Размещено на http://www.allbest.ru/

АНТИЧНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР'Ї

Грецька колонізація і виникнення античних поселень

Поняття антична цивілізація використовується для визначення культурно-історичних ознак, притаманних розвиткові грецького і римського суспільств. До ареалу античної ойкумени входило й Північне Причорномор'я, де греками були засновані поліси, які згодом стали центрами значних територіальних державних утворень.

Історію та культуру цих центрів вивчає антична археологія, оскільки археологічні джерела є основними у висвітленні проблем, пов'язаних із соціально-економічним, політичним і культурним розвитком грецького населення. Значну інформацію, необхідну для вивчення епохи античності, містять також епіграфічні й нумізматичні пам'ятки та писемні джерела, де згадуються окремі епізоди, пов'язані з подіями, що відбувалися у Північному Причорномор'ї. Кореляція цих категорій джерел з даними археології дає можливість реконструювати політичний та соціально-економічний розвиток античних центрів Півдня сучасної України, отримати важливу інформацію щодо побуту та релігійних уявлень грецького населення, його стосунків з негрецьким населенням регіону, а також зі світовими державами того часу.

Вагомий внесок в археологічне дослідження й вивчення різних аспектів історії та культури Березані, Ольвії та Нижнього Побужжя зробили Б. В. Фармаковський, Л. М. Славін, О. М. Карасьов, О. І. Леві, В. В. Лапін, С. Д. Крижицький, Ю. Г. Виноградов, А. С. Русяєва та ін.; При, Ні копія та Нижнього Подністров'я -- Е. Р. Штерн, Л. Д. Дмитров, П.Н. Каришковський, А. I. Фурманська, І. Б. Клейман та ін.; Херсонеса та Північно-Західного Криму -- К. К. Косцюшко-Валюжиніч, К. Е. Гриневич, Г. Д. Белов, С. Ф. Стржелецький, Е.І. Соломонік, В. О. Анохін та ін.; Боспорської держави -- В. В. Шкорпіл, М. І. Ростовцев, С.О. Жебелев, В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, О. М. Зограф, І. Б. Зеест, М.І. Сокольський, Й. Б. Брашинський, Д. Б. Шелов та ін. Саме завдяки багаторічній самовідданій праці цих та багатьох інших вітчизняних дослідників кількох поколінь протягом XX-- початку XXI ст. стало можливим написання цього розділу навчального посібника.

Грецька колонізація Північного Причорномор'я. Зародження грецьких міст-держав

Грецькі поселення, або, як їх іще називають, колонії, з'явилися на узбережжі Чорного моря на завершальній стадії Великої грецької колонізації (VIII--VI ст. до н. е.). Окрім Північного Причорномор'я, грецькі поселення були засновані також на Апеннінському півострові, берегах Сицилії, Середземного, Мармурового морів та на північному узбережжі Африки. Колонізація значно розширила кордони ойкумени. Вона була наслідком демографічного вибуху та інтенсивного зростання виробничих сил, розвитку сільського господарства, ремесла й торгівлі. Неабияке значення у прискоренні цього процесу мав воєнний тиск на грецькі міста Іонії персидських царів, унаслідок чого греки змушені були покидати облаштовані місця. Нові поселення формувалися як поліси і були незалежними від міст-метрополій, хоча й підтримували з ними різнобічні зв'язки. Міста-метрополії були заінтересовані в отриманні від колоній продовольчих ресурсів, насамперед зерна, та різної сировини. У грецькій колонізації Північного Причорномор'я значну роль відіграв Мілет, який був великим ремісничим і культурним центром грецького світу. На нових місцях, утому числі й у Північному Причорномор'ї, греки-колоністи вступали в контакти з місцевим населенням, чим зумовлювалася специфіка історичного розвитку грецьких центрів у конкретно-історичних умовах їхнього існування.

Колонізація Північного Причорномор'я поділяється на три етапи. На першому етапі (приблизно середина VII ст. до н. е.) на о. Березань було засновано грецьке поселення Борисфен. На другому етапі (перша половина -- середина VI ст. до н. е.) населення Борисфена освоює найближчі сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с. Парутіно на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н. е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах виникли Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Гермонасса, Фанагорія, Кепи та інші поселення. На третьому етапі (друга половина VI -- початок V ст. до н. е.) відбувалася найбільш інтенсивна міграція греків, що було пов'язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н. е.) та падінням Мілета (494 р. до н. е.). У цей час переважно вихідцями з Іонії освоюються землі у Нижньому Подністров'ї, де були засновані Ніконій (Роксоланівське городище) і Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільських поселень. У третій чверті VI ст. до н. е. було засновано Херсонес Таврійський (м. Севастополь) -- єдину дорійську колонію у Північному Причорномор'ї, а в останній чверті цього століття на Західному узбережжі Криму виникло невелике поселення, відоме під назвою Керкінітіда (м. Євпаторія). У період грецької колонізації в Північному Причорномор'ї, за винятком околиць Херсонеса, було відсутнє стабільне осіле населення. Тому на початковому етапі розвитку античні центри регіону розвивалися, не відчуваючи тиску з боку варварського оточення (рис. І).

Історія античних держав Північного Причорномор'я налічує близько тисячі років. Ураховуючи тісний зв'язок цих міст-держав з античним світом у цілому, їхній розвиток можна поділити на п'ять періодів: архаїчний (середина VII--VI ст. до н. е.), класичний (V -- IV ст. до н. е.), елліністичний (остання третина IV -- середина І ст. до н. е.), римський (середина І ст. до н. е. -- третя чверть ІІІ ст. н. е.) та пізньоантичний (кінець III -- перша чверть VI ст. н. е.). Кожен із зазначених періодів писемними та епіграфічними джерелами висвітлений доволі фрагментарно. Проте внаслідок археологічного вивчення цих держав сьогодні можна визначити те загальне й особливе, що було характерним для їхньої історії та археології протягом античної епохи.

Рис. 1 Причорномор'я в античну епоху

Архаїчний період у Греції та на островах Егейського моря характеризується наявністю численних, невеликих міст-держав (полісів). Саме в полісах було сконцентровано політичне, економічне та культурне життя еллінів. У їхньому розвитку протягом архаїчної доби спостерігається зростання питомої ваги рабовласницьких виробничих відносин, хоча нині вже не можна стверджувати, що праця рабів відігравала вирішальну роль у матеріальному виробництві. На відміну від материкової та острівної Греції, де архаїчний період був органічним продовженням передполісного періоду (XI--IX ст.), у Північному Причорномор'ї перші грецькі поселення виникли тільки в другій половині VII на початку VI ст. до н. е. Цим зумовлювалися специфічні риси їхнього розвитку.

Нижнє Побужжя

Початок колонізації Північно-Західного Причорномор'я пов'язаний із заснуванням вихідцями з Іонії (в середині VII ст. до н. е.) першого поселення на острові Березань, який у давнину був півостровом (рис. 2). На початку VI ст. до н. е. з участю вихідців із Борисфена на узбережжі Дніпро-Бузького лиману була заснована Ольвія (рис. 3).

Процес колонізації Нижнього Побужжя вивчений загалом непогано. Неабияке значення для дослідження цього явища мало графіті на кістяній пластинці другої половини VI ст. до н. е., знайденій на о. Березань. Ця пам'ятка донесла до нас бачення колонізаційного процесу сучасниками, а можливо й прямими учасниками переселення. Спершу вихідцями з Мілета під заступництвом головного божества -- Аполлона Лікаря був заснований Борисфен. Згадка у графіті магічного числа Аполлона -- "сім" -- дає підстави припустити, що засновниками нього поселення виступало всього кілька сімей. Отже, контингент колоністів на першому етапі був невеликим. На другому етапі відбувалося становлення Борисфена й закріплення переселенців у Нижньому Побужжі. Згодом виникають Ольвія та сільські поселення, що сприяло зростанню економічних можливостей єдиного Березансько-Ольвійського поліса. Останній етап колонізації пов'язаний з освоєнням земель на значних територіях Нижнього Побужжя й існуванням Ольвії під патронатом уже Аполлона Дельфінія.

Широкі дослідження дають можливість сьогодні провести кореляцію свідчень епіграфічних джерел з даними археології. З'ясовано, що освоєння греками Нижнього Побужжя розпочалося у другій чверті VI ст. до н. е., коли поселення, засновані вихідцями з Борисфену, з'являються на лівому березі Березанського лиману. Пізніше освоюється правий берег Буго-Дніпровського лиману і частково -- його лівий берег.

Рис. 2 План о. Березань: a -- розкопи; б -- котлован; в -- споруди нового часу

Рис. 3 План Ольвії з позначенням розкопаних ділянок (за С.Д. Крижицьким)

Нижнє Подністров'я

Тут були засновані Ніконій і Тіра. Ще на початку IV ст. до н. е. на берегах Дністровського лиману був відсутній більш-менш значний масив пам'яток фракійського та скіфського населення. Археологічні дослідження свідчать, що на лівому березі Дністровського лиману в VI--V ст. до н. е. виникла вже ціла низка античних поселень, однак на правому до IV ст. до н. е. Тіра залишалася практично єдиним античним центром. Нині важко говорити про причини цього явища, але можна припустити, що таке нерівномірне розподілення пам'яток пояснюється порівняно скромним людським ресурсом Тіри, куди притік нових переселенців з Іонії якийсь час не міг відбуватися в широких масштабах у зв'язку з розгромом персами Мілета в 494 р. до н. е. Тому освоєння правого берега Дністровського лиману почалося дещо пізніше, аніж лівого, куди приплив населення міг здійснюватися з району Істрії, мешканці якої брали участь у заснуванні Ніконія. На користь такого перебігу подій свідчать аналіз керамічного комплексу з Істрії, Ніконія і Тіри. Ранні шари Тіри вивчені поки що погано, однак сьогодні усе ж є підстави стверджувати, що рання Тіра являла собою невелике поселення. На думку дослідників, вона могла входити до складу єдиного поліса, центром якого був Ніконій.

Спочатку Ніконій не був містом в античному його розумінні. Це було звичайне поселення міського типу. Мешканці його жили в напівземлянках, а громадські споруди з'явилися тут значно пізніше. Проте з початку V ст. до н. е. Ніконій починає карбувати власну монету, що дає підстави розглядати його як поліс. Він стає центром "внутрішньої колонізації" регіону, звідки йде потік переселенців для створення нових сільських поселень. На лівому березі Дністровського лиману після виникнення Ніконія протягом доволі короткого часу греки змогли освоїти значні території. В VI--V ст. до н. е. тут існувало вже 12 поселень різних типів.

Населення Ніконія та більшості сільських поселень було грецьким. Єдиний виняток становить поселення Надлиманне-6, що виникло на зламі VI--V ст. до н. е. Його керамічний комплекс представлений посудом скіфських типів. Це свідчить, що в Подністров'ї починається процес осідання скіфів на землю. Значною мірою цьому сприяло виникнення грецьких сільських поселень. Проте в архаїчний період більш-менш стійкі зв'язки між грецькими переселенцями і скіфським осілим населенням ще не встановилися.

Крим

Херсонес Таврійський, мабуть, засновано вихідцями з Гераклеї Понтійської та о. Делоса у третій чверті VI ст. до н. е. Виселення частини гераклеотів У Таврику зумовлювалося соціальною боротьбою у Гераклеї, перемогу в якій здобули аристократи. Частина демократично налаштованих громадян, змушених залишити Гераклею, заснувала поселення, жителями якого були переважно греки-дорійці.

У Північно-Східному районі Херсонеського городища не зафіксовано культурного шару архаїчного та ранньокласичного часу, проте знайдено кераміку другої половини VI--V ст. до н. е. Серед знахідок найбільш цікавими є черепки з прокресленими іменами -- остракони. Це свідчить, що тут відбувалися вибори міських магістратів. Отже, є підстави стверджувати, що на зламі VI--V ст. до н. е. Херсонес уже існував як поліс.

Він виник на території, яку до появи греків заселяли племена носіїв кизил-кобинської культури або таври, які жили в умовах первісного ладу. Розселення греків-колоністів супроводжувалося збройним витісненням та знищенням аборигенів. Цим, певною мірою, зумовлювалися специфічні риси історичного розвитку Херсонеса протягом перших століть його існування. У Південно-Західному Криму освоєння греками нових територій відбувалося так званим дорійським шляхом, для якого було притаманним збройне підкорення тубільного населення.

Ще одним грецьким поселенням на Північно-Західному узбережжі Криму була Керкінітіда, яка являла собою невелике грецьке поселення. Першопоселенці мешкали в землянках і, ймовірно, обробляли земельні ділянки в безпосередній близькості від міста.

Східний Крим та узбережжя Керченської протоки

На початку другої чверті -- в середині VI ст. до н. е. на Боспорі виникли Пантікапей, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Кепи, Гермонасса та деякі інші центри, а також Феодосія. Перша хвиля грецької еміграції була пов'язана з лідійською експансією, спрямованою проти грецьких центрів Іонії, а також гострою соціальною боротьбою у Мілсті. Часом після встановлення персидського протекторату над Іонією (546 р. до н. е.) й укладенням союзу Мілету з Кіром датується друга хвиля еміграції на Боспор.

У VI ст. до н. е. грецькі переселенці освоїли вузьку смугу на західному узбережжі сучасної Керченської протоки, Таманський півострів, заснували Феодосію. Низка населених пунктів виникла також у районі сучасної Анапи та Новоросійська. Основна маса населення зосереджувалась у невеликих аграрних містечках, розташованих на морському узбережжі, у зручних для оборони місцях. їхні мешканці обробляли землю в безпосередній близькості ВІД МІСЦЯ проживання. Найбільш значними центрами були Німфей і Пантікапей. Рання історія невеликих боспорських міст до сьогодні практично невідома. На думку деяких дослідників, у першій половині VI ст. до н. е. полісами були лише два центри -- Пантікапей та Німфей, до складу яких входили менші за розмірами поселення. В околицях Німфея і Пантікапея уже в VI ст. до н. е. з'являються неукріплені поселення, що складалися з низки окремо розташованих будівель, оточених присадибними земельними ділянками. Ці пам'ятки розташовані на сільській території, яка належала цим центрам. Останнім часом у Кримському Приазов'ї відкрито ще кілька невеликих поселень, походження яких пов'язують із третьою колонізаційною хвилею або початком внутрішнього освоєння сільських територій боспорянами.

На Таманському півострові, в давній Синдіці, зафіксовано значно більше пунктів, де виявлено археологічні шари VI--V ст. до н. е. Процес освоєння сільськогосподарських територій тут відбувався без зовнішнього тиску. Наприкінці VI -- на початку V ст. до н. е. міста тут ще не домінували. Пояснюється це тим, що великі міста спочатку були місцем проживання землеробів і лише з часом стали аграрно-ремісничими й торговельними центрами.

північний причорномор'я колонізація античний

Економічний розвиток, соціальна структура й етнічний склад населення

Основою господарства античних поселень було землеробство, що базувалося на дрібному громадянському землеволодінні. Для виробництва продукції використовувалися землі, розташовані поблизу населених пунктів. У Нижньому Побужжі та в околицях Ніконія зафіксовані сільські поселення, представлені трьома типами. Це невеликі поселення-хутори, площею 0,2 га, поселення середніх розмірів, площею 2--8 га. Третій тип представлений великими поселеннями площею 50--80 га. На сільських поселеннях простежуються групи житлових і господарських землянок та напівземлянок, а також господарські ями. Такі комплекси атрибутуються як "модулі" або "кущі". Переважна більшість із них складалася із житлового ядра, навколо якого групувалися землянки та напівземлянки менших розмірів, зернові й господарські ями. Кожен "модуль" був розташований ізольовано від інших, а простір між ними використовувався для вирощування городини та зернових. Такі "модулі" слід розглядати як окремі ойкоси (господарства) сімей колоністів, з яких формувалися як невеликі, так і значні за площею поселення.

Верховним власником землі в античному світі була громадянська община, яка надавала земельні ділянки першим колоністам, а також тим, хто прибув пізніше (етики). Відомо, що друга й наступні хвилі переселенців мали обмежені права порівняно із сім'ями першопоселенців та їхніх нащадків. Наділи епойків були меншими за розмірами, а якість землі -- гіршою. Це призвело до утворення в громадянському колективі полісної аристократії, ущемлення політичних прав епойків і спричинило соціальні конфлікти між нащадками першопоселенців і представниками нових хвиль переселенців.

До останнього часу наявність соціальних конфліктів у середовиші колоністів була лише темою теоретичних дискусій. Нещодавно вона знайшла підтвердження після знаходження нового епіграфічного джерела з Ольвії. У ньому йдеться про конфлікт між першопоселенцями і епойками. Його вдалося вирішити завдяки введенню культу "розумного дельфіна", тобто Аполлона Дельфінія -- головного божества Мілета. Внаслідок якихось не з'ясованих поки що обставин громадянський мир у полісі було відновлено, а епойків зрівняли у правах з нащадками першопоселенців. Про це свідчить заміна культу Аполлона Лікаря культом Аполлона Дельфінія, який відображає політичну ситуацію і засоби вирішення соціального конфлікту за тих часів.

Поряд з освоєнням сільських територій відбувається процес зародження і становлення ремесла, яке було тісно пов'язане з сільським господарством і спрямоване на задоволення потреб поселенців. Про характер організації ремісничого виробництва з огляду на вкрай обмежений обсяг джерел говорити щось напевне поки що важко. Проте археологічні дослідження Березані та сільських поселень свідчать, що тут велася переробка вовни, існували ткацтво, гончарство, обробка кістки та інші види ремесел, які концентрувалися в ойкосах і мали переважно домашній характер. Виняток становили лише металургія та металообробка, які через складність технології виробництва потребували спеціалізованих майстерень. Вони були зосереджені на Березані та в Ольвії.

Даних про розвиток ремесел у боспорських центрах дуже мало і вони досліджені нерівномірно. Краще вивчено металообробне виробництво, сліди якого археологічно зафіксовані у Пантікапеї і Ториці. Другою половиною VI-- V ст. до н. е. в Пантікапеї датуються залишки чотирьох невеликих бронзоливарних майстерень. Уже в цей час вони групувалися разом і складали ремісничий квартал (рис. 4). У майстернях виготовлялася насамперед зброя, а пізніше в Пантікапеї почалося виробництво предметів торевтики. Бронзоливарне виробництво на зламі VI--V ст. до н. е. існувало і в азійській частині Боспору, в Фанагорії, де в цей час відливали статуї.

Рис. 4 Квартал ремісників Пантікапеї (за М. Ю. Трейшером. Малюнок М. В. Львова)

Про інші галузі боспорського ремесла говорити щось напевно важко. Однак наявність у боспорських центрах гончарних печей VI--V ст. до н. е. свідчить про те, що в цей час уже було налагоджено виробництво кераміки, хоча керамічна тара цього часу вся привізна, що дає підстави зробити висновок про відсутність місцевого виробництва амфор та вина. Слід також зазначити наявність на ранньому етапі існування боспорських міст будівельного ремесла (рис. 5).

На певному рівні розвитку господарства виник обмін, а в подальшому внутрішня торгівля. Але це зумовлювалося не значним галузевим поділом праці, а життєвою необхідністю отримати той продукт, знаряддя праці або побутову річ, які не могли бути виготовлені в окремих невеликих ойкосах. у Нижньому Побужжі уже в першій половині VI ст. до н. е. фіксується обмін із застосуванням грошового еквівалента, роль якого виконували монети-стріли, семантично пов'язані з культом Аполлона Лікаря. У другій половині VI ст. до н. е. на зміну монетам-стрілам приходять монети-дельфіни (рис. 6).

Розвиток сільськогосподарського виробництва і ремесла спричинив появу в середині -- другій половині VI ст. до н. е. срібної монети, яка карбувалася в Пантікапеї. Поява грошового еквівалента була зумовлена доволі високим рівнем внутрішнього ринку Пантікапею. Однак на сільських поселеннях, в околицях боспорських міст, поки що не знайдено монет, хоча зафіксовані привізні амфори та столовий посуд. Це свідчить про те, що їхній внутрішній ринок перебував ще в зачатковому стані, а самі поселення являли собою сільську територію міст, яка оброблялася їхніми мешканцями. Інші античні центри регіону свою монету в архаїчний період ще не карбували.

Рис. 5 Типи кладок житлових і громадських споруд VI -- першої половини V ст. до н. е. (за С. Д. Крижицьким)

Рис. 6 Монети у вигляді дельфіна

В архаїчний період почала зароджуватися також зовнішня торгівля. Вона базувалася в основному на вивозі до Середземномор'я та Малої Азії продукції сільського господарства. Натомість до Нижнього Побужжя привозили маслинову олію в амфорах, а також ремісничі вироби. Мешканці Ніконія доставляли вино та маслинову олію із Хіоса, Лесбоса, Фасоса, Самоса та інших центрів (рис. 7).

Рис. 7 Імпортні амфори другої половини VII--VI ст. до н. е.: 1, 2, 3, -- Хіос; 4 -- Лесбос; 5 -- Самос; б -- Фасос; 7, В, 9 -- не встановлені центри

Наявність привізних товарів, передусім вина і маслинової олії в амфорах, свідчить про певний розвиток зовнішньої торгівлі на Боспорі. Ввіз продукції в амфорах із Малої Азії, Хіоса, Самоса, Клазомен, а пізніше і з інших центрів дає підстави вважати, що в господарствах боспорських греків вироблялася певна кількість товарної продукції, яка експортувалася в інші центри.

В архаїчний період греки проникають у дельту Дону, де в районі сучасного м. Таганрога археологічно фіксується грецька апойкія. Трохи пізніше у цьому районі складається локальний варіант скіфської культури й виникає Єлизаветівське городище. З часом воно стало центром, через який здійснювалися зв'язки греків із варварським населенням. Причому вивозили вони не тільки вино, а й інші товари. Проте головними торговельними партнерами боспорських греків у цей час виступали не скіфи, а сінди та меоти.

Про розвиток зовнішньоторговельних зв'язків Тіри, Ніконія та Херсонеса нам відомо мало. Проте виявлені під час розкопок залишки імпортної кераміки, зокрема амфор, свідчать, що й до цих центрів привозилися товари з інших районів античного світу, очевидно, в обмін на продукти харчування. Господарство згаданих центрів у цілому було натуральним, що підтверджується порівняно пізнім початком карбування власної монети.

Громадянський колектив, який становив основну масу населення поліса, складався з дрібних вільних виробників, однорідних за своїм соціальним і майновим станом, а праця рабів та інших соціально залежних груп населення суттєво не впливала на процес матеріального виробництва. Хоча в архаїчний період уже розпочинається процес м&янової та соціальної диференціації, спричинений політичною дискримінацією епойків, обмеженням їхніх прав, порівняно з нащадками першопоселенців. Саме ці останні становили еліту поліса. Із їхнього середовища до моменту зрівняння в політичних правах з епойками, як це було в Ольвії, формувалася правляча верхівка. Отже, сьогодні вже немає підстав вести мову про становлення в архаїчний період у Північному Причорномор'ї рабовласницької системи господарства, адже вирішальну роль у процесі матеріального виробництва тут відігравали дрібні вільні виробники, що було характерно для античного світу в цілому.

Тривалий час вважалося, що вже в архаїчний період у Північному Причорномор'ї відбувався процес змішування греків-колоністів із варварами, унаслідок чого населення античних поселень було етнічно неоднорідним. Проте з цим погодитися важко. Внаслідок особливостей соціально-економічного устрою громадянської общини доступ до неї не громадян обмежувався. Тому будь-яке етнічне змішування першопоселенців, безумовно, громадян, з аборигенним елементом уявляється малоймовірним, тим більше, що за часів грецької колонізації в околицях більшості античних центрів він був відсутнім.

Слід ураховувати, що до складу грецьких поселенців входили представники цілої низки етнічних груп як із території материкової Греції та островів Егейського моря, так і з Малої Азії. А це накладало певний відбиток не лише на етнічний склад населення поселень Північного Причорномор'я, а й на його матеріальну культуру. Навіть коли поруч із греками й мешкали якісь невеликі групи аборигенів, ні про яку етнічну "метисацію" чи асиміляцію не лише в архаїчний період, а й значно пізніше, вести мову не можна. В кількісному відношенні тут переважали етнічні елліни, що добре ілюструється як матеріальною культурою, так і релігійними уявленнями.

Античні держави Північного Причорномор'я в римський період (друга половина І ст. до н. е. -- третя чверть III ст. н. е.)

Від середини І ст. до н. е. населення античних міст вступає в тісні й різнобічні контакти із Римською імперією. Римського впливу зазнали не тільки людність власне імперії, а й племена та народи, що мешкали за межами її офіційних кордонів. Південь сучасної України у цьому відношенні не став винятком. Північне Причорномор'я офіційно не входило до складу імперії, однак після завершення війн з Мітрідатом VI Євпатором цей регіон увійшов в орбіту її інтересів і воєнно-політичного впливу. Античні держави регіону, що перебували у варварському оточенні, бачили в Римі ту реальну силу, яка могла надати їм підтримку й гарантувати безпеку. З іншого боку, імперська адміністрація розглядала їх як природних союзників. Тіра, Ольвія, Херсонес і Боспорське царство вважалися опорними пунктами Риму, звідки можна було стежити за розвитком воєнно-політичної ситуації і в разі потреби завдавати випереджувальних ударів по варварах, що загрожували імперії.

Тіра і Нижнє Подністров'я

Після смерті правителя гетів Буребісти (близько 45/44 pp. до н. е.) очолюване ним ранньодержавне об'єднання розпалося і військово-політична ситуація у регіоні почала поступово стабілізуватися. Цьому сприяла також активізація римської політики в Подумав'ї. З часів правління Августа воно займало провідне місце в зоні інтересів керівництва імперії, що сприяло відродженню Тіри та Ольвії.

Після анексії Римом царства одрисів і входження східної Мезії до складу однойменної провінції захист Тіри взяла на себе римська адміністрація. За часів правління Клавдія їй була надана економічна підтримка, а за правління Нерона (близько 56/57 р.) -- ухвалений законодавчий акт, на основі якого регулювалися відносини Тіри з імперією. В подальшому вони базувалися на союзницьких засадах і регламентувалися цим законом та низкою пізніших розпоряджень. Після дакінських воєн Траяна й утворення провінції Дакія написом від 116/117 р. фіксується поява римської залоги в Тірі (рис. 25). Зближення з імперією сприяло стабілізації ситуації навколо Тіри, а відтак і піднесенню економіки, її основою залишалося сільське господарство.

Археологічні дослідження засвідчують, що в II--III ст. на території міських кварталів Тіри велося інтенсивне будівництво. Однією із характерних особливостей розвитку її господарства у цей період є поява виробничих комплексів на території житлових кварталів (печі й горни для виготовлення кераміки та домниці). Це свідчить, що ремесло в Тірі було тісно пов'язане з сільським господарством. Громадське виробництво тут виступало як сума дрібних господарських одиниць, де виготовлялося все або майже все необхідне.

Наявність у Тірі значної кількості імпорту не дає підстав применшувати значення торгівлі в економіці. Проте досить обмежена сільська територія полісу й рівень розвитку місцевого ремесла свідчать, що основними споживачами імпортних товарів були не лише мешканці Тіри. Місто було значним центром посередницької торгівлі між античним світом і варварським населенням. Цьому сприяло його вигідне географічне розташування у дельті Дністровського лиману, звідки по Дністру та суходолом могли підтримуватися контакти з районами, віддаленими від кордонів імперії. У цьому зв'язку особливого значення набуває зміст імператорського рескрипту 201 р., в якому йдеться про звільнення громадян Тіри від податків.

Рис. 25. Мармурова статуя римського імператора або легата провінції. II ст. н. е

Одеський археологічний музей НАН України

Склад громадянської общини не вирізнявся однорідністю. Соціальну верхівку становили громадяни, які дістали права римського громадянства. Саме їм належали підкурганні поховальні споруди, відкриті в околицях Тіри. Наявність у житлових садибах виробничих комплексів свідчить, що тірасці, окрім сільського господарства, вдавалися також до ремісничої діяльності. У Тірі мешкала якась частина соціально залежного населення, але ніяких даних про становище цієї групи ми не маємо.

На початку III ст. ситуація у регіоні поступово починає змінюватися. У 214 р. Тіра зазнала нападу карпів, які загрожували й іншим західнопонтійським містам. У 30-х роках III ст. посилюється просування задунайських варварів до кордонів Римської імперії і починається період так званих "готських" воєн. Проте Тіра не загинула у вирі тогочасних бурхливих подій. У зв'язку із загостренням ситуації на Дунаї унаслідок тиску варварів на кордонах імперії, у третій чверті НІ ст. з міста було виведено римську залогу, а наприкінці 50 -- у середині 60-х років III ст. воно було захоплене і зруйноване варварами.

Ольвія і Нижнє Побужжя

Відродження життя в Ольвії розпочалося після гетської навали у першій чверті І ст. Разом із відбудовою міста відбувалося відтворення громадянської общини. Людність, яка відроджувала життя Ольвії, у своїй переважній більшості переселилася сюди із Нижнього Дніпра, де вихідці з території Ольвійської держави досить тривалий час жили у пізньоскіфському середовищі.

Сьогодні ми не маємо даних про організацію сільської території міста. Можна лише припустити, що земельний фонд у його околицях був розмежований на однакові ділянки й поділений між членами відтвореної громадянської общини. Населення, яке обробляло свої наділи, мешкало в місті, де воно могло знайти захист під час воєнної загрози. Ситуацію, що склалася навколо Ольвії наприкінці І ст., яскраво змалював у своїй борисфенідській промові Діон Хрисостом.

У цей же час починає відроджуватися життя й на інших городищах Нижнього Побужжя. Вони виникають або на нових місцях, або на місцях колишніх поселень. Проте на відміну від елліністичного періоду, пам'ятки сільського населення перших століть нової ери представлені виключно укріпленими поселеннями. Такі городища розташовувалися на важкодоступних мисах. Із двох-трьох сторін вони були захищені рельєфом місцевості, а з напільної сторони -- оборонними спорудами -- спочатку захисними стінами з вежами, а пізніше й ровами та валами. Внутрішній простір забудовано сирцево-кам'яними спорудами із розвинутим плануванням.

Виробничо-господарчі комплекси Ольвії представлені залишками зерносховищ, виноробень, гончарних майстерень, а також окремих господарчих будівель. Зернові ями виявлено і на території міських кварталів, де мешкала заможна частина ольвіополітів. Це свідчить, що основним заняттям ольвіополітів було сільське господарство, і що навіть багаті сім'ї зберігали зерно у міських садибах, де велася переробка сільськогосподарської продукції, чого не було раніше. В Ольвії відкрито порівняно прості за конструкцією виноробні, а також горни для випалу кераміки.

В історії античних городиш Нижнього Побужжя дослідники виділяють два періоди, рубежем між якими стала так звана ольвійсько-тавроскіфська війна середини II ст. З нею пов'язують не лише сліди руйнувань на приольвійських пам'ятках, а й певний етап в історії самої Ольвії. Після цієї війни у третій чверті II ст. в місті фіксується римська залога, до складу якої входили солдати спочатку V Македонського, а пізніше XI Клавдієвого і І Італійського легіонів та допоміжних підрозділів Мезійської армії. Римські солдати тут брали участь у будівництві оборонних споруд.

Дислокація римської залоги сприяла стабілізації обстановки й піднесенню виробництва в останній чверті II -- на початку НІ ст. У цей час до Ольвії надходила продукція із північнопричорноморських, малоазійських, південно-понтійських, італійських центрів, Аттики, Східного Середземномор'я, Сірії, Александрії та інших міст і регіонів. Однак основними контрагентами залишалися античні центри Причорномор'я, бал камських та дунайських провінцій імперії.

У сфері виробництва кількісно переважала праця членів сімей -- власників земельних ділянок та вільного, але неповноправного населення. Ольвійська держава вважалася верховним власником землі, на якій розташовувалися городища. Звідси надходила рента-податок за користування землею, яка перебувала у розпорядженні громадської общини. Остання, в особі магістратів, які обиралися головним чином із середовища заможних громадян, виступала як колективний експлуататор населення регіону.

Південно-Західний Крим

Новий період в історії Херсонеса розпочинається в середині І ст. до н. е. Після того як Цезар дарував місту особливий політичний статус, громадянська община звільнилася від боспорської залежності й потрапила в орбіту політики імперії. Ця подія увійшла в історію міста як перша елее тер ія ("свобода"). За часів Августа права елевтерії було підтверджено, визначено також правову основу відносин між Херсонесом і Боспором. Ці події мали таке велике значення, що в місті у 25/24 р. до н. е. було введено нове літочислення. Утім, обсяг прав, наданих місту, був меншим, аніж той, який свого часу йому дарував Цезар. Перебуваючи у варварському оточенні, херсонеська громадянська община не могла надійно захистити себе від ворогів. Тому, врегулювавши херсонесько-боспорські взаємовідносини й надавши місту певного політичного статусу, Август водночас покладав на босфорських царів завдання захищати Херсонес.

Проте у другій чверті І ст., з початком так званої боспорсько-римської війни, ситуація різко змінилася. За участь у боротьбі з Мітрідатом Боспорським на боці Риму херсонеська громадянська община здобула від римської адміністрації якісь привілеї, що сприяло зміцненню зв'язків Херсонеса з імперією. Після розгрому бунтівного Мітрідата все Чорноморське узбережжя, за винятком невеликої частини Колхіди, перейшло під прямий або опосередкований римський контроль. Подальші зусилля римської адміністрації спрямовувалися на його посилення.

У третій чверті І ст. воєнно-політичне становище міста погіршилося. Сармати, які почали проникати на Таврійський півострів, об'єднавшись з пізніми скіфами, стали загрожувати грекам. Херсонес був змушений звернутися за підтримкою до намісника римської провінції Мезія. Намісник Т. Плавтій Сільван удався до рішучих дій, і в 63--64 pp. варварів було розгромлено.

В останній третині 1 ст. Херсонес залишався в руслі римської політики. В місті стояли статуї легатів, а римська адміністрація надавала місцевій общині всіляку підтримку. Історія Херсонеса кінця І -- початку II ст. майже невідома. У 20--30-х роках II ст. у Херсонесі якийсь час дислокувалися солдати І Італійського легіону та II Луцензієвої когорти. Проте невдовзі їх було виведено з міста, про що свідчить зміст почесного декрету 30-х років II ст., де йдеться про загрозу варварського вторгнення, внутрішні конфлікти та найманців. Є підстави припустити, що в цей час захист Херсонеса знову покладався на правителів Боспору, однак їхня підтримка була малоефективною й місто домагалося від Риму дарування прав елевтерії. Завдяки сприянню громадян і ера клеї Понтійської -- метрополії Херсонеса, місто її отримало. Цю подію було відзначено спеціальною серією монет, початок карбування яких датується часом не раніше початку 40-х років II ст. н. е. Дарування нового політичного статусу (другої елевтерії) супроводжувалось уведенням до міста та його околиць римських залог.

Римські війська, що дислокувалися в Херсонесі у другій половині II -- третій чверті III ст., займали територію так званої цитаделі, розміщеної у південно-східній частині городища. Тут зафіксовані підмурки казармених приміщень, будівлі поблизу XVI башти, що слугувала резиденцією якоїсь римської посадової особи, споруди з портиками на перетині головних вулиць цитаделі, де розміщувалися арсенал, терми, а також залишки гончарної печі (рис. 26). Спочатку римська залога складалася з військовослужбовців V Македонського легіону. Після виведення цього підрозділу з Нижньої Мезії, тут дислокувалися солдати І Італійського, а наприкінці II ст. XI Клавдієвого легіону. До складу залоги входили вояки І когорти Бракарів, І Кілікійської і І Сугамбрської когорт допоміжних військ. Окрім сухопутних військ, у Херсонесі базувався загін римських військових кораблів.

Римські війська були розмішені не лише в самому Херсонесі, а й на його околицях та кількох пунктах Таврики. На висоті Козацька, розташованій на східному кордоні Гераклейського півострова, відкрито залишки башти і частину округлої огорожі з прибудованими до неї приміщеннями. Іншим пунктом, де розмішувалися римські війська, була територія сучасної Балаклави (рис. 27). Римські залоги стояли на Північ ній стороні сучасного Севастополя, у Південно-Західній та Південній Таврії, де на мисі Ай-Тодор функціонувала римська фортеця Харакс. Тут зафіксовано дві фортечні стіни з баштами й воротами, басейни для води, терми, святилище бенефіціаріїв (військової поліції), залишки інших споруд, зведених римськими військовослужбовцями, виявлено декілька епіграфічних пам'яток. Вони засвідчують, що тут базувалися солдати І Італійського і XI Клавдієвого легіонів, а також допоміжних військ. Командував залогою центуріон.

Рис. 26 Схематичний план цитаделі Херсонеса (за І. А. Антоновою та В. М. Зубарем): 1-- приміщення казарм; 2 -- будинок поблизу башти XVI; 3 -- будинок на перехресті головних вулиць цитаделі; 4 -- терми VI ст.; 5 -- терми II--III ст.; 6 -- залишки гончарної печі; 7 -- південна площа цитаделі

Утрата значних територій у Північно-Західній Тавриці внаслідок скіфської експансії призвела до змін у структурі сільськогосподарського виробництва Херсонеса. Скоротилися обсяги вирощування винограду й збільшилися посіви зернових. Помітно зросла питома вага промислів, зокрема соляного, та виробництва солоної риби. Це дало змогу частково забезпечити населення, яке кількісно збільшилося, засобами для існування і зменшити дефіцит у зовнішній торгівлі. Проте всі ці заходи не могли кардинально оздоровити економіку. Лише стабілізація зовнішньополітичної обстановки, як головної умови успішного розвитку античної економіки, відродження сільськогосподарської бази на Гераклейському півострові в повному обсязі та розширення ринку за рахунок населення Південно-Західного Криму могли посприяти цьому процесові. Тому розширення з середини II ст. римської військової присутності стало важливою передумовою збільшення сільськогосподарського виробництва, піднесення ремесла та посередницької торгівлі. Прикметно, що переважну більшість ремісничої продукції, як імпортної, так і херсонеської, виявлено на південь від р. Альми -- в межах територій, що контролювалися римськими військами.

Рис. 27 Присвяти римським богам у культовому приміщенні римського опорного пункту на території сучасної Балаклави

Соціальна структура населення також зазнала певних змін. Розвиток ремесла та торгівлі супроводжувався збільшенням у складі населення кількості вільновідпущених, зайнятих у цих галузях господарської діяльності. Попри те, що в Херсонесі існувала економічно досить могутня соціальна верхівка, в сільському господарстві та ремеслі переважала праця дрібних вільних виробників.

Наприкінці II ст. до влади в Римі прийшов Септімій Север, який приділяв багато уваги укріпленню дунайських провінцій та античним державам Північного Причорномор'я. Тим часом воєнно-політична ситуація у Таврит" загострилася унаслідок проникнення сюди нових груп сарматоаланського населення. Це змусило римське командування в союзі з боспорськими царем здійснити запобіжні заходи проти активізації варварів поблизу Херсонеса та у Східній Тавриці. Завдяки цим діям, а також підтримці, наданій римською адміністрацією, місто укріпило свої збройні сили й успішно протидіяло варварським навалам протягом першої половини НІ ст.

У 30--40-х роках III ст. кордони Римської імперії та античні центри зазнали навали варварів, серед яких особливою войовничістю виділялися готи. Херсонес на той час залишався осторонь напрямів їхніх походів. Однак загроза імперії на дунайському кордоні змусила римлян близько 244 р. вивести війська із Херсонеса та інших пунктів Таврики. Але у 250 р. солдати І Італійського легіону знову на короткий час з'являються в Херсонесі.

Зближення Херсонеса з імперією і дислокація в місті римської залоги були для його населення вирішальними чинниками стабільного політичного та соціально-економічного розвитку. Для переважної більшості мешканців не була допомога дружньої держави. Завдяки цій підтримці місто змогло не тільки вижити у варварському оточенні, а й досягти істотного економічного піднесення, що позначилося на всіх сферах життя.

Размещено на Allbest.ru