9

Размещено на http://www.allbest.ru/

Заснування київської митрополії. Перші київські митрополити

На те, яким саме було влаштування церкви після запровадження християнства в Київській Русі, є досить багато різних наукових поглядів. Це зумовлено тим, що до цього часу немає сталого погляду на сам процес запровадження християнства. Є немало прибічників думки (М.Ю. Брайчевський, Б.О. Рибаков), що в часи перших київських князів Аскольда й Діра із Візантії було прислано митрополита, і вже тоді Київська церква стала митрополією в складі Константинопольської патріархії. Прибічники цього погляду апелюють до слів патріарха Фотія, що і руси змінили свою "нечестиву" віру і прийняли єпископа. Про це пише й Костянтин Багрянородний у біографії свого діда, засновника Македонської династії Василія Македонянина. Наші пізніші літописи коротко згадують про призначення Фотієм митрополита Михайла чи Леона, хоча більш давні списки літописів про це нічого не кажуть. Оскільки в повідомленнях Фотія й Костянтина Багрянородного нема ніяких географічних вказівок, то деякі дослідники, наприклад, М. Чубатий, відносять ці відомості до Тмутараканської Русі, де, мовляв, і було засновано митрополію. Найбільш об'єктивною можна визнати думку, що ці документи відбивають поступовий процес залучення до християнства східних слов'ян, а призначення митрополита або іншого духовного пастиря якщо й було як одиничний факт, то не дістало необхідного, як годиться в таких випадках, оформлення. Сьогодні немає достатніх підстав стверджувати, що саме з того часу існувала на Русі митрополича кафедра.

Прибічники поширенішого серед сучасних дослідників погляду про запровадження на Русі візантійського варіанту християнства наштовхуються на великі труднощі, оскільки не мають ніяких свідчень про створення після охрещення церковної організації. Перша згадка про митрополита в "Повісті врем'яних літ" з'являється в 1039 р., а всі спроби відтворити хоч яку-небудь ієрархічну систему до вказаного року будуються на дуже хитких підвалинах.

Літописець не повідомляє, що в хрещенні Русі брали участь візантійські священики. Володимир взяв із захопленого Корсуня "царицю, і Настаса, і попів корсунських". Першу, побудовану Володимиром, церкву святої Богородиці (Десятинну) він "доручив Настасу Корсунцю, і поставив попів корсунських служити в ній". У "Повісті" записані і такі слова Володимира; "Оце даю церкві оцій святої Богородиці від себе і від моїх городів десяту частину". І дав десятину Анастасові Корсунцю".

Літописець однозначно пише, що на чолі церкви на Русі після охрещення стояв піп Анастас, а хрещення киян здійснювали просто попи, не вказуючи при цьому їхнього звання. І він каже правду, оскільки жоден церковний ієрарх не міг би здійснити такого, м'яко кажучи, дивовижного акту: хрестити людей у водах Дніпра. Таке порушення канонів не могло статися, коли б Русь охрещувалася під прихильною опікою чи візантійського патріарха, чи папи римського. Це могло відбутися лише в тому разі, якщо Русь хрестилася самочинно, прагнучи продовжити початий західними слов'янами процес створення слов'янського варіанту християнства, який звертався до істин початкового християнства.

Треба відрізняти корсунське духовенство, котре було поставлено Володимиром на чолі новоствореної церкви, від візантійського. Воно могло діяти і діяло в своїх інтересах. Як інакше пояснити те, що на чолі церкви ставиться людина, котра зрадила інтереси Візантійської держави. Адже саме Анастас допоміг Володимиру захопити Корсунь, коли послав стрілу з вказівкою на підземні водопроводи, які забезпечували місто водою. Захоплення Володимиром Корсуня змусило візантійського імператора піти на велику поступку: дати згоду на шлюб своєї порфірородної сестри з варварським, на їхню думку, правителем ворожої держави. Навряд чи Візантії сподобалося б піднесення в новоствореній церкві власного зрадника - попа Анастаса. Однак Володимир був людиною рішучою, сміливою й далекою від церковно-богословських проблем. Його не збентежили ні моральні якості, ні сан голови власної церкви. Володимир створював незалежну церкву, з якою мусили рахуватися інші держави.

У деяких "Житіях" Володимира Анастаса називають ієреєм і навіть єпископом. Найдавніші списки літопису зовсім не вказують на його сан, а звуть просто попом, хоча літописець як церковна людина мав би знати, що треба було б мати Анастасу сан не менший, ніж єпископа. Згідно з християнськими канонами самостійну церковну область, єпархію або землю (архієпископію, митрополію, патріархію) мав очолювати церковник у сані архиєрея - єпископ, митрополит або патріарх.

Корсунське духовенство стояло на чолі новоствореної церкви. Воно й написало численні житія Володимира, в яких центральне місце посідають події в Корсуні. Тому найбільш яскравою деталлю літописної розповіді також є цей похід. Можливо, саме корсунське духовенство трохи підправило реальні події, коли перенесло хрещення Володимира із Василева або Києва до Корсуня. А літописець, йдучи за правдою, записав після розповіді про корсунський похід і охрещення там Володимира, що, за деякими даними, він охрестився в Києві або у Василеві.

Однак Володимир взяв на себе непосильну роботу. Він не знав усієї складної й заплутаної системи церковних взаємовідносин. І коли новостворена церква спробувала утвердити себе, то справи її пішли дуже погано. Жодна з існуючих церков не могла 'її визнати. Завдання виявилося невиконаним, і вже син Володимира Ярослав Мудрий зрозумів це. Розпочинаються складні переговори про створення церковної ієрархії. Візантія не погодилася на те, щоб дати руській церкві автокефалію, але згодом погоджується послати митрополита.

Перша спроба запровадити митрополію на Русі належить Ярославу Володимировичу. Попередньо київський князь за допомогою влаштування династичних шлюбів майже зі всіма дворами європейських країн, в тому числі й з Візантією, зумів заручитися повною дипломатичною підтримкою. Йдучи на поступки Візантії, він збудував нову резиденцію - храм святої Софії. Було вжито також інших видів тиску на Константинопольського патріарха. Внаслідок цього в 1039 році Візантія надсилає до Києва свого першого митрополита Феопемпта. Найбільш давні списки літопису (Новгородський перший та Лаврентієвський) повідомляють, що Ярослав запровадив митрополію, і першим митрополитом називають саме Феопемпта.

Діяльність Феопемпта як митрополита розпочалася з освячення Десятинної церкви. Повідомлення літопису про цей факт неодмінно викликає подив вчених. Навіщо освячувати церкву, вже освячену в 996 році, в якій більше сорока років відправляли богослужіння? Такі дії суперечать церковним правилам. Все стає зрозумілим, коли врахувати те, що Константинопольський патріарх не визнав самочинного охрещення і, можливо, за порушення церковних правил наклав анафему на Анастаса Корсунянина, котрий, за літописом, був главою Десятинної церкви, а отже, очолював новостворену церкву. А тому, за церковними правилами, освячення Десятинної церкви Анастасом було недійсним. Вірогідно, що Феопемпт ще цілим рядом інших актів спробував принизити запроваджену Володимиром церкву, ображав патріотичні почуття народу. У 1042 році він змушений втекти до Константинополя, а між Київською Руссю та Візантією спалахує війна.

Київський митрополит русич Іларіон. Патріотизм Київського християнства

1051 року митрополичу кафедру посідає русич Іларіон - видатний ідеолог новостворюваної церкви. Він пише працю, в якій викладає погляди нових християн на їхнє місце серед християнських церков. Праця називається "Слово про Закон і Благодать", оскільки віднині й навіки всі ідейні й духовні суперечки стали вестися з використанням християнських термінів і категорій.

Отже, митрополит Іларіон написав богословський твір, в якому за допомогою християнських категорій виклав погляди нових християн на світову історію. Нові християни, як писав Іларіон, оцінюють своє місце в християнському світі. Вони засуджують тих, хто "з іудейською скупістю" заважає поширенню християнської благодаті. Нові християни - це нові учні Христа, "нові міхи", здатні нести нове благодатне вчення. Іларіон вважає, що новий народ прийняв християнську благодать лише дякуючи Богу і завдяки великому князю Володимиру. Сам Бог вів великого князя. Не бачив він Христа, не ходив за ним як апостоли, але звершилося дивне чудо і звернувся Володимир до Бога, і привів до нього весь свій народ. "Ти, уподібнення великого Костянтина: рівнорозумний, рівнохристолюбивий " (Іларіон. Слово про Закон і Благодать. - С.100). Саме так визначає місце нової церкви ідеолог її початкового періоду. Вона є рівною іншим церквам, бо її творець є рівним самому великому Костянтину, котрий першим проголосив християнство державною релігією Римської імперії.

Подібним чином про причини запровадження християнства в Київській Русі пише і Мніх Яків, якого спонукало до творчості таку саме прагнення "похвалити" князя Володимира. У полемічному творі "Пам'ять і похвала князю Володимиру" київський книжник сперечається з невідомими опонентами з питання, здавалося б, власне богословського: чи заслуговує Володимир бути причисленим до лику святих. Крім прикладу княгині Ольги та особистого "прозріння" князя Володимира, Яків не бачить інших причин прийняття Володимиром святого хрещення. Тільки завдяки Богу прийняв хрещення Володимир, і лише дякуючи великому князю просвітився весь світ святим хрещенням - така основна думка монаха. Отже, не може бути мови про будь-яких посередників, навіть про таких, як Константинопольська церква, коли сам князь Володимир уподібнюється Костянтину Великому, і сам Бог допомагає йому в його благих справах? Якщо й просить князь Володимир попів у корсунян, щоб "навчити людей закону християнського" (Яков Мних. Память и похвала князю Владимиру // "Крещение Руси" в трудах русских и советских историков. - М., 1988. - С.244), то сам Бог допомагає йому: князь захоплює місто Корсунь без особливого клопоту та одружується на візантійській принцесі Анні. Саме так викладає події Мніх Яків. Як ми бачимо, цей переказ відрізняється від інших оповідей про здобуття Володимиром Корсуня.

До тієї ж течії суспільної думки, яка характерна для творів Іларіона та Мніха Якова, належить також "Сказання про Бориса і Гліба" невідомого автора. Це сказання про перших руських святих-князів було одним з найпопулярніших творів руської житійної літератури, що засвідчусь велика кількість списків, які дійшли до нас.

Цей твір, як і твори Іларіона та Якова Мніха, є красномовними своїм мовчанням. Вони вперто мовчать про грецьку церкву як матір православ'я на Русі. Але їхнє красномовство воістину розквітає, коли йдеться про "велику Русьську землю", про нову релігію та її перших святих. Так, автор "Сказання" підносить мощі Бориса і Гліба як величезне державне надбання, "скарб безцінний". Місто, де зберігаються мощі Бориса і Гліба, він ставить вище всіх інших міст. "Воістину Вишгород наречеться - вищим і найвищим серед всіх міст; друга Селунь явилася в Руській землі, маючи в собі врачування безвідплатне, не тільки для нашого одного народу дано воно Богом, але й для всієї землі спасіння" (Сказание О Борисе и Глебе // Памятники литературы Древней Руси. Начало русской литературы. XI - начало ХІІІ века. - С.300). Отже "Нема йому рівного у всьому світі", настільки величне місто Вишгород, яке зберігає мощі святих.

Проведений аналіз літературних творів XI ст. показує, як пишалися своєю новою вірою, своїми святими наші давні книжники. Вони, мабуть, не зрозуміли б сучасних розмов про виключну освітню роль візантійської церкви в справі освічення Русі християнською вірою. Саме жар патріотичних почуттів відрізняє ставлення письменників XI ст. до нової релігії.

київська митрополія митрополит київська русь

Ієрархічне оформлення Києво-руської церкви