церков на Запорожжі. Особливо він піклувався Києво- Межигірським монастирем. Відомо, що П. Калнишевський під час свого отаманування відправив багаті дари для храму Гроба Господнього в Єрусалимі.

На чолі з кошовим отаманом П. Калнишевським близько 11 тисяч українських козаків взяли активну участь в російсько-турецький війні 1768-1774 рр., де, зокрема, відзначилися під час взяття Очакова і Кінбурна. Окрім того, Калнишевський вміло організував розвідувальну систему на території Кримського ханства, що дозволило урядові та військовому командуванню Російської імперії вчасно отримувати необхідну інформацію про настрої в татарському війську та пересування турецької армії. За військову доблесть козацька старшина була нагороджена Катериною ІІ. Але все це, як бачимо, не допомогло кошовому отаману та його побратимам зберегти не лише державну автономію Запорозької Січі, але й власну свободу.

«Всемилостивейшая государыня! Вашему императорскому величеству известны все дерзновенные поступки бывшего Сечи Запорожской кошевого Петра Кальнышевского и его сообщников судьи Павла Головатого и писаря Ивана Глобы, коих вероломное буйство столь велико..., которую по всем гражданским и политическим законам заслужили по всей справедливости смертную казнь. Но как всегдашняя блистательной души вашей спутница добродетель побеждает суровость злобы кротким и матерним исправлением, то и осмеливаюсь я всеподанейше представить:...отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого -- в Соловецкий, а прочих в состоящие в Сибири монастыри.», -- таке подання направив 14 травня 1776 р. до російської імператриці її довголітній фаворит Г. Потьомкін. Відповідь Катерини ІІ була короткою: «Быть по сему». Саме так царський уряд «віддячив» запорожцям за довгі роки сумлінного служіння -- участь у російсько- турецьких війнах, завоювання Кримського ханства, охорону південно-західних кордонів Російської імперії тощо.

Умови ув'язнення П. Калнишевського в Соловецькому монастирі були дуже жорстокими. Документи і свідчення сучасників говорять про те, що отаман перебував у камері-«мішку» начебто заживо замурований. Взимку його каземат охороняли три, а влітку -- чотири солдати. В той же час усіх останніх арештантів «оберігали» лише по одному вартовому. Згідно з переказами місцевих жителів його виводили на подвір'я лише три рази на рік, у зв'язку з великими церковними святами -- на Пасху, Преображення Христове та Різдво Христове.

Історики так описували місце ув'язнення колишнього грізного ватажка запорізьких козаків: «Це печероподібне приміщення довільної форми від двох до чотирьох аршин завдовжки і від 1,5 до 3 аршин завширшки. Камінна лавка (місце для сидіння і спання) -- вся її обстава. В'язень не міг лягти, витягнувшись на весь зріст, він повинен був спати у напівзігнутому стані. У приміщенні стояла вічна напівтемрява, було вогко і холодно...». Хоча невдовзі старого Калнишевського перевели до більш кращого «приміщення» -- одного з казематів Головленківської тюрми в Архангельській башті. Добував свій незаслужений термін він уже в келії №15 Прядильної башти, а потім в Білій башті в невеличкій добудові під назвою «Сушило».

Могила П. Калнишевського, який чверть століття страждав з-за своєї трагічної помилки знаходиться на головному подвір'ї Соловецького кремля перед Свято-Преображенським собором. Лише у 1856 р. за наказом настоятеля монастиря тут була встановлена надмогильна плита з таким написом: «Здесь погребено тело в бозе почившего кошевого бывшего некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христитанина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю». Від початку буремного ХХ ст. ця вже історична пам'ятка декілька раз переміщувалася і лише в 1971 р. була взята на облік разом з іншими надмогильними плитами, що знаходилися на загальному цвинтарі поблизу Онуфріївської церкви. На початку серпня 2000 р. плиту П. Калнишевського переміщено в Германівський дворик біля однойменної каплиці, де розмістили надмогильні плити усіх відомих в'язнів Соловецького монастиря.

Пам'ятник Калнишевському встановлений його земляками височіє у селі Пустовійтівка Роменського району на Сумщині. У 2003 р., в зв'язку з 200-річчям від дня смерті отамана, сучасні українські козаки спорудили бюст П. Калнишевського на о. Хортиця в Запоріжжі та встановили пам'ятник отаману на Соловках. З громадської ініціативи до Архангельської області Російської Федерації було відправлено ряд наукових експедицій, які провели пошуко-дослідницьку роботу в архівах, а також на території Соловецького монастиря.

Якщо колись мінлива доля занесе вас до унікальної туристичної місцини Росії під назвою «Соловецький державний історико- архітектурний музей-заповідник», то підійдіть з південного боку до Успенської церкви Спасо-Преображенського монастиря, де поруч з могилами видатного російського публіциста початку XVII ст. Авраамія Паліцина і соловецького архімандрита Феодорита знаходиться поховання останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

Як виглядав отаман П. Калнишевський, а також «середньостатичний» запорозький козак? Яким був зовнішній образ козака? Згідно з історичними спогадами, які протягом другої половини XIX ст. записували історики та етнографи Д. Яворницький та Я. Новицький, архетип козака, який проживав у межах Війська Запорозького Низового, в т. ч. і на території історичних Донеччини та Луганщини, мало чим відрізнявся від образу козака з Правобережної, Північної чи Центральної України.

Згідно зі свідченнями старезного 116-річного запорозького козака Івана Розсолода, що козакував за отаманування П. Калнишевського, справжній запорожець виглядав так: «Зодягалися запорожці добре, ходили і браво і чепурно. Вони, бачите, голови брили: обриє та ще й милом намаже, щоб добре, бач, волосся росло, одну тільки чуприну кидали на голові, довгу таку, з аршин, мабуть, довжини, та чорну та кучеряву. Заправить її, замотає до плеча, та так і живе за вухом... Якби піймав за нею, то було б за що подержати... Бороди теж брили, тількі одні вуса зоставляли, і пестували їх довгі- предовгі. Оце як назхварбить їх, як начорнить та як розчеше гребещиком, так хоть він і старий буде, а вийде такий козарлюга, що тільки хить-хить!.. Оце він як чуприну замовтав, вуса розчесав, тоді вже одягається у свою одежу. Околиця на шапці іноді служила козакові замість кисета аьо кишені: туда він, як коли, кладе було тютюн, кресало, люльку, ріжок з тютюном; особливо люльку... Ось як надів запорожець червоний каптан, підперезався поясом, почепив на себе кинджал, повісив пістолі, шаблю, тоді вже він надіва черкеску або жупан».

Ось такою героїчною і водночас трагічною була доля останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. Він разом зі своїми соратниками сміливо воював не лише за Україну, але і геополітичні інтереси Російської імперії у Криму, Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. Незважаючи на такі заслуги, імперія підступно зрадила не тільки його, але й усіх українських козаків та жителів Південної і Східної України. З 1776 р. на усіх прикордонних землях Війська Запорозького Низового, включно з територією Донеччини та Луганщини, було запроваджено поміщицький кріпосницький устрій, а вільнолюбивих степових козаків переведено до армійських пікінерів, гусарів і драгунів, військових поселенців у межах новоутворених губерній. Однак велика частина непокірних запорозьких козаків подалася на терени Османської імперії, де заснувала нову Задунайську Січ.

Заснування на Дикому Полі тимчасових військово-господарських поселень українського козацтва пов'язане з відпливом сюди населення з Чернігово-Сіверщини, що відбувалося у результаті московсько-литовської війни 1500-1503 рр. Історичні джерела переконливо стверджують, що на початку XVI ст. у пониззі Дніпра з татарами воювали чернігівські, київські і черкаські козаки, певна частина яких відходила у район річок Кальміусу та Сіверського Дінця. У 1546 р. очевидець повідомляв, що на Середньому Подінців'ю «у Святых Гор и выше и ниже, позаводили в лесах... зимовища для своих кошей. Тут строили казаки и струги. Черкасы севрюки (українці. -- Т.Ч.) стали раставлять по Северскому Донцу зимовища своих товариств и таким образом завели в поперек страшного Поля дозорную цепь от крымцев».

Від часів гетьманування Богдана Хмельницького, з середини XVII ст., більша територія сучасного Донбасу входила до Української козацької держави, про що переконливо засвідчувала самі запорозькі козаки: «.Якими землями і угіддями Військо Запорозьке з давніх часів наділене як у написаному універсалі його, гетьмана Хмельницького. від Дніпра річкою Самарою, Вовчими Водами, Бер- дою, Калчиком і Кальміусом та іншими впадаючими в них річками і косами і балками і всякими угіддями, що належать до тих річок».

Більш ніж півтисячі років тому українське козацтво сміливо проторувало шлях до Кальміуса, Міуса, Сіверського Дінця, Лугані та Дону. У багатьох жорстоких і виснажливих війнах і військових сутичках з татарами, турками і росіянами протягом XVП-XVШ ст. українці зуміли провести військово-господарську колонізацію великої території Дніпрово-Донського межиріччя, яке сучасники називали не інакше як Диким Полем. Ні протидія чисельних татарських орд Кримського ханства, ні сторожі «государевих людей» самодержавного Московського царства, ні бездоганний вишкіл яничарів Османської імперії не відлякали наших мужніх пращурів, які за допомогою «меча і плуга» заснували на міжцивілізаційних землях Європи та Азії свої адміністративно-територіальні структури -- Кальміуську, Єланецьку та Барвінківську паланки Війська Запорозького Низового.

Потрібно наголосити на тому, що основну частину «особового складу» тогочасної Запорозької Січі складали вихідці з Полтавщини та Чернігівщини. А українські переселенці з Волині, Східної Галичини, Поділля та правобережної Київщини у середині XVII ст. заснували Ізюмський та Острогозький козацькі полки, що поширювали свій устрій на донецькі та луганські землі. Спільно з запорожськими, ізюмські та острогозькі українські козаки завдяки своїй довголітній невтомній військово-господарській діяльності дали поштовх для утворення багатьох міст і селищ та поступово цивілізували Степовий кордон Європи. По суті, саме українські козаки почали творити цей особливий прикордонний історико-етнографічний регіон України, який пізніше отримав назву Донбасу.

Жителі сучасних Донецької та Луганської областей мають пишатися своїм давнім козацьким минулим як складовою частиною історії України, а відтак світового цивілізаційного процесу. Адже багато жителів шахтарського Донбасу мають прізвища, які їм передали у спадок українські козаки -- Береговий, Бойко, Забирко, Засядько, Куций, Коваленко, Левченко Лановий, Малий, Невпряга, Непийпиво, Онопко, Петренко, Порохня, Смирний, Сторчоус, Сорока, Нагнибіда, Моторний, Рибак, Рудько, Чалий, Череда, Чорний, Щербатий, Щербина, Якименко, Яковенко та багато-багато інших.

Сьогодні на місці українських козацьких поселень Олександрівка та Крутогорівка знаходиться мільйонне шахтарське місто Донецьк -- обласний центр Української держави; колишні зимівники Кам'яний Брід, Красний Яр та хутір Вергунка дали поштовх виникненню міста Луганська як сучасного центру Луганської області; козацький зимівник Лисичий Байрак дав назву сучасному Лисичанську Луганської області; на місці старовинної козацької фортеці Домаха (пізніше -- Кальміуська Слобода) постало величне припортове місто Маріуполь, а українське козацьке містечко Тор сприяло виникненню на його основі великого промислового міста Слов'янська Донецької області.

Українцями засновано багато населених пунктів у межах колишнього Дикого Поля, серед яких відзначимо такі великі міста на Луганщині як Зимогір'я (з 1640-х рр. -- Черкаський Брід), Кремінна (з 1679 р. -- Новоглухів), Ровеньки (з 1710-х -- Ровенецька Слобода), Сватове (з 1660-х рр. -- Сватова Лучка) та Старобільськ (з 1686 р. -- Стара Біла), Суходільськ (з 1690-х рр. -- Дуванне), а в Донецькій області -- Авдіївка (з 1740-х рр.), Артемівськ (з 1703 р. -- Бахмут), Горлівка (з 1710-х рр. -- слободи Зайцівка і Микитівка), Дружківка (з 1750-х рр.), Красний Лиман (з 1667 р. -- Лиман), Красногорівка (з 1690-х рр. -- слободи Пеньківка та Софіївка), Макіївка (з 1690 р. -- зимівник Ясинівка), Мар'їнка (з 1840-х рр.), Миколаївка (з 1720-х рр.), Селидове (з 1780-х рр. -- слобода Селидівка) та Сіверськ (з 1680-х -- Старий Млин, з 1768 р. -- Радивонівка) та інші.

За часів радянського тоталітарного режиму козацька історія Донбаського краю ганебно замовчувалася, однак зі встановнням незалежності України у 1991 р. донеччани та луганчани почали замислюватися над своїм давнім історичним корінням. У 2005 р. Президентом України було видано Указ «Про відзначення 500-річчя виникнення українських козацьких поселень на території Донецької і Луганської областей», а Національним банком України викарбувано ювілейну монету з цього приводу.

На Донбасі широко відзначалося п'ятисотріччя від часу заснування перших козацьких поселень на сході України. Школярі та студенти брали участь в історичному конкурсі на краще знання місця та ролі українського козацтва у минулому краю. У м. Маріуполь було проведено археологічні розкопки, під час яких на місці колишньої Кальміуської Слободи віднайдено залишки українських поселень, а також багато побутових речей, серед яких вирізняються глиняні козацькі люльки. У містечку Селидове Донецької області, на місці якого у давні часи знаходився один із зимівників Кальміуської паланки Запорозької Січі, патріотами своєї землі було встановлено пам'ятник «Козак в дозорі», а також меморіальна дошка з написом «Тут, на річці Солоній, з XVI століття знаходилось сторожове поселення запорозьких козаків». У 2008 р. пам'ятник легендарному засновнику міста козаку Дружку було урочисто відкрито у Дружківці Донецької області. На честь діяльності українських козаків було споруджено пам'ятні знаки в Донецьку та Маріуполі.

Пам'ять про героїчні козацькі часи на Донбасі продовжує жити у наш нелегкий час. Її не знищити ні місцевим «безбатченкам», які забули про власне минуле, ні іноземним зайдам, що оманою та силою насаджують колишні імперські міфи. Адже світовий історичний досвід свідчить, що імперії як тоталітарні утворення завжди розвалюються, а країни та народи залишаються.

Донеччина та Луганщина завжди були, є і будуть невід'ємною частиною України. Це беззастережно засвідчують історичні факти та численні документальні джерела. А якщо про це переконливо говорить сама Історія, то Господь Бог допоможе українському народу відстояти свою новітню незалежність і територіальну цілісність як спадкоємцю славних козацьких традицій.

калнишевський отаман імператриця

Размещено на Allbest.ru