Революції у країнах Східної Європи кінця 80-х років

США, прагнучи утримати Південний В'єтнам під своїм контролем і не допустити встановлення там комуністичного режиму, поступово втягнулися в цю війну, а з 1964 р. розпочали активні воєнні дії проти ДРВ. Американсько-в'єтнамська війна- найбільш кривава серед локальних війн XX ст. - тривала майже 10 років і завершилися перемогою ДРВ. У січні 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі. 2 липня 1976 р. В'єтнам було об'єднано і проголошено створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ) зі столицею в Ханої.

Невдачі з будівництвом соціалізму змусили в 1986 р. правлячу комуністичну партію розпочати економічні реформи, подібні до китайських: скорочено державне планування; надано свободу підприємствам; покращено умови діяльності дрібних приватних підприємств; надано пільги іноземному капіталові; у конституцію внесено статтю про приватну власність. Наслідком цього стало економічне зростання - В'єтнам вийшов на 3-є місце у світі за експортом рису, припинення інфляції, збільшення іноземних інвестицій, переважно від приватних підприємців зі Східної і Південно-Східної Азії. Середній приріст ВНП у країні - 8-9 % на рік. Змінилася і зовнішня політика СРВ. Наприкінці 80-х років вона вивела свої війська з Камбоджі та Лаосу, які до того були у сфері її впливу, нормалізувала відносини з Китаєм, який у 1979 р. розпочав проти В'єтнаму воєнні дії, а у 1995 р. відновила дипломатичні відносини із США.

В Індонезії до 1949 р. точилася війна з країною-метрополією - Нідерландами. Після періоду "ліберальної економіки" 1950- 1957 рр., який характеризувався нестабільністю господарського життя, Сукарно запровадив воєнний стан. Спроба комуністів захопити владу в 1965 р. була придушена військовими на чолі з генералом Сухарто, який у 1968 р. став президентом, встановивши "новий порядок", що спирався на переважний вплив армії у всіх сферах життя. З цього періоду країна розвивалася здебільшого завдяки експорту нафти. У 70-80-ті роки було денаціоналізовано промисловість і аграрний сектор. Зовнішня і внутрішня політика стала орієнтуватись на західні країни - іноземному капіталові були надані пільгові умови для інвестицій. Рівень життя залишався порівняно невисоким. Після виборів 1987 р. режим Сухарто ще більше зміцнів і у XXI іст. країна вступила в умовах відносного економічного піднесення та політичної стабільності.

Один із найтрагічніших періодів розвитку пройшла після війни Камбоджа. Після здобуття незалежності у 1954 р. там було відновлено монархію на чолі з принцом Сіануком. У 1970 р. у країні відбувся державний переворот і до влади прийшов уряд на чолі з генералом Лон Нолом. Камбоджа проголошувалась Кхмерською Республікою, а монархія була ліквідована. Але у 1975 р. до влади прийшов націоналістичний ультралівий режим "червоних кхмерів" на чолі з Пол Потом. Обравши за взірець маоцзедунівсь-кий Китай, Пол Пот висунув ідею кхмерського соціалізму: ліквідація міст, торгівлі, грошей, сім'ї, створення сільськогосподарських комун. Було знищено майже всю інтелігенцію та військових. Усіх жителів Пном-Пеня (столиці Камбоджі) виселели в сільську місцевість за 72 год, запровадили примусові шлюби. Загинуло 3 млн з 8 млн населення. У 1978 р. В'єтнам за підтримки СРСР захопив Камбоджу, полпотівців вигнали з країни і в січні 1979 р. була проголошена Народна Республіка Кампучія. Через 10 років в'єтнамські війська було виведено. Камбоджа поступово стала повертатися до мирного життя.

У 70-80-ті роки при владі в країні перебував пров'єтнамський режим. Йому протистояли прибічники принцаСіанука, який правив країною до 1970 р., і "червоні кхмери", які контролювали великий регіон на кордоні з Таїландом. Тільки наприкінці 80-х років розпочався політичний діалог з метою досягнення єдності в державі. У1989 р. В'єтнам вивів свої війська, у 1993 р. відбулися вибори, на яких перемогу здобули прибічники принца Сіанука, котрий знову очолив державу. У Камбоджі відновилась монархія. Але мирні ініціативи були зірвані у 1997 р., коли розпалася урядова коаліція і прибічники колишнього прем'єр-міністра Хун Сена розпочали громадянську війну.

Південну Корею, Гонконг, Сінгапур і Тайвань образно називають "азіатськими тиграми" у зв'язку з їхнім швидким "стрибком" з економічної відсталості до процвітання за останні 25 років. Можна назвати кілька причин такого успіху:

o поєднання багатовікових традицій конфуціанства (повага до авторитету і влади, висока культура праці, жертовність в ім'я загального блага, вміння задовольнятися малим, відсутність прав і свобод західноєвропейського зразка тощо) з ринковою економікою;

o військова і фінансова підтримка з боку США Південної Кореї і Тайваню, тривкі зв'язки Гонконгу і Сінгапуру з Великою Британією;

o активне втручання держави в економіку - спонукання підприємців виявляти ініціативу, завойовувати міжнародні ринки; підтримка державою експортно орієнтованих галузей економіки.

У Південній Кореї (Республіці Корея), що виникла в 1948 p., щорічне економічне зростання протягом останніх 50 років було на рівні 4,5-13 %, нині дохід на одну особу становить понад 11 тис. дол. на рік. Економічне процвітання країни розпочалося з розвитку текстильної промисловості й експорту текстилю, ціни на який на світовому ринку були невисокими внаслідок низької собівартості робочої сили. У країні панував авторитарний режим військових (1948-1960 pp. - Лі Син Ман, 1960-1979 pp. - Пак Чжон Хі). Демократичні перетворення розпочалися у 1987 p., коли було проведено перші всенародні вибори і введено в дію демократичну конституцію країни. У 80-х роках Корея стала світовим лідером із виробництва побутової техніки, кораблів, легкових автомобілів, взуття.

Китайська Республіка (Тайвань) була створена у 1949 р. Чан Кайші, який емігрував на острів з континентального Китаю після поразки у громадянській війні. Як і в Кореї, економічному зростанню тут сприяв авторитарний режим: 1949-1975 рр.- Чан Кайші, 1975-1986 - Цзяа Цзінго, сина Чан Кайші. Демократичні перетворення утвердились лише після смерті останнього. Правлячий режим створив умови для розвитку таких галузей промисловості, як текстильна, виробництво одягу і взуття, іграшок; пізніше розвинулися машинобудування, наукомісткі галузі. На сьогодні на Тайвані резервний запас валюти у доларах США найбільший у світі.

У Сінгапурі, що став незалежною державою у 1965 p., понад третина населення зайнята у фінансовій галузі та сфері послуг. Місто Сінгапур - один із фінансових центрів світу і великий порт. Лідером правлячого в країні авторитарного режиму з 1959 по 1990 р. був прем'єр-міністр Лі Куан Ю. Головні статті експорту - електроніка та комп'ютерна техніка, продукти нафтохімії, легкої промисловості.

У Гонконгу (Сянгані), що перейшов під юрисдикцію Китаю від Великої Британії 1 липня 1997 p., найвищий серед "тигрів" рівень доходів на одну особу - 24,5 тис. дол. на рік. Місто експортує до 90 % виробленої продукції (одяг, іграшки, годинники). У виробництві зайнято 28,5 % населення, стільки ж - у торгівлі, ресторанному та готельному бізнесі.

Швидкий економічний розвиток багатих корисними копалинами країн регіону відбувається завдяки переважно китайській буржуазії, яка виявила тут надзвичайну підприємливість, дуже швидко створивши великі транснаціональні корпорації. У федерації Малайзія власне малайська буржуазія контролює лише 30 % економіки, китайська - 60%. На експорт ідуть каучук, олово, нафта, деревина, а останнім часом- електротехнічні вироби, комп'ютери. Щорічний приріст ВВП - 8-9 %.

Королівство Таїланд, яке тривалий час було слаборозвинутою, політично нестабільною державою (за 60 років 17 державних переворотів), у 70-80-х роках перетворилося на найбільшого у світі експортера рису. У 80-х роках завдяки іноземним інвестиціям і технологіям експортними товарами стали електроніка, продукція хімічної й автоскладальної промисловості.

Молоді індустріальні країни прагнуть до регіонального об'єднання. У 1967 р. Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни утворили економічне об'єднання АСЕАН. Економічна інтеграція, безмитна торгівля в межах Асоціації дали змогу підняти рівень виробництва й перетворити цей регіон на один із центрів світової економіки.

Розвиток країн Азії в другій половині XX ст. характеризувався різноманітністю моделей та ідеологічних парадигм. Значній частині азійських держав не лише вдалося стати на шлях стійкого розвитку, а й успішно конкурувати з провідними європейськими державами та США, що дає підстави багатьом фахівцям ввести в обіг поняття "тихоокеанське століття''. І справді, за багатьма параметрами саме Азійсько-Тихоокеанський регіон (АТР) усе більше стає центром світової торгівлі та виробництва товарів і технологій.

Наслідуючи приклад Японії, чотири "азійські тигри" (Сінгапур, Гонконг, Тайвань і Південна Корея) в період 70-90-х pp. перетворилися на динамічні та розвинені суспільства, добробут яких ґрунтується на експортооріентованих економіках, що швидко розвиваються.

Одним із феноменів розвитку країн Азії наприкінці XX - на початку XXI ст. стало китайське "економічне диво". Середньорічні темпи розвитку країни з 1979 по 2003 р. становили 9,4 %. З моменту започаткованих Ден Сяопіном у 1978 р.реформ Китаю вдалося до 2000 р. збільшити рівень виробництва у чотири рази. Значним ресурсом для модернізації стало приєднання колишніх колоній Гонконгу та Макао відповідно в 1997 та 1999 pp. Втілюючи в життя принцип "одна країна - дві системи" (тобто паралельне існування так званих капіталістичної та соціалістичної систем у межах одного державного цілого), ці два особливі адміністративні райони і надалі залишаються економічно привабливими для мільярдних інвестицій, зберігши та розвиваючи значний економі-ко-фінансовий потенціал. Водночас у Гонконгу проведено вибори до місцевого законодавчого органу під значним тиском з боку центру, внаслідок чого пропекінські сили здобули більшість. Тимчасовий прогрес у розв'язанні проблеми статусу Тибету, що почався заявою в 2004 р. Далай-лами про визнання цього краю частиною Китаю і діалог з Пекіном, було затьмарено виступами місцевого населення, значна частина якого незадоволена політикою культурно-етнічної асиміляції з боку центру. Певних зрушень удалося домогтися у справі зближення між материковим Китаєм та Тайванем. У 2005 р. лідери провідних тайванських партій (за винятком правлячої на той час Демократичної прогресивної партії), у тому числі й голова Гоміньдану, відвідали КНР. Проте значний рівень військового протистояння і подальший політико-військовий тиск Пекіна зберігають можливості для вибуху конфлікту.