Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Утворення Галицько-Волинської держави
• 1.1 Галицьке князівство
• 1.2 Волинське князівство
• 1.3 Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави
• Розділ 2. Суспільний, державний лад та джерела права Галицько-Волинської держави
• 2.1 Характеристика суспільного ладу
• 2.2 Державний лад та його особливості
• 2.3 Джерела права. Загальна характеристика правової системи
• Висновки
• Список використаних джерел
• Додатки

Вступ

Актуальність дослідження зумовлена тим, що Галицько-Волинська держава стала гідним продовжувачем Київської Русі у напрямку утвердження українського народу як самодостатньої нації, яка має право мати міцні державні утворення, які беруть участь у загальноєвропейському житті.

Галицько-Волинське князівство, як прямий нащадок політичних, правових і культурних традицій Київської Русі - держава що на 90% співпадала з територією нашою теперішньою Україною.

Також актуальністю цієї теми для нашого сьогодення є необхідність обізнаності кожного свідомого громадянина держави Україна в її давній історії України, джерелах і витоках тих, чи інших суспільно-політичних процесів, що відбувалися на території нашої Батьківщини протягом минулого тисячоліття і державно-правових відносин, що їх супроводжували. Адже дуже важливо знати, що було покладено в основу нашої теперішньої держави.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.

Метою курсової роботи є поглиблене вивчення історії Галицько-Волинської держави в аспекті формування державності, державного устрою, правових відносин, форм права, що існували на її території.

Завдання:

· ознайомитися з встановленням, розвитком, піднесенням та занепадом Галицько-Волинської держави як важливого етапу формування української державності;

· окремо розглянути розвиток Галицького та Волинського князівств, їх становище напередодні об'єднання;

· проаналізувати суспільний та державний лад Галицько-Волинського князівства

· розглянути відмінності правової системи за часів Київської Русі і Галицько-Волинської держави;

· осмислити значення Галицько-Волинської держави для подальшого державотворення Української держави;

· розвинути світогляд на процес формування

державності українського народу.

Об'єктом дослідження є Галицько-Волинська держава.

Предметом дослідження є передумови виникнення Галицько-Волинської держави, особливості її формування, внутрішня та зовнішня політика, правова система Галицько-Волинського князівства, а також його значення в державотворчих процесах в подальшому.

Джерельна база: для написання цієї роботи було використано літературу як українських, так і російських авторів, що дало змогу висвітлити тему з точки зору істориків та правознавців різних епох, наших співвітчизників і вчених інших держав. А також було використано відомі праці таких авторів: Костик М.В. "Історія княжого Галича"; Бойко І.Й. "Органи влади і права в Галичині у складі Польського королівства"; Котляр М.Ф. "Галицько-Волинська Русь"; Купчинський О.І. "Акти та документи Галицько-Волинського князівства у ХІІІ - першій половині ХІV ст". У роботі також використовуються наукові статті, підручники, періодичні видання деяких українських вчених.

Розділ 1. Утворення Галицько-Волинської держави

1.1 Галицьке князівство

Географічне положення Галичини зіграло важливу роль в її історії. Оточена з трьох боків західноєвропейськими державами (Угорщина, Польща), вона, природно, знаходиться з самого початку свого існування в сфері їх державних інтересів. Поступово втягуючись в їх політику, Галичина відчуває на собі їх культурний вплив і, врешті-решт, вступає з ними в тісні політичні, культурні і релігійні зв'язки.

З іншого боку, знаходячись на рубежі південно-руського світу, Галичина і в пору своєї самостійності порівняно мало захоплюється спільними південно-руськими інтересами. Тим більше, що за Рюриковичів вона веде свою окрему від усієї Русі політику. Очевидно, цим пояснюється і та обставина, що початкові наші літописи, в подробицях оповідаючи про життя сусіднього Подніпров'я, мало цікавляться життям Галичини. Майже до кінця XII ст. про неї зустрічаються лише окремі літописні згадки[1, c.46-48].

Найдавніші відомості про Галичину датуються кінцем X ст. і пов'язуються з іменем князя Володимира Великого: "йде Володимиръ к Ляхомъ и зая грады ихъ, Перемышль, Червень и ины городы", - читаємо в літописі за 981 р. Вельми характерним для історії Галичини є те, що вона представляється в цій першій літописній згадці країною суперечок Південної Русі з Польщею. По суті, взаємовідносини їх протягом всього історичного життя зводилися до такої нехитрої формули: міцніла Південна Русь, - і вона тиснула на Польщу. Та варто було ослабнути хоч на мить могутності Русі, як нагадувала про свої старі зазіхання Польща. Ось чому, з ослабленням Південної Русі по смерті князя Володимира, Галичина робиться здобиччю Польщі.

Повернена вона була Русі лише за князя Ярослава Мудрого. У 50-60 рр. XI ст.: тут сидів Ярославів внук Ростислав - "мужъ добръ на рать, возрастомъ же лепъ и красенъ лицемъ", - змушений врешті-решт через інтриги Ізяслава Волинського втікати в Тьмутаракань, де він і загинув від грецької отрути в 1064р.

Деякий час Галичина знаходилася в руках Ярослава Волинського, та біля 1087 р. після неодноразових і настійливих спроб добути собі уділ її отримують брати - Рюрик, Володарь Василько Ростиславичі. З цього часу, власне, і починається історія Галичини як окремого князівства [2, c.123-125].

Ростиславичі правили Галичиною більше 100 років - з 1087 по 1198р. Рюрик сів у найдавнішій столиці Галичини - в Перемишлі, Володар - в Звенигороді, Василько - в Теребовлі. Становище їх зразу ж виявилося доволі складним, - треба було вступати в боротьбу з західноєвропейськими сусідами. Польща завжди заявляла на Галичину свої права. Угорщина, що володіла Закарпатською Руссю, теж тягла руки до Галичини. Волинські ж князі дивилися на Галичину як на невід'ємну частину свого уділу.

Не встигли Ростиславичі утвердитися в Галичині, як їм прийшлося готуватися до боротьби з волинським князем Ярополком, який не міг змиритися з втратою Галичини[3, c.156-157].

Восени 1087 р. він рушив на Звенигород, але по дорозі був убитий Нерядцей. Осада ж Перемишля київським князем Всеволодом, що виступив у похід з наміром покарати Ростиславичів, що сховали у себе вбивцю, закінчилася невдачею для князя.

Після смерті Рюрика у 1092 p., в Перемишль прийшов Володар (1092-1125 pp.). Обоє Ростиславичі жили дружно і, правлячи Галичиною, складали плани про її розширення за рахунок поляків. Однак невдовзі події показали, що їм загрожує небезпека, якої вони не чекала. У 1097 p., в надії залагодити взаємовідносини князів, під Києвом був влаштований Любецький з'їзд, який затвердив також і становище Ростиславичів, визнавши Галичину їх уділом. Однак, вбачаючи в молодих, енергійних і талановитих Ростиславичах небезпечних сусідів, князь Давид Волинський, нацькований своїми боярами, разом з князем київським Святополком II (потім - Окаянним) зразу ж після з'їзду осліпили князя Василька Теребовлянського, який теж був на з'їзді. Правда, волость Василька захопити Давиду не вдалося, бо Володар змусив його відпустити Василька, сильно спустошив пограниччя Волині і, взявши в облогу Володимир, змусив князя Давида видати бояр, ініціаторів осліплення його брата.

Сам князь Давид, при загальному обуренні, за підступність заплатив своїм уділом і втік у Польщу. Та після цього Ростиславичам прийшлося вести війну ще з князем Святополком Окаянним, який, захопивши Волинь, повів і звичайну "волинську" політику. Ця війна закінчилася великою поразкою Святополка Окаянного і його союзників-угорців під Перемишлем у 1099 р. Галичанам допомагали половці.

Перемога під Перемишлем сильно зміцнила становище династії Ростиславичів у Галичині. Вона надовго зупинила просування угорців через Карпати і попередила напади з боку Волині. Навчені гірким досвідом, брати Ростиславичі далі дотримуються політики нейтралізації Волині. Вони пильно спостерігають за волинськими князями і невпинно заважають їм організовувати союзи, які загрожували б Галичині. Особливо Ростиславичі всіляко заважали об'єднанню Волині з Києвом [4, c.134-136].

Три галицькі князівства - Перемишлянське, Звенигородське і Теребовлянське - об'єднав в одне Галицьке князівство Володимирко, син князя Володаря, зробивши столицею місто Галич над Дністром. Володимирко (1124-1153 рр.) був рішучим і безоглядним у політиці, не зупинявся навіть перед порушенням клятви заради державних інтересів. Цей князь боронив свою державу зразу на три фронти - проти Києва, Угорщини та Польщі. Володимирко вміло використовував як воєнні, так і дипломатичні засоби, в залежності від обставин. Наприклад, коли угорський король Геза вирушив у похід на Галичину, то Володимирко зумів підкупити мадярських вельмож, і вони намовили короля повернутися з півдороги додому[5, c.87-88].

Галичина була багата на корисні копалини, перш за все на сіль. Існували також високо розвинуте ремісництво, містобудування. Галичани торгували з країнами Західної Європи і Візантією. У руках боярства і купців з часом накопичилися великі багатства. Тому тут створилися відповідні соціальні умови, відмінні від решти руських земель. Багаті бояри на зразок західноєвропейських феодалів жили в міцно укріплених замках в оточенні придворної свити і під охороною сильної дружини[6, c.35-37].

М. Грушевський, наприклад, пояснює силу боярства тим, що в Галичині протягом чотирьох поколінь правила та сама династія, а боярські родини посідали незмінно високі посади. Не було також двірцевих переворотів, а земська аристократія породичалася з князівською дружиною[7, c.111-113].

Середнє і дрібне боярство та міщани були антагоністами бояр. Розвиток ремесла і накопичені внаслідок торгівлі багатства забезпечили також міцні позиції міщанства.

Син Володимирка князь Ярослав (1153-1187 рр.), якого в "Слові о полку Ігоревім" названо Осмомислом, спочатку ще боронив свою державу від київських князів і від свого племінника Івана Берладника. Ярослав розширив територію свого князівства по Дністру і по Дунаю. Галичина за Ярослава ще більше економічно зміцнилася. Він був наймогутнішим князем тодішньої України: "Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, радячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!", - сказано в літописі[8, c.34].

Одночасно князь Ярослав підтримував добрі стосунки з Угорщиною, Німеччиною. А в 1165р. він визнав ленну залежність від Фрідріха І Барбароси.

Однак цей могутній володар, змушений був не Стільки рахуватися з бажаннями боярства, а й коритись їм. Так, Ярослав, який був одружений з дочкою князя Юрія Долгорукого, покинув її і зійшовся з Настею з багатого роду бояр Чагрових. Це протиставило одну групу бояр проти іншої. Настя була оголошена боярами чаклункою і спалена на вогнищі в 1170 р. Ярослав не зміг її врятувати.

Зі смертю князя Ярослава закінчується період могутності Галицького князівства. Таким чином воно знову стає легкою здобиччю сусідів [9, c.123-124].

1.2 Волинське князівство

Державність Волині старша, ніж Київська, - з неї почалося перше об'єднання східнослов'янських племен в воєнно-політичний союз. До Києва її приєднав князь Володимир Великий в кінці X ст. Це була велика і багата земля, розташована на торговельних шляхах до Західної Європи. Після смерті князя Ярослава Мудрого Волинь деякий час була у володінні князя Ізяслава та його нащадків, але з 1120 р. вона перейшла до Мономаховичів. У боротьбі князя Ізяслава II за Київ Волинська земля була його військовою та економічною базою. Отже, багата і сильна Волинь трималась династії Мономаховичів. Та вони завжди прагнули перш за все володіти Києвом, тому, перебираючись до столиці, віддавали Волинь кому-небудь з молодшої братії. Спадкоємність на Волині була традиційною - обидва головних князівства - Володимирське і Луцьке - передавались від батька до сина. Великого розвитку досягла дружинно-боярська верхівка Волині. Бояри мали тут великі земельні володіння, а разом з тим і вплив на політику.

Волинь складалась з двох найбільших князівств - Володимирського і Луцького, далі йшли більш дрібні: Белзьке, Пересопницьке, Берестейське, Дорогочинське тощо. Велике значення для Волині мало її географічне положення, завдяки якому вона не потерпала від нападів степняків, зокрема половців. Але поряд були Литва і Польща. Якщо з Польщею у Волині були міцні династичні зв'язки і це забезпечувало волинян від зазіхань поляків, то литовці досить часто здійснювали спроби захопити землі своїх сусідів[10, c.68-79].

Волинська земля мала багато старовинних міст. Такі з них, як Волинь над Бугом, були давніми племінними осередками. Неподалік від Волині князь Володимир Великий заснував нове місто, давши йому своє ім'я - Володимир. Воно й стало столицею Волинської землі. Володимир з часом став великим і красивим, добре захищеним містом. Міцні фортифікаційні споруди берегли його від випадкових нападів неспокійних сусідів. Місто мало єпископську кафедру, безліч храмів. У середині XII ст. князь Мстислав Ізяславич побудував своїм коштом величезний Успенський собор, озлобивши його дорогими іконами. Цей собор був більшим, ніж храм св. Софії в Києві. У місті було зведено багато пишних князівських і феодальних палаців і хоромин заможних міщан. Архітектура міста викликала захоплення іноземців.

Знаходячись на важливому торговельному шляху з Києва в Західну Європу, Володимир вів торгівлю з Німеччиною, Кримом, балканськими країнами. Великим містом був Лучеськ (Луцьк). У XI ст. це місто було добре укріплено. У XII ст. місто стало столицею князів Луцьких. Археологічні знахідки рештків церков і мурованих будинків свідчать, що то було велике сучасне місто, важливий адміністративний центр з високо розвинутим ремеслом і торгівлею.

У літописах XI ст. згадуються також такі старовинні міста, як Бузьк, Дорогобуж, Червень над р. Гучвою, притокою Бугу.

З 1173 р. князювати у Володимирі почав князь Роман Мстиславич, який перед цим у Новгороді проявив себе як добрий організатор і талановитий воїн. Далі він оволодіває Києвом і фактично стає великим князем, "самодержцем всія Русі". Його держава простягалась від Дніпра до Карпат.

Таким чином, процес феодального роздроблення, який в цей період відбувався в Київській Русі, не оминув і Волинь. Після смерті Мстислава Ізяславича його сини поділили Волинську землю, але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створено 1199р. Галицько-Волинське князівство[11, c.84-85].

1.3 Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні зв'язки. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр прийшов в Галичину. Та довго правити йому там того разу не довелось через сильну внутрішню опозицію, і ускладнення відносин з сусідами. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові вдалось об'єднати Галичину і Волинь в одне князівство. Таким чином, виникла нова велика держава. Маючи під собою сильну економічну основу, тому що була розташована на торговельній магістралі Буг-Дністер, і частково контролюючи балтійсько-чорноморську торгівлю, Галицько-Волинська держава отримала блискучі перспективи для свого розвитку. Галицько-Волинське князівство займало територію, на якій здавна мешкали східні слов'яни, тому тут була можлива консолідація громадян на основі національної спорідненості.

Проте досить швидко князь Роман вступив у конфлікт з галицьким боярством, яке не звикло жертвувати своїм впливом і могутністю на користь державної влади. Боротьба була дуже жорстокою і безкомпромісною. Утвердити авторитет княжої влади князь Роман прагнув у будь-який спосіб, тому він не зупинявся навіть перед фізичним знищенням найбільш запеклих ворогів княжої влади. "Звичайна приказка його була: не можна безпечно їсти меду, не, винищивши рою; не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш", - переповідають старовинні хроніки найбільш вживані Романові приказки. У боротьбі з великим боярством Романа підтримували в Галичині середні і дрібні бояри і міщани. На жаль, раптова смерть князя Романа перервала так добре налагоджений процес зміцнення нової держави[12, c.65-69].

Роман планував припинити князівські міжусобиці і запровадити майорат (передачу князівського столу і всіх земель старшому синові) і навіть вибори київського князя шістьма найбільшими на Русі князями. Та його загибель у 1205 р. завадила виконанню цих планів. Галичина і Волинь надовго занурились у вир феодальних міжусобиць. Почалися великі чвари.

1205-1238 рр. були періодом тимчасового розпаду держави. Після смерті Романа розпочинається більш ніж 30-річна боротьба за галицький стіл. У державі фактично почалась громадянська війна. Так характеризував цей період перший його дослідник видатний український історик І.П. Крип'якевич. Були навіть порушені норми феодального права - князем був оголошений боярин Владислав Кормильчич, правда, на цій посаді він утримався всього рік. В цю боротьбу втручались і сусідні держави - Угорщина та Польща. Уже в ті часи почала наростати загроза зі сходу - монголо-татарська навала вже далась чути в битві на р. Калці в 1223 р., в якій брав участь ще молодий тоді князь Данило.

Та задовго перед цим, зразу після смерті князя Романа, в нього залишились два малолітні сини, регентшою у яких була їх мати, княгиня Ганна. Жінка енергійна і підприємлива, пам'ятаючи про долю князя-ізгоя на Русі, вона всіма силами намагалась зберегти "добрий порядок", утримати для своїх синів батьківський спадок. Рятуючись від свавілля боярської олігархії, Романова вдова княгиня Ганна змушена була просити захисту у своїх сусідів, колишніх союзників свого чоловіка.

Тому, коли сіверські белзькі князі за підтримкою іноземців ділили і грабували Галицько-Волинське князівство, спадкоємці князя Романа, його малолітні сини врятувались разом з матір'ю втечею: Данилко - в Угорщину, а Василько з княгинею Ганною - в Польщу. Незабаром "луччі люди" Волині, а саме представники м. Берестя звернулись до польського князя Лєшка з проханням послати до них на княжіння нащадка князя Романа. В Галицько-Волинському літописі про це сказано так: "Приїхали берестяни до Лестька і просили Романової вдови і дитини Василька, щоб володів ними"[13, c.98-99].

Як пише М.Ф. Котляр, з цього утвердження: одного з Романовичів на клаптику Волинської землі й розпочалось об'єднання ними своєї "полу отчини" - Волині. Черга Галичини ще не прийшла[14, c.54].

Під приводом захисту прав князів Романовичів втрутились у справи Галичини і Волині сусідні держави - Польща і Угорщина. Вони поставили угорського принца Коломана "королем Галичини і Володимерії" з 1214 по 1219 рр. Проти угорсько-польських нападів боротьбу спільно вели в 1219, 1221 і 1227 рр. знову закликаний боярами галицький князь Мстислав Удатний із смоленських Мономаховичів і "уний" (молодий) ще князь Данило.

Типовою для боротьби європейських монархів проти феодальної сваволі була опора на середні прошарки тогочасного суспільства - городян, ремісників, дрібних і середніх родовитих землевласників. Так і князь Данило формує за підтримки міщан, ремісників і дрібних та середніх бояр народне ополчення. Це було піше важкоозброєне військо, що складалось з селян. З часом князь Данило почав реформувати його в регулярні підрозділи.

Енергійна боротьба князя Данила за відновлення державної єдності закінчилась його успіхом. У 1229р. він повністю оволодів батьківським уділом - Волинню, а майже через 10 років - Галичиною.

Відновлене Галицько-Волинське князівство набирає сили і повертає собі втрачені землі. В 1238р. князь Данило Галицький розгромив лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Як і його батько, він поширює свій вплив на Київ, в якому залишає правити свого воєводу Дмитра. Перед загрозою з Заходу і Сходу він будує цілу низку міст-фортець (Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін.).

Розумна зовнішня політика - дипломатичні контакти з Польщею, Угорщиною, Ватиканом (папа Інокентій IV) та ін., побудова фортифікаційних споруд та міст, зміцнення системи місцевого самоуправління, переозброєння армії - їх метою була боротьба з Золотою Ордою. Не всі свої плани Данило реалізував, але побудована ним держава проіснувала майже сто років [15, c.89-92].

Після смерті князя Данила на чолі держави став його син Лев І (1264-1301 рр.). За інерцією він ще деякий час розширював кордони Галицько-Волинського князівства. Так, князь Лев відібрав у сусідньої Угорщини частину Закарпаття, разом з чеським королем Вацлавом II воював проти Польщі, а в 1292 р. захопив Люблінщину. Не такими успішними були його спроби завоювати Литву.

Тут треба згадати й ще одного сина князя Данила - Своромира або Шварна. Він був галицьким і холмським князем з 1264 р. Одружений на доньці князя Міндовга, князь Шварно деякий час був великим князем Литви. Проте його княжіння ускладнювалось боротьбою проти нього литовських бояр-язичників. Останнім на руку були інтриги Шварнового брата Лева і постійні напади з боку німців і поляків. Князь Шварно змушений був полишити литовський стіл. Невдовзі він помер за таємничих обставин не без допомоги брата Лева.

Невдалі спроби князя Лева зайняти Литву привели до розходження між ним і Волинським князівством, яке відокремилось після смерті князя Василька. У 1270 р. князь Лев переніс столицю князівства до Львова, де вона й залишалась до 1340 р. Останній раз Галицька і Волинська землі об'єднались в 1324 р. під владою закликаного галицькими боярами мазовецького князя Болеслава Тройденовича. Він був нащадком князя Данила по матері. Цей князь прийняв православ'я за іменем Юрія і підписувався в грамотах "король всієї Малої Русі" ("гех totius Russiae Minoris"). У 1340 p. незадоволені ним бояри отруїли його. Тоді польський король Казимир Великий захопив Львів та інші галицькі міста. Почалась "Велика смута" - майже сорокалітня боротьба Литви і Польщі за галицько-волинський спадок.

Під час цієї боротьби литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь. У справи Галичини втрутилися і угорці. Тим часом галицькі бояри під проводом перемишлянського воєводи Дмитра Дєтька встановили боярську олігархію. Її визнали сусідні держави Угорщина і Польща. Боярська олігархія проіснувала до 1349 p., коли Казимир III в союзі з татарами вдруге захопив Львів і всю Галичину. Він уклав договір з Литвою і Угорщиною, за яким Галичина, Західна Волинь і Холмщина залишалися до кінця життя Казимира III за Польщею. В 1370-1387 pp. Галичина опинилась під владою угорського короля, який став одночасно і королем польським. З 1387 р. Галичину приєднала до Польщі королева Ядвіга, намагаючись перетворити її і Холмщину в польські провінції[16, c.122-134].

У Галичині було почато підтримку католицьких місій, посилилась колонізація українських земель польськими і німецькими поселенцями, які користувались в містах магдебурзьким правом. Повсюдно польською владою підтримувались католицькі місії з Галичини. Слідом за названими заходами на підготовлений грунт в Галичину прибула польська шляхта. Маєтності, що раніше належали українському боярству, прибрало до рук польське панство. Таким чином Галичина залишалась під Польщею до першого поділу останньої в 1772р.

Окремою була історична доля Українського Закарпаття. Воно з кінця X ст. входило до складу Київської Русі. Та після смерті князя Володимира Великого угорський король Стефан І, використовуючи міжусобиці, приєднав Закарпаття до Угорщини в 1015 р. В її складі Закарпатська Україна залишалась, за винятком років князювання Лева І і Юрія І, впритул до 1918 р.

Ще одна південно-західна частина українських земель - Буковина - так само увійшла до складу Київської Русі з X ст., а в XII ст. була в складі Галицького князівства. Після його розпаду Буковину було приєднано до свіжого Молдавського воєводства, в якому вона й знаходилась до 1774 р.[17, c.67-85]

Розділ 2. Суспільний, державний лад та джерела права Галицько-Волинської держави

2.1 Характеристика суспільного ладу

Галицько-Волинське князівство значною мірою зберігало риси суспільного й державного устрою, притаманних Давньоруській державі. Водночас суспільна організація князівства, внаслідок впливу сусідніх держав середньовічної Європи, мала свої особливості.

Могутньою економічною й політичною основою феодального класу на Галичині була численна група боярської аристократи ("мужі галицькі"), яка володіла великими земельними латифундіями, значною кількістю сіл і міст. Бояри помітно впливали на внутрішню й зовнішню політику держави. "Мужі галицькі" підтримували князівську владу настільки, наскільки вона відповідала інтересам феодальної верхівки. Вони активно протидіяли спробам обмежити їхні повноваження на користь великого князя чи міст, що розвивалися [18, c. 60-62].

До панівного класу належали також служиві феодали, що економічно і політично залежали від великого князя чи впливових бояр. Землевласниками вони ставали завдяки князівським пожалуванням за військову службу, хоча не гребували й можливістю самочинно захопити общинні землі. Галицьке боярство також роздавало їм власні землі, аби завоювати прихильність дрібних феодалів і використати їх як опору у протистоянні князеві.

До класу феодалів примикала верхівка духовенства. Церква, як і за часів Київської Русі, була могутнім землевласником і мала неабиякий вплив на соціально-політичне життя суспільства.

Селяни становили основну масу населення. Переважна більшість (смерди) була особисто вільною, мала власне господарство. Холопство в Галицько-Волинському князівстві не дуже поширилось. Вигідніше було садовити невільників на землю; відтак поступово холопи злилися із селянством, яке сплачувало податки й несло військову повинність на користь великого князя. Зростання боярського землеволодіння посилювало залежність селян від феодалів. За користування землею вони мали сплачувати ренту землевласнику і виконувати різноманітні повинності[13, c.45-46]. галицький князівство традиція державний

Серед важливих особливостей соціально-політичного розвитку Галицько-Волинської землі слід назвати наявність тісних економічних і торгівельних зв'язків із європейськими державами, що сприяло бурхливому розвиткові міст. Міста, де налічувалося понад вісімдесят, були адміністративними, торговельно-ремісничими і культурно-релігійними центрами. їм належала важлива роль у політичному житті держави. Соціальний склад міського населення був неоднорідним. Ремісницька й купецька верхівка міст ("мужі графські") була опорою влади князя, сприяла її зміцненню, оскільки остання надавала всілякі пільги й привілеї заможним городянам. Верхівці міст належали торговельні ("гречники", "чудинці" та ін.) і ремісничі ("ряди", "братчини" та ін.) об'єднання. Мешканці міст: робітні люди, підмайстри, обслуга й інші "люди менші", хоча й були особисто вільними, підкорялися міському патриціату.

Галицько-Волинська земля була рано відірвана від великого шляху "з варяг у греки", рано зав'язала економічні та торговельні зв'язки європейськими державами. Ліквідація цього шляху майже не відбилася на господарстві Галицько-Волинської землі. Навпаки, ця ситуація привела до бурхливого росту чисельності міст і міського населення. Наявність цієї особливості розвитку Галицько-Волинському князівства забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави [19, c.64-65].

2.2 Державний лад та його особливості

У Галицько-Волинському князівстві значною мірою зберігалися характерні для Давньоруської держави риси державного устрою.

Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче, але їхня роль в житті держави була іншою, ніж в Київській Русі.

Внаслідок міцних зв'язків із сусідніми державами в устрої Галицько-Волинського князівства з'явилися деякі елементи західного впливу, які не спостерігалися в інших князівствах Русі.

Верховна політико-адміністративна та судова влада належала Великому князю. Князь здійснював центральне управління.

Князі Галицько-Волинської землі мали великі судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-Волинські князі, як і всі інші, виводили свою владу із спадщини предків. Данило вважав Волинську землю за "отчину", а Галичину називав "полуотченою". Такі ж погляди були поширені серед боярської верхівки. Бояри просили угорського короля: "Дай нам отчича, в Галич Данила", і посади його "на столі його батька великого князя Романа".

Князі у грамотах підкреслювали свою генеалогію: "Се я, князь Мстислав, син короля, внук Романа". Юрій ІІ титулує себе "уродженим князем" або "дідичем".

Загальноприйнятий титул галицько-волинських правителів - "князь". Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів[20, c.100-101].

Деяким князям як виняток надано титул "великого князя". Так титулуються в Галицько-Волинському літописі роман Мстиславович та його жінка - "княгиня велика" Романова. Але ці титули вживаються лише після смерті Романа і лише в Галицько-Волинському літописі - отже, виникає питання чи Роман насправді називав себе великим князем. Великими князями звалися видатні київські князі, але цей титул не був постійним і не перетворився у стан київських князів. Тривалий титул "великих князів" встановили лише суздальські князі.

Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимерії".

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі". Розповсюджувалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: "Король Русі та князь Володимерії'".

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-волинською землею. Хоча князь в Галицько-волинській землі в окремі періоди вважався "самодержцем", тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя в той же час як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захищала їх земельні володіння. В окремі періоди Галицько-волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати ні однієї значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Сказане дає підставу вважати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія, з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства [21, c.98-100].

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без врахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити діяльність князя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально, не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, боярська рада, окрім цього, відігравала велику роль в політичному житті цієї землі, у справі управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які займали важливі посади в системі управління Галицько-Волинською землею[22, c.123].

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, отримала поширення двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірцевий чин. Особи, які займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, в той же час здійснювали різні функції управління в межах свого князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірськового (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірськові чини.

Двірськовий був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірськовий нерідко здійснював також судочинство, будучи "суддею князівського двору". Двірськовий забезпечував охорону князя в період військових дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час його виїздів за межі князівства.

Печатник був зберігачем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князівські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, займався їх розсиланням на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писців, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів з князівських земельних володінь. В літопису є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська, про отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах, дитячих, які, окрім охорони князя в мирний та військовий час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і проведення в життя різноманітних державних актів [23, c.89-95].

В Галицько-волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. В їх особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влада. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різних мит - важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження.

Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони опиралися при виконанні обов'язків по управлінню підвладною їм територією.

Місцеве управління будувалося на системі "кормлінь". Для ведення судових розборів в незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій в межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій займали в більшості випадків бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галицько-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феодалів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір гнобленню феодалів[23, c.135- 136].

Важливою ланкою в державній структурі Галицьке-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого - виступало активним знаряддям в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак, ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною дружиною входило народне ополчення.

Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту ("пішці") і переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які "сиділи" на цих ділянках - феодах. До складу "пішців" могли входити і жителі міста. Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду[24, c.56-59].

Щодо судової системи Галицько-волинської землі слід відмітити, що суд не був відділений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася перш за все церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була надто значною. У віданні церковного суду знаходилися питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами [10, c.245]

2.3 Джерела права. Загальна характеристика правової системи

Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, Руська правда, князівське законодавство, магдебурзьке право та церковне право.

Галицько-Волинська земля значною мірою зберегла риси права, притаманні Давньоруській державі. Особливості системи права Галицько-Волинської держави такі:

зміцнення феодального права привілею;

відтворення соціальної диференціації населення;

посилення місцевих особливостей унаслідок середньовічного партикуляризму (роздробленості);

вплив європейського феодального права. Упродовж існування князівства тут переважно діяли

відомі з часів Київської Русі загальні принципи, інститути та форми правового регулювання суспільного життя.

Східні слов'яни ще до створення Київської Русі мали досить розвинену систему звичаїв, які регулювали поведінку людей. Так, характеризуючи східнослов'янські племена, літописець у "Повісті временних літ" зазначає, що вони "имяху обичай свой і закон отець своих, и преданья, каждо свой нрав".

З часом звичаї перетворюються в правові звичаї, тобто систему правових норм, яка складалася з санкціонованих державою звичаїв. До найбільш старих норм звичаєвого права Галицько-Волинської землі відносились норми, які регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, як присяга, ордалії, оцінка показань свідків. Довгий час у Галицько-Волинському князівстві діяла усна форма звичаєвого права. Пізніше норми звичаєвого права знайшли відображення в статтях Руської правди[25, c.76-84].

Руська правда. Дослідники одностайні в тому, що в усіх князівствах і землях Русі, у тому числі і в Галицько-Волинській державі, продовжували діяти норми Руської Правди. Життєстійкість Руської Правди визначалася тим, що вона була збірником феодального права, а її норми активно сприяли захисту та зміцненню феодального правопорядку, забезпечували правові умови для подальшого закабалення селян.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда (Ск. Пр.). Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений.

Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він звався Сінодальним (бібліотека Сінода), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бібліотека Академії наук).

Руська Правда - найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу.

Охорона приватної власності - одна із призначень Руської Правди. Так, згідно з ст. 71 Пр. Пр. за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф в 12 гривен. Це означало перш за все захист самого принципу приватної власності, на який здійснював замах порушник. В Руській Правді знайшов своє відображення процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Кр. Пр. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого стада, то в Пр. Пр. (статті 41, 42) він визначався також місцем здійсненого злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з поля).

В основі феодального ладу лежала феодальна приватна власність на землю. Тому Руська Правда досить достатньо для свого часу приділяла уваги закріпленню і захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю збереження перш за все господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали і окремі інтереси селян від грубих форм феодального свавілля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.

Спадкове право формується і розвивається в результаті встановлення приватної власності. В Галицько-Волинській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося велике значення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власників, залишалися в руках одного й того ж класу.

Злочин і кара згадуються в таких писемних пам'ятках права, як русько-візантійські договори (статті про убивство, удар мечем, майнові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містяться в Руській Правді.

В цій законодавчій пам'ятці злочини називаються "образою", під якою розуміють будь-який злочин проти суспільного світу, що виявився перш за все в нанесенні потерпілому матеріальних або моральних збитків.

Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особа, перш за все феодала, майно, звичаї. Об'єктивна сторона злочину була ще недостатньо виражена, відомі були лише спроба злочину і закінчений злочин [26, c.60-71].

Одним із особливо небезпечних злочинів, що посягали на особу, було убивство. Про цей злочин йдеться в десяти статтях Кр. Пр. (1, 19-27). Ряд статей Пр. Пр. також говорить про різні види убивства (1-8, 11-18). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті Руської Правди торкаються саме дій, спрямованих проти феодала, за здійснення яких карали досить суворо.

Захисту майна, особливо феодалів, в Київській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 Кр. Пр.; ст. 7 Пр. Пр.). Багато в Руській Правді говориться про крадіжку - татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно з ст. 13 Кр. Пр. (ст. 34 Пр. Пр.) передбачалися штрафи за крадіж коней, зброї, одежі.

Метою покарання були відплата і відшкодування збитків. Як право привілея кримінальне право в Київській Русі відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Життя, честь й майно феодала захищалися більш суворими покараннями ніж життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.

Руська Правда виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в як Київській Русі, так і в Галицько-Волинській державі. Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян.

Князівське законодавство існувало у вигляді грамот, договорів, уставів, прав тощо. Тут знайшла відображення подальша кодифікація права в Україні-Русі.

Юридичних грамот князів збереглося дуже мало. До нас дійшли лише передсмертні грамоти Володимира Васильовича Волинського 1287 р. про передачу Волинського князівства Мстиславові Даниловичу та міста Кобрина - його дружині Ользі та дві грамоти Андрія 1320 р. про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям за згодою Боярської і. Дійшла також грамота Юрія II Болеслава від 1339 р. про надання місту Санок магдебурзького права.

Князівські грамоти регулювали найрізноманітніші питання, але, головним чином, це були юридичні норми, які встановлювали певні привілеї.

У договорах князів ми зустрічаємо постанови публічного, міжнародного приватного права. Прикладом можуть бути договори галицьких князів Андрія та Лева з Прусським орденом хрестоносців. Найстарший з них датується роками між 1308 та 1316. Його підтверджували договори Юрія II Болеслава 1325-1327 рр. і поновлювала грамота 1334-1335 рр. того ж князя Оригінал першого договору не зберігся, відомі лише грамоти 1316 та 1334рр.

У цих договорах "довічно" встановлювався оборонно-наступальний союз України (в особі Галицько-Волинського князівства) та Прусського ордену проти Литви, Польщі і татар. Ці договори цікаві ще й тим, що в них,

крім підписів князя, є підписи представників Боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр[27, c.116-118].

Літописи вказують також на існування договорів князів з народом. Але самих договорів - "рядів" не збереглося. Вони вказують на існування правових документів, що слугували впорядкуванню окремих інститутів права власності та зобов'язального права (договорів, угод, доручень тощо). Зокрема, широко застосовувались договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, дарування, заповіту нерухомої власності. Містяться деякі відомості з кримінального права. Так, серед видів покарань називаються смертна кара, вигнання, конфіскація майна, штрафи.

Правова система Галицько-Волинського князівства розвивалася під впливом західноєвропейського феодального права. У XIV ст. на західноукраїнських землях з'являється магдебурзьке право, на основі якого здійснювалося самоврядування в містах[28, c.98-100].

Магдебурзьке право. У XII - XIV ст. змінюється як політична, так і економічна роль міст. У Галицько-Волинському князівстві розквітають ремесла. Данило Галицький засновує нові міста, закликає німців, поляків, українців і "люди ідяху день и день... и бе жизнь и наполниша двори окрест града, поле и села".

У великих містах Галицько-Волинського князівства завжди було багато іноземців. То були хозари, греки, вірмени, поляки, болгари, євреї, араби, німці, італійці, скандинави тощо. Поступово іноземці отримують певні привілеї.

В кінці XIII ст. на українських землях з'являється німецьке міське (магдебурзьке) право. Вперше це право вводиться у Володимирі. Його отримують тільки німці. Магдебурзьке право виводило німців з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга[29, c.109].

Одним з перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Привілей цьому місту на німецьке право було надано в 1339 р. грамотою князя Юрія ІІ Болеслава. В ній він дає війтівство своєму "слузі" Барткові з Сандомиру з правом на третину податків з міщан, з юрисдикцією та іншими привілеями. Вся грамота складена за зразком існуючих в інших країнах надань магдебурзького права. Міщани цього міста на 15 років були звільнені від податків і отримували інші пільги.

Пізніше магдебурзьке право було надано іншим українським містам: Львову (1356) і Кам'янець-Подільському (1374).

Отже магдебурзьке право - це один з видів прав вільних міських общин у середньовіччі. За магдебурзького права малі міста отримували самоврядування і судову незалежність, право власності на землю (зазначену у грамоті), пільги ремісникам і торгівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від феодальних повинностей[30, c.266].

Церковне законодавство. На розвиток права як Київської Русі, так і Галицько-Волинського князівства певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. Стародавньою пам'яткою руського церковного права вважаються церковні статути Володимира Святославича і Ярослава Володимировича, які були найбільш поширені на Галицько-Волинській землі.

Привілейоване становище церкви визначало охорону її служителів, майна від злочинних посягань. В церковному ж Статуті Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління в гаях, біля води, про чародійство.